Готові досягати вершин навіть після поранень: це українські військові, які зійшли на Кіліманджаро

Четверо українських військових з протезами нижніх кінцівок і військова, яка пережила важкі бойові поранення, здійснили сходження на Кіліманджаро. На горі висотою 5 895 метрів разом з іншими альпіністами українці символічно розгорнули наш стяг. 

Експедиція тривала 6 днів: 4 дні підйому та 2 спуску. Сходження відбувалося поступово, із зупинками в адаптаційних таборах на різних висотах, щоб мінімізувати симптоми гірської хвороби, яка виникає через перепади тиску, розріджене повітря та фізичне навантаження. 

Редакція ШоТам дізналася, як їм вдалося дістатися вершини Африки. 

Ініціатори проєкту 

Сходження відбулося в межах проєкту «Друге дихання», частиною якого стане документальна стрічка та створення благодійного фонду.

Ініціатором є американець українського походження Геннадій Газін — філантроп і засновник благодійного фонду «Якщо не зараз, то коли», який фінансує «Друге дихання»:

«Цей проєкт є природним продовженням моїх інтересів. Моя любов до гір стала важливою частиною життя, і я з радістю поєдную альпінізм із благодійними ініціативами. Досвід складних сходжень та небезпечних для життя ситуацій ще більше надихнув мене цінувати кожну мить і підтримувати тих, хто мужньо захищає свою землю».

Ведучим та співпродюсером документального проєкту став Олександр Педан.

Тренування перед сходженням на Кіліманджаро. Фото надали організатори проєкту

Підготовка до сходження: тренування, біг і Говерла

«Коли ми спілкувалися з американцями, які вже робили подібні речі, і спитали їх про підготовку, вони сказали: “Що? Чотири місяці? No way. Щонайменше рік”», — розповів Олександр Педан.

Однак через сезонність сходжень та оптимальні погодні умови команда мала на підготовку лише ці кілька місяців. 

«Це були довгі пробіжки та довгі прогулянки для того, щоб звикнути перебувати під навантаженням. Хлопці тестували протези на складній місцевості, у нас був виїзд у Карпати. Я тренувалась між бойовими виїздами, бігала по прифронтових селах — це теж було не дуже просто. Ми в цілому розуміли, що на нас чекає, і від цього відштовхуючись, уже самі підбирали собі навантаження. Але, мені здається, можна було і шість, і сім місяців готуватися — це така безкінечна історія» —каже військовослужбовиця Surma Team Ольга «Висота» Єгорова.

Ольга Єгорова на тренуванні з командою. Фото надали організатори проєкту

Владислав «Шатя» Шатіло, військовослужбовець Державної прикордонної служби України:«У мене тиждень був навчально-тренувальний збір з легкої атлетики у Львівській області. Там я встиг нормально побігати 10-15 кілометрів з набором висоти».

Роман «Добряк» Колесніков, боєць Третьої окремої штурмової бригади, за декілька днів до вильоту в експедицію навіть піднявся на Говерлу, щоб акліматизуватись.

Підіймалися з температурою та пошкодженим протезом

Боєць Окремого загону спеціального призначення «Омега» Олександр «Рагнар» Міхов до поранення теж піднімався на Говерлу, проте не очікував, що сходження на Кіліманджаро буде настільки складним. Підйом став для нього випробуванням, адже перед поїздкою він захворів, мав високу температуру та приймав антибіотики. 

«Ми розуміли, що це ще більше послабить організм, але сумнівів у тому, що ми дійдемо до вершини, не було», — розповідає Олександр Міхов.

Олександр Міхов під час підготовки до сходження. Фото надали організатори проєкту

Труднощі не оминули й інших учасників експедиції — Роман Колесніков під час сходження двічі впав, пошкодивши протез і гомілку:

«Я просто йшов і дивився на побратимів. Я розумів, що не можу здатися, не можу впасти, бо ми — команда».

«Чесно, був момент, коли ми думали, що все, далі не підемо. Але зранку всі прокинулися, усміхнулися і сказали: “Ми не здаємося”», — згадує Олександр Педан.

Роман Колесніков травмувався, але все одно пішов далі. Фото надали організатори проєкту

Сходження на Кіліманджаро тривало понад сім годин. Кожен крок давався складно. 

«Ми були готові витримати все до кінця. Напевно, нас могло зупинити лише те, якби хтось втратив свідомість», — говорить Ольга Єгорова. 

Протягом усього підйому паралельно відбувалися зйомки документального фільму. Його оператором став Сергій Михальчук, військовослужбовець ЗСУ, який знімав «Довбуш», «Поводир» і «Дике поле». Фільмувати теж було складно, адже матеріал доводилося зберігати в екстремальних умовах. 

Режисеркою стала Марія Кондакова, яка отримала 15 нагород у категорії найкращих короткометражних фільмів на Одеському кінофестивалі. Її стрічку «Inner Wars» про жінок у зоні АТО показували на всіх семи континентах.

«”Друге дихання” — це перший документальний український фільм часів повномасштабного вторгнення, який відкриває іншу сторону життя наших воїнів. Він показує їхні цінності, силу духу та здатність долати межі можливого», — відзначає режисерка. 

Військові під час тренування. Фото надали організатори проєкту

У стрічку також ввійдуть інтервʼю з учасниками експедиції, членами їхніх родин та архівні матеріали про воїнів і їхню службу.

Презентація фільму відбудеться восени. Він вийде в прокат як на українських екранах, так і за кордоном.

«Було складно повірити, що ми це зробили»

Це сходження стало унікальним не лише для України, а й для світу — досі жодна група військових з подібними травмами не здійснювала такого підйому. «У 2015 році на Кіліманджаро зійшла група ветеранів війн в Афганістані, Іраку та В’єтнамі, але їх було троє. Тож, хлопці та дівчата, у вас світове досягнення!» — привітав воїнів експерт Національного реєстру Книги рекордів України Віталій Зорін.

Попри виснаження, біль та хвороби частини команди, на вершині військові змогли підняти шестиметровий прапор України як символ незламності українського народу. Щоб висловити свою підтримку, альпіністи з різних країн світу, які також були в цей момент на піку, допомогли ветеранам розгорнути стяг.

Прапор України на Кіліманджаро. Фото надали організатори проєкту

Ольга Єгорова згадує: 

«Сходження на Кіліманджаро стало одним з найскладніших випробувань у моєму житті. Ми зіштовхнулися з усіма можливими проявами висотної гіпоксії. Але командна підтримка — неймовірна сила. Коли ми розгорнули український прапор на вершині, я плакала — в цей момент думала про тих, хто залишився вдома, хто загинув у бою. Було складно повірити, що ми це зробили»

Роман Колесник, який травмувався на підйомі, розповідає, що саме допомогло йому досягнути вершини:

«Коли я дійшов до піку, перед очима пронеслися найрідніші: моя кохана Юля, батьки, мій брат, хоч і не по крові, Максим «Регбіст» Яловцов, який загинув у боях за Україну. Їхня пам’ять і підтримка надавали мені сил. Я плакав перед сходженням, бо пошкодив куксу. Зазвичай з такою травмою я не міг би вдягнути протез кілька днів чи навіть тиждень, але цього разу не дозволив собі зупинитися».

Владислав Шатілов, Роман Колесник, Ольга Єгорова, Олександр Міхов та Михайло Матвіїв на вершині Африки. Фото надали організатори проєкту

Поранення та ампутація — не привід здаватися

«Ніколи в житті не відчував такого фізичного навантаження та виснаження. Навіть коли відірвало ногу, здається, було легше. Але я розумів, для чого це потрібно, і йшов до кінця, незважаючи на всі труднощі, яких було достатньо багато. Присвячую це сходження сімʼї, всім, хто допомагав і підтримував мені в житті, і тим, кому зараз найтяжче — людям з травмами й тим, кому здається, що все втрачено», — ділиться Олександр Міхов.

Як би складно не було підніматися на вершину, справжнім випробуванням став спуск — виснаження далося взнаки. Найбільший виклик полягав у тому, щоб не втратити контроль на кам’янистих схилах, де кожен необережний крок міг призвести до травми.

Неприємний момент стався в Олександра Педана — під час спуску в нього з носа пішла кров. Спочатку він не надав цьому великого значення і продовжував рух, але коли ситуація стала очевидною для інших, йому запропонували зупинитися. Та Педан наполіг: «Нічого страшного, йдемо далі!». 

Вже на зворотній дорозі до України один з учасників експедиції Михайло «Грізлі» Матвіїв захворів, тому наразі він перебуває в лікарні.

У цій експедиції кожен учасник надихав інших, і це допомогло всім дістатися до вершини та показати світу, що поранення й ампутація — не привід здаватися.

Владислав Шатіло зі стягом Free Azovstal Defenders. Фото надали організатори проєкту

«Насамперед цей підйом був потрібен, щоб показати таким самим хлопцям і дівчатам, як ми, що важке поранення — це не привід сидіти вдома й забивати на своє життя та майбутнє. Ми показали силу духу українського воїна, дали зрозуміти, що це — не привід для жалю, а навпаки. Після поранень ми готові досягати вершин. Мені особисто імпонує назва проєкту “Друге дихання” — це якраз те, що й сталося з нами після поранення», — впевнений Владислав Шатіло.