«Варто було сказати “Донецька область”, і мені відмовляли». Як 17-річна школярка сама виїхала з Краматорська і почала нове життя

«Раніше, коли говорила: “Я їду додому”, щоразу впадала в ступор. Додому — це куди? У Краматорськ чи до орендованої квартири?» — розповідає Анастасія Ніконова.

У 17 років вона сама виїхала з рідного міста, змінила дві квартири й дві роботи. А в червні 2026 року забрала до себе маму з бабусею. Лише після цього орендоване житло стало комфортніше називати домом.

Анастасія розповіла #ШОТАМ, як пережила перші місяці після евакуації, зіштовхнулася зі стереотипами про переселенців із Донеччини, шукала перші заробітки й щодня хвилювалася за рідних у прифронтовому Краматорську. А ще — як після виснажливих підробітків знайшла роботу за фахом у проєктному офісі мережі мультимаркетів «Аврора».

Анастасія Ніконова, вимушена переселенка з Краматорська, адміністраторка проєктно-процесного офісу мережі «Аврора»

У 17 сама виїхала з Краматорська, а мама й бабуся залишилися вдома

Я виросла в Краматорську і до початку повномасштабної війни не збиралася виїжджати з області — планувала вступити до місцевого університету. У школі я була відмінницею й закінчила її із золотою медаллю. Водночас була творчою дитиною: понад десять років займалася хореографією, ходила до театральної студії, навчалася фотографії, цікавилася геологією й навіть захистила наукову роботу в Малій академії наук.

Я дуже добре пам’ятаю день перед початком повномасштабної війни. Щосереди ми репетирували випускний вальс. 23 лютого у нас із партнером нарешті почало виходити, викладачка нас похвалила. Повернувшись додому, я кілька разі повторила зв’язку, яку ми тоді вивчили. А наступного ранку почалася повномасштабна війна.

Я досі мрію станцювати випускний вальс. Бо після того у нас більше не було ані репетицій, ані випускного.

Повномасштабне вторгнення застало мене в одинадцятому класі — саме тоді, коли потрібно визначатися зі вступом до університету. Тож попередні плани довелося переглянути. Тепер важило не тільки питання освіти, але й безпека.

Я почала розглядати університети в Києві. І ми з мамою вирішили якнайшвидше вивезти хоча б частину моїх речей, щоб у разі прильоту не залишитися ні з чим.

Своїми переживаннями я поділилася з подругою, яка живе у Броварах. І, порадившись із рідними, вона запропонувала мені пожити у них. Тож з Краматорська я виїхала сама, а мама з бабусею залишилися вдома.

Перші місяці після переїзду були для мене найважчими. Але не через побут — родина подруги прийняла мене як свою і забезпечила всім необхідним. У них я ніколи не почувалася самотньою, але водночас мала й особистий простір.

Варто було сказати «Донецька область», і мені відмовляли

Мій переїзд збігся з першими масованими обстрілами енергетики й першими великими блекаутами. Та не так страшно було залишитися без світла, як не мати можливості додзвонитися до мами й бабусі. У такі моменти я мимоволі починала думати про найгірше: чи був у них обстріл, чи все гаразд, чи вони взагалі живі.

Це був мій перший досвід тривалого життя окремо від рідних, і він виявився дуже болісним. Саме родина подруги допомогла мені пережити його.

Я прожила у них близько восьми місяців, перш ніж вирішила шукати окреме житло. І тоді я вперше зіштовхнулася зі стереотипами про вимушених переселенців.

Під час пошуку квартири мене майже завжди запитували звідки я. Варто було сказати «Донецька область» — і мені відразу відмовляли чи говорили, що квартиру вже здали. Або й гірше — не відчиняли двері, коли я вже приїхала на перегляд. Це був перший досвід у моєму житті, коли до мене ставилися упереджено тільки через те, звідки я родом.

Найприкріше, що це не змінилося і навесні 2026 року, коли я знову шукала квартиру. Цього разу я прямо запитувала орендодавців, чому вони не хочуть здавати житло людям із Донецької області. Найчастіше відповідали, що через попередній негативний досвід із переселенцями з Донеччини та Луганщини.

Мені складно зрозуміти цю логіку. Недобросовісною людиною може виявитися будь-хто. Але чомусь саме походження з Донеччини чи Луганщини у багатьох викликає недовіру. 

Довелося змінити дві роботи, щоб знайти своє місце

Вступ до університету минув легше і спокійніше, ніж я очікувала. Я вступила саме на ту спеціальність, яку хотіла, — психологію бізнесу та управління. Жодного упередженого ставлення через те, що я з Краматорська, від викладачів чи одногрупників не відчула. Пам’ятаю, тоді в інтернеті сперечалися через пільги та додаткові бюджетні місця для вступників із постраждалих регіонів — дехто вважав це несправедливим. Але під час вступу я таких нарікань не чула.

Під час навчання я зрозуміла, що хочу якнайшвидше стати фінансово незалежною. Мама допомагала мені, але я усвідомлювала, що не можна покладатися лише на її допомогу.

У 2023 році я знову пішла до театральної студії, і саме там мені запропонували першу роботу. Я працювала директ-менеджеркою: відповідала на повідомлення в інстаграмі, допомагала продавати квитки й театральні курси. Цю роботу легко було поєднувати з навчанням, але з часом навантаження збільшувалося, а зарплата залишалася тією ж. Тож я вирішила шукати щось інше.

Влаштувалася адміністраторкою на рецепції у юридичній компанії. І саме там вперше відчула, наскільки емоційно виснажливою може бути робота з людьми. Клієнти приходили зі своїми проблемами, конфліктами, переживаннями. Для мене це було важко, а ще ж паралельно треба було вчитися. Через позмінний графік я часто пропускала заняття й надолужувала їх самостійно.

У якийсь момент я зрозуміла, що більше не справляюся. Через постійний стрес загострилися неврологічні проблеми, які з’явилися у мене ще після 2014 року. Зрештою я звільнилася й почала шукати роботу, ближчу до своєї спеціальності. Мені хотілося знайти місце, де можна не просто працювати, а й розвиватися.

Увійшла до трійки найкращих на навчанні в «Аврорі» й отримала роботу

Про літню школу Aurora Students я дізналася від мами — вона побачила інформацію в чаті для переселенців і надіслала мені посилання. Я подала заявку, записала мотиваційне відео — і пройшла відбір.

Я не очікувала від програми чогось особливого. «Аврора» тоді асоціювалася в мене з магазинами яскравих дрібничок. У перший же день навчання в Полтаві я зрозуміла, наскільки помилялася. Мене вразив масштаб компанії, сучасний офіс і люди, які щиро люблять свою роботу.

Після завершення програми я увійшла до трійки найкращих учасників, отримала грант на додаткове навчання й можливість пройти стажування в компанії.

Саме під час стажування я остаточно зрозуміла, що хочу розвиватися в проєктному менеджменті. Тож, коли мені запропонували залишитися в команді, я не вагалася. І ось у вересені виповниться рік, відколи приєдналася до проєктно-процесного офісу мережі «Аврора».

Поєднувати роботу й навчання в університеті виявилося простіше, ніж я очікувала. На четвертому курсі в нас було менше лекцій, а в компанії до навчання ставляться з розумінням. Моя керівниця добре розуміє, що зараз для мене важливо закінчити університет. Тож, якщо треба на пари чи на іспит, мені завжди йдуть назустріч.

Саме тут мені вперше вдалося поєднати роботу з навчанням так, щоб одне не заважало іншому.

Команда теж прийняла мене тепло. Я могла звернутися до колег із будь-яким питанням і знала, що завжди отримаю відповідь і підтримку.

Якось розговорилася зі співробітником, який раніше працював на моїй посаді, — виявилося, він теж переселенець із Донецької області. Згодом я познайомилася й з іншими колегами з Донеччини та Луганщини, які теж залишили свої домівки через війну. Для мене це було важливо. Поруч були люди, які мають схожий досвід і розуміють, як це — залишати рідний дім, сумувати за ним і будувати життя заново.

Формально кар’єрного підвищення в мене ще не було. Але за рік мої посадові обов’язки розширилися, зросла відповідальність, а разом із ними — й рівень оплати Я бачу, що можу розвиватися в цій компанії. Ми регулярно обговорюємо мою роботу з керівницею, і завдяки її підтримці я вже розумію, куди хочу рухатися далі.

Додому — це куди: у Краматорськ чи до орендованої квартири?

Два місяці тому до мене нарешті змогли переїхати мама й бабуся. Навесні я спеціально шукала більшу квартиру, щоб ми могли жити разом. І саме тоді я по-справжньому відчула, що поступово адаптувалася до нового життя.

До цього мені довелося пережити дуже важкі місяці. Обстріли Краматорська посилювалися, і через це я майже щовечора плакала. Не знала, що буде з рідними, і дедалі більше розуміла, що ще дуже довго не зможу повернутися додому.

Новий 2026 рік я зустрічала у Краматорську й була впевнена, що скоро приїду знову. Навесні стало зрозуміло, що поки триває війна, це навряд чи станеться.

Раніше, коли я казала: «Я їду додому», щоразу впадала в ступор. Додому — це куди: у Краматорськ чи до орендованої квартири? Наш дім у Краматорську досі стоїть, але жити в ньому вже небезпечно. Коли мама й бабуся переїхали до мене, разом із ними ніби переїхала й частинка дому. Відтоді мені стало легше називати домом квартиру, де ми зараз живемо.

Але сум за рідним містом нікуди не зник. Вікна нашої квартири у Краматорську виходять на різні боки: з одного боку — парк «Ювілейний», куди ми з мамою ходили годувати качок на озері, з іншого — заводи, промислові райони й багатоповерхівки. Мені завжди подобалося, що Краматорськ — місто контрастів: індустріальне й водночас одне з найзеленіших міст Європи. Саме цього поєднання мені зараз найбільше бракує. А ще — втраченого відчуття дитячої безтурботності, яке я мала у місті мого дитинства.

Ви не винні в тому, що почалася війна

Перший час не опустити руки мені допомагала родина подруги. І, звісно, мама, яка надсилала посилки з дому: іноді домашні смаколики, іноді — дрібнички, що повертали відчуття дому. Наче разом із кожною коробкою до мене приїжджала частинка Краматорська.

Згодом я повернулася до творчості. Спершу пандемія, а потім повномасштабне вторгнення майже витіснили її з мого життя, хоча мені цього дуже бракувало. У театральній студії я познайомилася з новими людьми, стала частиною нової спільноти й змогла знову відчути себе собою. Творчість допомагає проживати емоції, а не накопичувати їх. Мені вона допомогла менше озиратися назад і почати будувати нове життя.

Тепер я навіть поєдную творчість із роботою: проводжу для колег майстер-класи з імпровізації та використовую знання з психології, щоб допомагати команді краще взаємодіяти.

Мені дуже важливо відчувати, що навіть після всіх змін я не втратила себе й можу робити те, що люблю.

Коли навесні обстріли Краматорська посилилися, я зрозуміла, що не впораюся зі своїми переживаннями сама. Тоді я звернулася до психологині, яка працює з вимушеними переселенцями й людьми, які переживають втрату дому. Її допис про знижки на консультації для ВПО я випадково побачила в тредсі і вирішила, що це — знак. Відтоді вже кілька місяців ходжу до неї й відчуваю, що терапія справді мені допомагає.

Усім, хто вимушено залишив свій дім через війну, я насамперед сказала б: ви не винні в тому, що сталося. 

Я не поділяю думки про те, що це — «випробування, яке нам за щось послали». Війна — це несправедливість. Вона забирає життя людей, руйнує плани, змушує залишати свій дім. Але це не покарання і не наслідок чиїхось неправильних дій. Це не наша провина.

І ще я б порадила припинити жити лише минулим. Так, раніше багато речей були іншими. Але якщо щодня думати тільки про те, що втрачено, дуже легко перестати помічати хороше, яке сьогодні також стається.

#ШОТАМ висловлює вдячність за фінансову підтримку Європейського Союзу через свій проєкт “Підтримка прифронтових медіа та розслідувальної журналістики” (FAIR Media Ukraine), який впроваджується Internews International у партнерстві з Media Development Foundation (MDF). #ШОТАМ зберігає повну редакційну незалежність, а інформація, подана тут, не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу, Internews International або MDF.