Суспільство
Гонорар за першу картину віддала на реабілітацію. Історія художниці з Харкова, яка на Закарпатті вчить військових бачити руками
В своєму будинку в селі посеред гір Тетяна Самсонова медитує, відкриває черговий збір на потреби армії, рубає дрова та малює нові картини в східному стилі. Тетяна — художниця та волонтерка з Харкова, яка вже два роки живе на Закарпатті. Тут жінка сама доглядає будинок, поки її коханий на фронті, а ще волонтерить і надихається природою для творчості. «Я можу просто вийти з хати, піти до лісу: по гриби, фотографувати дерева чи гуляти, і цього достатньо, аби зловити натхнення та зрозуміти, що я малюватиму», — каже Тетяна.
А ще жінка має амбітну мету – хоче навчити військових, які втратили зір, бачити руками. Для цього вона пропонує безкоштовне навчання професії масажиста, адже сама вже довго займається реабілітаційним масажем.
Історія жінки, яка залишається стійкою та допомагає іншим, у новому матеріалі від ШоТам.
Тетяна Самсонова
Художниця та волонтерка.
Поставила пораненого друга на ноги за місяць
У моєму житті певний емоційний перелом стався у 2014 році, коли почалася війна. Раніше я жила в Харкові, працювала дизайнеркою інтер’єрів та не надто цікавилася політикою. Протягом певного часу я не могла знайти собі місця, де могла б бути корисною, тому вирішила поїхати в Карпати, аби перезавантажитися та помедитувати.
Ми провели в горах всю пишну карпатську осінь, і я часто думала, що навесні тут знову зазеленіє трава, буде новий цикл життя. У мене тоді стався емоційний перелом, і я зрозуміла, що всі ми є частиною одного цілого, і якщо не буде мене, то буде хтось інший, хто теж бачитиме це життя. Саме в горах я відчула, що маю більше допомагати іншим.
На початку війни багато моїх друзів і знайомих отримували поранення. Тоді я познайомилася з хлопцем, який з часом став мені добрим другом. Він більше року не міг ходити — йому запротезували два суглоби, але м’язи ніг були атрофовані. Тоді я цікавилася медитаціями й почала вивчати лікувальний масаж. Я відразу взялася допомагати другові, і він почав ходити за місяць завдяки реабілітаційному масажу. Мене це настільки вразило, що я почала займатися цим постійно. Я відчувала потужну енергію від людей та натхнення, адже допомагала іншим.
У 2017 році після розлучення я на деякий час поїхала на фронт парамедикинею, де познайомилася зі своїм теперішнім коханим. Він був водієм, і ми разом евакуйовували поранених. Після повернення з фронту він переїхав до мене в Харків, де ми разом лікували людей реабілітаційним масажем. Влітку ми збирали охочих поїхати в гори на Закарпаття, практикували разом здорове харчування та лікувальний масаж, тренувалися та медитували.
Творчість допомагає займатися волонтерством
Ще студенткою я займалася східними єдиноборствами, тому зацікавилася каліграфією та лаконічними кольоровими картинами в східному мистецтві. Мені дуже сподобалася ця естетика, і навіть мій тренер казав, що досягти успіху можна лише повністю поринувши в культуру, яка захоплює.
Я навіть не зрозуміла, як так вийшло, що люди почали купляти мої картини. Гонорар за першу картину я віддала на реабілітацію хлопцю, якого лікувала масажем.
Тоді протези були дуже дорогі, тому цим займалися волонтери. Коли я почала продавати картини, то влаштовувала благодійні виставки, а виручені кошти передавала до харківського шпиталю.
Саме в горах я відчувала себе живою
Ми часто бували в Карпатах з дітьми. Мені тут завжди було дуже добре, і я бачила себе тут у старості жіночкою, яка садить дерева та ходить босою по землі, такою собі місцевою дивачкою. І щоразу восени мені було сумно повертатися до міста, яке здавалося бетонною коробкою. У горах я відчувала себе живою: бачила зміну сезонів, сходи та заходи сонця. У місті це сприймається не так, а для мене дуже важливе спілкування з природою.
Якось під час поїздки на Закарпаття в село Пилипці ми виручили місцеву жительку. Ми спокійно медитували на вулиці, аж раптом почули тривале мукання корови. Вона робила це дуже довго й жалісливо, адже потягнула кінцівку й не могла бути з рештою стада на пасовиську. Ми мали багато лікувальних мазей, тому вилікували тварині суглоб, і вона повноцінно могла пастися на лугу з іншими.
Після цього власниця корови приходила до нас у будинок та щодня безкоштовно приносила дітям банку свіжого молока. Мене тоді це дуже зворушило.
Будинок десять років був без господарів, але все лишилося на місці
Я зрозуміла, що хочу жити саме тут, на Закарпатті. Так більше двох років тому ми знайшли через інтернет оголошення про продаж старого будинку. Поселилися в селі Верхній Студений неподалік Пилипця, де гірська місцевість, яка нам дуже подобається.
Коли ми обирали місце, то хотіли знайти баланс між природою та розвиненою інфраструктурою. Тут є все: пошта, магазин, аптека. Завершити ремонт у новому місці нам вдалося за два місяці перед початком повномасштабного вторгнення.
Тут дуже красиво: у всіх гарні та чисті будинки ззовні та всередині, а поряд рівненькі газони. Я навіть хвилювалася, що не зможу вписатися в це середовище зі своїм стилем життя. Хоч я здебільшого перебуваю вдома, але процес адаптації в громаду був природним та легким. У мене хороші сусіди, які приходять у гості, приносять часто домашні яйця та просто спілкуються на побутові теми. Я ж часто допомагаю односельчанкам перевезти щось автівкою, адже більшість чоловіків зараз на фронті.
Найбільше тут мені подобаються люди та їхній менталітет, а також довіра та взаємодопомога. Колись у дитинстві та юності я часто їздила відпочивати на дачу до бабусі та дідуся й друзів у прикордонні до росії села. Дідусь не міг поставити паркан, адже просто зникали дошки, а бабусині кущі ягід викорчовували. Коли на зиму вони виїжджали, то в них розкрадали все. Коли ми заїхали сюди, на Закарпаття, то тут будинок був без господарів останні десять років, але в сараї зберігався дорогий якісний інструмент, який ніхто не вкрав.
Вперше в житті почула звуки оленя в місцевому лісі
На початку повномасштабного вторгнення росіян до мого будинку заїхали дві сім’ї переселенців з Харкова, які жили тут більше року. Якось із нами тут трапився дуже кумедний випадок. Під час прогулянки в лісі ми почули страшний звук, який нам здався ревом ведмедя. Ми тоді дуже перелякалися, швидко пішли додому, а потім місцеві нам розповіли, що це був олень. Ми не знали таких речей, які для місцевих є звичним явищем.
А ще мені дуже кумедно, коли місцеві запитують мене про мою роботу. На їхні питання «Танько, а чим ти займаєшся?» я відповідаю, що малюю. Тоді люди дивуються, кажуть, що це чудово, але знову запитують, яка ж у мене робота.
Моє професійне малювання виглядає для них відпочинком, але я відпочиваю тоді, коли працюю фізично біля дому.
Тут я вперше в житті рубала дрова та робила тяжку домашню роботу, адже мій коханий зараз на війні. У будинку в селі багато роботи, за домом потрібно доглядати, але іноді я прошу допомоги в інших або ж сусіди самі допомагають.
Читайте також: «Я мріяла пожити в горах, але за інших обставин». Як активістка з Донеччини адаптує переселенців у Ворохті
Мрію створити школу східного живопису
Місце, де я зараз живу, надихає мене до творчості, бо на Закарпатті є дуже багато сюжетів для малювання. Я можу просто вийти з хати, піти до лісу: по гриби, фотографувати дерева чи гуляти — і цього достатньо, аби зловити натхнення та зрозуміти, що я малюватиму. Раніше я мала кудись виїжджати з Харкова, надихатися місцем, згадувати про нього та уявляти його, аби щось створити, а тут можу просто вийти з хати й уже маю сюжети для картин — довкола суцільне натхнення.
Колись я навіть пробувала створити школу східного живопису. У мене є багато записаного відеоматеріалу російською, але я не можу та не хочу зараз поширювати такі відео — хочу перекласти їх українською й англійською. Я дуже люблю мистецтво, з пристрастю розповідаю про нього, але раніше не могла робити це швидко — в голові були слова російською, якою я спілкувалася. Тепер я добре розговорилася українською. Спершу хотіла зробити таку школу комерційною, але вирішила зробити доступ безкоштовним, аби ті, хто цікавиться східним мистецтвом, здобули базу та вирішили, чи хочуть займатися цим далі.
Свої картини я зараз продаю через Instagram, де з початку повномасштабної війни пишу для іноземної аудиторії, яка читає мене, купує картини та донатить. Більшість людей купують полотна саме з-за кордону — вони вже є у Фінляндії, Швеції, на Кіпрі та в США. Завдяки своїй творчості я зараз можу волонтерити й усю свою роботу спрямовувати на перемогу. Від початку вторгнення ми з друзями забезпечуємо військових амуніцією, аптечками, дронами та всім необхідним.
Хочу навчити військових, які втратили зір, бачити руками
Мені дуже шкода, коли військові, які втратили на війні зір, закриваються в собі. Я хочу їм дати шанс на щастя, тому пропоную безкоштовно допомогти їм освоїти професію масажиста. Я хочу показати людям, що себе можна опанувати в будь-якій ситуації та продовжувати жити.
Пропоную своїм майбутнім учням безкоштовне харчування та проживання в моєму будинку на період навчання. Воно триватиме від одного до трьох місяців, залежно від індивідуальних потреб. Я проведу співбесіди з потенційними учнями, щоб дізнатися їхню мотивацію, адже хочу допомогти справді вмотивованим людям, які знають, навіщо їм це потрібно. Перших майбутніх учнів я вже знайшла.
Найбільше зараз мрію про нашу перемогу, і щоб ми залишили дітям нормальну країну. Я приводила дітей у гарний світ, хотіла дарувати їм творчість і позитивні емоції від цього життя. Хочу, аби вони прожили щасливе життя в гармонії з природою та без війни, тому роблю для цього все, що можу.
Суспільство
Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.
очільниця ГО «Юстина».
Вирішили створювати свою громадську організацію
Ми готували вдома на вогні. Газу не було, світла не було, а отже й інтернету — ми не знали, що відбувається. Але надавали медичну допомогу, прибирали у дворі, прали, годували собак і котів. Люди дуже згуртувалися.
«Юстина», бо справедливість
Місцеві не одразу звикли до таких заходів, а деякі вважали, що їм не потрібна психологічна допомога, і мали багато упереджень щодо психологів. Але зміни в тих, хто таки відвідував заняття, були помітні. Жінки ставали спокійнішими, більш розкутими, виговорювались. Між собою знайомились, бо навіть живучи в одному селі, могли ніде не перетинатися.
Спільний запит у селі — велопарковка
Діти там теж висловлювали свої думки, і мене тоді збентежило, що одна дитина каже: «Нащо писати? Все одно нас ніхто не чує». І мені так хотілося щось зробити для дітей, щоб вони бачили, що мрії мають здійснюватися.
Зробили покриття та надихнули інших на зміни
Коментарі
Як працюватиме новий маршрут?
- На ділянці Варшава – Рава-Руська курсуватиме поїзд польської залізниці PKP Intercity.
- На маршруті Рава-Руська – Львів – Чернівці працюватиме дизель-поїзд українського виробництва ДПКр-3.
Що змінюється для пасажирів?
Коментарі
Коментарі