Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Колонки

Колоніалізм і шароварщина

Опубліковано

«Ти ся вспокоїш з своєю шароварщиною чи ні, клята агентко Кремля? Шо ти доколупалася, воно ж наше, най буде» – щось подібне мені закидають регулярно. А між іншим, в звичній нам стереотипній українській кічевій культурі, яку в народі називають шароварщина, існує дуже вагома, навіть визначальна, частка чужого ворожого впливу. Адже це не просто кіч, а кіч колоніальний, а отже, сформований під безпосереднім впливом агресора. Але про все по порядку.

Отже, існує така галузь знань як постколоніальна теорія. Вона була розроблена науковцями, які походять з країн колишніх колоній, та покликана переглядати усталені в культурі уявлення про ці країни. Довгий час цей дискурс не виходив за межі розгляду колишніх західноєвропейських колоній, але вгадайте шо? Спойлер – так, в ході досліджень був доведений колоніальний характер росії (РІ, СРСР та РФ – це лише різні назви однієї імперії).

У цьому тексті я спробую дуже коротко описати основні колоніальні наративи, які метрополії нав’язували своїм колоніям, щоб таким чином а) виправдати їх хижацьку експлуатацію в своїх очах і б) тримати колонії у покорі, переконавши їх у природності такого становища, та те, як вони проявлені в українських шароварних стереотипах, які стали виразником цих ідей. 

Під шароварщиною в цьому тексті розуміється викривлене, спрощене, здешевлене кітчеве зображення національного в українській культурі. Ці стереотипи, за словами соціолога Д. Судина, були сприйняті українцями як свої власні внаслідок явища транскультурації (в цьому сенсі – заміни частини поневоленої культури чужими наративами) та які досі часто використовуються нами як саморепрезентація. Загадка сприйняття такої сурогатної культури як власної криється в стигматизації – якщо стигматизовані (дискриміновані за етнічною ознакою в нашому разі) бачать, що опір неможливий, вони намагаються отримати вторинну вигоду і починають підігравати цьому стереотипу.

Отже, дослідник Е. Саїд в своїй книзі «Орієнталізм» виділив ряд стереотипів, якими колонізатор наділяв поневолених. Звісно, не всі вони справедливі стосовно російсько-українських відносин, адже у випадку з орієнталізмом роль ще грає проблема расизму та географічна віддаленість. Але для більшості, все-таки, можна прослідкувати пряму аналогію.

1. Екзотизація колонізованого простору

Колонія традиційно зображується колонізатором як щось екзотичне, фантастичне, а тому дуже романтичне і навіть еротичне. Все, що там відбувається, неодмінно є екзальтованим, надмірно емоційним, веселим. Призначення колонізованої культури – розважати білого хазяїна в корковому шоломі, а тому має бути не перевантажена надмірним змістом, яскравою, простенькою і в міру придуркуватою, «даби разуменієм своим не смущать начальство» і воно, не приведи Боже, не комплексувало.

Дослідниця Т. Гундорова наводить яскравий приклад – «малоросійські» повісті Гоголя, де Україна зображена таким собі ідилічним потьомкінським селом фантастичних пригод, жартів і романтики. Власне, тому вони й користувалися популярністю в петербурзької публіки через свою екзотичність. Туди ж можна віднести й вічні зустрічання всіх делегацій в сценічних костюмах а-ля хор Верьовки з короваєм, щось подібне є у багатьох колишніх колоній – місцева екзотика.

2. Об’єктивація

В уявленні всіх колонізаторів поневолені описані як спільнота, не просто не наділена суб’єктністю, тобто власною волею, а такою, що не мала її початково. А тому потребує хазяйської руки якогось «справжнього» народу на своїй шиї. Якщо зображати місцевих як щось інфантильне, часто, за спостереженням Еви Томпсон, фемінне в негативній, пасивній конотації, то так простіше пояснити необхідність присутності на цих теренах колонізатора – таким чином він ніби-то несе з собою порядок, цивілізацію і допомагає дати раду з самими собою. 

Російська історіографія, в парадигмі якої ми й жили донедавна, власне, й через це робила таку собі «білу пляму» між Руссю і повстанням Хмельницького, бо це страшне паліво, що ми чудесно давали собі раду й без старшого брата. Стереотипний українець як аполітичний простакуватий хуторянин, якого не парить нічого, крім власного садка і млинка, або вузьколобий націоналіст (в негативному сенсі агресивного, а не визвольного націоналізму) – з цієї ж опери.

Натомість росіяни в тому ж радянському кіно були в ролі голови обкома, міліціонера, вчителя, тощо – тобто представника влади, який дивиться ширше, мислить глобально, бо є представником «державницького», «дорослого» народу, який по-батьківськи дбає про інтереси всієї імперії.

3. Дикість, хтонічність, вмістилище тіні колонізатора

Загальною тенденцією є описування колонізатором місцевого населення, поряд з інфантильністю, диким і жорстоким. Якщо перший завжди логічний, високоосвічений, раціональний, справедливий, то поневолений – втілення місцевої хтоні, яка лякає, близький до природи, ірраціональний, темний, забобонний, підлий, ворожий, хитрий, хтивий.

Не зважаючи на нібито загальноприйнятий канон вайлуватих добряків-українців, що й варениками нагодують і піснею розважать, російська пропаганда завжди майоріла страшилками про мазепинців/петлюрівців/бандерівців/азовців, які буцімто становили загрозу власному мирному населенню і від якого неодмінно треба всіх «спасать».

За словами Т. Гундорової, нечиста сила у Гоголя також підпадає під цей пункт, адже колонія – це «демонічне» місце, яке може розчаклувати лише «благословіння» імператорськими черевичками.

4. Примітивність

Звісно ж, колонія повинна мати більш примітивну культуру, аніж метрополія, так це чи не так. Ця теза лежить в основі численних заборон модернізації української культури на власній етнічній основі шляхом впровадження різних циркулярів та наказів і штучне консервування її в архаїці, цензурованому кастрованому фольклоризмі, соціально-побутовому жанрі. Задля цього довгі століття репресувалися кращі представники науки, мистецтва, культури, створювалися симулякри у вигляді різних спілок і колективів, які мали тримати в узді і контролювати розвиток галузей, не даючи виходити за рамки дозволеного. 

Хіба варто дивуватися величезній кількості літературних творів про кріпаків, зацикленості репертуару театральних, хорових і танцювальних колективів на побутово-сільській тематиці, якщо це єдине, що було дозволено. А все, що було написане і видане зверх того, – створене поза законом. Українське мало зображатися як щось домашньо-простакувате, позбавлене лоску і манер, якому доступ до високої культури відкривається лише за посередництвом і з барського плеча старшого брата.

Ева Томпсон називає характерною рисою російського колоніалізму термінологічне присвоєння однієї культури (колонії) іншою (метрополією) – стабілізаційні методи, які полягають в регулярному, систематичному і цілеспрямованому вкрапленню в масову культуру «25 кадру» – прихованих наративів про те, що росіяни є цивілізаційно вищі за національні республіки імперії та роблять все краще. Це були ненав’язливі меседжі, натяки, порівняння, часто навмисно перекручені і відверто брехливі. У фільмах, телепрограмах, журналах, підручниках, художній літературі тощо, де Росія, росіяни, російська культура виставлялася у вигідному світлі, а щось місцеве подавалося як гірше, провінційне, відстале.

5. Відібрання права на власну спадщину

Як і у випадку з орієнталізмом, описаним Е. Саїдом, росіяни не покидали потуг довести, що древня місцева культура, яка, як у випадку і зі Сходом, і з Україною, є давнішою за культуру метрополії і більш видатною, є скоріше їхньою колискою, аніж українців. Місцевим відмовлено у спадкоємності, вони ніби випадково живуть на цій території і чомусь не здатні ані створити щось подібне, ані всерйоз вважатися причетними до цієї культури. У фільмах, мультфільмах і художній літературі середньовічна Русь зображається як виключно російська, древні артефакти грабуються для апропріації і репрезентації як власної культури, а історія українців обтинається аж до епохи просвітництва і подається як така, що не мала власної серйозної державності, аристократії і політичних традицій.

Схожою, але в той самий час з певними відмінностями, була національна політика Росії в Криму. М. Свєженцев зазначає, що протягом кількох століть проводилась орієнталізація корінного населення півострову, шовінізм по відношенню до них та дискримінація ісламу як релігії. Велика частина місцевих була насильно вивезена з своєї батьківщини або змушена емігрувати, рятуючи своє життя, ще за часів монархії. Після окупації більшовиками та приєднання до СРСР, незважаючи на короткостроковий період дії так званої «коренізації», радянська політика повернулась до того, що Девід Бранденбергер називає «русоцентризм». 

З Криму було депортовано кримськотатарське населення, а на їх місце завезено росіян, та трохи пізніше – лояльних українців, чим остаточно було сформовано півострів як поселенську колонію. Крим було перетворено в плавильний котел, з відданням абсолютної переваги росіянам та російській культурі, з якого мав народитися новий тип ідентичності – радянська людина. У результаті нащадки поселенців вибудовували окрему місцеву ідентичність і вже могли заявляти власні права на цю території за посередництвом права народження. Як бачимо, корінним народам Криму окупаційна влада не лишала навіть кічевого варіанту культури, їх просто намагалися стерти з лиця землі.

***

Передбачаючи зауваження, зазначу, що це дуже стислий опис явища, яке має мільйон нюансів, починаючи взагалі з дискусії про те, чи була Україна колонією (спойлер – частково і не завжди, але цього вистачило), закінчуючи особливостями російського колоніалізму та участі самих українців в конструюванні цього колоніального кічу.

Продовження репрезентації української культури в руслі колоніального кічу є фатальною помилкою і становить, без перебільшення, загрозу національній безпеці. Адже від неї залежить світогляд майбутніх поколінь (для яких загроза нікуди не зникне) та сприйняття нас на міжнародній арені (ігнорування цієї soft power і, на противагу, пропаганда сусідами своїх принцес Анастасій і хруста французкай булкі дорого нам обійшлося). Якщо сьогодні ця загроза стане хоч на краплину менша, моя праця не буде марною. 

Шануймося!

Слідкувати за іншими дописами авторки можна в інстаграмі. А підтримати Євгенію Гавришенко – на платформі Patreon.

Джерела, використані під час написання тексту

Колонки

Як працювати з малою громадою в евакуації на прикладі Вугледару

Опубліковано

Вугледар, або, як його називають місцеві, «Вуглик» — це невеличке місто на Донеччині. До повномасштабної війни тут проживало понад 16 тисяч людей, а зараз залишилося близько 130 осіб. Вугледар продовжує жити попри лінію фронту, яка невпинно наближається. Тим людям, які залишилися в громаді, продовжують везти гуманітарну допомогу. Авто для цих потреб вдалося отримати завдяки підтримці Мережі робочих груп з безпеки та соціальної згуртованості  Донецької області.

Поспілкувавшись із Максимом Вербовським, головою Вугледарської робочої групи з безпеки та соціальної згуртованості, ділимось досвідом цієї команди та планами на майбутнє. Поговорили про те, як зараз живе місто, де його люди, та які проблеми вирішує міська влада у співпраці з робочою групою. 

Вугледар: навіщо громаді казати про свої проблеми не лише у Facebook

Вугледарську робочу групу з безпеки та соціальної згуртованості створили у 2017 році. Одна з причин її заснування — це, власне, ініціатива громади та проблема комунікації з владою. Нерідко можна побачити обурливі коментарі до влади саме у дописах Facebook, а от вживу заявити про ці ж проблеми важче, бо не завжди є можливість поговорити з ОМС або немає кому це говорити. 

Саме тому Мережа робочих груп допомагає громадам великих та малих міст формувати групи безпеки та соціальної згуртованості, аби люди та влада могли працювати над своїми проблемами не паралельно, а разом.

«Ми хотіли почути про те, що інколи не чує влада. А от коли є взаємодія між населенням і владою — це дуже добре. На базі робочої групи ми створили цей майданчик для спілкування з населенням. У нас вийшов діалог. Так, інколи було неприємно чути про якісь проблеми, але інакше вони б не вирішилися. У першу чергу група створювалась для того, щоб розуміти, що хоче населення, та як розв’язувати ці питання», — каже Максим Вербовський.

Вугледарська робоча група зараз починає роботу в евакуації, а в лютому 2024 року буде перше її засідання після тривалого простою. 

У 2019 такі зустрічі проводили офлайн — на них запрошували місцеві навчальні заклади, громадські організації, ОСББ, представників/-ць ДСНС, поліцію, і лікарні. Люди розказували про свої проблеми та разом із робочою групою шукали рішення. Як виявилося, саме такий спосіб був найбільш ефективний. Спочатку група налічувала близько 10 людей, а в 2022 році — вже понад 20 осіб.

«На засідання приходило багато мешканців — ми інформували людей про деталі й коли воно відбудеться. Часто, найбільше людей турбувало питання безпеки, бо наші території межували із зоною бойових дій — це село Тарамчук. Тут були проблеми з вибухонебезпечними предметами, мінами, гранатами тощо. А ще людей турбували безпритульні собаки, яких потрібно було вакцинувати», — розказує Максим Вербовський.

Як працювати з малою громадою в евакуації

У першій половині березня більша частина робочої групи евакуювалася, засідання проводили онлайн. Група значно зменшилася, бо люди виїхали за кордон, але ті, хто залишися, продовжували працювати. В більшості допомагали вугледарцям, які залишилися в місті. Їжа, гігієна, буржуйки — все це доставляли автомобілем, який був придбаний за сприяння ПРООН за ініціативи робочої групи.

«Зараз в місті залишилося 130 людей, а цей автомобіль досі працює — тепер уже в іншому напрямку. Ми їздимо в села, які знаходяться під контролем України, ним розвозимо гуманітарну допомогу. Це Богоявленка, Новоукраїнка, Причистівка, Максимівка, Водяне. Починали ми возити продуктові набори та набори гігієни, а далі пішли в хід будматеріали, вода, генератори, ліхтарі, павербанки. Зараз на кожні три двори Вугледарської громади, де залишилися люди, є генератор», — пояснює Вербовський.

Допомогу для населення отримували частково завдяки співпраці з Мережею робочих груп, які направляли запити до різних організацій та фондів. 

Федір Сорокін, директор Агенції розвитку Вугледара, був відповідальний за діяльність робочої групи в плані громадської участі. Федір розказує, що для того, аби залучати громаду до змін, він разом з членами та членкинями команди проводив опитування. Так вдавалося визначити основні проблеми в громаді, серед основних було безробіття та гендерно обумовлене насильство. Відтак Агенція ініціювала відкриття прихистку для жінок, які постраждали від домашнього насильства.

А щоб розв’язувати питання з роботою для вугледарців — людей вчили писати гранти, аби створювати власні бізнеси, а також робочі місця. Завдяки Агенції вдалося налагодити контакт між громадою та владою.

Пан Федір пригадує, що не завжди легко було долучити людей до змін, бо все ще побутує думка, що «все вирішують депутати й місцева влада». Поетапно Агенція знайомила людей з тим, як насправді працюють ОМС, хто може на них впливати, яку зарплату отримають чиновники/-ці, а коли люди краще познайомилися з цим процесом, то стали ініціативніші. 

«Мені цікаво було працювати над розвитком своєї громади, бачити, як вона змінюється. Люди приходили до нашого офісу, писали у соцмережі, було помітно, що вони стали сміливіші, відвертіші, бо розуміли, що їх почують. Дуже важливо розуміти, що Агенція та робоча група не розв’язували питання за людей, ми сприяли їх вирішенню. Давали вудку, так би мовити, а не рибу. Ми розказували, як написати проєкти, які документи потрібні, освітні лекції робили, працювали з молоддю, старшокласниками  й це дало свої результати, бо Вугледар розвивався», — каже Федір Сорокін.

Зараз пріоритетним для робочої групи залишається допомога людям з Вугледару вже в евакуації, хоча це не буде легко, бо громада роз’єднана, в осередку планують долучати активістів/-ок із різних міст України, які є рупором переселенців.

Група збирає дані про кількість переселенців у різних містах, далі розглядає варіант підписання Меморандумів між ВЦА. Планують надати юридичну допомогу, особливо вугледарців турбує питання компенсації за зруйноване житло, й хоча це не зовсім напрямок діяльності робочої групи, до цього питання залучатимуть експертів/-ок.

На думку Максима Вербовського, найцінніше, що дає Мережа робочих груп Донеччини — це насамперед досвід.

«Ми можемо переймати найкращий досвід розв’язування проблем, розуміти, які рішення будуть працювати в громаді, а які ні. Також цей майданчик став такою платформою, де можуть спілкуватися напряму різні адміністрації. Саме досвід інших допомагає розуміти, як можуть працювати органи місцевого самоврядування з населенням», — резюмує Максим Вербовський.

Федір Сорокін підтримує цю думку, директор Агенції розвитку наголошує, що робоча група стала майданчиком для змін Вугледарської громади.

Це авторська колонка. Публікація відображає особисті думки автора, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам. 

Читати далі

Колонки

Як кропива врятувала Одещину від тотального зросійщення

Опубліковано

Звичайно, мовиться не про мітологію чи про отруйні властивості рослини (а хотілося б). Ідеться про мову, а саме про діялекти, що не дозволили московитам викорінити українську з одеських терен. 

То ж при чому все-таки кропива? Справа в тім, що в одеситів є власна назва для цієї жалкої рослини – «бджолиця». І є ще чимало цікавих, забарвлених одеським колоритом слів: «горгоші» – плечі, трохи зневажений «лапсердак» – незграбний піджак, «пшонка» – кукурудза, «синенькі» – баклажани, «тараконити» – базікати, «хвирса» – завірюха, «цибати» – стрибати, «цигея» – жвава дитина, «чумацький дощ» – дрібний дощ, «вилітитися»  – легенько одягнутись абощо. Ця лексика самобутня й оригінальна, вона відповідає фонетичним і морфологічним нормам української мови. Себто це ще один доказ, що Одещина живе українською. Живе тихо, адже все нав’язана московська мова була (і, на жаль, досі є) гучнішою.

Ви можете поставити цілком логічне питання: чому ж російська заглушила рідну мову одеситів? А відповідь достатньо проста і журлива: українськість мала в собі потенціял зруйнувати російську імперію, тому імперія знищувала будь-який прояв національної самобутности. московія діяла тотально і пожадливо, асимілюючи українців, призначаючи на керівні посади московитів разом з їхньою культурою. Тому аби отримати посаду, українці мусили переходити на московську і зменшити вжиток «малоросійської», забороненої більше 100 разів мови. Та поки українську витіснили з науки, літератури, урбаністичного розвитку, вона тихо переливалася добрим (инколи й не дуже) словом з-поміж народу, особливо в селах, куди не досягла «залізна рука города». І так села, насичені бджолицями, водянками (глечик для води), запридухами (горілка), гунками (плащ), хрустиками (вергун), вакарами (пастух), чапкуванням (сапанням) стали фортецею української мови.

Як суржик впливає на мову?

Як і в найміцнішій фортеці є свої діри, так і сільське населення не змогло втримати нашу мову в її первісному вигляді без московсього втручання. Нав’язаний «язик» вчепився реп’яхом у нашу мову, утворюючи суржик: відмінюючи українські слова за правилами російської, будуючи словосполучення всупереч українським історично-природним моделям, вживаючи слова в нехарактерній граматичній формі тощо. Суржик – це недуга мови, такий собі хворий зуб, на який не звертаємо уваги, аж доки не стане зовсім боляче й нестерпно. А коли біль (читати: суржик) буде перекривати всі радощі життя (мовні норми), тоді вже не так легко буде лікувати (мову). Щоби завчасно запобігти хворобі, треба знати симптоми:

  • надмірне вживання росіянізмів замість нормативних українських відповідників – даже (навіть), нє (ні), щас (зараз), навєрно (мабуть), імєнно (саме);
  • «українізовані» форми російських дієслів – уїхав (поїхав), щитав (вважав), включив (увімкнув);
  • порушення дієслівного керування – «вибачте мене», що від «извините (кого?) меня», правильно «вибачте (кому?) мені»;
  • «українізовані» форми російських числівників – первий, послєдній;
  • вживання прийменників і відмінків за російським зразком – по містам (замість містами), на польській мові (замість польською мовою);
  • вимова невиразного звуку [о] – «нага балить», «надворі сильний мароз»;  
  • деформовані слова та словосполучення: принімає, получає, спортився (хоча існують українські слова приймає, одержує, зіпсувався);
  • слова і вирази, кальковані з російської – міроприємство, прийняти міри, прийняти участь, так як, бувший у користуванні, на протязі, повістка дня, під відкритим небом тощо.

Можна ще довго продовжувати цей список, але не псуймо собі настрій і перейдімо ліпше до вирішення проблеми.

Як побороти в собі мовну хворобу?

Насамперед пам’ятаймо, що, вживаючи суржик, ми не шануємо ні мови, ні себе. Адже чиста мова – це  ознака любови до себе та свого оточення. Ваше досконале мовлення формуватиме у вашій свідомості довершені думки, потім дії і зрештою життя. Удосконалюйте свій мовний смак, читаючи українську літературу та дивлячись фільми в якісному перекладі. Старайтеся практикувати літературну мову в кожній сфері життя: у побуті, на роботі, у соцмережах. Звичайно, миттєво позбутися від суржику неможливо, але головне вірити в себе, і результат буде вартий ваших зусиль. 

А поєднувати красиву українську мову із особливими діялектами вашого регіону – це давати потужну відсіч ворогу, який атакує нас не лише зовні, а й зсередини. Дослухаймося до поради активіста Романа Ратушного, який загинув, захищаючи Україну: «Випалюйте в собі всю російську субкультуру… Інакше це все випалить вас». Отож, випалюйте, обпікайте і жаліть бджолицею все нав’язане москвою і турбуйтеся про чистоту свого мовлення та мислення.

Це авторська колонка. Публікація відображає особисті думки автора, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам. 

Читати далі

Колонки

Торгівельна війна – це помилка

Опубліковано

Польські, угорські та словацькі чиновники ввели односторонню заборону на імпорт української аграрки. Наші почали погрожувати торговими бар’єрами у відповідь. Тепер з Польщі – нашого традиційного союзника – лунають заяви про можливе зниження загальної підтримки.

Питання, а навіщо це все?

Коли польські урядовці починають займатися протекціонізмом, то від цього в першу чергу страждає їхній народ. Адже що відбувається, коли вони обмежують імпорт агропродукції? Одиничні фермери виграють, але більшість поляків почнуть втрачати гроші, бо “захищений” від іноземної конкуренції бізнес завищить ціни. А ще цей бізнес стратить мотивацію розвиватися. Захист місцевих виробників від конкуренції завжди закінчується їхнім програшем, бо «тепла ванна» дестимулює розвиток продуктивності та зводить нанівець інновації.

Для нас ефект стане прямо протилежним. Так, для підприємців-експортерів це шкода, вирощували полякам зерно, кукурудзу або яблука, мали дохід, а тепер така халепа. Але підприємці – вони тому і підприємці, що вміють викручуватись в складних ситуаціях, пристосовуються та щось вигадують. Заробили менше, зробили висновки, відкоригували бізнес-процеси і поїхали далі! У перспективі наші агропідприємці вийдуть з цієї битви сильнішими. А що споживачі? Вони теж виграють, бо ціни стануть нижчими, а купівельна спроможність зросте.

На жаль, мало людей по обидва боки кордону розуміють як працює економіка. Через це політики обох країн керуються політичною доцільністю і тому втягуються в незрозумілу торгівельну війну з негативними наслідками для всіх сторін.

Які висновки та кроки маємо зробити ми?

По-перше, нам не можна воювати на всі фронти одночасно.

По-друге, від торгівельних воєн, які розв’язують чиновники, найбільшої шкоди зазнають громадяни їхньої власної країни. Тож не потрібно вестися на провокації та відповідати симетричними заборонами. Ба більше, нам потрібно знімати бар’єри на імпорт, знижувати мита та зменшувати навантаження на бізнес всередині країни, щоб компенсувати втрати, які понесла українська сторона від протекціонізму. Це одночасно зніме напругу у відносинах замість нікому не потрібної ескалації.

В жодному разі не можна повторювати хибні дії, через які страждатимуть українці. А зі шкодою для польських споживачів через дії їхніх політиків нехай розбираються вони самі.

Будь-яка перешкода торгівлі завдає шкоди всім учасникам вільного обміну. Проте більше страждає сторона, що “захищає” своїх підприємців від імпорту. Підприємців не треба захищати, їм головне не заваджати.

Це авторська колонка. Публікація відображає особисті думки автора, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам. 

Читати далі

 РЕКЛАМА:

Шопочитати

Суспільство23 години тому

“Глядачі полюбили нас за українську виставу”: як харківський лялькар лікує депресію у військових

Там, де болю не видно зовні, всередині він може бути гострішим. Українські воїни, які щодня...

Суспільство6 днів тому

«На такій печериці можна хоч піцу робити!». Переселенець з Донеччини за грант відродив бізнес із вирощування грибів-гігантів

Юрій Душенко з Донеччини розпочав справу наприкінці 2015 року. Двічі втрачав бізнес, вимушено змінив три...

Суспільство7 днів тому

Зробив теплиці на бабусиному городі. Як підприємець з Вінниччини отримав грант на полуничний бізнес

Дмитро Гринь з Ладижина з радістю та гордістю оглядає свої володіння — довгі рівненькі рядки...

Суспільство1 тиждень тому

Думав, що гранти виграють лише «свої». Як кондитер з Київщини почав створювати українські макарони

Його соцмережі — це поєднання естетичного задоволення та вибуху смакових рецепторів. А різнокольорові макарони, які...

РЕКЛАМА: