Вижила після ракетного удару та отримала 45% опіків тіла: історія вінничанки, що почала ліпити моті

Стильні окуляри, голлівудська посмішка та незмінний червоний фартушок — такою нині бачать Вікторію Головіну тисячі її підписників з усього світу. У своєму блозі колишня військовослужбовиця з Вінниці розповідає, як готувати найвідоміші японські тістечка моті.

Більшість підписників Вікторії навіть не здогадуються, яке пекло пройшла ця усміхнена жінка: важка контузія, дві пересадки шкіри, десятки перев’язок під наркозом і потім ще сотні вже без анестезії. Усе це — наслідок російського удару по середмістю Вінниці 14 липня 2022 року.

Як відверта фотосесія допомогла їй прийняти своє нове тіло, а тістечка моті врятували від панічних атак, Вікторія розповіла ШОТАМ.  

Вікторія Головіна

мотімейкерка

В армію потрапила випадково

Я прослужила в армії 33 роки. Призвалась до військової частини випадково. Коли прийшла до військкомату ставати на облік як медична сестра, мене спитали: «А ви не хочете на військову службу?». Я кажу: «Хочу!».

Для мене це не було чимось дивним чи незрозумілим, бо я з родини військових. Так  стала санітарною інструкторкою в місцевій військовій частині.

Я дуже любила свою роботу. Мені подобалося, що вона поєднує і військову службу, і медицину. 25 років служила старшою медичною сестрою в медпункті військової частини, потім стала коменданткою в Будинку офіцерів.

26 лютого 2022 року мала вийти на пенсію

Для нашої родини війна почалась у 2014-му. І сини, й чоловік — учасники бойових дій, і я відтоді активно залучена у волонтерство.

На початку 2022 року мала вийти на пенсію. Комісія, яка це затверджує, була призначена на 26 лютого. Але 24-го о 4 ранку мене розбудив дзвінок: «Терміново прибути в Будинок офіцерів!».

— Ну, я взагалі-то лікуюся… І потім звільняюся.

— Ти не знаєш, що сталося?

Я відкрила новини на телефоні — і просто вжахнулася. Звісно, прибула за викликом на службу — про вихід на пенсію вже не йшлося.

Горіли дерева, квіти, повітря

За кілька місяців, 14 липня, ракета рф вдарила в Будинок офіцерів у центрі Вінниці.

Я саме була на внутрішньому подвір’ї. Погомоніла з колегами, присіла на лавку. Був потужний гуркіт — здавалося, що літак просто над нами, але ми його не бачили. Всі дивилися в небо у напрямку церкви.

Далі я пам’ятаю вже, як вставала з землі, а на мені горів одяг. Я горіла. Я буквально вся горіла.

Розуміла, що це опіки і мені треба терміново охолодити тіло, — треба вода. В моїй сумці було пів пляшки води — я вилила її на себе, але цього було замало. Зірвала з себе білизну.

Навколо горіло все: повітря горіло, горіли дерева, квіти — все. Повітря мало коричневий колір, і в ньому літали маленькі червоні краплинки

Я почала бігти в бік «ПетроЦентру» й розуміла, що досі горю. Побачила калюжу. Це все було в четвер, а в середу, 13 липня, у нас пройшов такий гарний літній дощ… І він лишив ці рятівні калюжі. Просто лягала в ту калюжу, обливала себе водою, бо розуміла, що так можу призупинити поглиблення опіків. Друга калюжа була на тролейбусній зупинці — я знову охолоджувала своє тіло, але воно вже було, як брезент.

З останніх сил підвелася й зупинила перше авто на дорозі. Мене відвезли до лікарні.

Головне — я жива

Два місяці в реанімації, 45% тіла в опіках. Просто диво, що в мене вціліли руки й обличчя. Найглибші опіки були в поперековій ділянці, де нирки. Один осколок потрапив у скроню. Звісно, опіки залишили свій слід на здоров’ї: тепер я маю інвалідність, одне вухо зовсім не чує, інше чує частково, а натомість постійно в моїй голові лунає свист тих ракет.

Моє тіло тепер — суцільні келоїдні рубці та шрами… Але головне — я жива. Мій друг-волонтер Ян Осока написав мені таке: «Смерть була поруч з тобою. Але це була не твоя смерть». Ці слова врізались мені в пам’ять

Усі, хто був тоді поряд, загинули. А я ні. Янгол-охоронець чи сам Бог мене врятували.

До мене в лікарню приходили чужі люди

Два місяці я пролежала на животі — не могла якось інакше повернутись, не могла піднятись. Через день мала перев’язки під наркозом, бо при свідомості неможливо було б витримати цей біль. Ураження тканин були дуже серйозні.

Я зрозуміла, що рішення лікуватися вдома, а не їхати за кордон (такі варіанти обговорювалися) було правильним. Тому що медикаментозна підтримка — це дуже важливо, але не менше значить фізична та моральна.

Коли все це сталося, мій чоловік був у важливому службовому відрядженні. Але біля мене була моя Вінниця: не лише рідні та друзі, але й до того незнайомі люди підтримували мене.

Майже не бувало таких годин, щоб біля мене в лікарні нікого не було. До мене просто приходили чужі люди, мої подруги ночували біля мене. Українці — це надзвичайні люди. Мені писали, надсилали кошти, наш місцевий ресторан регулярно привозив якісь страви з м’яса, бо мені було потрібно споживати багато білка для відновлення. 

Війна навчила нас усіх бути близькими без причини — навіть з незнайомцями. З багатьма людьми з того тяжкого періоду ми стали друзями. 

Кожен прожитий день стає подарунком

Я дуже хотіла вижити. У мене не було якоїсь такої глобальної мети, що «ось я виживу і…», ні. Але в найскладніші моменти я думала про те, що на мене чекають вдома діти, онуки, моя кішка. Було тяжко без чоловіка поруч, але з іншого боку мені це допомагало триматись. Я мусила його дочекатися! Й у вересні він нарешті зміг до мене приїхати.

У період лікування в мене відбулось якесь таке повне внутрішнє перезавантаження. А можливо, це зі мною сталося, щоб я себе розібрала й зібрала наново? Я навчилася жити радощами одного дня: щось зробила заплановане, побачила рідних — це вже багато. Коли в країні війна, кожен прожитий день стає подарунком.

Після виписки з лікарні я багато спілкувалася з захисниками, які перенесли ампутації, ходила до них у госпіталі. І всім говорила одне: ми маємо жити, попри те, що втратили якісь фізичні можливості, попри те, що пройшли емоційно. Я знаю, що мій приклад багатьох хлопців надихнув.

Час не лікує, але з часом можна навчитися жити далі. І я навчилась жити зі своїми новим тілом, хоч не одразу.

Понівечена шкіра не змінює того, що ти — прекрасне творіння

Коли мене виписали з лікарні, в мене були жахливі панічні атаки. Мені призначили купу антидепресантів, але нічого не допомагало.

Я дуже довго не могла прийняти своє обпалене тіло. Мені призначали курс спеціальних лікувальних ванн для загоєння, і коли я лягала в ці ванни, не могла сприйняти нову себе. Було складно бачити себе такою

Чоловік дуже мене підтримував: ми об’їздили багатьох лікарів, перепробували різні мазі. Опіки гоїлись, але прийняття не приходило.

А потім я знайшла в мережі львівську фотографку Марту Сирко, яка знімає понівечених війною людей. Подзвонила, вона каже: «Так, я буду рада!». Чоловік мене знову підтримав, і ми поїхали до Марти. Я якось ніби відчула, що ця фотосесія — це те, що мені потрібно.

Була першою жінкою в цьому фотопроєкті. Я вже не молода, аби хизуватися своїм тілом, — мені 57. Тим паче, коли це тіло майже наполовину вкрите рубцями. Але ця фотосесія і те, що через неї я максимально відкрила людям свою історію, дало мені поштовх рухатися далі. Вона не для співчуття, повірте.

Я прийняла себе й показала іншим, що понівечена шкіра, як у мене, чи втрачене око, ампутована нога чи рука, як у інших учасників фотопроєкту, не змінюють того, що ти — прекрасне творіння.

Господь створив людину за своєю подобою. Тому коли ми бачимо людину без ніг чи без волосся після хіміотерапії, ми теж бачимо Бога.

Війна триває. Таких чоловіків, жінок і дітей у нашій країні стає все більше. І наше суспільство повинно серйозно працювати над сприйняттям цієї реальності, аби не відділяти травмованих людей у якусь окрему категорію

Лікар сказав: «Зв’язуйте руки чи займіть їх чимось»

Та фотосесія допомогла мені прийняти мою нову реальність, але на мене чекало наступне випробування.

Почали активно рости келоїдні рубці. Враховуючи, що в мене близько 45% ураження шкіри — спина, сідниці, ноги, — коли все це почало зарубцьовуватися, свербіж був нестерпний. Я ночами просто роздирала своє тіло, на ранок під нігтями була кров і шкіра.

Я просто дуріла. Пішла до психіатра, кажу: «Зробіть щось, бо я вже не можу!». На той час уже приймала антидепресанти. Лікар сказав: «Займай чимось руки! Або зв’язуй».

Я тоді подумала, що це він мені щось дурне радить. Хіба може якесь заняття врятувати мене від цього пекельного свербежу?

Але я прийшла додому, а ввечері прийшла невістка і принесла моті — це такі традиційні японські тістечка з рисового борошна. Я навіть ніколи не чула про такі, хоча маю чималий досвід з приготування різних десертів. Не можу сказати, що моті мені одразу запали в душу, але вони зацікавили — що це за тісто таке цікаве?

Невістка каже: «А не хочете спробувати самі зробити?».

Моті-терапія

Перші рецепти моті я знайшла в інтернеті. Чоловік купив мені рисове борошно для тіста — як виявилось, не таке, як треба. Одна спроба, друга, потім я купила онлайн-урок з виготовлення моті, почала експериментувати з власними начинками. 

Результатами ділилась у своїх соцмережах. Люди почали мені писати: хтось хотів замовити, хтось просив поради, як заварювати тісто. Тоді ми з чоловіком записали перші майстер-класи з виготовлення моті.

Та найголовніше — тістечка врятували мене від панічних атак і розчісування тіла. Коли я відчувала, що накочується тривога, я ставала ліпити моті. Цей десерт не випікається — він потребує такої ніжної роботи пальчиками. Я повністю поринала в процес, і тривога відходила на задній план.

У якийсь момент перестала приймати антидепресанти, а натомість у мене з’явилася щоденна моті-терапія.

Нині вже більше 800 людей з різних країн навчилися в мене готувати моті. Всі майстер-класи я даю по відеозв’язку. Оформила приватне підприємство і сплачую податки за кожного свого учня. Також оформила авторські права на свій навчальний курс, тож все офіційно. Разом з чоловіком ми написали книгу про техніки виготовлення цього трендового десерту.

Японці були в шоці

Хочу наголосити, що моті — це тісто, і з нього можна готувати різне, але в нас здобули популярність саме тістечка з начинкою всередині. Ми, українці, освоїли вже багато найскладніших страв з різних кухонь світу, але до кожної прагнемо додати щось своє, — не просто скопіювати, а вдосконалити.

Коли я давала японцям куштувати свої моті, вони були в шоці: «Як це у вас вийшло таке зробити?». Бо ж традиційні японські тістечка не мають ні такого яскравого вигляду, ні такого різноманіття смаків. І там їх роблять зі спеціального рису, а не з рисового борошна

Я дуже багато експериментувала з приготуванням тіста, аби вийти на ідеальний смак і консистенцію. «На дотик — наче ти цілуєш когось у щічку» — так описав свої враження від моїх моті один замовник. Мені так сподобалось це порівняння!

Я продовжую вдосконалювати свої техніки та розробляти нові рецепти. Так приємно, що до мене — простої жінки — йдуть навчатися вже успішні кондитери та ресторатори.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Майстер- клас "МОТІ-ПРОСТО " (@vikshef)

Не бійтесь жити

Я хочу сказати всім: не бійтеся творити, починати все спочатку. Не бійтеся набивати ґулі на лобі від того, що щось не виходить, чи від зачинених перед вами дверей. Спробуйте їх відкрити ногою — це теж інколи потрібно.

Останні три роки мого життя були надскладними. Я пройшла своє власне пекло, але впоралася. Я щаслива, що тоді, у липні 2022-го, коли навколо все палало, знайшла в собі сили встати й бігти до порятунку — завдяки цьому сьогодні я можу цінувати, цілувати, обіймати, любити, куштувати. Тому не бійтесь жити.