Суспільство
Для тих, хто сумує за Харковом. Переселенці відкрили в Києві кафе «ХА» з легендарною квадратною піцою
Російські снаряди відібрали у них бізнес, а згодом – і житло. Але вони не здалися й почали все з нуля у новому місті. Це історія Андрія та Катерини Гудімових, які покинули рідний Харків та перезапустили бізнес у Києві.
«ХА» став першим закладом столиці, в якому готують «студентську» квадратну піцу, що стала символом Харкова. А водночас – справжнім осередком для всіх харків’ян, які були змушені покинути домівку. Тут можна відшукати «пасхалки» про ринок Барабашово, «градусник» та «тремпель».
І, звісно, поїсти! При чому, доволі бюджетно, адже головна концепція закладу – створити місце, де можна ситно перекусити, витративши не більше 200 гривень. Про переїзд до столиці, запуск «ХА» та локальні фішки для своїх ШоТам розповіла Катерина Гудімова.
Напередодні війни ми готувалися до відкриття бару
Мій чоловік почав займатися бізнесом чотири роки тому. Тоді він відкрив в одеській Аркадії свій перший заклад – Shot Bar. Це було місце, де можна випити коктейлів та поспілкуватися з друзями. Так бар пропрацював два сезони. А наступного року Андрій захотів розширитися й відкрити більший заклад.
Згодом ми вирішили повернутися до Харкова. У нас народилася дитина й виникла ідея створити щось вже вдома, у рідному місті. Утім від барної тематики цього разу відійшли й обрали натомість їжу, а точніше – фаст-фуд.
У Харкові є чудовий парк – Саржин Яр. Там ми запустили переносну кафешку у вигляді апельсина. Готували хот-доги, картоплю фрі, кукурудзу та різні напої. Так тривало близько року, а потім заклад переїхав у приміщення й трохи розширився: у меню додали бургери й гонконгські вафлі. Orange працював у форматі на винос: люди брали їжу та йшли в парк. Це була сезонна робота, ми працювали лише влітку, а на зиму їздили до Туреччини.
15 січня ми повернулися й вирішили створити щось більше, ніж сезонне кафе. А тому відтоді й фактично до 24 лютого готувалися до відкриття нового закладу й активно робили ремонт. Назву залишили «одеську» – Shot Bar, а приміщення орендували в самому центрі міста – на вулиці Ярослава Мудрого. Напередодні повномасштабного вторгнення ми були практично повністю готові до відкриття.
Тиждень прожили у барі, який так і не встигли відкрити
Деякі наші знайомі попереджали про можливе російське вторгнення, але ми в це не вірили. Ставились до цього доволі скептично і були впевнені що друзі перебільшують і дарма панікують. Так, деякі люди їхали з міста, але загалом у Харкові було доволі спокійно.
24 лютого, коли почалось повномасштабне вторгнення, у нас не було жодної «тривожної валізки». Не було абсолютно нічого. Ми зібрали якісь дивні речі, я навіщось поклала до валізи тонометр без батарейок. Ще захопили дитячі речі, воду і поїхали в наш заклад. Це було підвальне приміщення з дуже товстими стінами. Щоправда, після ремонту там пахло фарбою.
Читайте також: «Нам важливо говорити про рідне місто». Як маріупольці відкрили кав’ярню «0629» в центрі Львова
Насправді ми не розуміли, що робити й були доволі розгублені. Встигли хіба що збігати за продуктами. Довкола цілковитий хаос, як виїжджати – ніхто не розумів. Тому вирішили на певний час залишитися в барі: там було найбезпечніше. До нас також приїхали друзі, але це все одно було стресово. Особливо, коли вимикали електропостачання, адже разом зі зникненням світла у нас блокувалася каналізація. Крім того, у цьому підвалі ми були з дітьми та собаками, а частину часу – ще й при свічках.
Через снаряди окупантів у нас затопило і бар, і квартиру
Так минув тиждень, допоки не стався «прильот» на площу Свободи. А це приблизно 300 метрів від нашого закладу. Тієї миті ми остаточно вирішили, що час виїжджати. І це було правильним рішенням, оскільки через три дні після цього російський снаряд влучив у будівлю, де розташований бар. Внаслідок удару було пошкоджено всі батареї – наш заклад просто затопило до стелі. Усе, що вдалося звідти врятувати – стільці.
Ще один снаряд прилетів у дах нашої багатоповерхівки. Оскільки там були розташовані всі системи опалення, наша квартира повторила долю закладу – її також затопило. Це ніби якийсь злий жарт: і квартиру, і бар було знищено водою. Так ми втратили і житло, і бізнес.
Єдине, що вціліло, – це наш Orange. Ми вирішили віддати його знайомому, адже з роботою у Харкові зараз складно. А так він може бодай каву робити й щось заробляти.
Крута ідея переважила страх – ми вирішили знову відкрити заклад
На захід країни ми приїхали з кредитами, тому чоловіку довелося одразу знайти собі роботу. Протягом наступних чотирьох місяців він працював офіціантом. Та з часом ми зрозуміли, що так не може продовжуватися. Ми не звикли до життя в маленькому селищі. Відтак вирішили, що варто їхати до Києва та намагатися щось робити вже там.
Чому саме столиця? Ми з Андрієм любимо великі міста, зокрема, Київ. Крім того, у нас була можливість тимчасово пожити у квартирі батьків, оскільки мама з сестрою виїхали за кордон. Я займаюся медициною, і для власного розвитку Київ мені повністю підходить. Як, власне, і чоловіку для бізнесу.
На відкриття ресторану наважився саме Андрій. Хоча насправді у нас просто не було виходу. Він звик працювати на себе, тож логічно, що прагнув запустити власну справу. Звісно, було дещо страшно, але водночас було бажання і класна ідея. Проте, думаю, страшно було саме мені. Чоловік – дуже смілива людина.
Квадратна піца – гастрономічний символ Харкова
Ми щойно зробили ремонт у Харкові, а тому миттєво переключитися на інший заклад було вкрай складно. А якщо зважати на те, що ми не отримали жодного прибутку від харківського бару, – й поготів.
Аби зрозуміти, як ми знову на це все наважилися, потрібно просто знати мого чоловіка. Він усе робить самостійно, зокрема, й ремонт. А ще Андрій не бачить іншого виходу, ніж працювати, рухати економіку й щось робити. Ми сплачуємо податки, допомагаємо армії. Це те, що необхідно робити кожному. Бо хто, якщо не ми?
У нас була ідея створити такий собі харківський куточок. Багато наших знайомих також переїхали до Києва, і всі казали, що дуже бракує чогось харківського, рідного. Люди дуже сумували за цим.
У нашому рідному місті є кілька мереж, які готують квадратну піцу. Також її роблять на деках в університетах і продають шматочками. Тому дехто називає цю піцу «студентською». І якщо на заході України є певні страви, які асоціюють саме з цією місцевістю, то, напевно, квадратну піцу асоціюють з Харковом.
Часом нам пишуть, що ми нібито «вкрали» ідею квадратної піци в найбільшої харківської мережі й видаємо за свою. Але така піца готується в кількох мережах, а головне – вона всюди різна та має власну рецептуру. А ось у Києві «студентська» піца з’явилася вперше.
Де ви ще з’їсте піцу за 70 гривень?
Андрій звик працювати швидко, тож пів року відкривати заклад – це не про нього. Потрібно було встигнути з усім протягом одного-двох місяців. І ремонт, і меню. Головне – це запал, адже з ним працювати значно легше. Однак у Києві все тривало довше, ніж зазвичай. По-перше, тому що ми не могли знайти приміщення. Так, сьогодні здають багато різних офісів, а ось знайти щось красиве під заклад – дуже складно.
Тому ми ходили, вивчали ринок. І якоїсь миті зрозуміли, що в Києві неможливо поїсти дешевше, ніж на 200 гривень. А у нас – цілком реально, адже половина піци коштує всього 70 грн, а якщо додати окрошку – 140 грн. Тобто одна з цілей закладу – створити можливість ситно поїсти на суму до 200 грн. Чогось подібного, особливо в центрі столиці, ми ще не бачили.
Частину обладнання довелося орендувати, зокрема, кавову машину та холодильники. А ті самі стільці, які «вижили» після затоплення харківського приміщення, нам вдалося врятувати та вантажівкою передати до Києва. Тепер вони служать у «ХА». Також ми придбали барну стіку та столи.
Відкрилися 23 серпня – на День Харкова
Ми відкривалися сім’єю. Нам дуже допомагали батьки, які виїхали з Краматорська й усіляко нас підтримували. У них також все залишилося там: у мами була власна школа англійської, все було добре, але заради безпеки довелося переїхати. А ось близьких друзів у Києві в нас немає.
Насправді найважче – це, напевно, сам процес перезапуску. Іноді здається, що ти завершив із ремонтом. Аж тут тобі привозять холодильник, а він не працює. Або, скажімо, проблеми із новим замком. Це дрібниці, але їх багато і вони виснажують.
А ще ми почали вести сторінку в інстаграмі й не очікували, що профіль так швидко стане активним. За десять днів на нас підписалися 800 людей. Вони дивляться сторіз, коментують. Напередодні відкриття почали запитувати, чи буде вегетаріанська піца, або, наприклад, фірмова. І ми розуміли: потрібно трохи змінювати меню, адже маємо запити від людей. А отже, потрібно під них підлаштовуватись.
Спочатку ми хотіли в тестовому режимі відкритися 20-го серпня, але не змогли: постачальники не привезли холодильники. Та й взагалі починати бізнес у новому місті, ще й під час війни, доволі складно. Але наші люди дуже лояльні, вони все розуміють і підтримують. Так відкриття перенеслося на 23 серпня – День Харкова. Нам важливо, аби про наше місто пам’ятали.
На стінах закладу – «пасхалки» для своїх
Інтер’єр закладу – це повністю ідея чоловіка. А вже сам дизайн та написи з «харківськими» виразами та словами вигадували разом із нашою знайомою. Дівчина також із Харкова, працює татуювальницею, навіть робила кілька тату мені й Андрію. Тож вони вдвох сиділи й вигадували, які «фразочки» додати на стіни, аби харків’яни потім пояснювали їх київським знайомим.
Наприклад, на одній зі стін у нас зображено барабан з підписом «місце, де ти міряєш джинси на картонці». А це означає харківський ринок Барабашова – найбільший в усій Європі. Це була гігантська площа, яку окупанти повністю знищили.
Або, скажімо, «градусник». Це відсилка до великого десятиметрового термометра на станції метро «Історичний музей». І це стандартне місце зустрічі для харків’ян. Ще з цікавого: «057» – код нашого міста, «тремпель» – плечики для одягу.
«ХА» – для всіх, а особливо – для харків’ян
Насправді мені дещо складно й сумно дивитися на цю стіну. Там безліч різних слів, які без пояснень зрозумілі лише нам. І коли ти звертаєш на них увагу – всередині щось «йохкає», хочеться заплакати. Адже усвідомлюєш: Харків вже ніколи не буде таким, як до війни. І всі ці вирази й слова – вони існували до 24 лютого.
Звісно, ми раді абсолютно всім відвідувачам з усіх куточків України, але, напевно, для харків’ян «ХА» стане по-особливому затишним куточком. Місцем, куди завжди можна прийти й згадати кращі часи.
І, думаю, в цій ідеї й криється певна наша перевага. Адже це заклад з акцентом на конкретне місто. Наприклад, особисто я обов’язково пішла б до закладу, присвяченому Маріуполю чи будь-якому іншому українському місту. Аби дізнатися внутрішні особливості, символи. Ще одна перевага – це можливість швидко й бюджетно перекусити нестандартною піцою. Знову ж, це суто харківська тема.
Сьогодні наш заклад – це місце, з якого не хочеться йти. Тобто це місце для душі. Ми ніколи не хотіли їхати з Харква. Так, подорожували, могли зимувати в інших країнах, але завжди поверталися додому. До нашого Харкова.
Учасники «Підпільного стендапу» 1 квітня провели благодійний стрим, який тривав понад три з половиною години. Під час трансляції коміки збирали гроші на пікапи для спецпідрозділу НГУ «Атей».
Стрим відбувся на ютуб-каналі «Підпільного стендапу».
Як пройшов стрим
На трансляції виступили відомі українські коміки та знаменитості, зокрема Василь Байдак, Дядя Жора, Ницо Потворно, Саша Гонтар, Роман Міщеряков, Ганна Кочегура, Юрій Коломієць та інші. Під час стриму гості жартували, виконували завдання та розігрували мініатюри.
Мета благодійної трансляції
Під час благодійного стриму українці задонатили на пікапи для військових понад 250 тисяч гривень. Загальна мета збору — 500 тисяч гривень. Долучитися до нього можна за посиланням.
Підрозділ спеціального призначення «Атей» сформували два роки тому під командуванням Євгена Безсмертного. Бійці «Атей» брали участь у бойових діях на Донеччині, Харківщині, Запоріжжі та інших ділянках фронту. Наразі підрозділ проходить перепідготовку та комплектування задля розширення до роти спецпризначення.
Читайте також: Перо з фільмів Антоніо Лукіча продали за півмільйона гривень: кошти передали на ППО (ФОТО)
Про «Підпільний Стендап»
«Підпільний Стендап» — одне з найбільших об’єднань стендап-коміків в Україні, яке почали формувати у 2015 році. Щомісяця стендапери проводять близько ста концертів. Обʼєднання створює такі проєкти:
- «Майже Інтелектуальне Шоу»;
- «Підпільні Розгони»;
- «Підпільний Кіноклуб»;
- «Підпільний подскаст» та інші.
Нагадаємо, що «Підпільний Стендап» запустив нове шоу про книжки: першим гостем став Макс Кідрук.
Фото обкладинки: ютуб-канал «Підпільного стендапу»
На території Чорнобильського заповідника розквітнув рідкісний білоцвіт весняний. Через знищення природних середовищ квітку внесли до Червоної книги.
Про це повідомили в Чорнобильському радіаційно-екологічному біосферному заповіднику.
На Київщині цю квітку можна зустрітися хіба що в присадибних ділянках як декоративну рослину. Білоцвіт весняний росте переважно у Карпатах та на Поліссі.
У заповіднику вказали, що в Чорнобилі ці квітки колись висадили господарі однієї з осель міста. Рослина має потужну кореневу систему, а тому вона швидко розростається та розквітає білими дзвіночками із фіалковим ароматом.
Читайте також: Майстриня з Харкова допомогла покинутим котам на понад 250 тисяч гривень
«У народі вважається, що білоцвіт приносить удачу та є символом оновлення, а той факт, що він зберігся в зоні відчуження, надає йому ще більшої значущості: немов природа повертає собі життя у місцях, колись залишених людьми»‚ — написали у заповіднику.
Нагадаємо, що на місці лісової пожежі на Київщині висадили шість тисяч нових дерев.
Фото обкладинки ілюстративне: «Вікімедіа»
Валентин з містечка Курахове працює енергетиком уже понад 20 років. Курахівська ТЕС була у місті центральним підприємством, тому він навіть не вагався, який фах обере для себе:
«Я інженер-механік, завжди жартую, що руки ростуть з правильного місця, тому вдома ремонтував велосипеди чи машини. А згодом на роботі — обертові механізми. Та найважливіше — ми знали, що наша робота є критично важливою, бо ми давали людям світло і тепло».
Улюблену роботу довелось покинути, коли росіяни наблизилися до міста та почали кілька разів на день обстрілювати станцію.
Росіяни обстрілювали ТЕС щодня
У рідному місті Курахове я збудував свій будинок, зробив парник, де вирощував лимони, ходив на риболовлю. Згодом почав будівництво — змайстрував лазню та літню кухню біля будинку. Проте все змінилося у 2022 році.
Моя сім’я виїхала на Закарпаття уже 8 березня, а я ж залишився на роботі. Ми з колегами працювали щодня і часто відновлювали техніку на станції після російських обстрілів.
Перші пів року нас атакували переважно вночі, а коли росіяни підійшли ближче, то обстрілювали ТЕС з артилерії майже щодня. Часто стріляли на світанку — перед тим, як люди мали вийти на роботу. Потім як за розкладом наступна атака була в обід, а далі — ввечері. І це ще не враховуючи ракет, які також часто прилітали і по місту, і по станції.
Курахівська ТЕС до повномасштабного вторгнення. Фото: ДТЕК Курахівська ТЕС у фейсбуці
Я залишився жити у власному будинку, де ще у 2014 році облаштував гарний просторий підвал. Після початку повномасштабного вторгнення туди до мене переїхав брат і так ми разом жили понад два роки. Принесли туди деякі меблі, поставили буржуйку, провели електрику. А ще я зробив удома свердловину, тому ми постійно мали свіжу воду.
Останні дні на станції не працювали, а просто виживали
Переважно по Курахівській ТЕС прилітало ще до оголошення тривоги. Тому ми постійно прислухалися і коли вже чули гучні вибухи неподалік, то ховалися. Росіяни з артилерії влучали і в паркувальні майданчики, тому наші авто були побиті. А коли обстрілювали ракетами, то навіть бомбосховище здригалося.
Під час одного з обстрілів постраждала автівка Валентина. Фото надав Валентин
Тому останні місяці на роботі ми вже не працювали, а просто сподівалися вижити. У касках та бронежилетах переміщувалися різними коридорами та старались менше виходити на вулицю.
Проте влітку минулого року після чергового обстрілу керівники отримали наказ, що запуску блоку не буде і потрібно розбирати наше обладнання.
Ми так довго ремонтували станцію, а тепер мусили її залишити. З рідної станції я забрав з собою лише системний блок власного комп’ютера.
На новій роботі ділюся досвідом з колегами
Я дуже просився на роботу саме на Бурштинську ТЕС, адже хотів бути ближче до сім’ї, яка жила на Закарпатті. І зараз живу у невеличкому селі біля Бурштина. Ми часто зідзвонюємося з курахівськими колегами, адже багатьом з них компанія запропонувала роботу на інших своїх ТЕС. Декілька з них навіть жили у мене деякий час, поки не знайшли власне житло. А ще ми хочемо зустрітися всі разом під час відпустки десь в Карпатах.
Часом колеги з Бурштинської ТЕС запитують мене про обладнання, з яким я працював удома. Я показую свої фото, схеми та креслення, ми часто порівнюємо механізми, хоча тут станція більш сучасна за нашу.
Валентин перевіряє техніку на новій роботі. Фото надав Валентин
Єдине, що для мене не змінилося, то це кількість роботи — її було багато вдома, а тепер і тут, проте я швидко до всього звикаю. Тут я також працюю зі схожими обертовими механізмами.
І знову ремонти через ворожі обстріли
Кожен мій день починається з наради та ранкового обходу. Протягом дня я відповідаю на листи від підрядників, перевіряю техніку та планую ремонти. Коли починається повітряна тривога, то ми спускаємося в укриття або ж покидаємо територію. Деякі колеги мусять залишатися на своєму робочому місці та рятувати обладнання після прильотів, якщо це необхідно.
Курахівська ТЕС після чергового російського обстрілу. Фото надав Валентин
Ця проблема скрізь мене переслідує. В Кураховому ми з колегами лише змогли відремонтувати обладнання, тільки запустили димарі, все почало диміти як знову новий обстріл.
Так само і тут — дуже багато пошкоджень, деяке обладнання вже не підлягає ремонту, а щось потребує багато коштів і часу. Ми не маємо таких можливостей та й бракує енергетиків, які б могли цим займатися, бо молодь не поспішає йти в цю сферу. Тому працюємо ми.
Все одно люблю свою роботу
Я сумую за домом та рідною ТЕС, але вже й не знаю, чи буде до чого повертатися, адже минулоріч росіяни окупували Курахове.
Я бачив фото, як зараз виглядає станція. Там зруйнували майже всі труби, пошкодили багато приміщень, цехів, немає вікон та даху. Зараз це місце зовсім не впізнати.
Професія енергетика досить складна, та навіть якби я знав, що нас чекає в майбутньому, то все одно б пішов працювати в цю сферу.
Валентин під час роботи. Фото надав Валентин
Зараз кожен має допомагати країні на своєму місці. Я не можу долучитися до війська через проблеми з хребтом. Тому продовжую працювати та станції та робити те, що вмію найкраще — давати людям світло. Бо якщо тут нікого не буде, то що ж тоді — все зануриться в темряву?
