Суспільство
«Кава має бути бойовою». Херсонець запустив у Львові унікальний «кавотяг» та збирає сотні тисяч на ЗСУ
До повномасштабного вторгнення херсонець Дмитро Сивак займався туризмом та організовував походи для українців. Саме цей досвід неабияк допоміг його родині в перший день війни: сім’я миттєво спакувала наплічники, завантажила автівку спальниками й консервами та вирушила на захід.
У Львові чоловік приєднався до лав територіальної оборони та почав патрулювати місто. А коли необхідність у цьому зникла, взявся за власну справу. Дмитро створив унікальний велосипед-кавотяг та разом із дружиною готує каву у джезві.
Здавалося б, хто ризикне запускати кавовий бізнес у Львові, де й без того шалена конкуренція? Але у переселенців все вийшло! Сьогодні їхньою кавою смакують і місцеві мешканці, і українці, які також покинули свої домівки через війну. А Дмитро готується до запуску другого «кавотяга» та збирає сотні тисяч гривень на допомогу ЗСУ.
Дмитро Сивак
підприємець, мандрівник, створив велосипед-кавотяг
Туризм, крафтова кава та мрії про Кіпр
Я професійно займаюсь туризмом. Понад 16 років проводив людей у прекрасний світ природи, походів у гори та всього, що з цим пов’язано. Крім того, на Херсонщині я створив скеледром і мотузковий парк.
Та оскільки я постійно був зайнятим своїми проєктами, дружина починала нудьгувати вдома. Тож я вирішив, що варто підшукати для неї якесь заняття. І буквально за дві ночі створив маленьку пічку, на якій ми вирішили варити каву поблизу скеледрому. Це був маленький атмосферний пристрій на дровах, який дозволяв готувати каву у максимально польових умовах.
Трохи згодом наша пічка обросла навісом, стільцями для гостей, про неї почали дізнаватися охочі поласувати кавою в новому форматі. Власне, кав’ярня та туризм – це те, чим я займався до повномасштабного вторгнення.
А ще планував наступні подорожі, ми з дружиною хотіли піти в похід до Кіпру. Адже за весь час сімейного життя ми жодного разу не бували у поході вдвох. Однак усі наші плани зламала росія. Ми почали збирати наплічники, але вже із зовсім іншої причини.
Зібрали наплічники, спальники та поїхали на захід
У ніч на 24 лютого мені зателефонував кум і «нагородив» новиною про початок нового етапу війни. Зізнаюся, до тієї миті я й не думав, що у сучасному світі можлива повномасштабна війна. Мені здавалося, це сюр. Але, на жаль, я помилявся.
Оскільки ми жили під Херсоном на лівому березі Дніпра, то відразу зрозуміли: спочатку нам треба щонайменше дістатися правого берега. Суто з географічної точки зору я підозрював, що нам загрожує глибока окупація. І ані для дружини, ані для дітей та самого себе я цього не хотів.
Раніше мої доньки вже бували в походах, тож 24 лютого вони зібралися самостійно й доволі швидко. Власне, як і ми з дружиною. Хіба що радилися, що точно варто брати з собою, а що можна залишити. Зібравши наплічники, ми закинули до автівки палатку та консерви. Також взяли консерви, якими ніхто так і не скористався. Але наявність такої «підстаховки» трохи заспокоювала.
Після цього ми сіли в машину та вирушили геть із Херсона. Моя дружина – львів’янка, тому ми поїхали до її рідного міста. Паралельно я телефонував усім нашим друзям та казав: «У Львові є будинок, де можна зупинитися». Слідом за нами виїхав і мій кум. Я запропонував йому залишитися з нами, адже це було більш безпечно, хай навіть і дещо тіснувато для всіх.
Спочатку варив рамен, а потім – метал
Ми їхали довго. Та попри всі затори та ДТП, що траплялися нам на шляху до Львова, ми все ж дісталися точки призначення. Перші тижні минули в нерозумінні того, що взагалі коїться в країні та що варто робити далі.
Але складати руки й просто сидіти перед телевізором я не збирався. Щойно у Львові організували територіальну оборону, ми з кумом подалися туди. На той момент уся львівська поліція кудись поділася, тож ми почали патрулювати вулиці.
Але як би я того не хотів, усвідомлення, що ця війна триватиме не один місяць, прийшло доволі швидко. Минув деякий час, поліція повернулася до міста, ми перестали бути потрібними. І я зайнявся пошуком роботи. Адже справа мого життя – туризм – навряд чи комусь цікава під час повномасштабної війни. Крім того, я не був морально готовим відпочивати в горах замість того, аби працювати. На щастя, у мене справні руки, до того ж, мені завжди кортіло спробувати себе в ролі кухаря.
Я влаштувався до одного із закладів, але готувати рамен та крутити шаурму в мене не вийшло. Тож замість супів я пішов варити метал – на будівництво. Але й це не довговічна історія. Рано чи пізно будь-який проєкт завершується, та й кількість охочих працювати невпинно зростала, а отже, оплата зменшувалася. Саме тієї миті мені захотілося відкрити щось своє, аби не покладати на когось, а залежати тільки від себе самого.
Власний «кавотяг» у столиц кави? Чому б і ні
Оскільки у нас із дружиною вже був восьмирічний досвід роботи з кавою, ми вирішили продовжувати цю справу та займатися тим, що дійсно вміємо. Ідея створити «кавотяг» – невелику пічку-тумбочку з дровами та кавою – народилася ще кілька років тому. Але до переїзду я не знаходив часу та нагоди, аби її реалізувати.
Однак час «кавотяга» настав у Львові. Здається, подібних технологій приготування кави на дровах у місті всього три, та й ті без колес. А наш кавотяг ще й мобільний, тобто ми можемо пересуватися місто та не прив’язуватися до певної локації. А це доволі зручно в наших реаліях.
Зізнаюсь, місцеві мешканці сприйняли нас не одразу. Можливо, тому що ми прийшли в столицю кави з власною продукцією. Та поступово люди почали дізнаватися про нас та шукати той самий кавотяг на колесах. Допомогли і львівські блогери: вони розповіли підписникам про каву на дровах та піску, тож наша аудиторія поступово почала зростати.
Думаю, спочатку львів’янам було просто цікаво, що це таке. А вже після першої філіжанки кави – смачно. Також до нас почали приходити переселенці: аби поспілкуватися, розпитати про каву та просто поговорити. Особливо мене вразила історія однієї дівчинки-переселенки. Вона прийшла до нас по каву й вже під час розмови усвідомила, що спілкується з іншими людьми ледь не вперше за місяць.
Кава має бути не лише смачною, а й бойовою
Паралельно із «кавотягом» я займаюся волонтерством. Розвантажую вантажівки з гуманітарним вантажем, закуповую плитоноски для військових. А зараз разом із кумом ще й почали організовувати пригон автівок для бойових задач. Ми їх купуємо, ремонтуємо і віддаємо бійцям. Я зрозумів, що завдяки своїй аудиторії в соціальних мережах можу збирати кошти й у такий спосіб допомагати нам захисникам і захисницям.
Загалом нам з кумом вже вдалося акумулювати приблизно пів мільйона гривень на амуніцію для українських армійців. Звісно, невеличка частина цих коштів надходить з «кавотяга». Адже ця кава мусить бути не лише смачною, а й «бойовою» – воювати на нашу перемогу.
Моє бачення роботи в цій ситуації доволь філософське. Ти можеш хвилюватися, плакати, депресувати, а можеш взяти себе в руки й почати щось робити. Я обираю другий варіант. Адже опинившись сам на сам зі своїми думками, можна просто «з’їсти» себе. Тому я знайшов свій «окоп» і вдало в ньому працюю.
Працюю над другим «кавотягом» та чекаю на перемогу
Якщо говорити про власну адаптацію, то думаю, що цей процес досі триває. Я вже отримав безліч пропозицій від своїх туристів, з якими разом ходив у походи або організовував відпочинок. Вони пропонують знову зібратися взимку, адже вже 16 чи 17 років поспіль я влаштовую щорічний зимовий «двіж» із лижами десь на засніжених схилах Карпат.
Проте я не знаю, чим зможу собі це дозволити цьогоріч. Мені здається, я досі не готовий повертатися до умовного довоєнного життя. Попри всю кількість прохань від друзів та знайомих. Я наче й усвідомлюю, що це соціально корисно, але наразі не можу ухвалити чіткого рішення. Хоча все може змінитися.
Та поки що в моїх найближчих планах запустити другий «кавотяг». Він вже сконструйований і чекає свого часу. Думаю, це станеться зовсім незабаром. Я навіть вже розмірковую над третім, але це вже точно не раніше зими. Побачимо, як будуть розгортатися події.
А ще я обов’язково повернусь додому. Я точно знаю, що перемога над російською навалою відбудеться. Це питання часу і, звісно, ціни цієї перемоги. Але вона точно за нами. Тому залишатися на заході країни після того, як над Херсонщиною знову піднімуть український прапор, я не планую. Навіть свій бізнес я зробив мобільним: аби він також міг поїхати додому.
Читайте також: «Я малюю, щоб люди не опускали руки». Художник з Донеччини влаштовує благодійні виставки на підтримку ЗСУ
Суспільство
Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.
очільниця ГО «Юстина».
Вирішили створювати свою громадську організацію
Ми готували вдома на вогні. Газу не було, світла не було, а отже й інтернету — ми не знали, що відбувається. Але надавали медичну допомогу, прибирали у дворі, прали, годували собак і котів. Люди дуже згуртувалися.
«Юстина», бо справедливість
Місцеві не одразу звикли до таких заходів, а деякі вважали, що їм не потрібна психологічна допомога, і мали багато упереджень щодо психологів. Але зміни в тих, хто таки відвідував заняття, були помітні. Жінки ставали спокійнішими, більш розкутими, виговорювались. Між собою знайомились, бо навіть живучи в одному селі, могли ніде не перетинатися.
Спільний запит у селі — велопарковка
Діти там теж висловлювали свої думки, і мене тоді збентежило, що одна дитина каже: «Нащо писати? Все одно нас ніхто не чує». І мені так хотілося щось зробити для дітей, щоб вони бачили, що мрії мають здійснюватися.
Зробили покриття та надихнули інших на зміни
Коментарі
Як працюватиме новий маршрут?
- На ділянці Варшава – Рава-Руська курсуватиме поїзд польської залізниці PKP Intercity.
- На маршруті Рава-Руська – Львів – Чернівці працюватиме дизель-поїзд українського виробництва ДПКр-3.
Що змінюється для пасажирів?
Коментарі
Коментарі