Суспільство
«Гарелея неотодрёшь». Як у Лисичанську закинуті будівлі стають артпростором
Цензура, критика та заїжджені формати — все це не про них. Торік у Лисичанську з’явилася «гарелея» — майданчик, де себе можуть показати молоді творці. Щоправда, цей майданчик — мандрівний, адже щоразу з’являється на різних локаціях. Роботи художників і фотографів показують на стінах закинутих будівель.
Проєкту вдається одночасно дати можливість проявити себе маловідомим митцям, привернути увагу людей до проблеми закинутих будівель та мотивувати їх досліджувати свою місцевість. Чому «гарелея» замість «галереї», чим допоміг Відень та як оголення стають на шляху отримання грантів, розповідає засновник цієї ініціативи Віталій Матухно.
Віталій Матухно,
Засновник проєкту «Гарелея неотодрёшь»
Голова громадської організації «Молодіжна спільнота Лисичанська», активіст, займається культурними івентами в Лисичанську
На ідею наштовхнув Відень
Минулого року я став переможцем програми «Молодь змінить Україну» від Фонду Богдана Гаврилишина. Вони організували для активної молоді з різних регіонів України поїздки до інших країн, щоб учасники могли подивитися на іноземний досвід ролі молоді у трансформації країни. Через те, що я завжди займався культурною діяльністю та вивчав культуру мистецтва, так вийшло, що мене «кинули» до Відня в Австрії.
Відень — це культурна столиця Європи. Коли я гуляв містом, то помітив, що у них є спеціальні місця, де художники можуть малювати на вулиці без будь-яких обмежень. Також у них поширено клеїти на будинках різні наліпки, іноді навіть без тематики. Це й реклами тату-салонів, й афіші якихось заходів, і різні провокативні лозунги. Куди не глянь — там все обклеєно: мости, під мостами, дорожні знаки. Мені це сподобалося. І я подумав, що було б прикольно, щоб у Лисичанську теж були якісь місцеві дивні наклейки з різними «мемами».
Захопився «глитч-артом»
Перед цим я якраз почав цікавитися «глитч-артом». Це мистецтво, виразними засобами якого є різні цифрові й аналогові помилки, наприклад, баги чи руйнування цифрового коду. Мені подобалася сама ідея цифрових помилок, тож я почав робити наліпки саме з «глитч-артом». Зробив я приблизно сотню таких наліпок, а потім зрозумів, що буде безглуздо просто повісити їх по місту, адже їх мало хто помітить. Так я вирішив, що потім, коли у мене збереться потрібна кількість робіт, я зроблю виставку.
На першій виставці не було робіт інших художників. Річ у тім, що я навіть собі до кінця не міг пояснити, що і навіщо я роблю, не те що інших людей залучати. І тому я зробив це все в експериментальному режимі, щоб подивитися, як відреагують люди. Я покликав друзів, сяк-так пояснив собі і їм, навіщо ми тут зібралися. Коли всі вже розійшлися, мій друг Святослав Бондаренко каже мені: «Це треба продовжувати». Так з’явився наш проєкт.
Барви у закинутих будівлях
Суть того, чим ми займаємося, — створення чогось цікавого в місцях, де нічого особливо не відбувається. Це занедбані місця, де немає нікого, окрім вандалів. Таким чином ми хочемо привернути увагу до проблеми закинутих будівель. Також «гарелея» дає можливість молодим художникам виставити свої роботи та демонструвати себе без обмежень.
Окрім того, наші роботи мотивують людей досліджувати наші краї, Лисичанськ у тому числі. Хочемо, щоб люди почали цікавитися закинутими будівлями, бо це перший крок до пізнання міста. Коли люди бувають у покинутих будинках, то переважно у них з’являється питання, що тут було раніше. Вони починають цікавитися тим, чому у цій будівлі «все померло». І рано чи пізно вони прийдуть до думки, що їх може цікавити історія міста.
Ми вважаємо, що вивчення міста — це вже як-не-як включення в нього. Тобто, ми хочемо, щоб люди включалися в життя населеного пункту, пробували себе у творчості та знайомилися з новими людьми. Щоб вони не сиділи десь у кутках, а були готові показати себе і те, що вони роблять. Ми хочемо якось перетворити місто, зробити його цікавішим. Лисичанськ має стати нашою особистою артгалереєю, де майже в кожному районі буде місце з роботами художників, яке не помре там протягом тижня.
Дефекти мовлення як натхнення
Ще на першій виставці, коли я ділився з друзями своєю ідеєю, я постійно затинався і плутав інтонації та літери в словах. А мій друг почав записувати, що я говорю не так.
До прикладу, я ненавмисно замість «галереї» казав «гарелея». Потім Слава підійшов до мене і сказав, що він мені вже й назву проєкту придумав. Так спонтанно і досить символічно для нас виникла «Гарелея неотодрёшь».
Після виставки я зрозумів, що нам треба продовжувати цим займатися. Якщо я зробив одну таку виставку, то варто залучати вже інших фотографів, художників. Взагалі хотілося шукати людей, які десь собі малюють, але у них за фактом немає де це демонструвати або вони не вважають, що роблять щось круте. Я захотів знайти таких людей і дати їм можливість заявити про себе, хоч і в такому імпровізованому просторі.
Толерантність до матюків і «ню»
Ми шукаємо різних художників і нікого з них не обмежуємо у прояві творчості. Ми — без цензури й критики. Навіть якщо у роботах художників є оголення чи матюки — це окей, адже так люди, скоріш за все, проявляють себе, тож тут немає нічого поганого. Ми не будинок культури, тому і робимо все це на закинутих будівлях, щоб не ставати на шляху у самовираженні наших митців. У нас не лише картини — якщо буде можливість, будемо і кіно показувати, і музику «крутити». Тому що будь-яка творчість має право на життя.
Нашим першим художником став спочатку невідомий нам автор, який підписував роботи як MagicCat. Він несподівано у нас з’явився, коли ми влаштовували експозицію колажів про Лисичанський содовий завод. Він якось дізнався про нашу виставку, прийшов і доповнив її своїми роботами, сфотографував і виклав у свій новостворений профіль в Instagram. Там було підписано, хто це, але я не знав, що це за людина. Це було дуже несподівано для нас і дуже приємно. Згодом у розмові з ним з’ясувалося, що чоловік з Сєвєродонецька приїхала «перевірити» свої роботи. Для нас це був дуже хороший знак, що до нас приєднуються.
Якщо я дізнаюся, що є якийсь талановитий автор, а він, мабуть, чи то не знає про «гарелею», чи то ще нам не писав, то я пишу йому сам. Є ті, хто самі зв’язуються зі мною і кажуть, що хотіли б долучитися до проєкту. Ми їх забираємо «всіма руками й ногами».
Локації підбираємо не «рандомно»
Виставки ми переважно проводимо на закинутих будівлях, бо я люблю такі місця. Я постійно там гуляю, це як мій фетиш чи що. У Лисичанську взагалі й гуляти більше ніде. Іноді буває так, що я знаходжу там щось цікаве або просто бачу якусь будівлю, і одразу ж згадується хтось з наших художників. І я думаю, як було б круто вивісити його роботи на цій «заброшці», тому що вони ідеально підходять під контекст.
Навіть перша виставка була прив’язана до локації — її провели під мостом, який символічно об’єднує Сєвєродонецьк та Лисичанськ. Також у нас була «секретна гарелея», яка у закритому форматі проходила в будинку фотографа. Я знайшов у цій будівлі багато чорно-білої плівки. Стало зрозуміло, що людина, яка жила в цьому будинку, дуже цікавилася фотографією. Мені захотілося влаштувати «гарелею» саме тут на честь цієї людини, якої вже немає в живих; запросити туди людей, які в наш час також фотографують на плівку.
Тому тут більше, я б сказав, що не локація підлаштовується під наші виставки, а виставки під локації. Ми не переосмислюємо нічого, не хочемо щось перероблювати чи переінакшувати. Ці об’єкти не оживати, і про це навіть думати не варто. Все, що ми хочемо, — на цьому кладовищі металу і каміння зробити хоч щось живе.
Не можемо отримати гранти через… оголення
Фінансування проєкту — це гроші наших друзів, людей, які надсилають нам донати, та наші особисті кошти. Оскільки «гарелея» є проєктом без цензури й критики, то подаватися на різні грантові можливості складно. Річ у тім, що у донорів все-таки буде певний відсоток цензури, а оголення і матюки, швидше за все, не дозволять друкувати. А це може образити наших художників, які все це зробили. Просто в Україні чомусь переважно будь-яке оголення сприймається як порнографія.
Дивіться також: Як подружжя митців поєднало різьбу і ткацтво в гобеленах (ВІДЕО)
«Гарелея» живе завдяки людям, які приходять до нас на виставку, і їм все подобається. Хоча навіть у звичайній галереї є якийсь термін життя, тому що її переважно знімають не працівники виставки, а місцеві вандали. У цьому місті важко щось зберегти, тому наївно сподівається на те, що жителі будуть зберігати мистецтво на вулиці.
Вандали можуть полюбити мистецтво
Першочергово ми хочемо виставляти роботи художників з Донецької та Луганської областей, зокрема, з найближчих до нас міст. Люди мають цікавитися місцевою творчістю, тому ми запрошуємо їх на «гарелею» — збираємо навколо неї тусовку людей, яким це щонайменше може бути цікаво. Щоб вони прийшли й отримати для себе щось нове чи познайомилися з кимось.
Але є люди, яку приходять і знищують нашу виставку, й таке буває регулярно. Ми ставимося до цього нормально, адже розуміємо, що рано чи пізно будь-яка виставка може померти, й не лише наша. Люди зривають фотографії й кидають їх на землю, іноді рвуть. Нашу «секретну гарелею» ніхто не знищив, тому що дуже обмежене коло людей знали, де вона була розташована.
Але ми розуміємо, що навіть ті люди, які вбивають наше мистецтво, теж бачать ці малюнки й можуть почати цим цікавитися. Може це роблять не тільки вандали, а й художники, які собі крадуть ці малюнки. Звичайно, у першу чергу ми орієнтуємося на людей, які приходять в будівлю на виставку, а вже потім на тих, хто з’являється згодом. Але саме процес, що ми збираємо різних людей нашого регіону в одному місці й показуємо їхню творчість один одному, вже впливає на те, що вони можуть почати цікавитися хоч якоюсь культурою.
Надзавдання
Мистецтво можна іноді навіть не розуміти, у цьому немає нічого страшного. Якщо для когось наші роботи дивні, і їм не ясно, що там намальовано, вони можуть їх ніколи й не зрозуміти. Проте варто усвідомлювати, що будь-яке мистецтво повинно мати право бути показаним, щоб люди його побачили. І в нашому регіоні це важливо.
У нас реально немає місць, де давали хоча б частково можливість показати роботи з тим же оголенням. Є музеї, бібліотеки, будинки культури, однак тут щось дуже експериментальне або важке для сприйняття не повісиш, бо туди часто ходять діти. Тобто, це зовсім не те.
Зараз через погоду вже сезон виставок закінчився, тому ми на певний період часу «підемо у сплячку». Але потім ми б хотіли йти на розширення: проводити «гарелеї» не тільки в Лисичанську. Це важливо — знаходити підтримку не лише в одному місті, а й по всій Україні. Зокрема, хочемо поїхати у Маріуполь, Бахмут та інші міста Луганщини та Донеччини. Зібрати ком’юніті по всьому регіону — це наше таке «надзавдання».
Суспільство
В Україні відкривається Sony Centre – саме так називаються фірмові крамниці Sony у всьому світі.
Про це пише На часі з посиланням на повідомлення на офіційній сторінці компанії у фейсбуці.
Зазначається, що перший магазин Sony відкриється у п’ятницю, 26 лютого, у столичному ТРЦ Blockbuster Mall за адресою проспект Степана Бандери, 36 (найближча станція метро — Почайна). Також доступне замовлення онлайн та доставлення по Україні.
Читайте також: Ohra Home: як мами дітей з інвалідністю створюють стильну постіль
Відзначається, що з огляду на інформацію на сайті, оператором магазину стане ТОВ «НРП» — тобто, мережа магазинів електроніки MOYO.
Що там буде?
У магазині розташуються фірмові зони для тестування навушників, аудіосистем та телевізорів Bravia. Також обіцяють, що згодом з’явиться повноцінний стенд із можливістю пограти на PlayStation 5.
Читайте також: VR з шоломами чи повна темрява: сім незвичних квест-кімнат в Україні
Нині на стенді представлений асортимент аксесуарів та ігор для PlayStation.
Знижки
З дня відкриття і до 8 березня всім відвідувачам магазину пропонують знижки. Зокрема:
- При покупці однієї пари навушників, отримаєте знижку 50% на другу;
- Приходьте в магазин з камерою Sony і отримаєте знижку 15% на об’єктив.
Нагадаємо, Українці створили сканер продуктів на наявність шкідливих домішок.
Головне фото: nachasi.com.
Суспільство
У столиці відбулася офіційна презентація повного академічного нецензурованого видання творів Лесі Українки у 14-ти томах.
Про це пише Укрінформ.
14-томник – перше нецензуроване видання. Видання надруковано накладом 1500 примірників, які будуть безкоштовно передані в публічні та спеціальні бібліотеки, наукові центри.
Читайте також: Ohra Home: як мами дітей з інвалідністю створюють стильну постіль
Книги поділено за кількома тематичними та жанровими блоками:
- Драматургія (1–4 томи);
- Поезія та ліро-епічні поеми (5 том);
- Художня проза (6 том);
- Літературна критика та публіцистика (7 том);
- Переклади (8 том);
- Записи народної творчості та пісні, записані з голосу Лесі Українки (9 том);
- “Стародавня історія східних народів” та конспекти, виписки, нотатки (10 том);
- Листування (11–14 томи).
Письменниця Оксана Забужко привітала українців із «декомунізацією Лесі Українки». Так, Забужко зауважила, що останнє видання творів Українки, 12-томник, було надруковано в Радянському Союзі (1975 р. – ред.), отже, піддавалося комуністичній пропаганді та цензурі.
«Нарешті через багато років здійснена декомунізація Лесі Українки. 12-томник, виданий у 70-х роках минулого століття більше недійсний. Ми закрили цей гештальт», – сказала Забужко.
Читайте також: VR з шоломами чи повна темрява: сім незвичних квест-кімнат в Україні
Нагадаємо, вийшов тизер-трейлер анімаційного фільму «Мавка. Лісова пісня».
Як ми повідомляли раніше, в Україні створили інтерактивну мапу місцями Лесі Українки.
Головне фото: ukrinform.ua.
Суспільство
“Постільна білизна, що робить дім затишнішим, а світ добрішим”, – каже Юлія Бігун, засновниця бренду Ohra Home. Це унікальний проєкт, адже постіль створена незвичайними жінками – мамами особливих дітей. Зазвичай, їм складно знайти роботу, адже більшість часу потрібно проводити з малечею. Ohra Home розв’язує цю проблему. Тепер мами мають можливість працювати та створювати стильну постільну білизну. А кошти від продажу йдуть на медичну допомогу дітям з інвалідністю.
Юлія Бігун розповіла нам про те, як вдалось заснувати проєкт, особливості соціального бізнесу та допомогу мамам дітей з інвалідністю.
Мами дітей з інвалідністю не можуть знайти хорошу роботу
Історія почалась два роки тому. Я завжди любила та вміла шити, але ніколи не мала швейної машинки. Та якось друзі здійснили мою мрію і подарували її. Спочатку я почала шити одяг для храму, де служить мій чоловік. Адже церковна продукція дуже дорога, тому я створювала її сама. Але згодом подумала, що можна було б зайнятись пошиттям постільної білизни на продаж.
Чотири роки тому я заснувала фонд “Твоя любов”, де ми допомагаємо дітям з інвалідністю з Фастівського реабілітаційного центру. За час роботи ми побачили, що 70% сімей з такими дітками є неповними та малозабезпеченими. Є величезна проблема – мами не можуть влаштуватись на роботу зі звичайними графіками, адже потрібно постійно доглядати за малечею. Тому вони зазвичай працюють прибиральницями, або взагалі сидять вдома. Їм дуже складно.
І якось ми з чоловіком сиділи біля храму і я розповіла про свою ідею шити постільну білизну. Тоді він і каже, що можна спробувати навчати цих мам дітей з інвалідністю шити і дати хорошу роботу. І у цей же момент мені написала знайома волонтерка з Німеччини, мовляв, знайшла грант, давай щось вигадаємо і подамося. Їй сподобалась моя ідея і ми подали заявку. Так отримали 3 500 євро від Partnerschaft Ost-Bistum Magdeburg на обладнання, машинки та перші тканини.
Читайте також: Екотовари руками незрячих. Історія вінницького підприємства «КлубОк»
Я почала навчатись та читати багато інформації, бо зовсім не розумілась на веденні бізнесу. Спочатку навіть не уявляла, як це все працюватиме – було лише бажання допомогти цим мамам.
Зарплата вище ринкової та можливість реалізації
Зі своєю ідеєю я звернулась до директора Фастівського реабілітаційного центру, де ми з фондом допомагаємо сім’ям. Там почали запитувати мам чи хотіли б вони попрацювати у нас. Знайшлося вісім жінок, які погодились. Але потім зіштовхнулись з новою проблемою – навчити їх шити. Довгий час ми шукали технолога, а потім виявилось, що одна з мам дітей з інвалідністю професійна швачка. Зараз вона працює у нашому проєкті та навчила всіх інших шити. Це зайняло близько пів року, адже почати з нуля працювати на машинці важко.
Спочатку долучитись до проєкту погодилось вісім мам, а залишилось п’ять. Було декілька критеріїв відбору – бажання вчитись, відповідальність та акуратність. Деякі мами прямо казали, що це не для них.
Зараз ми ще навчаємо двох мам – одна буде шити, а інша – пакувати продукцію. Всі працівниці мають вільний графік роботи, але є чіткі терміни виконання 1-3 дні. Кожна мама саме бере в роботу стільки комплектів, скільки може зробити – хтось може 10, а хтось і 20. Але обов’язково потрібно здати продукцію у чіткі терміни. Звичайно, ми зважаємо і на складні ситуації жінок. Наприклад, якщо у дитини з синдромом Дауна стаються приступи, то звісно мама може не працювати в цей час.
Зараз наші працівниці отримують хорошу зарплату – вищу за ринкову на 20-30%. Я спеціально дізнавалась ціни на різних фабриках. Наш проєкт розв’язує головну проблему – мами дітей з інвалідністю можуть працювати та отримувати за це гідну оплату.
Люди повертаються за новими комплектами
Перші продажі постільної білизни у нас почались лише місяць тому, але підготовка до запуску бренду зайняла майже два роки. Спочатку ми виграли грант, а потім навчання мам припало на мою вагітність. У мене був сильний токсикоз, тому я не могла повноцінно керувати процесами. Планували запуститись у березні 2020 року, але через карантин все відклали.
Читайте також: Сім українських брендів текстилю з льону
Але найбільша пауза була пов’язана з пошуком тканин. Знайти дійсно якісну однотонну бавовну в Україні дуже складно. Багато постачальників пропонують щось на кшталт 7-го кілометра, якусь тканину у квіточки чи поганої якості. Також пропонували матеріал 50 на 50 з поліестером, але ми одразу вирішили, що нашу постіль будемо шити тільки з 100% бавовни без ніяких домішок. Зараз закуповуємо тканину в Азербайджані, Молдові, Польщі та Білорусі. Поки в асортименті лише однотонна постіль, але ми плануємо співпрацювати з художниками та робити унікальні принти. Та на все потрібні ресурси. Грантові кошти давно закінчились, а щоб втілити ідею в життя потрібно докладати чимало своїх грошей.
Поки прибутку проєкт не має, коштів вистачає тільки на оренду приміщення, тканину та зарплату працівникам. Але хоч ми і працюємо лише місяць, проте вже маємо багато клієнтів, яким подобається і колір, і якість продукції. Але найбільше мене радує те, що вони повертаються за другим, третім комплектом. Це неймовірно.
Поки ми продаємо постіль тільки онлайн. Скоро будемо представлені на “Куражі” і “Всі. Свої “. Крім того, плануємо вийти на міжнародну платформу Etsy.
Особливі мами з особливими історіями
Знаєте, от часто у мене бувають важкі моменти, коли щось йде не по плану і опускаються руки. Тоді мені здається, що проєкт взагалі нікому не потрібний і ми робимо все даремно. У такі моменти мене заспокоюють мої працівниці. Я радію від того, що вони щасливі працювати у нас, можуть собі заробляти на життя та стають незалежними від чоловіків.
Також ми ще й намагаємось допомагати дітям. От у нас є мама з інвалідністю і у її сина вади слуху. Минулого року ми купили для Назарчика слуховий апарат. Емоції дитини, коли вона починає чути, просто не передати словами. Так само і мама розцвіла. Вона має ще трьох дітей, жила в селі, ніде не могла працевлаштуватись і сиділа вдома. А тепер заробляє на життя. Я розумію, що проєкт справді корисний.
Читайте також: Проєкт «не про жалість». Як працює інклюзивна кондитерська «ФіолЄтово»
Всі наші працівниці особливі жінки з власними історіями. Я планую зібрати історію кожної, щоб розказати про них людям.
От у нас ще є мама, яка всіх навчила шити. Алла справжня бджілка – налаштовує процеси, перевіряє якість та дає настанови іншим. У неї хлопчик з інвалідністю, його звати Андрійко. У нього вроджена вада серця. Алла часто приводить його в майстерню і він нам охоче допомагає – то тканину перенесе, то щось подасть. Я взагалі хочу облаштувати якийсь куточок у майстерні, де б діти змогли проводити час, поки мами працюють. Адже дуже часто мамам немає з ким залишити малечу навіть на кілька годин.
Ще одна мама зараз навчається і скоро буде у нас працювати. Її старший син має ДЦП. Вони живуть в селі у дуже старому будинку, де стеля була повністю вкрита пліснявою. Ми вирішили їм допомогти. Мій чоловік до свого дня народження зібрав кошти і ми повністю утеплили будинок та перекрили дах. Тому такими маленькими кроками допомагаємо сім’ям і в проєкті Ohra Home, і у фонді “Твоя любов”.
Кошти від продажу – на допомогу дітям з інвалідністю
У центрі “Твоя любов” є 152 родини, якими ми опікуємось. Основний прибуток від продажу постільної білизни плануємо віддавати на реабілітацію дітей, оплату ліків та операцій. Адже були такі моменти, коли терміново за добу треба зібрати 25 000 гривень. Це дуже складно, тому потрібно, щоб кошти були завжди для таких випадків.
З цього і вийшла ідея соціального бізнесу з двома основними цілями – забезпечити роботою та реалізацією мам дітей з інвалідністю, а також допомогти цим дітям вчасно.
Читайте також: Інклюзивні теплиці: як на Вінниччині люди з інвалідністю стають аграріями
Наш фонд “Твоя любов” ми заснували ще 4 роки тому. Його створення – це такий поклик душі. На той час я познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком і він мені сказав, що мріє усиновити 10 дітей, дати їм освіту та реалізувати у житті. І каже, що було б чудово створити якийсь фонд зараз, щоб можна було допомагати дітям. Тоді я познайомилась з мамою хлопчика, у якого був рак. Я допомагала родині знайти донорів та кошти на лікування. Відтоді ми почали шукати людей, для яких можемо щось зробити. Одразу почали звертатись у дитячі будинки, але там нам відповіли, що їм допомога потрібна тільки фінансова. Тому зараз ми допомагаємо тільки малозабезпеченим родинам і таким центрам, як у Фастові.
Уже 4 роки ми допомагаємо людям. Все почалось з бажання і переросло у велику справу – фонд “Твоя любов” та бізнес “Ohra Home”. Ти розумієш, що ти потрібний і робиш хорошу справу. Я навіть не думала, що ми зможемо врятувати стільки родин. Ще на початку я не розуміла як допомогти 20-м дітям з інвалідністю. Для мене це було неможливо. А зараз вже є в центрі 152 родини.