Директорка Анисівського ліцею в Іванівській громаді Наталя Ігнатенко пригадує, як після деокупації у квітні 2022 року повернулася в рідні стіни — з тріщинами від обстрілів і вибитими вікнами:
«Я прийшла в школу, сіла й подумки рахувала, скільки дітей залишилося по селу, які не виїхали — всього до десяти. Боже, а чи повернуться учні? Мені так хотілося, щоб усі повернулися».
Мрія директорки потроху збувалася — до червня 2022 року близько 70% учнів повернулися. Почали відновлювати приміщення. Зараз у ліцеї вчаться 120 учнів — шкільне життя завирувало з новою силою, адже й діти, і вчителі пишуть гранти та створюють проєкти, які приносять кошти громаді.
Ховала українські прапори, щоб об них окупанти не витирали ноги
Наталія Ігнатенко жартує, що не покидала свій Анисівський ліцей із семи років. Саме тут вона пішла в перший клас, сюди ж пішла працювати. 20 років була заступницею директора з навчально-виховної роботи, а у 2021 році стала директоркою. Та Наталія каже, що й не встигла відчути себе в новій ролі, як почалася війна — і навантаження зросло:
«Коли вже почалася війна, знайомі почали казати, що зі школи треба все виносити й ховати. А я думала: з чого мені почати? Я ж не можу всю школу заховати».
Наталія таки сховала документи та всю інформацію про випускників, що служили в ЗСУ з 2014 року:
«Стенди я познімала з ними й заховала. А решта: жодного комп’ютера, жодного телевізора — я нічого звідти не винесла. Тільки вийшла, перехрестила школу, помолилася Богу і все».
Наталія з сім’єю виїхала в сусіднє село, але час від часу навідувалася додому. Каже, треба було порося годувати й приглядати за школою.
«Хотіла пересвідчитися, чи все добре. Але й шукала, що ще може втрапити в очі. Прапори ховала — не хотіла, щоб об них хтось ноги витирав»,
— пригадує директорка.
В Іванівську громаду зайшли росіяни. Сусідня Лукашівка була окупована — а діти звідти ходять в Анисівський ліцей. Анисів обстрілювали постійно, бо через нього проходила «дорога життя» з Чернігова — до міста всього близько 20 кілометрів. Наталія розповідає, що люди отримували поранення, й багато волонтерів загинули на цій дорозі.
Та березень 2022 року скінчився, і ЗСУ звільнили область від окупантів. Прямих пошкоджень приміщення ліцею не зазнало, але поруч прилітали снаряди, тож вікна були вибиті вибуховою хвилею, а по другому поверху поширилися тріщини. Система опалення теж потребувала ремонту.
Читайте також: Я залишаюсь: як вчитель географії врятувався з окупації та повернувся в Україну
Ліцею простягнули руку допомоги — так почалися зміни
Та пошкодження рідної школи не зупинили Наталію, і вона вирішила — відбудова ліцею буде:
«От як людина, коли отримує дуже багато адреналіну, не відчуває болю, а починає щось робити, так сталося й зі мною: коли я побачила все це, то викликала завгоспа школи та почала роботу. Знайшли в селі майстра, він усе оглянув і сказав, що треба міняти систему опалення. Для початку треба було 30 тисяч гривень».
Це була непідйомна сума для школи, що тільки оговтувалася від потрясінь. Донька Наталії, яка працює в IT-компанії в Німеччині, звернулася до своїх директорів з проханням допомогти, і ті погодилися. За їхні кошти вдалося поміняти опалювальну систему, а пізніше й вікна, адже у двох класах вибухова хвиля видавила вікна досередини. Зиму ліцей зустрів з новими вікнами.
Наталія змогла відвідати доньку та поспілкуватися з благодійниками, завдяки яким вдалося почати відновлення школи.
«Це була не тільки матеріальна підтримка, але й моральна — саме в той момент, коли це було необхідно. І це настільки піднімало дух! Не пам’ятаю, хто сказав: “Дайте мені точку опори, і я переверну світ”. То для мене це була точка опори. Я зрозуміла, що ми не самі».
Це був лише початок змін — влітку 2022 року колектив школи взявся за ремонт укриття. Про них дізналися в благодійному фонді savED. Саме вони допомогли зробити в ліцеї сучасне укриття вже у 2023 році.
Найпростіше укриття складається з двох кімнат і вбиральні. Наталія каже, що робота була величезна, бо довелося переробляти каналізацію. Разом з укриттям відкрили й мультифункціональний освітній центр або ж «Вулик», як його називають у фонді. Тут проводили заходи, зустрічі, кіноперегляди, навіть створювали газету Анисівського старостату. Зараз його використовують як ще одну локацію для навчання.
Читайте також: Португалія допоможе відновити зруйнований під час війни ліцей у Житомирі
Якщо ідея запрацювала за 72 години, то все вийде
Наталія каже, що саме допомога від небайдужих стала поштовхом для змін:
«За 2023-24 навчальний рік ми поповнили бюджет нашої громади на понад півтора мільйона гривень шляхом участі в різних проєктах».
Це сталося завдяки ініціативній групі жінок, які пройшли навчання з написання проєктів, а невдовзі створили громадську організацію «Північна горлиця».
«Є таке правило: якщо ви почали якусь нову ідею, і вона у вас запрацювала протягом 72 годин, значить, усе вдасться. А якщо за цей час нічого не тьохнуло — то не ваше. У нас тьохнуло, і ми запрацювали»,
— ділиться героїня.
Так у ліцеї зробили кабінет робототехніки з 3D-принтером, де діти з учителем вивчають механізми. А ще — «Простір підтримки» для психологічної допомоги, адже четверо вчителів отримали освіту арттерапевтів і тепер проводять заняття. Окрім цього, учні написали проєкт і побудували в парку зелену сцену для концертів і зустрічей.
Вчителі виграли грант і тепер з іншими жінками села шиють адаптивну білизну для поранених. Також у школі готують клас безпеки. На черзі — крафтова майстерня з переробки пластику.
«За ці два роки нам так допомогли, що я відчула — ми не просто село, яке ніхто не знає. Ми з’явилися на карті, про нас заговорили»,
— впевнена Наталія.
Усе це стало можливим, бо спочатку почали відновлюватися самі. Наталія каже, що вчителі ходили на арттерапевтичні заняття, заняття з музичної терапії: шукали, як звучить наше тіло, розслаблялися, малювали кавою, шили, плели з бісеру. Вони запросили й інших жінок села на заняття:
«Мені дуже важливо показати людям так, як і мені у свій час показали, що наша школа — не сама. Так і ми зараз намагаємося простягати руку допомоги нашим жінкам, дівчатам».
«У дітей час іде — юність нікуди не дінеш»
Тепер у ліцеї 120 дітей. Наталія сміється й каже, що в них — сільська приватна школа, бо так само є по 5-6 учнів у класі. Директорка зізнається, не всі батьки підтримували стільки нових проєктів:
«А я кажу: так а що, давайте ляжемо й будемо вмирати? У дітей же час іде — юність нікуди не дінеш».
Тож на Новий рік в укритті влаштували дискотеку. Кожен з проєктів теж робили заради дітей. Наталія зізнається, що дуже хоче не лише, щоб відбудова ліцею тривала, а й щоб діти виходили з депресивних станів, адже учні з Лукашівки були в окупації.
«У нас є один хлопчик — спочатку нічим не ділився, не хотів згадувати той період, а зараз розповів. Виявилося, що росіяни його на розстріл виводили, бо на 8 березня він подарував мамі первоцвіт з блакитною стрічкою, то окупанти й причепилися — поставили біля сараю, погрожували вбити. І такі моменти не поодинокі. Тож ми вирішили виводити дітей з такого стану»,
— розповідає Наталія.
