Не всі працюють на заводах та хочуть у росію. Дівчина з Маріуполя виїхала з окупації, а тепер руйнує стереотипи про людей зі Сходу України

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про переселенців, які втратили дім, але продовжили свою діяльність у нових містах і селах.

Чому ми його робимо? Більше

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про переселенців, які втратили дім, але продовжили свою діяльність у нових містах і селах.

Чому ми його робимо?

Наші герої є прикладом активізму та незламності українських переселенців, які попри війну продовжують власну справу або починають новий бізнес.

Найбільше стереотипів про «східняків» Індіра Урусова чула в таксі. Таксисти вважали дивним, що дівчина розмовляє українською, якщо вона з Маріуполя.

З рідного міста дівчина виїхала вже під час повномасштабного вторгнення, і тепер її завдання — розповідати правду про український Схід. Індіра поділилася з ШоТам тим, як її проєкт з листівками «KRYLATI» переріс в історичні лекції та зустрічі, і які стереотипи про Схід, попри війну, все ще сидять у головах людей. 

Індіра Урусова

Руйнує стереотипи про Схід України.

Ніколи не вміла малювати, але створила листівку

Я народилася й усе життя прожила в Маріуполі. Потім вступила у Київський національний університет культури і мистецтв (КНУКІМ) на івент-менеджмент. Хотіла займатися саме організацією подій: багато волонтерила на фестивалях у Маріуполі. Чесно кажучи, не дуже хотіла жити в Києві — навіть після початку навчання, але зараз уже більше полюбила місто. Не вистачає тільки моря.

У березні 2022 року я виїхала з Маріуполя після 21 дня окупації. Ми з батьками опинилися в Болгарії. Коли я була за кордоном, то дуже хотіла допомагати країні, бути корисною. Тим паче, в мене було дуже багато знайомих на «Азовсталі», і я відчувала, що треба не просто підтримувати інформаційно, а робити ще щось — виходити на мітинги, фінансово допомагати. 

Я тоді не працювала, тож донатами допомогти не могла. Чомусь вирішила просто намалювати картинку — рефлексію про свій виїзд з Маріуполя. На листівці був зображений будинок, що палає. Для мене це було змогою виговоритися й показати людям, що було в Маріуполі. Щоб побачили — ми все-таки вистоїмо.

Виставила фото в Інстаграм, а моя найкраща подруга Ната написала, що це класний дизайн, і запропонувала зробити ще кілька та продати їх. Малювання і я — це дві паралельні лінії, які ніколи не перетиналися. Навіть у школі всі малюнки за мене малювала моя мама. А тут просто взяла свій планшет, подумала, що пам’ятаю той будинок і його намалюю. Тож ця перша листівка — це моя перша робота. Та для того, щоб робити проєкт, однієї листівки мало. Тому запропонувала Наті робити все вдвох: з неї тексти, а з мене — малюнки.

Крилатим ґрунту не треба

Коли в нас було 10 дизайнів для листівок, ми вирішили запустити в Інстаграмі сторінку. Надрукували невеликий тираж — близько 50 штук. Це сталося 11 травня 2022 року, і вже в перші дні всі листівки продалися! 

Проєкт ми назвали «KRYLATI». Це відсилка до рядків «Крилатим ґрунту не треба» Ліни Костенко. Та це переросло в глибшу метафору щодо нашого дому, адже я не знаю, як повернуся додому, і чи буде куди повертатися. Та мені важливо розказати, як я це відчуваю, щоб дім не залишився просто якимось міфом чи казкою. 

У 2022 році я повернулася до Києва на навчання. До лютого 2023 року ми продавали вироби на різних маркетах. Пробували й шопери робити, і худі, і листівки про українське мистецтво. Навіть встигли сформувати свою спільноту людей, які постійно приходили на такі маркети й знали нас. Один з останніх маркетів виявився для мене дуже складним. Я зрозуміла, що люди нас уже знають, уже мають нашу продукцію — але що далі? Вигадувати нові дизайни в мене не було ресурсу, та «KRYLATI» на цьому не закінчилися.  

Я — з Маріуполя, Ната — з Торецька. Нам обом подобалося розповідати про свій дім. Про всі тимчасово окуповані території ми розповісти не могли, але про себе — так. Тож вирішили зробити лекцію з нетворкінгом про те, що Донеччина — це не проросійський регіон, а спільнота, яку ми вже сформували підтримала нас. Ми хотіли показати людям, що ми такі ж, як і вони. Що і в Центрі, і на Заході ми однакові. 

Розповідаємо, яка Донеччина насправді

Перша наша подія відбулася в березні 2023 року в просторі «Urban Space» у Києві. Це громадський ресторан, який часто підтримує різні проєкти й надає локації для соціальних івентів. Та лекція була найкоротшою з усіх і загальною, а опісля люди могли поспілкуватися й дізнатися щось нове. Тоді багато людей зі Сходу прийшли на цей івент. Натомість коли ми приїхали у квітні у Львів з цією лекцією, то навпаки, прийшли львів’яни й тільки дві людини були зі Сходу. 

Якщо чесно, я не очікувала такої зацікавленості. Ми не робили особливих анонсів, тож я подумала, що прийдуть хіба наші знайомі. Але побачила абсолютно невідомі мені обличчя людей різного віку. Це теж стереотип, що нас більше підтримують жителі східних регіонів або Центру. Але я побачила, що люди готові до діалогу.

Матеріали до лекцій ми готуємо в співпраці з нашими знайомими істориками, тож інформація перевірена — ми не хочемо ширити дезінформацію. Ми не приховуємо, що на Донеччині були проросійсько налаштовані люди, додаємо статистику.

Наприклад, за даними Київського міжнародного інституту соціології, у 2014 році в Донецькій області 52% людей були проти приєднання до росії, а 28% хотіли приєднатися. У Луганській області відсоток тих, хто був проти, теж становив 52%, а 30% жителів підтримували рішення входити до складу росії. 

Розповідаємо й про Донбас — Донецький вугільний басейн. Ми проти того, щоб використовувати цей термін як загальну назву Донеччини та Луганщини, тож намагаємося пояснювати через історію. Також розповідаємо про міста на Донеччині, як їх заснували, чому вони так називаються. Починаємо ще з часів неоліту й закінчуємо вже сьогоденням. Хоч теми складні, історичні, та презентації робимо з мемчиками — так людям приємніше сприймати. Тим паче, наша цільова аудиторія — це молодь.

Чи треба будувати діалог між Сходом і Заходом

У травні 2023 «Крилатим» виповнився рік, а влітку ми вже думали, як розширювати наші лекції. Так ми запросили спікерку з Луганщини, бо й про цей регіон нам важливо говорити, так як і про окупований Крим. Хотіли розказати, що навіть в окупації є люди, які вибирають Україну. Коли запрошуємо спікерів з регіонів, то лекції стають менш історичними й більш особистісними. Наприклад, Єлизавета Масловська з Алчевська поділилася, як у 2014 році в її рідне місто прийшли росіяни, а українська гімназія, де вона вчилася, стала російською — окупанти завезли свої підручники, поступово витіснивши будь-що українське. 

Також робили фотовиставку зі світлинами з Луганщини та Донеччини. Почали все більше заглиблюватися в тему Сходу. Наприклад, ми зробили лекцію про три частинки Донеччини: Приазов’я, Донбас і Слобожанщину, про те, що регіон теж має відмінності всередині та свої особливості. 

А остання подія в Києві була в зовсім новому форматі. Ми знайшли газети, які випускали до окупації на Донеччині й уже під час неї. Перевірили, наскільки джерела є актуальними, і чи вони взагалі достовірні. Загалом брали газети з 2008 року й досьогодні. 

Люди читали уривки з преси, щоб краще зрозуміти, в якому контексті жили ці регіони. Наприклад:

«Зі 120 студентів, які зголосилися приїхати у Львів, 40 здали квитки в останній день перед виїздом. Молодих людей не відпустили їхні рідні, які боялися, що з тими щось станеться. А дехто побоявся приїхати, думаючи, що на Донеччині запровадять військовий стан. Нам не було страшно їхати — страшніше зараз у Донецьку. Не всі люди толерантні, ситуація напружена».

Ми хочемо донести, що не тільки люди мають вплив на те, як вони сприймають Україну — також впливають медіа. 

Я роблю ці івенти, бо розумію, що є велика прірва. Люди й на лекціях питають, як взагалі живеться на Сході, чи ваші родичі виїхали всі чи ні. Мені здається, люди намагаються зловити мене на чомусь. Колись я робила проєкт про Донеччину та захищала його перед викладачем, і він тоді сказав цікаву річ про те, що не треба будувати діалог між Заходом і Сходом, бо він уже існує. Але я з ним тоді не погодилась, бо якщо він існує, то чому такі запитання в людей виникають? Та наші івенти — точно не про те, щоб вороже ставитися до питань. Я навпаки відкрита до того, щоб людям пояснити, як жилося на Донеччині. Особиста історія тут працює найкраще, бо люди бачать, що я вибрала Україну.

Також запитання від людей підсвічують, що недоопрацьоване, де ще треба щось змінити й на чому акцентувати. Щодо мови питань зараз менше, більше про окупацію та можливість виїзду. 

«KRYLATI» продовжують свій розвиток. Зараз ми хочемо зробити громадську організацію. На магістратуру я вступила до Львова в Український католицький університет (УКУ) на медіакомунікацію, щоб навчитися розвивати наш бренд. І загалом хочу залучатися до розвитку брендів в Україні — для мене це важливо. 

Також у межах «Крилатих» ми хочемо зробити студентські обміни між людьми зі Сходу та Заходу, аби молодь могла зрозуміти контекст, у якому живуть їхні ровесники, і щоб стереотипи одне про одного не множилися.   

Не хочу, щоб росіяни мене розуміли

Запитання мені ставлять постійно: і про прописку, і про те, що ми хотіли в Росію, і про те, що в мене є родичі в Росії. Люди думають, що якщо я жила там і їздила до родичів, то це якось міняє мене як українку. Коли почалася повномасштабна війна, я абсолютно відмовилася від спілкування з ними, бо ми розійшлися в інтересах і поглядах.

Багато хто вірить у стереотипи про Схід: що там всі шахтарі, всі на заводах працюють абощо. Саме тому ми зробити подію про різні частини Донеччини. От я з Приазов’я, і в мене взагалі в родині ніхто на заводі не працював.

Саме під час навчання я зіткнулася зі стереотипами щодо переселенців. Я отримала завдання: провести соцопитування серед людей про те, як вони ставляться до вищої освіти в Україні. Я просто пішла в Стрийський парк і про переселенців чи Схід нікого не запитувала, але наштовхнулася на жіночку, яка дуже довго мені пояснювала, що її донька не може вступити до університету фізкультури через якусь дитину з Луганської області, яка теж вибрала цей заклад. І для мене це було дуже дивно, бо тут питання: ви сумніваєтеся в нашій освіченості чи в тому, що ці діти заслуговують на якесь навчання? Я не розумію, чому так, бо ми віддали свій дім і вибрали Україну, приїхали сюди. 

Це, мабуть, був єдиний випадок, а в основному всі гарно ставляться. Я навіть місцевим розповідала, які стереотипи є про них — що тут їдять російськомовних дітей, — і люди були в шоці! Кажу: бачите, і про вас розповідають такі історії. Є справді дуже радикально налаштовані родини на Сході, які не пускали своїх дітей до Львова через такі страхи.

Вдома я з дитинства спілкувалася російською. Це не була якась принципова позиція, просто всі звикли. Уже за тиждень до 24 лютого я прокидалася від вибухів. Так, у нас війна була всі ці роки, але вона не була такою відчутною в Маріуполі, тож я починала розуміти, до чого все йде. Я перейшла на українську мову за день до повномасштабного вторгнення. Основна моя мотивація була в тому, що я не хочу спілкуватися з росіянами однією мовою, не хочу, щоб вони мене розуміли.