Суспільство
Чи потрібен досвід, аби відкрити власну ферму? Історія молочного бізнесу з Харківщини, що працює за 50 кілометрів від кордону з росією
Своєю наполегливістю та кропіткою працею подружжя Ковалів за два роки створило власний молочний бізнес у Хотімлі, що на Харківщині. До воєнного стану ферма «Пані Юпітер» щоденно постачала 7 тонн молока, а також запускала крафтове виробництво сирів, школу-майстерню з кондитерської справи й навіть приймала туристів. Однак все зупинила війна.
Про те, як ідея покроково перетворилася на бізнес, як під час повномасштабного вторгнення доводилося виливати молоко й допомагати корівкам та селу виживати, для ШоТам розказала Наталія Коваль.
Наталія Коваль
співвласниця ферми «Пані Юпітер».
Наче все попереднє життя було для того, аби розпочати свій бізнес
Я працювала викладачем у Харківському національному економічному університеті. Але коли чоловік втратив роботу топменеджером, то ми стали думати, чим займатись і куди направити свої зусилля. У той час я шукала якісний і безпечний кисломолочний сир для дітей, а коли не знайшла, то стала купувати молоко та робила власноруч і сир, і йогурт. Подивившись на це, чоловік запропонував відкрити власну молочну ферму. Він зрозумів, що якщо підійти до справи з розумом, то можна досягти гарних результатів.
Подружжя Ковалів створило власний молочний бізнес. Фото надала Наталія.
Подумали – зробили. Першим кроком було навчання. Мій чоловік вже мав вищу освіту авіаційного інституту та МВА, та ще пішов на нове профільне навчання – зоотехніку на заочній формі. Але й так його навчання відрізнялось: ходив на заняття до старших курсів, приходив з питаннями до різних викладачів, а дисципліни непрофільні здавав автоматом. Такий свідомий підхід допоміг приділяти увагу дійсно важливим речам.
Другий крок – пошук земельної ділянки для ферми та фахівців. Цим також на початку займався чоловік, а я підтримувала його діяльність. Згодом ми звернулись до експертної організації й замовили проєкт господарства. На розробку документації пішло немало, майже пів року. І тут вже я приєдналась: чоловік пішов заробляти гроші на життя родини й будівництво бізнесу, а я стала займатись з проєктантами та загрузла в цьому (у хорошому сенсі).
Далі – будівництво. Мені пощастило знайти чудових будівельників: ми якраз купували «серце» молочної ферми – доїльне обладнання, і наші постачальники обладнання порадили будівельну групу. Мені хлопці сподобались своєю професійністю, і чоловік також після знайомства погодився працювати з ними.
Ферму планували як комплекс будівель, але будували все по частинах. Фото: ШоТам.
І якщо здається, що все це триває довго, то це не так. Від ідеї, що виникла на початку 2012 року, до закупівлі перших тварин пройшло близько двох років. Це стало можливим, бо ми мали сильне бажання та паралельно запускали декілька процесів. Наприклад, планували ферму як комплекс будівель, але будували все по частинах: спроєктували одну частину – почали будівництво, і водночас продовжуємо проєктувати наступні частини. Загалом робота неслась наче гарячі пиріжки і чоловік мені іноді жартома дорікає, що я не дала часу порозмірковувати, а кинулась до праці.
Так ми вже у вересні 2013 зробили передоплату за нетелів. Тоді, коли у нас ще не було завершено будівництво! Але ж це корівники, а не розважальний центр. Тож має монтуватись швидко, принаймні наш формат. За домовленостями будівлі мали бути готовими 1 листопада, та я вирішила ще закласти місяць на всяк випадок і на грудень запланувала ввезення нетелів. Так і розпочала працювати наша ферма.
Від ідеї, що виникла на початку 2012 року, до закупівлі перших тварин пройшло близько двох років. Фото: ШоТам.
Переробляли 7 тонн молока екстра ґатунку на добу
Основа нашого виробництва – молоко екстра ґатунку. Завдяки якості та обсягам ми могли співпрацювати з великими корпораціями. За нашим товаром приїжджали PepsiCo Україна (що має потужності у Вишневому на Київщині). А під час карантину стали їздити ще й Danone (потужності – у Кременчуці).
Пізніше стали постачати на Міську молочну фабрику – кухню дитячого харчування у Харкові, де високі вимоги по якості та безпечності молока. Для мене було дуже важливо постачати компаніям, які прискіпливо відносяться і до якості продукту, і до графіків оплати.
Ще однією перевагою, на мій погляд, було те, що такі великі корпорації впроваджують контроль всього ланцюга постачання молока. Тому ми планували отримати ще додаткову сертифікацію ферми, а наші покупці готові були допомогти з цим питанням. Однак не встигли.
На початку 2022 року на фермі було близько 700 голів худоби, з них 300 доїлись. Ми також відкрили цех з переробки молока під торговою маркою «Пані Юпітер» і стали виготовляти крафтову продукцію: кисломолочні сири, мʼякі та напівтверді сири тощо. Все це невеликими обсягами та нетривалого терміну зберігання. Мали дві точки продажу товару, 40 людей у штаті і запускали туристичний напрямок ферми.
У довоєнний період на фермі працювали 40 людей. Фото: ШоТам.
Ще у нас була школа-майстерня кондитерського та сирного мистецтва (за підтримки грантової програми USAID АГРО). До нас навідувалися і школярі, і дорослі, тож ми створювали великий маршрут разом з Історико-археологічним музеєм-заповідником «Верхній Салтів» та теплицею тропічних рослин.
Навесні 2022 року планували запустити баржу, що переправляла б людей з Верхнього Салтова до Хотімлі, готувались і до розширення переробки молока. Загалом мали амбітні мрії, але сталось непередбачуване – війна.
Допомагали корівкам та селу виживати на початку великої війни
З повномасштабною війною ми зупинили постачання молока. Не тому, що не хотіли, ми не могли: через зірвані мости за продуктом ніхто не міг приїхати. Ферма була заблокована річкою та водосховищем, а без переправ ми нічого не могли ні вивезти, ні завезти. Крім цього, були обмежені і у життєво необхідних речах для корів, таких як лікарські препарати та вітаміни.
Куди дівати молоко? І хоча ми його роздавали на локальні потреби, але молока було настільки багато, що були вимушені виливати. Тому ми «законсервували» корів, тобто припинили їх доїти. Так залишили всього 300 літрів молока на день для потреб села: підтримки багатодітних сімей, пенсіонерів та тих, кому це потрібно. Тут в нагоді стало і наше крафтове виробництво. Ми робили все, щоб зберегти, а не виливати молоко.
На базі нашої школи-майстерні ми стали випікати хліб. Було складно, адже часто не було електрики. На щастя, ми мали власний генератор і тому поєднували графік доїння та запуск печей. Хліб, молоко, кисломолочний сир, сулугуні – це допомогло селу виживати під час війни.
Корівки переживали разом з нами складні й голодні часи: ділили корм, аби дожити до нової трави. Це впливає на здоровʼя корів та їхню можливість давати молоко. Якщо раніше молоко було жирністю 2,5% з 2% білку, то нині показники менші.
Молока було настільки багато, що були вимушені виливати. Фото: ШоТам.
Працюємо на 30% від довоєнної потужності, але не опускаємо руки
У жовтні 2022 року до нас доїхав перший молоковоз. Невеликий – всього 600 літрів, та все ж ми отримали перші гроші за оптове постачання молока.
Але і наші можливості впали. Адже якщо корова не телиться, то і молока немає. Так у нас лишилось близько 150 дійних корів, що дають до 2 тонн молока на день. Наразі це ті, хто народили телят у липні-серпні минулого року і лише декілька – навесні 2023. Тобто вони завершують період доїння. Тож у нас такий «сухий» період: маємо багато витрат на годування та заготівлю кормів, а молока мало.
Та ми не опускаємо руки, а навпаки – працюємо. Заготовляємо сіно: перший укіс вже зʼїли, другий ще їмо. Готуємо силос, що стабілізує збалансоване годування корів. Та маємо плани та надії, що все вдасться, і через 9 місяців знов матимемо і телят, і молоко.
Складно і з постачанням. До нас не можуть доїхати машини, що перевищують 20 тонн. Тому з минулої осені ми переключились на співпрацю з Богодухівським молзаводом, що забирає молоко невеликою автівкою на 4 тонни. Тому я намагаюсь знайти, як переробляти молоко і продавати вже більш вартісну продукцію. Це допоможе і відновлювати наші обсяги виробництва молока, і дати більше роботи жителям села. Адже зараз на фермі всього 17 людей у порівнянні з 40 до воєнного стану. А з переробною частиною ми зможемо наймати більше людей з навколишніх сіл.
Хліб, молоко, кисломолочний сир, сулугуні – це допомогло селу виживати під час війни. Фото: ШоТам.
Хочеться, аби держава підтримувала людей на місцях
Ми б хотіли відновлювались швидше, та, на жаль, наша ферма не підходить по критеріях програм підтримки бізнесу. По-перше, програми вимагають створення нових робочих місць. Для нас новим вважається 41-ше місце, але ж ми скоротили виробництво через війну. І коли ми збільшили з 13 до 17 працівників – це вже плюс і для нас, і для села. Але не підходить для державної допомоги. З такими темпами й обмеженнями у логістиці я поки не знаю, коли ми зможемо відновити ту кількість робочих місць, що була у 2021 році.
По-друге, програми підтримки передбачають працевлаштування вимушено переміщених осіб. Однак ми знаходимось за 50 кілометрів від російського кордону. Люди, які змогли виїхати з більш страшних місць, їдуть далі до більш безпечних регіонів. З нашої місцевості люди також виїжджають. І тому мають бути програми, що підтримують не лише переселенців, а й людей, які залишаються працювати. Людей, які хочуть бути на свої землі в Україні.
Гуманітарний фонд Rescue Now у колаборації з художницею Владою Ралко презентував благодійний календар. У межах спільного проєкту фонд збирає кошти на підтримку харківського простору психологічної допомоги дітям Litokryl.
Про це повідомили у фонді.
Про календар
Обкладинку календаря прикрасила робота мисткині «Воля», що символізує внутрішню силу та незламність українців. Кожна сторінка містить малюнки дітей із центру Litokryl разом із особистими історіями втрат, пережитого страху та надії. Замість традиційних свят у календарі вказані ключові дати боротьби українського народу за свободу.
«Іноді людям, особливо іноземцям, важко осягнути, який масштаб слово “воля” має для українців – тож ми придали йому форму. Роботи української мисткині Влади Ралко просякнуті символізмом: емоційним, дискомфортним, але правдивим. Її робота “Воля” показує світу незручну правду про те, як це: бути вільними. Саме тому ми були дуже раді, коли Влада погодилася на колаборацію» — ділиться директорка фонду Ганна Каріка.
Читайте також: 11-річний хлопчик із Данії зібрав понад 8 000 доларів на допомогу українським дітям
Календар можна отримати, зробивши будь-який донат у фонд Rescue Now. Через кілька тижнів переможця оберуть випадковим чином, а подарунок доставлять у будь-яку точку світу.
Довідка
Litokryl — простір у Харкові, де понад 3400 дітей отримали безоплатну психологічну підтримку. Тут щомісяця проводять близько 150 годин терапії та здійснюють виїзди у громади регіону. Наразі центр опинився під загрозою закриття через нестачу фінансування.
Ініціатива стала частиною святкування річниці Rescue Now, який за три роки допоміг понад 450 000 українцям. Завдяки новому благодійному дропу фонд прагне зберегти Litokryl як безпечний простір для дітей, які пережили війну.
Нагадаємо, що німецький дизайнер закликав донатити українським медикам.
Фото: Rescue Now
Війна змінила їхній художній світ. Вони почали малювати те, за що раніше принципово не бралися: дітей у вогні, військових, техніку. Нині пензлі промальовують лінії, які складаються в образи тих, хто віддав своє життя за Україну. Харківські муралісти зображують воїнів у рідних містах, аби кожен з нас їх пам’ятав.
Як створювати соціальні мурали, які надихають жити далі, та чому такі артоб’єкти важливі для міського простору, розповіла для ШоТам керівниця творчої групи «Кайлас-В» Яна Волк.
Ми створювали стріт-арт рекламу
У 2012 році ми разом з художниками об’єднались у творчу групу «Кайлас-В» та почали створювати в Харкові стріт-рекламу. Наша команда складалася з кількох людей: мене, а також художників Романа Портали та Сергія Якименка. Раніше був ще один художник, але він виїхав за кордон і тепер працює сам. Періодично залучаємо інших харківських митців залежно від проєкту.
Я сама не малюю мурали — беруся за пензля тільки тоді, коли проєкт «горить», і хлопці потребують допомоги. Моя основна роль — створити концепцію того, що саме має з’явитися на стіні, й організувати процес від А до Я.
Спочатку нам приходили невеликі замовлення: реклама на парканах вздовж трас, на двоповерхових будинках, зовнішня реклама на стінах. Поступово наша діяльність переросла в соціальне мистецтво. Один з перших великих муралів був присвячений Тарасу Шевченку.
Мурал «Тарас Шевченко». Фото надала Яна Волк
Міста залишаються в пам’яті, навіть якщо їх знищили
Пам’ятаю, після закінчення карантину до нас звернулася міська рада Бахмута. Ми дуже зраділи, бо це була можливість зробити щось справжнє, важливе для людей. Я маркетологиня з десятирічним досвідом, аналізувати дані — моя стихія, тож моя робота починається з дослідження міста: скільки підприємств, який склад населення, чим живе громада, які ніші закриті, які відкриті. Потім виїжджаю на місце — там уже дивишся, які дороги, які будинки, як сам мер і влада ставляться до свого міста.
Тоді я створила три концепції, й одна з них, яку міська рада ухвалила, була про цінності українських родин. У цьому проєкті ми змогли передати єдність, тепло, підтримку в родині. Такі роботи показують глибину наших людських взаємин і те, як ми наслідуємо цінності з покоління в покоління. Тож ми не просто малюємо мурали, а створюємо ідею, яка буде жити на стіні та впливати на тих, хто її бачить.
На жаль, мурал «Громада щасливих людей» розбомбили під час бойових дій. Але мені більше болить за людей, з якими ми подружились, та їхні домівки. Бо коли ти працюєш на будинку, тебе щодня підгодовують, приносять яблука, виноград, морозиво. Ти знаєш усіх жителів. От за них болить. А мурал намалюємо ще.
Мурал «Громада щасливих людей» до повномасштабної війни та під час неї. Фото надала Яна Волк.
Війна змінила наші погляди на мистецтво
На початку повномасштабної війни ми з командою евакуювалися в місто Золотоноша Черкаської області. 23 лютого я зібрала установчі документи, печатки, бухгалтерію та наш сервер, бо з 2012 року в нас накопичувалися всі матеріали, цифрові дані, макети муралів.
У Золотоноші я почала шукати можливості, де ми могли б долучитися й почати знову працювати. Я мала досвід роботи з замовленнями, знала, до кого звернутися, змогла достукатись навіть до мера. Він нам допоміг — і житлом, і фарбами. Так ми зробили мурал «Оберіг» для ЗСУ в центрі Черкас.
Потроху почали знову з’являтися комерційні роботи в Києві — одним з перших ми зробили на Соломʼянці портрет Насті Тихової з Ірпеня.
Ми завжди намагаємося робити мурали спокійними, естетичними, зрозумілими кожному, тому іноді трохи пригладжуємо гострі кути. Так, буває, що за це нас критикують — от, мовляв, «прилизали», «собак прикрасили». Але ж ці стіни бачать не лише активні громадяни чи замовники, а й діти, пенсіонери, просто випадкові перехожі. У своїх роботах ми прагнемо відтворити зображення, яке принесе комусь тепло чи спокій.
Мурал, присвячений адопції тварин, з Анастасією Тихою. Фото надала Яна Волк
Міський простір — це не просто вулиці, будинки, стіни. Це середовище, в якому живуть люди. І мурали — спосіб дати цим стінам голос.
До мене часто звертаються з проханням створити щось життєрадісне, але ж ви самі розумієте, що для кожного це щось своє: для когось — родина, для когось — улюблений пес. Тому я завжди починаю з того, що відкриваю бюджет міста, дивлюся на склад населення й уже тоді вирішую, що саме має з’явитися на стіні. В одному з міст, де було багато майданчиків для вигулу собак, ми намалювали дітей і тварин, бо це було про них, про їхній стиль життя, про їхню радість.
Наша робота завжди була націлена на комерцію
Будь-який мурал — це не благодійність. Жоден художник не може дозволити собі працювати безкоштовно. Перше велике наше замовлення — це був Юрій Гагарін в Харкові у 2013 році, і він теж був комерційним. Щоправда, бюджету не вистачило, і ми доклали свої кошти — ті, що заробили на маленькій рекламі. Ми вчилися на ньому, як робити ескіз, як наносити фарбу, як вона поводиться на сонці.
На жаль, у нас у суспільстві досі живе ця радянська ідея, що митець щось комусь винен, що він повинен творити просто так, «для душі». Але безкоштовно довго працювати неможливо — ти просто вигораєш.
Нам часто кажуть: «Ви можете долучитись, допомогти благодійному фонду, зробити щось для родин полонених або загиблих», але ми самі ледве зводимо кінці з кінцями. Коли до нас звертається якась організація, ми можемо дати свій талант, свій стиль, свою увагу, але фінансово допомогти не можемо. Деколи міста підтримують меценати, які виділяють кошти на соціальні мурали.
Ціна на мурал залежить від кількості поверхів будинку, деталізації, від його розташування та доступу до стін, від технічних умов. Кожен проєкт індивідуальний. Починається все від 5 тисяч доларів. Навіть маленький мурал на 40 м² може коштувати стільки ж, скільки й величезний на п’ятиповерхівці.
Творча група «Кайлас-В». Фото надала Яна Волк
Створюємо мурали наших загиблих героїв
Переважно сьогодні у нас замовляють мурали родини загиблих воїнів. Найчастіше — мами. Вони хочуть зберегти пам’ять про сина. У міському бюджеті немає такої статті витрат, як «замовити мурал», тому родичі витрачають кошти, які їм видала держава, на те, що збереже пам’ять про їхню дитину.
Раніше я могла дозволити собі додавати щось своє, змінювала макети, переконувала замовників, щоб зробити красиво, нестандартно, по-мистецьки, але зараз усе інакше. Наш основний замовник — це прості люди. Ми працюємо для них, і з ними все дуже щиро. А коли звертаються мами чи дружини загиблих — там уже не до творчих експериментів: там головне зробити так, як хоче родина.
Я щоразу плачу, коли пишу біографію хлопця, якому присвячуємо мурал. Ми вивчаємо, що йому було близьке, чим він займався, що його надихало, і намагаємось це передати в кольорах, у виразі обличчя, в деталях.
Єдине, що ми можемо додати від себе — це символіка з життя хлопця. Якщо він був командиром бронемашини, малюємо бронемашину, якщо десантник — буде парашут. Але нічого зайвого, ніяких «художніх рішень». Був випадок, коли хлопець загинув у вогні — як там щось вигадувати, змінювати макет?
Мурал «Варяг», присвячений Руслану Пісковому
Бувають і складні, об’ємні проєкти, як, наприклад, мурал про загиблого воїна Руслана Піскового. Ми прагнули підкреслити його внесок у спорт і службу в українській армії. Цей мурал відображає військовий дух та язичницьку релігію, яку сповідував Руслан.
Для цієї роботи нам дали багато деталей та історій, які довелося об’єднувати в щось цілісне. Перший макет ми робили півтора місяця, другий — ще місяць. Тепер люди приходять до нього порадитися, посидіти поряд. Приносять художникам пиво, горішки, п’ють каву під муралом. Дзвонять мамі Варяга, просять провести екскурсію, щоб вона розповіла про сина. А коли тривога, йдуть до стіни, бо там спокійніше. Це складно пояснити, але кожен мурал потім живе своїм життям.
Мурал «Варяг», присвячений Руслану Пісковому. Фото надала Яна Волк
Мурал на честь Олега «Ювеліра» Сапаленка в Харкові
У Харкові ми малювали мурал, присвячений воїну з позивним Ювелір — Олегу Сапаленку. Цей проєкт площею понад 260 м² розташований на проспекті Тракторобудівників, 108. Для друзів, родичів і побратимів мурал — єдина матеріальна пам’ятка, оскільки тіло Олега досі не знайдене після його загибелі під час героїчного захисту харківської землі.
Тут родина хотіла, щоб портрет був максимально схожим. Художники декілька разів додавали деталі, бо мені було щось не так. У нього був той самий погляд з хитринкою — наче коли людина точно знає, що сказати дівчині, щоб вона відчула себе королевою.
Це найскладніше — передати справжню емоцію. Ти вчишся бачити людину не лише в обличчі, а й у поставі, погляді, усмішці. І це велика відповідальність — показати її правдиво, з повагою, і водночас красиво.
Мурал на честь Олега «Ювеліра» Сапаленка а Харкові. Фото надала Яна Волк
Ми стали «психологами» для мам воїнів
Для матерів, які втратили на війні сина, кожен мурал — це продовження життя. Це шанс, щоб його вчинки не зникли, не розчинились у війні. Щоб хтось побачив, зупинився, запам’ятав. Мурал — це зріз суспільства. Те, про що він говорить, — це відображення того, що хвилює людей. До війни це була сім’я, зараз — переживання, біль, підтримка. Часто ми створюємо щось, що допомагає мамам і дітям витягнути себе з депресивного стану, трохи видихнути. Іноді здається, що ми вже більше психологи, ніж художники.
Щоб взятися за мурал, нам потрібно отримати дозволи в міській раді, в ЖЕКу, ОСББ і в сусідів по будинку — мами погоджують з ними, щоб не було конфліктів. Це величезна підготовча робота. Наприклад, мама Варяга узгоджувала мурал з владою півтора року. Навіть якби дозволи були скрізь, їх неможливо реалізувати без згоди мешканців. Це довга й складна процедура. А в Києві, Харкові, Бучі, Ірпені все стало ще складніше — там створили спеціальні комісії, які повинні визначати, чи потрібен взагалі мурал на якомусь будинку, чи ні. Також не всі художники можуть отримати дозвіл на роботу.
Якось на відкритті муралу в Златополі я запитала міського голову: «Ви не проти, що ми малюємо військових?». Він відповів мені: «А за що мені боротися? За сірі стіни?».
Компанія Inzhur 23 квітня представила оновлений проєкт реконструкції Житнього ринку з урахуванням пропозицій мешканців Києва. Під час заходу також презентували юридичний механізм захисту ринку в разі приватизації.
Про це повідомили у компанії.
Що змінилося у проєкті
Після зібраних коментарів від киян Inzhur оновила проєкт, зокрема прибрала паркінг під відкритим ринком та ліфт, зберігши природний ландшафт. В оновленій концепції з’явилися відкриті прилавки та криті лавки для постійних продавців по периметру другого поверху.
Автори також зберегли архітектурні елементи (панно, стелу та пелюстки на фасаді) як обов’язкову умову для майбутнього власника.
Читайте також: «З варягів у греки»: 10 маловідомих фактів про Житній ринок
Юридичні гарантії збереження ринку
Спільно з юридичною компанією Arzinger Inzhur розробила проєкт договору, що визначає обов’язки нового власника у разі приватизації. Серед зобов’язань — капітальний ремонт на суму не менше 600 мільйонів гривень з ПДВ, збереження архітектури, висотності, функціонального призначення та дотримання вимог законодавства у разі визнання об’єкта культурною спадщиною.
У разі порушення умов інвестор сплачуватиме штраф та відновлюватиме об’єкт власним коштом. За серйозні порушення договір розриватимуть в односторонньому порядку.
Читайте також: У центрі Києва під час ремонту дороги виявили трамвайну колію початку 20 століття (ФОТО)
Петиція за прозору приватизацію
Також Inzhur зареєструвала петицію із закликом зберегти архітектурну спадщину Житнього ринку та забезпечити прозору приватизацію об’єкта.
Петиція підтримує ідею прозорої приватизації, що гарантує збереження архітектурної спадщини. Автори закликають:
- додати ринок до переліку об’єктів приватизації;
- затвердити чіткі умови для майбутнього власника;
- провести відкритий аукціон на Prozorro з обов’язковим підписанням договору із зобов’язаннями.
«Петиція — спосіб громади впливати на хід приватизації. Вона дає чіткий сигнал міській владі: киянам важлива доля Житнього і вони хочуть, щоб приватизація відбулася відкрито, прозоро та з гарантіями для громади та міста. Тому так важливий кожен підпис», — зазначає CEO Inzhur Андрій Журжій.
Довідка про компанію
Inzhur — перша українська RЕІТ-компанія, яка об’єднує понад 16 500 інвесторів для спільної участі у проєктах нерухомості. Під управлінням компанії — понад 2,8 мільярда гривень активів, а загальний дохід співвласників фондів перевищив 764 мільйонів гривень.
Нагадаємо, що студенти з Києва передали «Довженко-Центру» дві німі стрічки, що вважали втраченими (ФОТО).
Фото: Inzhur
