Суспільство
«Головний винороб пішов на фронт». Як дружина військового продовжує робити крафтове вино на Одещині
Витримані червоні вина у дубових бочках від Наталії та Марʼяна Шевченків протягом кількох років здобували золоті нагороди на всеукраїнських конкурсах. Та з першого дня повномасштабного вторгнення головний винороб (саме так його називає дружина) пішов у військкомат. На плечі Наталії впало і господарство, і основна робота у магазинах. Пропустивши сезон 2022-го року, сімейна пара (Марʼян – консультаціями, Наталія – на виноробні) відновлює роботу. Про життя крафтової виноробні до і під час великої війни Наталія розповіла ШоТам.
Початкова мета – зробити хороше вино для себе
В Одеському регіоні напевно кожен має свій власний виноградник, але раніше ми з чоловіком думали, що не любимо вино. Пізніше виявилось інакше: те вино, яке ми куштували, не зовсім було вином. Наші люди часто готують за сімейними рецептами, як робили їхні діди-прадіди. Тож коли ми скуштували вино зроблене за технологіями, то зрозуміли, що хочемо зробити такий напій для себе.
Ідея власної виноробні виникла взимку 2012 року і ми розпочали з підготовки: почитали літературу, знайшли мінімальне обладнання, аби з початком сезону бути готовими. З локацією ситуація ще прозаїчніша: за нашим будинком був пустир. Протягом 10 років ми його прибирали від сміття, що постійно летіло до дому. Прибирали-прибирали, а коли вирішили займатись вином, то розбили тут виноградник.
Виноградник розбили на пустирі біля дому. Фото: ШоТам.
Від самого старту ми шукали людей, хто також поглиблено займається виноградом і хто може дати якісь поради. Так ми почали також їздити на семінари, де вчать саме як вирощувати технічний виноград та процедури виготовлення вина, та знайшли нові знайомства з колегами, так би мовити, по цеху.
І все вийшло, хоч і не без опору рідних, які постійно розповідали, що це не те і треба не так. Але зрештою були приємно вражені результатом. Після першої вдалої спроби інтерес посилився.
Дуже скоро вина стало більше, ніж ми могли самі споживати: пригощали друзів та після кожної зустрічі отримували прохання поділитись чи навіть придбати наш напій.
Ми знайомились з більшою кількістю сортів і пробували ширший асортимент вин, хоча ми були виноробами-любителями у прямому сенсі цього виразу. Яке вино хотіли мати, такий виноград і садили. Тож не всі сорти прижились, і нині маємо кардинальні плани зі заміни виноградника. Але це дозволило нам багато експериментувати і знайти свою нішу.
Візитівка нашої виноробні – червоні вина витримані в дубових бочках
Наша місцевість найкраще підходить для виробництва червоних вин, адже саме червоний виноград потребує так багато сонця, як ми маємо тут на півдні. А от білі сорти у нас страждають: від спеки підіймається цукор і втрачається кислотність.
Але ми все ж таки приловчилися і знайшли шлях, як виготовляти білий напій. Вихід – ранній збір, поки ягода не набрала багато цукру. Бо більше цукру значить більше спирту, а це не те, що ми очікуємо від легкого білого вина.
Здебільшого Одещина, та і загалом південь, спеціалізується більше по червоним винам, за які наша виноробня отримує нагороди. Наприклад, наш Одеський чорний 2018 та 2019 років отримав «золото» на конкурсі «Одеський залив 2020», а з цьогорічного конкурсу Vinnytsia Wine Days 2023, що проходив за правилами Міжнародної організації виноградарства і виноробства, ми привезли 4 «золота» і одне «срібло».
За червоні вина подружжя Шевченків отримує нагороди. Фото надала Наталія.
Візитна картка нашої виноробні – це червоні вина витримані в дубових бочках. Коли ми закладали виноградник, то обрали сорти з французького регіону Бордо: Каберне Совіньйон, Каберне Фран, Пті Вердо. Нашим фірмовим ми вважаємо купажне вино, яке мій чоловік назвав Оксамит Дністра. Це вино зроблено з перелічених сортів, окремо витримане у дубових бочках, а потім складено в авторський купаж. І саме воно отримало «золото» на останньому конкурсі у Вінниці.
Також славляться наші Одеські чорні, що витримані також у дубовій бочці. Це дуже насичений напій, що часто називають «вином з чоловічим характером». Терпке, густе – підходить для неспішного споживання. Воно чудово аерується та розкривається у келиху протягом 15 хвилин, віддаючи все нові й нові аромати. Наш витриманий «Одеський чорний», якому вже 2-4 роки, збирає нагороди на конкурсах.
«Одеський чорний» збирає нагороди на конкурсах. Фото: ШоТам.
Чим здивувати туристів? Атмосферою та високою якістю
Виноробня змінилась у 2017 році, коли наша подруга, яка займається туристичним бізнесом, запропонувала прийняти гостей. Це була група із 20 співробітників турагентства, які хотіли відзначити День екскурсовода на цікавій локації. А таких людей важко вразити ресторанами чи банкетами, то вони шукали чогось неординарного та цікавого.
Сказати, що ми хвилювались – це нічого не сказати. Бо це дійсно професіонали з великої літери: провідна турфірма Одеси, працювали здебільшого з іноземцями. Коли вони приїхали, то я подумала: «А чим ми взагалі можемо таких людей здивувати?» Та вони були настільки відкриті та щирі, що ми самі провели час з задоволенням.
У той же день гості запропонували нам роботу. Крафтових виноробень навколо Одеси тоді було небагато, тож ми були раді відкрити свої двері для всіх. Так і сталось. Почали приймати групи ще до початку коронавірусної пандемії, та невдовзі, коли кордони закрили, наша виноробня відкрила двері до всіх охочих подорожувати.
Одеські туроператори підготували одноденний маршрут до нашого міста. Спочатку вони везуть людей на прогулянку річкою Турунчук, що у народі називають Біляївською Амазонкою саме через атмосферу та гілля верб, що звисають. Далі відвідують Біле озеро, що влітку повністю вкривається білими ліліями. І далі звісно завозять до нас на дегустацію вина.
Частували гостей на дегустаціях, там же і продавали вина. Ми крафтове виробництво, тож поки нас не знайти на полицях у супермаркетах, а лише на таких туристичних маршрутах.
Чи дохідна виноробна справа? Це наша стабільна стаття видатків. Ми працюємо як на роботі, але прибутки поки маємо як від хобі. Туристів приймаю лише вихідними, а у будні продовжую працювати на основній роботі – маю кілька магазинів роздрібної торгівлі.
Виноробня розвивається з сімейного бюджету: шукаємо обладнання, що було у вжитку, але ще у хорошому стані. Купуємо не в сезон нові ємності, аби було дешевше. Поки все робимо своїми силами.
Виноробна справа поки приносить прибутки як від хобі. Фото: ШоТам.
У 2021 році зробили 10 тонн вина. А коли чоловік пішов в армію, то призупинили роботу
Виноробня – це не сезонна робота, хоча з весни по осінь більше зайнятість, але робота є цілий рік. Наприклад, 19 лютого ми заклали наше червоне Одеський чорний у дубові баняки, та мали купу планів на сезон 2022-го року.
Та сталась війна. І головний винороб 24 лютого 2022 пішов у військкомат. Марʼян ніколи не був військовим, але він без сумнівів пішов в армію. Очевидно, що і всі записи туристів скасувались, що були розписані аж до квітня. А без чоловіка на господарстві всі роботи скоротились до мінімуму.
На щастя, чоловік був поруч принаймні по вихідним, адже до травня його лишали в роті охорони військкомату у Біляївці. Так він міг хоч іноді приходити, розповідати й показувати мені, що і як робиться. Планували хоч якийсь, але провести виноробний сезон. Та коли Марʼяна відправили у ротацію, ми були змушені відмовитися від сезону зовсім.
Тоді ж ми з чоловіком ухвалили складне рішення, яке довго відкладали – викорчовувати виноград, що хворіє у нас через спеку. Вже зараз ми зробили аналіз ґрунтів і починаємо засаджувати ті сорти, для яких потрібно робити мінімум обробок у наших умовах.
З того часу життя мене навчило не планувати й радіти навіть найменшим результатам. Лише наприкінці 2022 року я змогла відновитись в першу чергу психологічно та емоційно, аби прийняти гостей на виноробні. Для мене саме ці зустрічі гостей стали наче ковтком свіжого повітря. Це те, що дає сили рухатись далі не лише по виноробству, а й загалом по життю.
Лише під час проведення дегустацій, коли гості сидять у залі та я поглинаю у розповіді, виключно тоді мені вдається забути про тривалу війну, яка не дає спокою навіть уві сні. І я бачу, що і для наших гостей час на господарстві та дегустації має такий ефект – люди занурюються глибше в атмосферу виноробні, подалі від жахіть війни. Мені це дає наснагу і віру, що все буде добре, просто треба тут і зараз робити те, що можеш.
Вже на цей рік я стала не допомагати, а робити: чоловік завжди на звʼязку, а за можливості — приїжджає на виноробню. Я ж на місці постійно. Ще не знаю, скільки вийде і чи вийде взагалі, але сезон почався, я цьому радію. Раніше ми могли засмутитись через якісь невдачі (наприклад, у 2021 не зробили каберне), але життя показує: варто бути вдячним за те, що вдається, а не шкодувати за невдачі.
У 2023 році попри війну сезон почався. Фото: ШоТам.
Якихось планів не будую, є лише мрії. Аби скоріше була перемога і всі чоловіки повернулись до своїх домівок. Мені звісно хочеться, аби Марʼян займався виноробством, бо він цим живе. А поки тримаймося і тримаємо виноробню.
Учасники «Підпільного стендапу» 1 квітня провели благодійний стрим, який тривав понад три з половиною години. Під час трансляції коміки збирали гроші на пікапи для спецпідрозділу НГУ «Атей».
Стрим відбувся на ютуб-каналі «Підпільного стендапу».
Як пройшов стрим
На трансляції виступили відомі українські коміки та знаменитості, зокрема Василь Байдак, Дядя Жора, Ницо Потворно, Саша Гонтар, Роман Міщеряков, Ганна Кочегура, Юрій Коломієць та інші. Під час стриму гості жартували, виконували завдання та розігрували мініатюри.
Мета благодійної трансляції
Під час благодійного стриму українці задонатили на пікапи для військових понад 250 тисяч гривень. Загальна мета збору — 500 тисяч гривень. Долучитися до нього можна за посиланням.
Підрозділ спеціального призначення «Атей» сформували два роки тому під командуванням Євгена Безсмертного. Бійці «Атей» брали участь у бойових діях на Донеччині, Харківщині, Запоріжжі та інших ділянках фронту. Наразі підрозділ проходить перепідготовку та комплектування задля розширення до роти спецпризначення.
Читайте також: Перо з фільмів Антоніо Лукіча продали за півмільйона гривень: кошти передали на ППО (ФОТО)
Про «Підпільний Стендап»
«Підпільний Стендап» — одне з найбільших об’єднань стендап-коміків в Україні, яке почали формувати у 2015 році. Щомісяця стендапери проводять близько ста концертів. Обʼєднання створює такі проєкти:
- «Майже Інтелектуальне Шоу»;
- «Підпільні Розгони»;
- «Підпільний Кіноклуб»;
- «Підпільний подскаст» та інші.
Нагадаємо, що «Підпільний Стендап» запустив нове шоу про книжки: першим гостем став Макс Кідрук.
Фото обкладинки: ютуб-канал «Підпільного стендапу»
На території Чорнобильського заповідника розквітнув рідкісний білоцвіт весняний. Через знищення природних середовищ квітку внесли до Червоної книги.
Про це повідомили в Чорнобильському радіаційно-екологічному біосферному заповіднику.
На Київщині цю квітку можна зустрітися хіба що в присадибних ділянках як декоративну рослину. Білоцвіт весняний росте переважно у Карпатах та на Поліссі.
У заповіднику вказали, що в Чорнобилі ці квітки колись висадили господарі однієї з осель міста. Рослина має потужну кореневу систему, а тому вона швидко розростається та розквітає білими дзвіночками із фіалковим ароматом.
Читайте також: Майстриня з Харкова допомогла покинутим котам на понад 250 тисяч гривень
«У народі вважається, що білоцвіт приносить удачу та є символом оновлення, а той факт, що він зберігся в зоні відчуження, надає йому ще більшої значущості: немов природа повертає собі життя у місцях, колись залишених людьми»‚ — написали у заповіднику.
Нагадаємо, що на місці лісової пожежі на Київщині висадили шість тисяч нових дерев.
Фото обкладинки ілюстративне: «Вікімедіа»
Валентин з містечка Курахове працює енергетиком уже понад 20 років. Курахівська ТЕС була у місті центральним підприємством, тому він навіть не вагався, який фах обере для себе:
«Я інженер-механік, завжди жартую, що руки ростуть з правильного місця, тому вдома ремонтував велосипеди чи машини. А згодом на роботі — обертові механізми. Та найважливіше — ми знали, що наша робота є критично важливою, бо ми давали людям світло і тепло».
Улюблену роботу довелось покинути, коли росіяни наблизилися до міста та почали кілька разів на день обстрілювати станцію.
Росіяни обстрілювали ТЕС щодня
У рідному місті Курахове я збудував свій будинок, зробив парник, де вирощував лимони, ходив на риболовлю. Згодом почав будівництво — змайстрував лазню та літню кухню біля будинку. Проте все змінилося у 2022 році.
Моя сім’я виїхала на Закарпаття уже 8 березня, а я ж залишився на роботі. Ми з колегами працювали щодня і часто відновлювали техніку на станції після російських обстрілів.
Перші пів року нас атакували переважно вночі, а коли росіяни підійшли ближче, то обстрілювали ТЕС з артилерії майже щодня. Часто стріляли на світанку — перед тим, як люди мали вийти на роботу. Потім як за розкладом наступна атака була в обід, а далі — ввечері. І це ще не враховуючи ракет, які також часто прилітали і по місту, і по станції.
Курахівська ТЕС до повномасштабного вторгнення. Фото: ДТЕК Курахівська ТЕС у фейсбуці
Я залишився жити у власному будинку, де ще у 2014 році облаштував гарний просторий підвал. Після початку повномасштабного вторгнення туди до мене переїхав брат і так ми разом жили понад два роки. Принесли туди деякі меблі, поставили буржуйку, провели електрику. А ще я зробив удома свердловину, тому ми постійно мали свіжу воду.
Останні дні на станції не працювали, а просто виживали
Переважно по Курахівській ТЕС прилітало ще до оголошення тривоги. Тому ми постійно прислухалися і коли вже чули гучні вибухи неподалік, то ховалися. Росіяни з артилерії влучали і в паркувальні майданчики, тому наші авто були побиті. А коли обстрілювали ракетами, то навіть бомбосховище здригалося.
Під час одного з обстрілів постраждала автівка Валентина. Фото надав Валентин
Тому останні місяці на роботі ми вже не працювали, а просто сподівалися вижити. У касках та бронежилетах переміщувалися різними коридорами та старались менше виходити на вулицю.
Проте влітку минулого року після чергового обстрілу керівники отримали наказ, що запуску блоку не буде і потрібно розбирати наше обладнання.
Ми так довго ремонтували станцію, а тепер мусили її залишити. З рідної станції я забрав з собою лише системний блок власного комп’ютера.
На новій роботі ділюся досвідом з колегами
Я дуже просився на роботу саме на Бурштинську ТЕС, адже хотів бути ближче до сім’ї, яка жила на Закарпатті. І зараз живу у невеличкому селі біля Бурштина. Ми часто зідзвонюємося з курахівськими колегами, адже багатьом з них компанія запропонувала роботу на інших своїх ТЕС. Декілька з них навіть жили у мене деякий час, поки не знайшли власне житло. А ще ми хочемо зустрітися всі разом під час відпустки десь в Карпатах.
Часом колеги з Бурштинської ТЕС запитують мене про обладнання, з яким я працював удома. Я показую свої фото, схеми та креслення, ми часто порівнюємо механізми, хоча тут станція більш сучасна за нашу.
Валентин перевіряє техніку на новій роботі. Фото надав Валентин
Єдине, що для мене не змінилося, то це кількість роботи — її було багато вдома, а тепер і тут, проте я швидко до всього звикаю. Тут я також працюю зі схожими обертовими механізмами.
І знову ремонти через ворожі обстріли
Кожен мій день починається з наради та ранкового обходу. Протягом дня я відповідаю на листи від підрядників, перевіряю техніку та планую ремонти. Коли починається повітряна тривога, то ми спускаємося в укриття або ж покидаємо територію. Деякі колеги мусять залишатися на своєму робочому місці та рятувати обладнання після прильотів, якщо це необхідно.
Курахівська ТЕС після чергового російського обстрілу. Фото надав Валентин
Ця проблема скрізь мене переслідує. В Кураховому ми з колегами лише змогли відремонтувати обладнання, тільки запустили димарі, все почало диміти як знову новий обстріл.
Так само і тут — дуже багато пошкоджень, деяке обладнання вже не підлягає ремонту, а щось потребує багато коштів і часу. Ми не маємо таких можливостей та й бракує енергетиків, які б могли цим займатися, бо молодь не поспішає йти в цю сферу. Тому працюємо ми.
Все одно люблю свою роботу
Я сумую за домом та рідною ТЕС, але вже й не знаю, чи буде до чого повертатися, адже минулоріч росіяни окупували Курахове.
Я бачив фото, як зараз виглядає станція. Там зруйнували майже всі труби, пошкодили багато приміщень, цехів, немає вікон та даху. Зараз це місце зовсім не впізнати.
Професія енергетика досить складна, та навіть якби я знав, що нас чекає в майбутньому, то все одно б пішов працювати в цю сферу.
Валентин під час роботи. Фото надав Валентин
Зараз кожен має допомагати країні на своєму місці. Я не можу долучитися до війська через проблеми з хребтом. Тому продовжую працювати та станції та робити те, що вмію найкраще — давати людям світло. Бо якщо тут нікого не буде, то що ж тоді — все зануриться в темряву?
