Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Фарбуємо так, щоб жоден окупант не побачив. Алік Мухін та його команда закамуфлювали понад 900 автівок для ЗСУ

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Алік Мухін ще підлітком знав, ким буде, коли виросте. Він хотів, аби його життя обов’язково було пов’язане з автомобілями. Спершу Алік працював на автоперегонах, створював машини для швидкості та краси. 

А згодом відкрив власний бізнес. До нього приїжджали за ексклюзивними тачками. Це були не просто автівки, а витвори мистецтва. Поступово Алік зібрав команду, з якою створював «тачки мрії». І цей бізнес успішно функціонував до 24-го лютого. 

Після вторгнення чоловік не захотів прощатися з машинами, а тому почав фарбувати автівки для військових. Його команда камуфлює авто під будь-яку місцевість та будь-яку бойову задачу. На їхньому рахунку вже понад 900 машин, а одна з них врятувала життя 16 бійців.

У 14 років мені подарували першу автівку – «Запорожець»

Моя любов до автомобілів почалася з самого дитинства. Знаєте, як кожному хлопчику дарують маленькі машинки на день народження? От так дарували і мені. Тільки я цікавився не лише тим, як вони їздять, а й що там всередині, як вони влаштовані. Як ціла купа металу може їхати, а інколи – їхати дуже швидко. 

Десь коли мені було 13-14 років, точно не пам’ятаю, мені подарували «Запорожець». Справжню машину. Щоправда, з несправним двигуном. Щастя, яке мене наповнювало від такого подарунку, просто сягало небес. Разом із машиною мені дали книжку-інструкцію. Це було як доросле лего. Щодня я щось крутив в цьому «Запорожці», щось ставив, звірявся з інструкцією і рівно через рік виїхав на ньому з гаража. 

Алік Мухін

Дорослі допомогли встановити двигун, який я привів до ладу, показали, як завезти машину – і «Запорожець» поїхав. Мою любов до автівок підігрівав ще й автодром поруч із будинком. Досі згадую, як цілою бандою маленьких шкетів ми стрибали на велосипеди, доїжджали до автодрому, залазили через якусь дірку і дивилися на перегони. Дим, свист шин, адреналін і емоції через край – ось, чого я хотів.

Тому питання, чим я буду займатися все своє життя, у мене не було. Я точно знав, що це буде пов’язано з тачками. Думав, буду їх ремонтувати чи їздити на них. Або взагалі – усе разом. Так, власне, й сталося. 

Ми створювали ексклюзивні автівки

Я подорослішав і придумав, як зробити автомобілі своєю роботою. Разом зі знайомим ми почали ремонтувати і збирати авто для перегонів. Це були різні тачки, різні перегони, різна «начинка» в самих авто. Це було мистецтво. Інакше я цю роботу назвати не можу. Звісно, я й сам неодноразово брав участь у перегонах. Цю насолоду складно описати. Це щось за нормами прийнятного. 

Вже трошки згодом я організував бізнес з конструювання авто. Зі мною постійно працювали 5-7 людей. Я сформував команду, на яку можна було покластися. Той «кістяк», який не підведе. Однодумці, які так само були спраглі до машин, яким хотілося не просто закручувати болтики і ремонтувати авто, а створювати щось своє. Те, чого ніхто інший створити не міг. 

Алік Мухін

До нас зверталися люди, які хотіли ексклюзив. Щось таке, аби їхнє авто можна було впізнати з першого погляду. Кожна машина – це окрема історія, яку ми створили. Це одночасно картина й потужна техніка. Нею можна милуватися, а можна піднімати хвилі пилу та рвати швидкість на шмаття. Ось, що ми створювали до війни. 

Перші запити від військових з’явились за тиждень до вторгнення

Про те, що повномасштабне вторгнення буде, я знав завчасно. Ще за місяць до 24-го лютого я слідкував за новинами і розумів, що щось почнеться. Локальне чи повномасштабне – звісно, я здогадатися не міг. Але вже починав готуватися. І десь за тиждень мене попередили знайомі військові, що росіяни точно підуть на нас. 

Частина моєї команди – це бійці оперативного резерву. Щойно їх викликали – вони поїхали захищати нашу країну. Залишилися всього кілька людей. За сім днів до вторгнення ми вже готували машини для військових. Щось відремонтували, щось посилили. Невеличкий ремонт, який був необхідний тачкам для бойових задач. 

Алік Мухін та бійці ЗСУ

Наша база розташована в п’яти кілометрах від Гостомеля

24-го лютого о 07:30 ранку я вже був на роботі. Наша база розташована в п’яти кілометрах від Гостомеля. З самого ранку ми бачили і чули майже все, що відбувалося там. Можу сказати, що ці відчуття – не з приємних. Але, на щастя, я знав, що так буде. І те, що мене попередили, відіграло чималу роль.

Тоді я вже вивіз родину в безпечне місце і міг зосередитися на роботі. У моїй голові вже був більш-менш чіткий план, як стати корисним і що потрібно робити. Звісно, весь план будувався довкола автівок. А як інакше?

Читайте також: Двоє друзів з Донецька відкрили майстерню на Троєщині й збирають байки для ЗСУ. Ось їхня історія

Ми знадобилися військовим вже в перші дні повномасштабної війни. З нашої бази бійці вивезли все, що їм було необхідно для оборони. Бетонні блоки, пісок, шини. «Уралами» вони забирали те, що бачили. А ми їм допомагали завантажувати і довозити туди, де ще було безпечно. 

Не очікував, що буде така кількість автомобілів

Робота закипіла з першими машинами, які нас попросили пофарбувати. Я зателефонував своєму другу – першокласному майстру фарб та графіті. І він не відмовив у допомозі. Перші закамуфльовані тачки виїхали з нашої бази буквально за кілька годин після того, як їх нам завезли. Тоді я почав шукати помічників, аби робота не припинялася. Люди відгукнулися швидко, мій друг провів майстер-клас з фарбування – і ми запустили конвеєр з бойових машин. 

волонтери фарбують авто

Чесно, я не очікував, що буде така кількість автомобілів. Думав, що у наших військових фарбування – це вже давно налагоджена система. Але сарафанне радіо спрацювало: ми почали камуфлювати майже без вихідних. У найгарячіший період війни на базі працювали 22 людини. 

Фарбуємо авто так, аби жоден окупант не побачив

Наш камуфляж – це не просте фарбування. Просто «задути» машину в зелений не можна. Уявіть, машина їде на Миколаївський напрямок, де дерева специфічного зеленуватого кольору, але не зеленого! Якщо її просто зафарбувати – вона буде світитися, як зірка серед ясного неба. Там навіть в тепловізор дивитися не треба, щоб її знайти. 

Ми намагаємося не залишати ворогу жодного шансу знайти машину. Камуфлюємо навіть вікна з дзеркалами. Бо військові пояснили, що найменший промінчик сонця може дати відблиск, після якого варто чекати «прильоту» артилерії. І, що важливо, ми не використовуємо кольори, яких не існує в природі. Ми фарбуємо настільки реалістично, наскільки це взагалі можливо.

працівники Аліка Мухіна закамуфлювали швидку

Ми поставилися до цього питання максимально відповідально. Щоразу питаємо, куди буде їхати машина, які там дерева, якого кольору трава, де машина буде більше стояти – в степу чи в лісі. Дізнаємося все, аби пофарбувати авто так, щоб жоден окупант його перед носом не побачив. 

Ми пофарбували понад 900 автомобілів

Щодня на базу привозять нові машини. Здебільшого це десь 7-8 автомобілів на день. На одну тачку ми витрачаємо три години. Помити, закамуфлювати, висушити і віддати. З такою швидкістю не фарбує ніхто, наскільки мені відомо. Робимо все так швидко, що навіть вдалося встановити особистий рекорд. 

Ми пофарбували 16 машин за один день. Уявіть! Сказати, що ми були шоковані і задоволені своєю роботою, – це не сказати нічого. І що найголовніше, якість камуфляжу не постраждала. Кожне авто – витвір мистецтва. Зі своїм візерунком, своїм відтінком фарби, під свою місцевість бойової задачі. 

Рахувати кількість машин я припинив після перших п’яти сотень. І ось на днях разом із нашим фотографом ми взялися прикинути цифри – дісталися позначки в 900 штук. Я задоволений, бо це швидкість і якість, з якою ми допомагаємо нашим захисникам. 

До того ж, ми почали фарбувати військову амуніцію. Пам’ятаю, як вперше нам принесли зброю. Я сміявся, бо зброя – не машина. Як її камуфлювати? Але команда розібралася. Подивилася на форму армійців, підібрала колір, візерунок і зафарбувала. Після цього до нас почали приїжджати, аби фарбувати не лише зброю, а й шоломи з оптикою. Як і з машинами, це ексклюзивне фарбування. 

волонтери закамуфлювали зброю

До травня я витратив усі своє збереження

Як змінювалася лінія фронту, так змінювалися й ми. Коли окупантів відбили від Києва і на поверхню вилізли всі страждання Київської області, то ми взялися допомагати цивільним. Закуповували продукти та засоби гігієни. Спочатку розвозили до найближчих місць, згодом почали їхати далі. На Схід.

Локально ми підвозили продукти туди, куди могли дістатися. Наприклад, востаннє ми їздили до Севєродонецька, коли туди ще можна було доїхати. Небайдужі люди допомагали нам донатами, і це значно спрощувало процеси закупівлі і доставки найнеобхіднішого в саме пекло. 

гуманітарна допомога

До травня я дістав зі своєї кишені всі гроші, які були. На зарплату співробітникам, на фарбу, а тоді – ще й на продукти та гігієну для цивільних. У соцмережах навіть аукціон влаштував: лахміття окупантів за донат. Тоді вдалося зібрати 97 тисяч гривень. Але мушу зізнатися, що цих коштів нам не вистачило навіть на один день. 

В Україні потрібна нам фарба закінчилася, один із найбільших складів розбомбили. Тепер цей матеріал доводиться купувати за кордоном. А ціни, звісно, відрізняються. Коли мені назвали цифру в 20 тисяч євро за фарбу, я ледь не збожеволів. Ні про які знижки навіть не йшлося. Або так, або ніяк. 

Не можу відмовити військовим

Тому з травня я хотів запровадити новий формат: 5 авто платно, 2 – безкоштовно. Гроші з одного автомобіля мали повністю йти на оплату роботи, а решта – на фарбу. План непоганий, але він не працює. Я думав, що так зможу забезпечити команду зарплатою і матеріалами. Але, як з’ясувалося, не зміг.

Просто я не вмію відмовляти військовим. Як можна відмовити, якщо вони свою зарплату розкидали по бригаді, закупили собі спеціальну амуніцію, а на фарбування просто не вистачило? Звісно, ми фарбуємо безкоштовно. Але, на щастя, з’являються й ті, хто готовий заплатити за фарбування. І в такі моменти я одразу виплачую гроші своїй команді. 

волонтери закамуфлювали швидку

Ми будемо працювати до кінця

Я вже пережив той період, коли хотілося опустити руки. Тоді здавалося, ніби нічого не вийде, гроші закінчилися і працювати так далі немає сенсу. Але коли я дивлюся на наших захисників, коли спілкуюся з ними, то розумію, що я неправий. Розумію, що вони мене мотивують. Надихають зробити ще більше і ще краще.

Ви б їх бачили, коли вони вперше дивляться на свої закамуфльовані тачки! Стрибають, все розглядають, ховають за дерева, щоб подивитися: видно машину чи ні. Щодня бійці тішаться так, ніби це подарунок на Різдво, а не машина для бойових виїздів. Щодня я ніби вперше чую ці слова подяки від наших захисників. 

волонтери закамуфлювали джип

І чую історії, як наші пофарбовані автівки рятують життя. Один з бійців розповів мені, що 16 військових сховалися в одну машину, поставили її десь поруч із лісом – і їх не побачили росіяни. Вони змогли врятуватися завдяки нашому камуфляжу.  Як після таких історій можна припинити роботу? Разом із командою ми ухвалили рішення: будемо працювати, поки не переможемо. 

Суспільство

На Рівненщині встановили станцію громадського моніторингу якості повітря

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Жителі Острога на Рівненщині самостійно контролюватимуть якість повітря за допомогою громадської станції моніторингу.

Про це на фейсбук-сторінці повідомили активісти громадської природоохоронної організації «Екоклуб».

Зазначається, що станцію встановили в Національному університеті «Острозька академія».

Пристрій дозволяє всім охочим у режимі реального часу відстежувати у повітрі вміст пилу, діоксиду азоту, озону, моноксиду вуглецю, аміаку, вологість, атмосферний тиск та погоду.

Читайте також: «Готові переробити весь пластик Волині». Історія релокейту запорізької компанії «Грін компані»

Оскільки місто розташоване неподалік від Хмельницької АЕС, станція моніторингу також вимірює вміст радіації у повітрі.

Екоактивісти відзначили, що цьогоріч «Екоклуб» спільно із міжнародним проєктом «Чисте повітря для України» за підтримки чеської громадської організації «Арніка» ініціювали розвиток мережі постів громадського моніторингу повітря на Рівненщині. Дев’ять постів моніторингу з’явилися у Рівному, Городку, Обарові та Острозі.

Що таке пости громадського моніторингу?

Це сучасні інструменти моніторингу та оцінки якості повітря, які самостійно та незалежно від держави встановлюють жителі населених пунктів. Порівнюючи із державним моніторингом, такі пости дозволяють оперативно дізнаватися інформацію про стан повітря, показують достовірні дані за кількома основними забруднювальними речовинами у режимі реального часу.

Громадський моніторинг повітря – це мережа постів, які встановлюють жителі населеного пункту на житлових будівлях, офісних приміщеннях, школах, церквах тощо. Мережа постів громадського моніторингу дозволяє більш якісно визначати якісь повітря у тому чи тому населеному пункті.

Нагадаємо, ЛУН створив iOS-віджет, що сповіщає про якість повітря у Києві та Львові у реальному часі.

Також ШоТам повідомляв раніше про запуск екологічного чат-боту для скарг на забруднення повітря, води і ґрунту.

Фото: facebook.com/Ecoclubrivne.org.

Читати далі

Суспільство

«Я не можу опускати руки». Дружина захисника «Азовсталі» відкрила у Львові квіткову крамницю

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Оксана Дубик – переселенка з Маріуполя, яка місяць прожила в облозі неподалік від «Азовсталі». Її чоловік приєднався до захисників міста в перші дні повномасштабної війни. Відтоді Оксана залишилася разом із батьком, пообіцявши коханому, що за першої нагоди покине Маріуполь.

Так минув місяць, допоки росіяни не знищили Драмтеатр, а пізніше – й домівку подружжя. Після цього Оксана з татом пройшли майже 11 кілометрів пішки, поки не зустріли незнайомця, який допоміг врятуватися з міста.

У Львові жінка знайшла в собі сили відкрити квіткову крамницю й поступово розвивати бізнес. Каже, це дозволяє триматися й не опускати руки. А ще вона чекає на свого чоловіка, який досі перебуває в російському полоні. Чекає й робить усе, аби повернути його додому.

Маріуполь – це місто, яке я робила красивим

Я будівельниця. Усе моє життя пов’язане з будівництвом, створенням чогось нового або реабілітацією старого. Будинки, школи, дитячі садочки – це те, що я зводила протягом всіх років. А Маріуполь – це місто, яке я робила красивим. 

До початку повномасштабного вторгнення у нього можна було закохатися. З першого погляду, з першої вулички. Доволі промислове місто зі своїм шармом та особливим стержнем, закутаним у тендітність. Саме таким я бачила Маріуполь.

Оксана Дубик, дружина захисника Азовсталі

Восени 2021-го року я розпочала свій останній проєкт. Хоча, звісно, про те, що це останній я дізналися лише у лютому 2022-го. Разом із командою ми взялися реконструювати місцеву лікарню. До кінця зими встигли встановити сучасні вікна, нові двері і почали утеплювати фундамент зі стінами. Кінця роботи ще видно не було, але ми майже дісталися половини задуманого.

Я не здогадувалася, яке пекло можуть зробити росіяни 

За роки життя у прифронтовому місті я звикла до залпів війни. Це було моєю буденністю. Десь якийсь вибух, десь щось розривалося. До цих звуків звикаєш і майже не звертаєш на них уваги. Бо живеш з думкою, що це ніби десь далеко. Не поруч, не в місті твого життя. 

До 24-го лютого у мене не промайнуло жодної думки про те, що може розпочатися повномасштабна війна. Ба більше, я не здогадувалася, яке пекло зможуть зробити росіяни замість мого виплеканого Маріуполя. За два дні до початку я разом з іншими маріупольцями вийшла до Драмтеатру на мітинг проти війни. Звичайна акція, все як завжди. І сумніву, що щось не так, у мене не з’явилося. 

Подружжя з Маріуполя, де чоловік - захисник Азовсталі
Оксана з чоловіком та дітьми. Архівне фото.

А 24-го події розгорталися дуже швидко. Я б навіть сказала, миттєво. З самого ранку, коли ми прокинулися, чоловік пішов говорити по телефону. І буквально за кілька хвилин він повернувся і сказав: «Почалася війна, Київ бомблять». Перше, що я почала робити – телефонувати доньці. Вона живе у столиці, додзвонитися я не змогла. Чи то мережі не було, чи то вона була перевантажена, але чоловік почав телефонувати до сина. 

Син був у Львові й якось через інтернет зміг зв’язатися з сестрою. Так я дізналася, що мої діти в порядку. Донька вже була у бомбосховищі, а син – на заході. 

Історія повторилася: мій чоловік пішов на війну

Тоді я зібралася на роботу. Приїхала до лікарні, де вже були співробітники. Переважно чоловіки і кілька жінок. Решта не прийшли, бо почалася війна. Ми з усіма переговорили, зачинили двері і навіть увімкнули сигналізацію. Я була впевнена, що це всього на кілька днів, що ми скоро повернемося на роботу і треба буде завершувати проєкт. Але цього не трапилося.

Коли я поверталася додому, помітила, що дуже багато людей вже стоять з валізами, спаковані. Вони їхали геть з міста. Не пам’ятаю, про що я думала, коли побачила усіх цих людей. Але доїхала додому і дізналася, що мій чоловік рушив до військкомату. Ми це не обговорювали, не радилися. Але я знала, що так буде, боротися з цим не було сенсу. Знала, що він піде. Бо ми встигли пережити щось схоже у 2014-му, коли росія вперше нас атакувала. Мій коханий взяв зброю до рук і пішов нас захищати.

Цього разу історія повторилася. Не знаю, що було у військкоматі, але чоловік ходив туди ще двічі. Може, його відмовлялися брати через вік: йому 59 років. Але свого він досяг і вже 26-го лютого прийшов додому на півтори години. Зібратися на війну. Я зібрала їжу, якісь речі. Ще встигли трошки посваритися, бо він не хотів багато брати з собою, а я все складала. На дворі було холодно, як його можна було відпустити без теплих речей? 

Було складно, але ми не голодували і не хворіли

Далі – все як в тумані. День за днем вибухи, бої, стрілянина. Я постійно була в будинку зі своїм батьком. Час від часу ми виходили на вулицю, йшли до Драмтеатру. Тільки там можна було дізнатися якісь новини і щось про можливу евакуацію. 

Ми жили прямо навпроти «Азовсталі» і періодично ходили туди. Там був мій чоловік, я знала, що він приєднався до «азовців», коли почалися потужні бої. Тато приніс хлопцям електрочайники, щоб вони могли бодай чаю попити. А чоловік того дня передав мені шоколад. Він знав, який саме я люблю. І я зберегла його до свого Дня народження. Їла, ніби подарунок від коханого.

Читайте також: Нас лякали «бандерівцями», а вони зустріли нас обіймами. Фотографка з Рубіжного переїхала до Львівщини й починає життя з нуля

Під канонадою вибухів ми прожили цілий місяць. Було складно, але ми не голодували і не хворіли. Я вже потім дізналася, що мій чоловік приготував купу дров, вони стояли охайні і готові до використання. Ми це помітили з батьком, коли вирішили запалити камін у будинку. 

Ним давно ніхто не користувався, ал,е оскільки вікна повибивало, стало холодно, тож ми вирішили зігрітися. Щойно запалили – з каміну почав валити дим, заповнюючи весь будинок. А потім щось раптово вибухнуло і камін запрацював. Ми заклеїли вікна, в будинку стало тепліше. 

Хліб заміняли оладками

Знаєте, як українські господині вдома роблять закрутки, харчі зберігають мало не гуртовими партіями? Отак і в мене було. Комора була забита кашами і дровами. Єдине, напевно, чого не мали, так це хліб. Хоча сусіди, у яких була мука, робили солодкі оладки й ділилися з нами. Оцими оладками хліб і заміняли.

А взагалі нам пощастило. Продукти були, воду набирали і готували собі на вогнищі. Трошки згодом люди почали виносити продуктові склади, ділилися одне з одним. Періодично і рибу їли, і м’ясо було. 

Але це траплялося тоді, коли в якийсь зі складів із харчами «прилітало». Хтось йшов, виносив і роздавав. Ще й хвороби не турбували. Але я думаю, що це від стресу. Бо взагалі встигла забути, що маю якісь проблеми зі здоров’ям. 

Від вибуху в Драмтеатрі нас врятувала доля

Зі своїм чоловіком востаннє я говорила 28-го лютого. Тоді й домовилися, що як буде можливість – я поїду до Львова. Мало не щодня ми з батьком ходили до Драмтеатру. Там був зв’язок і можна було дізнатися хоча б якісь новини. 

Місяць евакуація переносилася. Виїхати було неможливо, хіба що власними машинами, але в нас такої не було. Тому ми чекали на автобуси. Від вибуху в Драмтеатрі нас врятувала сама доля. Того дня батько пішов туди зранку і дізнався, що автобусів не буде. А вдень Драмтеатру не стало. 

Оксана зі світлиною Драмтеатру в Маріуполі
Фото: nta.ua.

Просто доля, яка врятувала нас від загибелі. Випадковість, яка мало не вартувала нам життя. Батько пішов без мене, все дізнався і повернувся. Хоча зазвичай ми ходили разом і в інший час. Тоді почали думати, як нам виїхати.  Довго вагатися не довелося. Ми прокинулися від того, що горіла хата сусідів. У неї прилетіло «Градами». Щойно встигли загасити – вогонь перекинувся на наш будинок.

11 кілометрів йшли пішки

Ця пожежа не залишала нам вибору. Ми вибігали з хати з двома рюкзаками, залишили там все, що було. Навіть частину документів. У нас був єдиний варіант – йти пішки. І пи пішли, як і всі люди, просто вздовж набережної. 

Дорогою намагалися зупиняти автівки. Але хтось був геть завантажений речами чи людьми, а хтось просто не хотів зупинятися. Разом із батьком ми пройшли десь одинадцять кілометрів. Йшли довго й так втомилися, що планували заночувати просто в полі.

І коли їхала чергова автівка, я просто махнула рукою. Без надії, без сподівання. А машина зупинилася: там сидів молодий хлопчик на ім’я Денис. Я сказала йому: «Дитино, вивези нас у будь-яке село, куди-небудь звідси». Він відповів, що їде до Запоріжжя. Ми мало не стрибали в ту машину. Після 11 кілометрів пішки – це була наша маленька перемога. 

Я виплакала хлопця у росіян 

Аби доїхати до Запоріжжя, нам довелося пройти 12 блокпостів. У дорозі до нас приєднався ще один хлопчик – Микола. Тож ми були вже вчотирьох. На кожному блокпосту хлопців витягали з машини, роздягали догола, перевіряли телефони. Дивилися, які речі мають з собою, що в машині. Нас із татом не чіпали. Думаю, по нам точно було видно, що ми не військові.

На одному з останніх блокпостів росіяни знову забрали хлопців. Ані Дениса, ані Миколу окупанти відпускати не хотіли. Їх кудись відвели, і я не знала, що там відбувається. Але бачила, що росіяни були вже геть п’яні, тож пішла до них. Просила відпустити хлопців, довго благала і, здається, я просто виплакала у росіян. Дениса відпустили. А от Миколу не захотіли, він залишився там. Лише згодом я дізналася, що його внесли у списки на обмін. Сподіваюся, що він повернувся додому. 

Ми сіли в автівку й поїхали далі. Нам вдалося дістатися до Пологів (місто в Запорізькій області, – ред.). Там нас погодували, і саме там я вперше за місяць їла хліб. На виїзд до Запоріжжя формували колони по п’ять автівок. Нам сказали, що роблять це, аби вбили не всіх одразу й хтось міг врятуватися. 

Не очікувала, що нас так зустрінуть у Львові

Як їхали, я розповідати не буду. Це надто складні спогади. Але ми дісталися Запоріжжя. А далі доїхати до Львова вже не було проблемою. На Заході нас зустрів мій син. Разом із батьком ми поселилися у нього. 

Два тижні я приходила до тями. Це була надто складна подорож для нас. Утім залишатися у сина на шиї мені не хотілося, та й руки вже свербіли починати щось робити. Тому я звернулася до Львівської міської влади. 

Оксана, переселенка з Маріуполя
Оксана в приміщенні, де згодом відкриється квіткова крамниця. Фото: suspilne.media.

Прочитала, що переселенцям з Маріуполя надають житло у модульних будиночках, тому надіслала заявку. У мене інвалідність, батько – пенсіонер, думаю, саме через це досить швидко отримали відповідь. Нам дали будиночок на двох. Чесно? Я не очікувала, що мене тут так зустрінуть. Не чекала таких теплих обіймів в геть іншому куточку своєї країни. 

Цілодобово моніторила новини про «Азовсталь»

Трошки згодом я змогла зв’язатися зі своїми знайомими з Маріуполя та Бердянська. Це жінки, які виїжджали важче та довше за мене, але теж опинилися на заході України. Спершу вони були в Тернопільській області, але потім також переїхали до Львова. 

Саме ці люди й запропонували мені спробувати відкрити квіткову крамницю. Від бездіяльності я постійно сиділа в телефоні, просто цілодобово. Змусити себе відірватися від новин я не могла, бо періодично вискакували повідомлення про «Азовсталь», про азовців, про всіх героїв, які тоді перебували на заводі. А я знала, що мій чоловік – серед них. 

дружина захисника азовсталі
Фото: radiosvoboda.org.

Тому, коли пролунала пропозиція відкрити крамничку, я погодилася одразу. Це була можливість бодай трошки відволіктися і зайнятися чимось корисним для себе. Я ніколи не мала справи з квітами на якомусь професійному рівні. Лише вдома вирощувала щось для краси, бо чоловіку подобаються живі квіти. А він вирощував лимони. Тому не погодитися я не могла.

Так на залишки наших збережень ми з дівчатами знайшли приміщення. Знаєте, таке маленьке, захаращене. Зробили там косметичний ремонт, закупили квіточок, насіння. І відкрилися.

Наші квіти купували дорожче, ніж вони коштували

Я і не здогадувалася, як сильно львів’яни люблять квіти. До нас почали приходити відвідувачі. Спершу небагато, а потім все більше й більше. Прийшли журналісти, які зняли про нас матеріал. Про маленьку крамничку! І я розповіла їм свою історію. Тоді почався шалений потік клієнтів.

У нас навіть купляли квіточки дорожче, ніж вони коштували. І тихенько казали: «Це на розвиток». Звісно, що це наповнює силою. Спілкування з людьми, робота, клопоти, які не пов’язані з війною, додали мені енергії. Додали сили, щоб триматися у новій реальності. 

квіткова крамниця дружини захисника азовсталі

За цей час я полюбила Львів. Усім серцем я полюбила це місто і людей. Якою б я була без них? Без тих, хто приходить просто поговорити у крамничку? Просто підтримати? 

Я чітко зрозуміла, що не можна впадати у відчай. Сумніваюся, що мій чоловік хотів би бачити мене в депресії і з опущеними руками. 

Будемо кричати так голосно, щоб світ щодня чув нас

Зараз я маю дві задачі: зробити все, щоб мій чоловік повернувся додому і тримати квіткову крамничку. Я долучилися до спільнот, де жінки також чекають на своїх чоловіків. Ми почали влаштовувати мітинги, звертатися до влади усіма можливими способами, писати листи і чекати відповіді. 

Зараз комунікація з владою майже відсутня. На днях написали чергового листа, цього разу – до президента. Нам потрібно знати, що робляться бодай якісь кроки для визволення наших захисників та захисниць. Знаєте, розлючені жінки – це страшна сила. Я знайома з багатьма, хто чекає своїх синів, доньок, чоловіків, друзів – тих, хто захищав Маріуполь.

Оксана на мітингу дружин бійців азовсталі

Це люди надзвичайної сили. Ми люди надзвичайної сили. Ми мусимо зробити все, так само, як наші герої робили все для нашого захисту. Я не зможу змиритися з думкою, що їх просто залишать на тортури в росії. Ні, будемо кричати так голосно, щоб світ чув нас кожен день. Адже від цього залежить життя наших оборонців. 

Читати далі

Суспільство

На Запоріжжі під час ворожого нальоту солдат Нацгвардії збив Су-25 (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Під час ворожого нальоту на Запорізькому напрямку боєць Нацгвардії збив ворожий штурмовик Су-25.

Про це повідомили у пресслужбі Нацгвардії.

Український захисник вдарив по літаку із переносного зенітно-ракетного комплексу «Ігла».

Зазначається, що після враження цілі за лісосмугою відбувся вибух. Падіння ворожого літака на окупованій території було підтверджено, а ціль знищена.

Довідка

Національна гвардія — військове формування з правоохоронними функціями. Призначене для виконання завдань із захисту та охорони життя громадян України. Загальна чисельність — до 60 тисяч військовослужбовців.

Нагадаємо, за минулу добу, 9 серпня, російська армія втратила 9 літаків.

Також «Запорізький месник» із Нацгвардії збив ворожий штурмовик Су-25.

Фото: pixabay.

Читати далі