«Гарелея неотодрёшь». Як у Лисичанську закинуті будівлі стають артпростором

Цензура, критика та заїжджені формати — все це не про них. Торік у Лисичанську з’явилася «гарелея» — майданчик, де себе можуть показати молоді творці.  Щоправда, цей майданчик — мандрівний, адже щоразу з’являється на різних локаціях. Роботи художників і фотографів показують на стінах закинутих будівель.

Проєкту вдається одночасно дати можливість проявити себе маловідомим митцям, привернути увагу людей до проблеми закинутих будівель та мотивувати їх досліджувати свою місцевість. Чому «гарелея» замість «галереї», чим допоміг Відень та як оголення стають на шляху отримання грантів, розповідає засновник цієї ініціативи Віталій Матухно.

Віталій Матухно,

Засновник проєкту «Гарелея неотодрёшь»
Голова громадської організації «Молодіжна спільнота Лисичанська», активіст, займається культурними івентами в Лисичанську

На ідею наштовхнув Відень

Минулого року я став переможцем програми «Молодь змінить Україну» від Фонду Богдана Гаврилишина. Вони організували для активної молоді з різних регіонів України поїздки до інших країн, щоб учасники могли подивитися на іноземний досвід ролі молоді у трансформації країни. Через те, що я завжди займався культурною діяльністю та вивчав культуру мистецтва, так вийшло, що мене «кинули» до Відня в Австрії.

Відень — це культурна столиця Європи. Коли я гуляв містом, то помітив, що у них є спеціальні місця, де художники можуть малювати на вулиці без будь-яких обмежень. Також у них поширено клеїти на будинках різні наліпки, іноді навіть без тематики. Це й реклами тату-салонів, й афіші якихось заходів, і різні провокативні лозунги. Куди не глянь — там все обклеєно: мости, під мостами, дорожні знаки. Мені це сподобалося. І я подумав, що було б прикольно, щоб у Лисичанську теж були якісь місцеві дивні наклейки з різними «мемами».

Захопився «глитч-артом»

Перед цим я якраз почав цікавитися «глитч-артом». Це мистецтво, виразними засобами якого є різні цифрові й аналогові помилки, наприклад, баги чи руйнування цифрового коду. Мені подобалася сама ідея цифрових помилок, тож я почав робити наліпки саме з «глитч-артом». Зробив я приблизно сотню таких наліпок, а потім зрозумів, що буде безглуздо  просто повісити їх по місту, адже їх мало хто помітить. Так я вирішив, що потім, коли у мене збереться потрібна кількість робіт, я зроблю виставку.

На першій виставці не було робіт інших художників. Річ у тім, що я навіть собі до кінця не міг пояснити, що і навіщо я роблю, не те що інших людей залучати. І тому я зробив це все в експериментальному режимі, щоб подивитися, як відреагують люди. Я покликав друзів, сяк-так пояснив собі і їм, навіщо ми тут зібралися. Коли всі вже розійшлися, мій друг Святослав Бондаренко каже мені: «Це треба продовжувати». Так з’явився наш проєкт.

Барви у закинутих будівлях

Суть того, чим ми займаємося, — створення чогось цікавого в місцях, де нічого особливо не відбувається. Це занедбані місця, де немає нікого, окрім вандалів. Таким чином ми хочемо привернути увагу до проблеми закинутих будівель. Також «гарелея» дає можливість молодим художникам виставити свої роботи та демонструвати себе без обмежень. 

Окрім того, наші роботи мотивують людей досліджувати наші краї, Лисичанськ у тому числі. Хочемо, щоб люди почали цікавитися закинутими будівлями, бо це перший крок до пізнання міста. Коли люди бувають у покинутих будинках, то переважно у них з’являється питання, що тут було раніше. Вони починають цікавитися тим, чому у цій будівлі «все померло». І рано чи пізно вони прийдуть до думки, що їх може цікавити історія міста.

Ми вважаємо, що вивчення міста — це вже як-не-як включення в нього. Тобто, ми хочемо, щоб люди включалися в життя населеного пункту, пробували себе у творчості та знайомилися з новими людьми. Щоб вони не сиділи десь у кутках, а були готові показати себе і те, що вони роблять. Ми хочемо якось перетворити місто, зробити його цікавішим. Лисичанськ має стати нашою особистою артгалереєю, де майже в кожному районі буде місце з роботами художників, яке не помре там протягом тижня.

Дефекти мовлення як натхнення

Ще на першій виставці, коли я ділився з друзями своєю ідеєю, я постійно затинався і плутав інтонації та літери в словах. А мій друг почав записувати, що я говорю не так. 

До прикладу, я ненавмисно замість «галереї» казав «гарелея». Потім Слава підійшов до мене і сказав, що він мені вже й назву проєкту придумав. Так спонтанно і досить символічно для нас виникла «Гарелея неотодрёшь».

Після виставки я зрозумів, що нам треба продовжувати цим займатися. Якщо я зробив одну таку виставку, то варто залучати вже інших фотографів, художників. Взагалі хотілося шукати людей, які десь собі малюють, але у них за фактом немає де це демонструвати або вони не вважають, що роблять щось круте. Я захотів знайти таких людей і дати їм можливість заявити про себе, хоч і в такому імпровізованому просторі.

Толерантність до матюків і «ню»

Ми шукаємо різних художників і нікого з них не обмежуємо у прояві творчості. Ми — без цензури й критики. Навіть якщо у роботах художників є оголення чи матюки — це окей, адже так люди, скоріш за все, проявляють себе, тож тут немає нічого поганого. Ми не будинок культури, тому і робимо все це на закинутих будівлях, щоб не ставати на шляху у самовираженні наших митців. У нас не лише картини — якщо буде можливість, будемо і кіно показувати, і музику «крутити». Тому що будь-яка творчість має право на життя.

Нашим першим художником став спочатку невідомий нам автор, який підписував роботи як MagicCat. Він несподівано у нас з’явився, коли ми влаштовували експозицію колажів про Лисичанський содовий завод. Він якось дізнався про нашу виставку, прийшов і доповнив її своїми роботами, сфотографував і виклав у свій новостворений профіль в Instagram. Там було підписано, хто це, але я не знав, що це за людина. Це було дуже несподівано для нас і дуже приємно. Згодом у розмові з ним з’ясувалося, що чоловік з Сєвєродонецька приїхала «перевірити» свої роботи. Для нас це був дуже хороший знак, що до нас приєднуються.

Якщо я дізнаюся, що є якийсь талановитий автор, а він, мабуть, чи то не знає про «гарелею», чи то ще нам не писав, то я пишу йому сам. Є ті, хто самі зв’язуються зі мною і кажуть, що хотіли б долучитися до проєкту. Ми їх забираємо «всіма руками й ногами».

Локації підбираємо не «рандомно»

Виставки ми переважно проводимо на закинутих будівлях, бо я люблю такі місця. Я постійно там гуляю, це як мій фетиш чи що. У Лисичанську взагалі й гуляти більше ніде. Іноді буває так, що я знаходжу там щось цікаве або просто бачу якусь будівлю, і одразу ж згадується хтось з наших художників. І я думаю, як було б круто вивісити його роботи на цій «заброшці», тому що вони ідеально підходять під контекст.

Навіть перша виставка була прив’язана до локації — її провели під мостом, який символічно об’єднує Сєвєродонецьк та Лисичанськ. Також у нас була «секретна гарелея», яка у закритому форматі проходила в будинку фотографа. Я знайшов у цій будівлі багато чорно-білої плівки. Стало зрозуміло, що людина, яка жила в цьому будинку, дуже цікавилася фотографією. Мені захотілося влаштувати «гарелею» саме тут на честь цієї людини, якої вже немає в живих; запросити туди людей, які в наш час також фотографують на плівку.

Тому тут більше, я б сказав, що не локація підлаштовується під наші виставки, а виставки під локації. Ми не переосмислюємо нічого, не хочемо щось перероблювати чи переінакшувати. Ці об’єкти не оживати, і про це навіть думати не варто. Все, що ми хочемо, — на цьому кладовищі металу і каміння зробити хоч щось живе.

Не можемо отримати гранти через… оголення

Фінансування проєкту — це гроші наших друзів, людей, які надсилають нам донати, та наші особисті кошти. Оскільки «гарелея» є проєктом без цензури й критики, то подаватися на різні грантові можливості складно. Річ у тім, що у донорів все-таки буде певний відсоток цензури, а оголення і матюки, швидше за все, не дозволять друкувати. А це може образити наших художників, які все це зробили. Просто в Україні чомусь переважно будь-яке оголення сприймається як порнографія.

Дивіться також: Як подружжя митців поєднало різьбу і ткацтво в гобеленах (ВІДЕО)

«Гарелея» живе завдяки людям, які приходять до нас на виставку, і їм все подобається. Хоча навіть у звичайній галереї є якийсь термін життя, тому що її переважно знімають не працівники виставки, а місцеві вандали. У цьому місті важко щось зберегти, тому наївно сподівається на те, що жителі будуть зберігати мистецтво на вулиці.

Вандали можуть полюбити мистецтво

Першочергово ми хочемо виставляти роботи художників з Донецької та Луганської областей, зокрема, з найближчих до нас міст. Люди мають цікавитися місцевою творчістю, тому ми запрошуємо їх на «гарелею» —   збираємо навколо неї тусовку людей, яким це щонайменше може бути цікаво. Щоб вони прийшли й отримати для себе щось нове чи познайомилися з кимось. 

Але є люди, яку приходять і знищують нашу виставку, й таке буває регулярно. Ми ставимося до цього нормально, адже розуміємо, що рано чи пізно будь-яка виставка може померти, й не лише наша. Люди зривають фотографії й кидають їх на землю, іноді рвуть. Нашу «секретну гарелею» ніхто не знищив, тому що дуже обмежене коло людей знали, де вона була розташована.

Але ми розуміємо, що навіть ті люди, які вбивають наше мистецтво, теж бачать ці малюнки й можуть почати цим цікавитися. Може це роблять не тільки вандали, а й художники, які собі крадуть ці малюнки. Звичайно, у першу чергу ми орієнтуємося на людей, які приходять в будівлю на виставку, а вже потім на тих, хто з’являється згодом. Але саме процес, що ми збираємо різних людей нашого регіону в одному місці й показуємо їхню творчість один одному, вже впливає на те, що вони можуть почати цікавитися хоч якоюсь культурою.

Надзавдання

Мистецтво можна іноді навіть не розуміти, у цьому немає нічого страшного. Якщо для когось наші роботи дивні, і їм не ясно, що там намальовано, вони можуть їх ніколи й не зрозуміти. Проте варто усвідомлювати, що будь-яке мистецтво повинно мати право бути показаним, щоб люди його побачили. І в нашому регіоні це важливо. 

У нас реально немає місць, де давали хоча б частково можливість показати роботи з тим же оголенням. Є музеї, бібліотеки, будинки культури, однак тут щось дуже експериментальне або важке для сприйняття не повісиш, бо туди часто ходять діти. Тобто, це зовсім не те.

Зараз через погоду вже сезон виставок закінчився, тому ми на певний період часу «підемо у сплячку». Але потім ми б хотіли йти на розширення: проводити «гарелеї» не тільки в Лисичанську. Це важливо — знаходити підтримку не лише в одному місті, а й по всій Україні. Зокрема, хочемо поїхати у Маріуполь, Бахмут та інші міста Луганщини та Донеччини. Зібрати ком’юніті по всьому регіону — це наше таке «надзавдання».