Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Спорт

Двічі підкорила Босфор. Як зіркова плавчиня з Харкова стала тренеркою для немовлят та дорослих у Коломиї

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Із плаванням Оксана Кошевська познайомилася ще школяркою, однак повністю присвятити себе спорту наважилася лише в 26. Тоді вона покинула офісну роботу та почала тренувати харків’ян. А паралельно – втілювати свої мрії.

На рахунку Оксани – «срібло» та «золото» Босфорської протоки. Та якщо з першою нагородою вона поверталася до Харкова, то другу медаль спортсменка привезла вже до Коломиї. Сюди родина тренерки евакуювалася з початком повномасштабного вторгнення. І саме тут Оксана Кошевська продовжує займатися улюбленою справою, тренуючи дітей та дорослих.

Оксана Кошевська 

плавчиня, тренерка

Звичайний похід до басейну перетворився на справу всього життя

Моє знайомство зі спортом почалося ще в дитинстві. Коли мені було сім, мама влаштувалася медсестрою до місцевого басейну й відправила мене на плавання. Проте ці заняття стали для мене чимось більшим, ніж очікувалось. З’явилася перша спортивна група, перші досягнення, а згодом – і розряд кандидатки в майстри спорту. Я не просто навчилася плавати, а справді захопилася й знайшла свій спорт. 

Паралельно навчалася у звичайній школі з математичним нахилом. Жоден заклад не забезпечував постійних тренувань чи серйозної підготовки, та попри це я виступала за команду Запорізької області. Після школи переїхала з Енергодара до Харкова та вступила до авіаційного інституту. Там у мене нарешті з’явилася умови для повноцінних тренувань, тож після пар я часто залишалася в басейні. А інколи – і замість навчання.

Оксана Кошевська дитяче фото

Звісно, мені хотілося стати тренеркою, але батьки переконували, що ця професія нікому не потрібна. А тому моя освіта ніяк не пов’язана зі спортом. Після закінчення вишу я пʼять років працювала бухгалтеркою, і лише в 26 зрозуміла, що хочу повернутись у плавання. Я відчувала, що офісна робота – це зовсім не моє, і навіть популярне в той час ІТ мене зовсім не цікавило. 

Вирішилося все доволі швидко: за кілька тижнів я вже подавала документи у Харківську академію фізичної культури і спорту. Паралельно влаштувалася на посаду рятувальниці, а буквально через півтора року почала тренувати. Напевно, це правда: коли знаходиш своє місце, то процес йде швидко і легко. І я вдячна своєму чоловіку, який підтримав мене та допоміг наважитися на ці зміни.

Мій 14-річний учень обігнав мене на короткій дистанції

Мій особистий досвід неабияк допоміг із пошуком правильного підходу до дітей. Раніше підхід був «радянським», доволі жорстким. І я розуміла, що від цього варто відходити. У мене була основна ціль: аби діти хотіли правати й отримували від цього задоволення. Я не хотіла, аби тренування були жорсткими, адже не всі діти – спортсмени. Багато хто хоче просто навчитися плавати, впевнено почуватися у воді або покращити свою фізичну форму. Тож я намагалася створити умови, у яких малечі буде комфортно.

Якось до мене звернувся 10-річний хлопчик, який хотів трошки схуднути та покращити форму. Ми займалися разом протягом чотирьох років, і якось він сказав: «Оксано, дуже хочу вас обігнати». Я відповіла, що все в його силах. І уявіть, на короткій дистанції він мене обігнав! Так, я довгий плавець, короткі відстані в мене далекі від ідеалу. Але його результат у 30 секунд за 50 метрів – це дуже круто.

Власне, моє завдання – зробити так, аби попри холод, дискомфорт чи лінь дітям було цікаво виконувати завдання. Давити морально, кричати, тиснути – це радянські й цілком неефективні підходи. Адже якщо дітям сумно чи нудно, потрібно не кричати, а вигадувати якісь естафети, мінімальні тренувальні змагання. Тобто завдання, які зацікавлюють та розвивають водночас.

плавчиня тренується

25 лютого ми мали приземлитися в Гданську, натомість опинилися в Коломиї

Напередодні вторгнення в Харкові відчувалася сильна напруга. Багато моїх клієнтів вже на початку лютого сказали, що їхатимуть за кордон чи на захід країни. Серед друзів також відчувалася легка паніка. Натомість я до останнього в це все не вірила.

23 лютого чоловік сказав, що нам точно варто готуватися, і часу – приблизно 48 годин. Він почав розповідати дитині, що таке війна, а я просто сиділа поруч і плакала. 25 лютого ми мали летіти на відпочинок до Польщі, тож була надія докупити квиток для дитини та разом полетіти до Гданська. Але все склалося інакше. 24 лютого ми прокинулися від гучних вибухів. У нас була всього година на збори: о шостій ранку за нами мали заїхати друзі. Інших варіантів не було, тож ми зібрали наплічники, закинули в машину й поїхали.

Попри все я зважено вирішила залишатися в Україні. Без чоловіка дуже складно наважитися на переїзд будь-куди. Водночас я розуміла, що безпека – понад усе, томи ми вирішили розглядати для себе західні регіони. 

Читайте також: Перетворила закинуту школу на прихисток. Як волонтерка створила рух допомоги переселенцям на Закарпатті

На третю добу дороги ми опинилися в Коломиї й вирішили там заночувати. Жінка, яка приймала нас, поцікавилася, куди ми прямуємо далі. А жодних планів у нас не було. Тоді вона розповіла про місто, місцевий басейн та переконала залишитися ще на три дні – перепочити та подумати. Ми вирішили, що це хороший варіант, а якщо буде гірше – будемо їхати далі. Зрештою ми прожили у Оксани Михайлівни майже три місяці, абсолютно безкоштовно! Це неймовірна людина, якій ми дуже вдячні.

Наш процес адаптації минув абсолютно нормально, жодної «катастрофи», про яку часом розповідають люди зі східних регіонів, не було. Ми вільно володіємо українською, а тому вирішили, що вона буде нашою основною мовою спілкування. Єдиний мінус – спортивна термінологія перший час давалася доволі складно. Тож клієнтам доводилося слухати мої пояснення російською або чекати, поки я згадаю переклад.

Відкрила в Коломиї нову нішу – плавання для немовлят

Після переїзду я дуже чекала відкриття басейну. Мені хотілося працювати, підтримувати родину. І щойно його запустили – я прийшла й розповіла про свій досвід роботи з дорослими та дітьми. А ще мені пощастило: у них якраз не було тренера з плавання для немовлят. Тож адміністрація погодилася підвищити температуру в басейні, аби привабити зовсім нову аудиторію – немовлят. 

Так ми відкрили нову нішу в місцевому басейні. Дуже швидко спрацювало «сарафанне радіо» – по малечі не було вільних місць. Крім того, до мене на заняття почали приїжджати клієнти з Харкова, які евакуювалися до сусідніх населених пунктів. Перші наші зустрічі проходили зі сльозами на очах: ми були наче рідне одне для одного, адже працювали разом роками. Я дуже вдячна власникам басейну за можливість й надалі займатися улюбленою справою. А ще за те, що вони завжди прислуховуються і підтримують.

плавчиня, яка підкорила Босфор

Загалом мені не принципово, кого тренувати: немовля, підлітка чи дорослого. Головне – зробити все, аби людина була зацікавленою у цих заняттях. На жаль, у Коломиї багато дорослих, які не вміють плавати і бояться води. І коли вони приходять в басейн і розуміють, що можуть подолати і 50, і 100 метрів – для них це велика радість і гордість, як і для мене. Я рада, коли можу навчити людину, яка до цього боялася плавати. 

З третьої спроби потрапила на Босфор та виборола «срібло»

Перші чотири роки тренерства я навіть не думала повертатись в спорт, уся моя увага і всі мої сили були направлені на клієнтів. А після народження дитини зрозуміла, що хочу знову брати участь в змаганнях. Перший турнір відбувся у Харкові, я пливла на відкритій водоймі, і саме з цього почався мій шлях на відкритій воді.

Якийсь час Босфор був для мене чимось омріяним і недосяжним. Але 2019 року я вирішила, що хочу взяти участь у запливі. Реєстрація і купівля слоту для участі відбувається щороку в ніч з 2 на 3 січня. Але тоді був настільки шалений ажіотаж серед українців, що я просто не встигла. Наступного року спробувала вдруге: ніч, я у повній готовності чекаю на старт реєстрації, якомога швидше все заповнюю і… знову не встигаю. Усі слоти для України розкупили за сім хвилин. Чоловік у шоці, я плачу, Босфору знову немає.

Та ці змагання все одно залишалися моєю мрією. І коли країни трохи адаптувалися до ковіду, Турецький олімпійський комітет виділив додаткові слоти для українців. І я нарешті це зробила. Тоді мені вдалося вибороти друге місце в своїй вікові категорії й 19 у загальному заліку з-поміж 500 суперниць.

Босфор 2020 рік
Оксана Кошевська з босфорським сріблом. 2020 рік.

Повернулася до Коломиї з омріяним босфорським «золотом»

Але це було «срібло», а мене не полишали думки про перше місце. Я хотіла привезти додому «золото». До того ж у своїй віковій категорії я була серед наймолодших, тож мала хороші шанси. Не без труднощів, але я знову придбала слот на участь і разом із колегами автобусом дісталася Туреччини.

Ми приїхали приблизно за тиждень, аби був час відпочити, привести себе до ладу та налаштуватися на заплив. Цього разу конкуренції не відчувалося, ми представляли одну країну й підтримували одна одну. 

Читайте також: Будуємо з нічого. На Хмельниччині переселенці зводять «дім зі сміття» зі знахідок на звалищі

Зрештою серед 600 жінок я посіла омріяне перше місце у своїй віковій категорії, в абсолюті – 14-те. Тієї миті я вперше пишалася собою, адже зазвичай лише критикую. Мені вдалося потрапити у правильну траєкторію, мене ніде не занесло течією, я впоралася швидко. Складність запливу через Босфор – у відсутності орієнтирів. Гідрокостюми заборонені, годинники брати з собою не можна. Ти пливеш і втрачаєш відлік часу, не розумієш, як довго це все триває. А ще змінюються течії, від чого вода стає прохолоднішою.

Босфор 2022: українська команда
Українська команда, що подолала Босфор у 2022 році.

І хоча я виборола «золото» у віковій категорії, а не в загальному заліку, для Коломиї це дуже почесно. Приїжджали журналісти, знімали про мене сюжети. І завдяки цьому ще більше людей захотіли займатися плаванням. Зараз, коли згадую свій заплив, думаю, що можна було впоратися краще, потрапити в десятку. Але чоловік завжди нагадує про важливість моїх досягнень, і я йому дуже вдячна за це.

Спорт під час війни – це складно, але можливо

Ми вже звикли до Коломиї. Звісно, досі незвично жити в маленькому містечку, тож намагаємося кудись їздити, аби розвіятись. Нам подобається місто, та цей переїзд все одно сприймається як вимушений. Знаю, що багато хто вже повертається до Харкова. Проте нам здається, що ще зарано, адже кордон з окупантами надто близько.

Війна мене як спортсменку, хай навіть і не професійну, вибиває з колії. У такій ситуації, навіть перебуваючи в безпеці, ти хвилюєшся за батьків чи знайомих. Або за країну загалом. Також немає можливості планувати нові досягнення, адже все «зависає» через об’єктивні причини. Інколи складно концентруватися на спорті.

Але я радію, що у нас сформувалася певна спільнота, і ми намагаємося підтримувати форму. Навіть ті, хто виїхав за кордон, продовжують звертатися до мене. Ми дистанційно складаємо плани тренування, вони ставлять перед собою нові цілі та шукають, як їх досягти. І це круто – знаходити час для улюбленої справи навіть під час війни.

Родина Оксани Кошевської

Спорт

Українка Юлія Джима виграла «бронзу» чемпіонату Європи з біатлону

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Українська біатлоністка Юлія Джима стала бронзовою призеркою чемпіонату Європи з біатлону, що триває в швейцарському Ленцергайде.

Про це повідомили в Національному олімпійському комітеті України.

«Припустившись лише однієї помилки на чотирьох вогневих рубежах, наша олімпійська чемпіонка у підсумку показала третій час, поступившись 53,2 секундами переможниці Мікелі Каррара з Італії», – зазначили в НОК.

Перемогу у змаганні здобула італійка Мікела Каррара, яка також припустилася однієї хиби. Срібло – у німкені Лізи Марії Шпарк, яка відстрілялася чисто.

Хто така Юлія Джима

Юлія Джима – українська біатлоністка, заслужена майстриня спорту України, членкиня національної збірної команди України з біатлону. Дворазова срібна і триразова бронзова призерка чемпіонатів світу в естафеті, багаторазова переможниця та призерка етапів кубка світу з біатлону, п’ятиразова чемпіонка Європи, призерка Кубка Європи з біатлону.

Нагорода на цьогорічному чемпіонаті Європи з біатлону – вже десята медаль Юлії Джими на рівні Європи, її четверта особиста нагорода і перша з 2017 року.

Раніше ми писали, що Україна завоювала перше «золото» цьогорічного Європейського юнацького олімпійського фестивалю. Чемпіонкою у спринті в біатлоні стала 18-річна Олександра Меркушина.

Також український спортсмен Павло Баль виборов бронзу на чемпіонаті світу з лижних перегонів та біатлону, що триває у Швеції.

Фото: НОК України.

Читати далі

Спорт

Українська біатлоністка виборола «золото» Європейського юнацького олімпійського фестивалю

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Україна завоювала перше «золото» цьогорічного Європейського юнацького олімпійського фестивалю. Чемпіонкою у спринті в біатлоні стала 18-річна Олександра Меркушина.

Про це повідомили на фейсбук-сторінці Національного олімпійського комітету.

«Сьогодні у Форні-Авольтрі представники біатлону розпочали свої виступи на XVI зимовому Європейському юнацькому олімпійському фестивалі-2023. І перший же день змагань з цього виду спорту приніс золото збірній України», – йдеться в повідомленні.

Олександра Меркушина стала чемпіонкою у спринті на 6 км, припустившись однієї помилки на двох вогневих рубежах і випередивши найближчу суперницю – француженку Лола Бюжо – на 44,2 секунди.

Як зазначили в НОК, Олександра Меркушина – 18-річна біатлоністка із Закарпаття. Тренують спорстменку її батьки – Олег та Ірина Меркушини.

Раніше український сноубордист Михайло Харук виборов золоту медаль у паралельному гігантському слаломі на Універсіаді.

Також ми писали, що нацгвардієць завоював перше місце на Чемпіонаті світу з багатоборства.

Фото: Дмитро Євенко.

Читати далі

Спорт

Паралижник зі Львівщини Павло Баль виграв бронзу на чемпіонаті світу

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Український спортсмен Павло Баль виборов бронзу на чемпіонаті світу з лижних перегонів та біатлону, що триває у Швеції.

Про це повідомив голова Львівської обласної військової адміністрації Максим Козицький.

Павло Баль показав третій результат у лижних перегонах на 18 км, поступившись лише представникам Канади та Італії.

36-річний Павло Баль родом із Мостищини. Він займається у Львівському обласному центрі «Інваспорт», кулий прийшов після високої ампутації кінцівок. Тут йому запропонували кілька видів спорту, і він обрав саме лижні перегони та біатлон.

Читайте такожДе проголосили Акт Злуки? А що було за рік до цього? Тест до Дня Соборності України

Минулоріч він став чемпіоном світу з біатлону в індивідуальній гонці на 12,5 км, а також у лижній змішаній мікс-естафеті на 2,5 км.

«Торік Управління молоді та спорту Львівської ОДА придбало для Павла спеціальний велосипед – хендбайк, завдяки тренуванням на якому спортсмен зможе виступати і у велоперегонах серед людей з ураженням опорно-рухового апарату», – йдеться у дописі Козицького.

Нагадаємо, українець виграв «золото» на Універсіаді і присвятив перемогу загиблому снайперу ЗСУ.

Також ми повідомляли, як український веслувальник, дворазовий олімпійський чемпіон Юрій Чебан продав свої медалі, щоб допомогти ЗСУ.

Фото: t.me/kozytskyy_maksym_official.

Читати далі