Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами
>

Суспільство

Історія тривалістю 47 днів. Як я врятував свого батька з окупованого Херсона

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

«Нехай всі ті, хто чекають, дочекаються. Всі, хто залишив дім, – повернуться», – так написав одеський фотограф Саша Населенко у фейсбуці, коли йому зрештою вдалося вивезти тата з Херсона. Його батько, капітан рибальського судна, разом зі своїм екіпажем потрапив у пастку окупації, ставши напередодні нового етапу війни на плановий ремонт свого корабля. Саша розповів ШоТам історію про те, як усе стає можливо, коли немає інших варіантів.

Саша Населенко

фотограф, журналіст

Мій батько – капітан рибальського судна

Я зі звичайної родини: мама займається вдома господарством та іноді пече пироги на продаж, а батько – капітан рибальського судна. Насправді це мій вітчим, але я називаю його татом, він з нами з 1999 року. Батько все життя займався рибальством. Він зі своєю командою на Чорному морі займаються промисловим виловом тюльки, шпрота, хамси та інших видів риб. У нашій сім’ї чудові стосунки. Звісно, бувають свої труднощі, але з кожним роком усе стає дедалі краще.

Востаннє у батьків перед новим етапом війни я був 20 лютого. Тато мав вирушати до Херсона на плановий ремонт свого рибальського судна. На момент коли стало відомо, що він має виходити в Херсон, уже відбулася блокада більшості українських портів і чорноморських торговельних шляхів загалом, а російський військовий флот стояв під берегами України. Було зрозуміло, що це небезпечно.

Я переконував батька не йти, але тоді загроза не сприймалася як серйозна. Здавалося, що як мінімум є час на те, щоб зробити ремонт і повернутися. Того дня я намагався серйозно поговорити з батьками про те, що ми робитимемо в разі повномасштабної війни. Це була вже чергова спроба поспіль порушити цю тему, але й вона не стала успішною. Батьки відповідали, що ніхто не знає, що далі, і треба сподіватися, що все буде добре.

Важливо розуміти, що мій батько пенсійного віку. У нього мінімальна пенсія, він соціально не захищений, як і люди з його екіпажу. Тому батько чіплявся за цю роботу і не міг просто сказати «ні». Тож можливість заробити гроші, перебуваючи на ремонті, стала пріоритетом. Часи важкі, і гроші були потрібні в будь-якому разі.

Ніч перед повномасштабним наступом

У ніч з 23 на 24 лютого я пішов до свого друга, з яким ми рідко бачимося. Ми всю ніч розмовляли і в якийсь момент в YouTube побачили сповіщення, що відбувається термінове засідання Ради безпеки ООН. Паралельно йшла відеотрансляція від путіна. Ми її відкрили й почули, що він оголошує про старт «спецоперації». Буквально хвилина в хвилину після завершення виступу в Одесі пролунав перший вибух.

Ми спочатку не думали, що це повномасштабне вторгнення, і, як і всі, очікували, що буде ескалація на Донбасі. Тож вирішили, що це просто провокація, щоб налякати людей. Однак потім пролунали ще два вибухи. Ми вийшли на балкон і побачили, як летить ракета. Тоді зрозуміли, що все серйозно, почали читати новини. Там писали про те, що в Харківській області російські військові перейшли кордон, а в Гостомелі почали висаджувати десант.

Родина Населенків

Я зателефонував мамі. Вона була сонна й нічого не зрозуміла. Я вирішив їй нічого не говорити й не лякати вночі, бо зрозумів, що у неї все спокійно. Зателефонував батькові, який на той момент уже був у Херсоні. Я сказав: «Почалася війна, виїжджай додому». Він відповів, що я говорю дурниці, що у них все тихо і він не може кинути корабель, бо він капітан. Я не став його переконувати, бо знав, що це ні до чого не приведе, окрім сварки. На цьому й закінчилася наша розмова.

Однак через пів години батько мені зателефонував уже сам. Він прочитав новини й був наляканий. Я знову сказав, щоб він виїжджав. У власника їхнього судна була можливість вивезти їх у перші дні власними автобусами, але з якихось причин цього не відбулося. Це була одна з основних точок моєї агресії – на екіпаж просто забили.

Початок окупації Херсона

Нам ще належить дізнатися, чому херсонська оборона не була такою підготовленою, як інші. Херсон швидко окупували: у перші дні російські війська вже зайшли в місто. У них були списки всіх, хто вступив до лав тероборони, хто служить у ЗСУ, активістів. Ці дані могли бути отримані тільки за допомогою шпигунів і місцевих зрадників. Хоча в Херсоні бої були не такі жорстокі, як під Харковом або в Києві, я подумав, що стає дедалі стрьомніше. Мій батько перебував у віддаленому районі на території судноремонтного заводу. У перші дні окупація там не так сильно відчувалася, оскільки основні дії були сфокусовані в центрі міста.

Я зрозумів, що поки що не буду намагатися вивезти батька. У його екіпажі разом з ним були вісім чоловіків, і батько не хотів їхати окремо від них. Це така пацанська штука – мовляв, я не кину людей, бо відповідальний за них. Усі дійшли висновку, що чоловіків точно не випускатимуть з міста. На той момент було неясно, чи випускають взагалі жінок і дітей. Тож вирішили, що краще посидіти на місці й подивитися на розвиток ситуації. І шукати продукти, поки вони є.

Тато Саші Населенка

Пошуки продуктів і гуманітарна криза

Моя сфера діяльності полягала в тому, щоб забезпечити екіпаж їжею, водою та медикаментами. Мій батько три роки тому переніс серйозну операцію на серці, два роки тому – мікроінсульт, у нього закінчувалися ліки. Було дуже страшно, що можуть виникнути серйозні проблеми зі здоров’ям і я не зможу йому допомогти. На щастя, батьку вистачило препаратів, оскільки він скоротив дозування і перед відправленням мама дала йому із собою запас. Серед екіпажу була людина з діабетом, якій було набагато складніше, ніж іншим. У Херсоні дуже велика гуманітарна криза – ліків немає зовсім, у місті ми їх не знайшли. Знаю, що тепер деякі медикаменти завозять із Криму, але не всі люди хочуть їх брати, як і продукти. Частіше за все препарати потрапляють не в гуманітарні центри, а одразу на чорний ринок.

Я почав шукати волонтерів у соцмережах через своїх знайомих з Херсона. Зв’язався з координатором волонтерів, які власними силами збирали продукти й розвозили їх тим, хто цього потребує, і запитав, чи можуть вони надати їжу для вісьмох осіб. Він відповів, що самі волонтери не можуть привезти, бо це для них небезпечно, однак можна прийти по продукти. Батько зі своїми колегами спочатку не наважувалися покинути судно, однак наступного дня пішли. Так ці волонтери декілька разів нам допомогли з харчуванням.

Упродовж місяця екіпажу допомагали волонтери

Паралельно із забезпеченням батька та екіпажу усім необхідним я продовжував працювати. Якось я був на залізничному вокзалі з іноземним журналістом, який захотів пофотографувати одну сім’ю і попросив мене запитати, чи не проти вони. Я підійшов до цих людей, почав спілкуватися. Виявилося, що вони з Херсона. Чоловік на ім’я Віталій (ім’я змінено з міркувань безпеки, – ред.) вивіз свою родину, посадив її на потяг і збирався повертатися додому. Тоді я вперше особисто почув історію того, що чоловіків пропускають через блокпости. Я дав Віталію трохи грошей і попросив передати їх місцевим волонтерам, щоб вони витратили кошти на потрібні речі.

Батько Саші, якого вдалося вивезти з окупованого Херсона

Коли він повернувся до Херсона, зі мною зв’язалася жінка – дружина його друга, яка займається волонтерством. Саме їй Віталій передав гроші. Вона надіслала мені звіт, на що витратили кошти. Я сказав, що звіти не потрібні, і попросив, щоб вони з Віталієм закуповували для батька й екіпажу продукти та привозили їм на судно, гроші надсилав через Віталія. Вони погодилися, чим дуже допомогли. Так тривало приблизно місяць, а паралельно із цим ми шукали варіанти виїзду. Я й досі постійно підтримую контакт із цією жінкою, ми почали добре спілкуватися. 

Низка спроб виїхати з окупованого міста

Дуже складно було знайти надійного перевізника, який, по-перше, не шахрай, а по-друге, погодився би вивезти чоловіків. Незважаючи на те, що офіційної заборони на виїзд чоловіків немає, були випадки, коли їх забирали з машин і знущалися з них або відправляли на примусові роботи, наприклад, рити окопи. Це не відбувається регулярно – місцеве російське «командування» намагається всім видом показати, що те, що сталося в Бучі або Маріуполі, не має до них жодного стосунку. 

Кілька разів було так, що батько зі своїми колегами були готові виїжджати, однак в останню мить щось зривалося. Ми знайшли одного перевізника, який погодився за певну суму вивезти батька та його колег, але на його послуги була велика черга. Також складність полягала в тому, що кожного дня ситуація в місті була різна. Ми з ним зв’язувалися впродовж чотирьох днів, і щодня я говорив батьку, щоб вони були готові. Проте перевізник перенаправив мене на свого колегу, і я почав спілкуватися з ним. Згодом виявилося, що водії переживали через те, що везтимуть чоловіків. Тож цей варіант не спрацював, через це ми втратили приблизно тиждень. 

Паралельно батько та інші члени екіпажу самостійно шукали способи виїзду. Вони почали потрохи виходити в місто по хліб (місцеві пекарні роздавали його безкоштовно) та спілкуватися з місцевими. З’ясували, що майже кожного дня люди, які хочуть евакуюватися, збираються в певному місці, це координується в чатах. Потім вони формують колону з приватних машин і автобусів і рушають. Так безпечніше, оскільки якщо є колона – зрозуміло, що їдуть цивільні. Це довгий шлях, але вас не висмикнуть з колони й ви не пропадете невідомо де.

Тато Саші Населенка

Екіпаж розділився на групи

На той момент була вже доволі напружена ситуація всередині самого екіпажу, зокрема через їжу. Уже не було пацанського вайбу на кшталт один за всіх і всі за одного. Члени екіпажу розділилися на групи, і стало зрозуміло, що можна вивозити по дві-три людини. Це значно полегшило задачу. Якось одного ранку вони втрьох прийшли в зазначене місце та не встигли зайняти місця на автобус. Там було багато дітей і жінок, які почали кричати, що вони в пріоритеті. Батько з колегами не стали сперечатися і просто пішли назад. Того ж дня мав бути ще один виїзд, але він не стався, бо попередня колона потрапила під обстріл. На щастя, всі живі, але людей розвернули. Наступного ранку батько з колегами вчергове пішли на місце збору та знову не виїхали. 

Тимчасом я продовжував шукати інші варіанти. Зателефонував Віталію, який возив батьку продукти, і сказав: «Ситуація критична, усі перевізники відмовляються. Може, у вас є хтось, хто вивозить людей?». І він дав контакт таксиста, з яким я одразу зв’язався. Водій виявився серйозною людиною, одразу сказав, коли виїжджати можна, а коли – ні. Зазначив, що не буде вивозити до Миколаєва або до Одеси. Ми домовилися, що він просто вивезе батька з його колегами за російські блокпости на підконтрольну територію, а звідти ми їх заберемо самі. Так і сталося: батько, його старший помічник і механік нарешті виїхали з Херсона.

Повернення, міцні обійми та буденність

Таксист довіз батька та його колег до Миколаївщини. Завдяки тому, що я працював з журналістами, через певні контакти ми знайшли людей, які змогли виїхати з Миколаєва за ними, забрати їх і поселити в готель. Так вийшло, що все це сталося тоді, коли в Одесі була дводенна комендантська година, тож я не міг поїхати одразу за батьком.

Чоловік, який вивозив з Баштанки батька та його колег, сказав, що вони були дуже знервовані й налякані. Вони бачили розбиті дороги, танки, російські блокпости. Однак на під’їзді до Миколаєва вже навіть сміялися, відчувалося полегшення.

Я приїхав наступного дня. Батькові колеги мене сильно обіймали та висловлювали вдячність. Ми з татом теж дуже міцно й тепло обійнялися. І поїхали, обіймаючись у машині. Такого близького контакту в нас раніше не було. Назад нас повіз мій друг Максим. Заїхали в Шабо, купили вина й приїхали додому. Батько з мамою плакали, цілувалися, обіймалися, трішки танцювали та слухали музику. Згодом почалася буденність. Мій тато дуже любить мити посуд, він радів, що може повернутися до цього заняття.

Батько Саші Населенка після повернення з Херсона

Соціальний капітал важливий, коли гроші не працюють

Що надавало сил і віри в те, що мені вдасться врятувати батька? По-перше, просто не було іншого варіанту. Я не припускав думки, що може бути інакше. По-друге, достатньо було того, що я особисто побачив приклад Віталія, який виїхав. У мене в голові так працює: якщо це можливо, отже, це можливо і для нас..

Мені дуже подобається, як люди здатні зорганізуватися на певні речі та як багато значення це має. Внесок кожної люди вкупі з подібними, або більшими, або меншими внесками дає серйозний результат. Я це зрозумів під час Майдану та волонтерства, яке підтримувалося впродовж останніх восьми років. Однак тепер, мені здається, це зрозуміли абсолютно всі. І це не сміливість в плані героїчному, коли ти йдеш один на танк, хоча це теж дуже важливо. Це сміливість базова, коли в тебе немає сумніву, робити чи не робити. Коли в тебе немає ідеї, мовляв, «та й без нас усе вирішено» – цього пострадянського флеру, що одна людина нічого не значить, як би це банально не було. Я хотів би, щоб кожна людина жила більш повноцінним життям саме завдяки цьому почуттю.

Батько Саші Населенка, якого вдалося врятувати з окупованого Херсона

Я дуже вдячний кожному, хто допоміг на цьому шляху. Зрозумів, що соціальний капітал і соціальна репутація дуже важливі тоді, коли не працюють ні гроші, ні щось інше. Що взаємна емпатія до людей – мабуть, найцінніше, що у нас є, і воно працює. Це такий клей, який склеює суспільство. Завдяки цьому стало можливо і те, що відбулося для нас особисто, і для багатьох тисяч подібних випадків, ще більш серйозних і неймовірних, які стаються по всій країні.

Усі фото – з особистого архіву Саші Населенка

Суспільство

На Київщині створили VR-музей пам’яті війни

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

В Україні створили VR-музей пам’яті війни, щоб зафіксувати руйнації, які завдала росія Київщині.

Про це повідомили в управлінні туризму Київської обласної військової адміністрації.

Відтак за допомогою 3D-турів відвідувачі зможуть потрапити в реальність, яку принесла з собою війна в Ірпінь, Бучу, Гостомель, Горенку та інші містечка й села Киїської області.

Перейти в VR-музей можна за цим посиланням.

Ініціатори проєкту переконані, що після перемоги Київщина знову стане місцем для життя, де кожен хотітиме мати будиночок, займатися активним туризмом, дегустувати смачну їжу від локальних фермерів чи усамітнюватися в етносадибі серед природи. Однак, усі факти руйнувань на деокупованих територіях мають бути зафіксовані. Це дасть змогу показати нащадкам, якою ціною виборювалась свобода та незалежність України.

Нагадаємо, в Україні з’явиться перший інтернет-портал про події і злочини в Криму та ОРДЛО.

Як ми повідомляли раніше, Інститут нацпам’яті запустив онлайн-платформу «Архів усної історії».

Читайте також«Там воюють наші друзі, ми не могли бути осторонь». Як львівський Cantona Pub допомагає бійцям з передової

Фото: kyivregiontours.gov.ua/war.

Читати далі

Суспільство

Чоловік заради порятунку пройшов пішки із Маріуполя до Запоріжжя із собакою Жужою (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

61-річний Ігор разом із собакою пішки дійшов із Маріуполя до Запоріжжя. Вони подолали 225 кілометрів за 5 днів.

«Загалом, я не хотів бути рабом», — розповів житель Маріуполя Ігор.

Ігор та Жужа вийшли напередодні Великодня.

«Це мені допомогло, я вважаю. У всякому випадку годували пасками всю дорогу. І яйцями фарбованими. Яєць я поїв чимало», — Ігор, житель Маріуполя.

Найбільшою складністю стали горбистий хвилястий рельєф Запоріжжя. Та візок завважки 56 кг, який дорогою став вдвічі легший. Маленьку супутницю іноді доводилось нести на руках.

«8 кг живої ваги (…) Вихід один був – нести на собі і пішки тупцювати у бік вільної країни».

«Він вже на руках її ніс, бо там тваринка… Знаєте, що дуже цікаво? Це звичайнісінька тваринка, дворняжка, «хвіст бубликом». Але не тому, що вона якась там цінна порода дорога або ще щось там, родовід… Звичайнісінька. Але, мабуть, це просто його друг» — Галина Гончаренко, волонтерка.

«Підходячи до блокпосту, зазвичай, нову легенду придумував. Йдеш і вже її проговорюєш. А він бачить, що я йду і щось говорю і він думає, що я втратив глузд. Вже до мене ставлення примітивніше. Він думає, що я не такий небезпечний. Ну, йде дурень якийсь», — згадує Ігор.

У Запоріжжі подорожніх зустріли волонтери.

«Довкола Жужі зібралося 20 людей, а довкола мене – троє. Мені було образливо навіть за себе, що увага вся не мені. Наче це вона мене довела, донесла на плечах, а не я її тягнув всю дорогу. І їжу для неї тягнув, і воду для неї також», — розповів Ігор.

Тепер вони неквапливо гуляють вулицями Києва, адже Жужа ще шкутильгає через мозолі на лапках.

Дивіться відео: Як 16-річний підліток рятував людей від авіанальоту у Чернігові

Читати далі

Суспільство

59 ОМБр розбомбила танк і ракетний комплекс ворога (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Українські воїни знищили танк та зенітний ракетний комплекс окупантів. Відео опублікували на ютуб-каналі 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка.

«Витравимо будь-яку погань зі своєї благодатної землі з усім корінням», — йдеться у повідомленні наших захисників.

Читайте також«Там воюють наші друзі, ми не могли бути осторонь». Як львівський Cantona Pub допомагає бійцям з передової

Про 59 ОМБр

59-та окрема мотопіхотна бригада імені Якова Гандзюка — військове з’єднання Збройних сил України. Бригада підпорядкована оперативному командуванню «Південь». Бригада була сформована після початку російської агресії, наприкінці 2014 року. До її складу увійшли три батальйони.

Бригада має почесну назву на честь Якова Гандзюка — українського військового діяча часів Перших Визвольних змагань.

Дивіться відео: Дівчинка вивезла людей з-під обстрілів із простреленою ногою

Нагадаємо, артилеристи 59 бригади ЗСУ розбили колону техніки окупантів.

Як ми повідомляли раніше, ЗСУ із кулемета збили ворожий безпілотник, який «дирчав як мопед».

Фото: facebook.com/59ompbr.com.ua.

Читати далі