Хочете змін — просто почніть: це локальні ініціативи, які щодня змінюють свої громади

Добробут у місті — не лише про нові тротуари та інфраструктуру. Це коли дорогою на роботу ти більше не дивишся на пам’ятник російському імперцю, поруч зі сходами в аптеку з’являється пандус, а стара дерев’яна хата, яка руйнувалася десятиліттями, стає окрасою вулиці.

За кожною подібною зміною хтось стоїть. Часто це місцеві активісти, волонтери й небайдужі мешканці, які роками змінюють свої громади — без посад і великих бюджетів. #ШОТАМ розповідає історії трьох ініціатив та людей у прифронтових містах, для яких зміни у громаді — щоденна місія.

Катерина Мусієнко

керівниця ГО «Робимо Вам Нерви»

Повертають українську історію на вулиці Одеси

У 2022 році я почала вести соцмережі про українську самобутність Одеси. Ідея проєкту з’явилася під час  боротьби за демонтаж пам’ятника Єкатерині ІІ в Одесі. Згодом до команди приєдналися студенти, і так виникла наша молодіжна організація.

Ми сприяємо демонтажу пам’яток російським діячам. А ще захищаємо і розвиваємо в Одесі українську мову — їздимо з перевірками дотримання мовного законодавства та спілкуємося з порушниками. У співпраці з представницею мовного омбудсмена Анною Неруш лише за 2026 рік нам вдалося зафіксувати понад пів сотні порушень у місті.

Торік ми організували у Міському саду виставку до 105-річчя від дня народження мовознавця з Одеси Святослава Караванського у співпраці з департаментом культури Одеської ОВА. А ще — конкурс художніх творів до 125-річчя Юрія Липи.

Роками Одеса перебувала під російським інформаційним впливом. Популярними були пропагандистські культурні продукти: серіал «Ліквідація», міфи та фейки навколо «кримінальності» міста та його «російськості». Нам розповідали історії про Мішку Япончика, Соньку Золоту Ручку, Пушкіна та інших російських діячів, перебування яких в Одесі оспівують росіяни.

Проте українська історія замовчується так, ніби її ніколи й не існувало. Мало хто знає, що Леся Українка була в Одесі понад 20 разів або що до міста часто приїздив Іван Франко. Тут жили видатні українські родини Комарових, Лип, Караванських, які наближали українську незалежність. А одесит Всеволод Змієнко заснував українську розвідку. Їхні та інші імена намагалися стерти з архівів та публічної пам’яті. Ми ж хочемо повернути українську історію на сторінки та вулиці сучасної Одеси. 

За чотири роки нашої роботи понад 350 бізнесів підтримали наші ініціативи. У публічних місцях з’явилися вивіски, знаки та реклама про важливість спілкування українською та мовні порушення. Сподіваюся, що одесити тепер знають більше про українських діячів, адже за чотири роки ми провели понад пів сотні освітніх заходів, які вже відвідали понад тисячу людей.

На щастя, у 2024 році почалося масштабне перейменування вулиць на честь видатних людей та військовослужбовців. Та перед нами досі стоїть виклик розповісти про них одеситам. 

Нас часто називають «мовнюками», наче питання мови та пам’яті — не на часі, а ми займаємося не тим, що треба. Ми ж переконані, що саме зараз, коли триває війна за можливість бути українцями, нам варто очистити тил від маркерів та мови ворога. Головною метою росіян до початку війни було зробити нас «однім народом» з однією мовою та культурою, спільним минулим і бажаним майбутнім. Але їм не вдається це завдяки українцям, які принципово зберігають свою ідентичність.

Люди передають за проїзд на вулицю Караванського, а не Жуковського

Мої найкращі спогади пов’язані з командою проєкту. Ми зустрічаємось щомісяця, а ще свої дні народження уже три роки я відзначаю саме з командою. Цьогоріч мені подарували силянку, як у Лесі Українки на її відомій світлині. Я дуже пишаюся нашою Виконавчою радою, адже ця молодь веде за собою десятки людей, організовує події та заходи і бере відповідальність на себе. Мене оточують талановиті люди, які на волонтерських засадах створили проєкт, відомий навіть поза межами міста. 

Позитивні зміни для Одеси є — все частіше ми бачимо і чуємо українську мову на вулицях, дедалі більше російських пам’ятників та дошок демонтують, люди все частіше говорять про вулицю Караванського, а не Жуковського, як раніше. Проте ці зміни, звісно, відбуваються не так швидко, як нам би хотілося. Не всі усвідомлюють важливість української ідентичності, хоча саме завдяки їй нам вдалося відновити та зберегти державність.

Щоб долучитися до проєкту, треба заповнити анкету за посиланням в наших соцмережах або тут. Зараз у команду потрібні дизайнери, HR-менеджери та просто небайдужі одесити, які хочуть долучитися до змін. 

Руслан Ширінов

автор блогу Urban Dnipro, учасник команди головного архітектора Дніпра

Сторінка у фейсбуці, що змінила Дніпро

У 2014 році я почав цікавитися темою урбаністики — читав різні блоги, розширював кругозір, дізнавався, що можна жити по-іншому. Кілька років я вивчав тему і зрозумів, що моє місто розвивається не так, як мені б хотілося. Я мріяв бачити якісні зміни, як у великих європейських містах. Навіть думав про еміграцію, але потім вирішив ділитися наболілим публічно. 

Так у 2018 році я створив анонімну на той момент сторінку Urban Dnipro у фейсбуці. У ній поширював досвід міст Європи та порівнював із нашим — займався пропагандою урбаністики. Як виявилося, в Дніпрі було повно однодумців, які так само тихо рефлексували. Запит на якісні зміни перевищував пропозицію, тому аудиторія сторінки швидко росла, і дописи стали популярними. Зараз моя головна мета — робити так, щоб кожна людина жила в комфортному, інклюзивному та безпечному просторі.

За вісім років я знайшов однодумців у місті, а у 2020 році місцева влада запросила мене працювати в команді головного архітектора Дніпра. За цей час вдалося реалізувати десятки проєктів за підтримки місцевої влади. 

У блозі Urban Dnipro я розповідаю про урбаністику та локальні зміни в Дніпрі, а робота в міському самоврядуванні дозволяє втілювати ці зміни в місті.

Дніпро «до» і «після»

Найперший проєкт — оновлення вулиці Січових стрільців у 2020 році. Тоді ми змінили паркування та схеми дорожнього руху, оновили тротуари і впровадили повну безбарʼєрність простору. А згодом оновили Соборну площу, яка має кілометр у довжину. Тепер там безбарʼєрний тротуар, якого подекуди взагалі не існувало.

Вперше в Дніпрі та вдруге в Україні ми реалізували «віденські» трамвайні платформи — підвищені зупинки на одному рівні з тротуаром. А ще — влаштували виділену смугу руху громадського транспорту, прибрали хаотичне паркування з тротуарів. Оновлення цих вулиць поєднує в собі головне: зміну пріоритетів — з автомобілецентричних на людиноцентричні. 

Іноді у Львові, Києві, Харкові та інших містах місцеві фахівці наводять наші рішення як приклад, якому потрібно слідувати. Таке визнання дуже тішить і ми готові ділитися своїм досвідом та разом з колегами масштабувати його по Україні. Місцеві іноді критикують зміни на вулицях, проте я стараюся більше в соцмережах пояснювати рішення, які ми впроваджуємо.

Зараз я відчуваю більше відповідальності перед людьми. Тому потрібно й надалі впроваджувати якісні рішення, уникати помилок і постійно вчитися нового, щоб містяни з часом відчули покращення якості життя.

Кожна громада індивідуальна, як і люди, які хочуть щось робити. Тому можу поділитися власним досвідом: мене почули, бо від самого початку я не шукав винних, а пропонував рішення. Будьте максимально конструктивними у своїх проявах, і вас також почують.

Станіслав Іващенко

керівник проєкту «Дерев’яне мереживо Чернігова»

Старі дерев’яні будинки в онлайн-музеї

«Дерев’яне мереживо Чернігова» розпочалося з онлайн-музею Чернігова та кількох сіл області, який ми запустили у 2018 році. Я айтівець, маю багато знайомих у цій сфері, тому ми вирішили зберегти будинки у цифровому вигляді.

Дерев’яні хати з дитинства приваблювали мене більше, ніж радянські бетонні коробки. Прикро, що ці будинки з кожним роком занепадали: власники обшивали їх чи замуровували. А ще люди часто замінювали дерев’яні вікна на пластикові, не задумуючись про дерев’яне різьблення рам чи оздоблення над ними. Я дуже хотів зупинити знищення та зникнення цих будинків. Тому, крім онлайн-музею, ми почали відновлювати старі хати. 

Відновлений 175-річний будинок на вулиці Варзара у Чернігові. Фото з соцмереж «Дерев’яне мереживо Чернігова»

За понад вісім років роботи ми вже долучилися до відновлення 14 будинків. Ми приїжджали на толоки щовихідних протягом кількох місяців або ж відтворювали потрібні елементи мережива і надсилали їх власникам. 

У нашій спільноті є 35 постійних волонтерів, які хочуть зробити щось корисне для громади у компанії хороших людей. Наша місія — досліджувати, зберігати та популяризувати дерев’яну архітектуру. Ми радо долучаємося до воркшопів, майстер-класів, різних заходів, де можемо розповісти про нашу роботу. 

І що цікаво — людям відгукується. Місцеві майстри, як-от HandStudio, вже випускають речі із зображеннями дерев’яного мережива: одяг, золоті прикраси, біжутерію, а дехто навіть робить татуювання.

У нашій команді є історики та екскурсоводи, які знаються на культурній спадщині. А ще — столяри та різьбярі, які добре розуміються на роботі з деревом. Іноді ми залучаємо найманих фахівців, які за оплату роблять для нас віконниці. Часом до нас приєднуються майстри, які працюють зі стамесками над об’ємним різьбленням. А загалом робота з мереживом тим і крута, що не вимагає особливих умінь чи знань.

Якщо ми бачимо, що власники дбають про будинок, підфарбовують і щиро хочуть його зберегти, то точно працюватимемо з такими людьми, бо вони поділяють наші цінності. Якщо це літні люди, які не мають великого заробітку, то ми покриваємо витрати з бюджету проєкту.  Він у нас формується завдяки підтримці меценатів, які цінують нашу роботу. Якщо власники наполягають на частковій оплаті, то зекономлені кошти ми використовуємо на інший будинок. Часом власники фінансують усі матеріали, але ми завжди працюємо як волонтери. 

Зазвичай власники будинків у захваті від нашої роботи і намагаються бути залученими. Тоді це емоційна підтримка для волонтерів. А буває навпаки: власникам байдуже і вони ставляться до нас як до безплатної робочої сили. На щастя, перших — значно більше. Ми зберігаємо фасади й так прикрашаємо вулиці та громади, а власники обіцяють не руйнувати їх.

Зробили будинки магнітом громади

Мешканцям громад теж зазвичай подобається наша робота. Проте іноді нам закидають недоречний вибір кольорів. Наприклад, є будинок, який ми спільно з власницею вирішили пофарбувати у синьо-фіолетовий колір з рожевими вікнами та білими акцентами. Раніше він був коричневим із зеленим мереживом, тому в нових кольорах став виділятися серед інших.

Зараз це пам’ятка, біля якої багато фотографуються, але й досі відгуки різні. Це випадок, який показує, що помітні зміни привертають увагу людей. З цим же будинком була смішна історія. Коли ми відновлювали його в неділю, у церковне свято, повз проходила бабуся і назвала нас іродами. А через кілька хвилин інша побажала, щоби Бог дав здоров’я за таку добру справу.

Найцінніше у нашому проєкті — не сама робота з будинками та перетворення міста, а єднання людей різного віку та професій, які бажають допомогти місту і творять власну спільноту. З 2020 року ми співпрацюємо з Національним університетом «Чернігівська політехніка».

Ми відмальовуємо мереживо, купуємо матеріали, доставляємо в університет, а там їх вирізають на спеціальних верстатах. Це приклад дружнього партнерства, коли заклад освіти безкорисливо підтримує волонтерський проєкт. Часом нам допомагають і місцеві бізнеси — дарують фарбу чи пригощають обідами. 

Раніше на ці дерев’яні будинки мало хто звертав увагу, а зараз вони — один із туристичних магнітів міста. Люди з різних міст спеціально їдуть дивитися на дерев’яну архітектуру, а ми підтримуємо ініціативи в інших громадах України. Наприклад, активісти із Сум, Ніжина і Боярки зверталися до нас, щоб відновити їхні старовинні садиби. А цьогоріч наш основний об’єкт — в селі Яроповичі на Житомирщині, де ми безплатно відновимо мереживо на будинку XVIII століття.

Коли люди хочуть зробити щось для своєї громади, я завжди раджу просто брати й робити. Як саме — зрозумієте в процесі, а потрібні люди та можливості знайдуться.