Бронежилет замість халата й 12 годин у дорозі: ці лікарі їдуть у села, де медицина стала розкішшю

«Ми так чекали, що ви ще повернетеся», — ці слова медики чують знову і знову. Під обстрілами, після виснажливих змін вони їдуть у прифронтові села, де для багатьох місцевих такий виїзд — єдина можливість потрапити до лікаря і відчути, що про них не забули. #ШОТАМ розповідає історії лікарів FRIDA Ukraine з прифронтових місій.

Микита Назіпов

лікар-терапевт та ендокринолог

Як мешканці прифронтових сіл зворушили лікаря

Я сам родом з Донеччини. Мій дім зараз окупований, тому добре розумію, наскільки людям на прифронтових територіях потрібна медична допомога. Моя родина опинилася в такій же ситуації, як і люди, до яких ми приїжджаємо. Вони живуть під обстрілами, ліків бракує, багато закладів закриті, і не всі можуть дістатися до лікарні. 

До FRIDA я приєднався одразу після отримання спеціалізації — у квітні 2025 року. А вже наступного дня поїхав на свою першу місію як ендокринолог. Мій перший виїзд на деокуповану територію був на Херсонщині. Мене вразило, наскільки там щирі люди. Вони живуть на межі з війною, але все одно ще й нам приносять їжу — кавуни, виноград, біляші.

Мене особливо розчулила літня жінка, яка втратила свій будинок. Вона прийшла, щоб ми допомогли їй з житлом. Коли завершили всіх оглядати, я стояв якраз біля машини, тоді вона підійшла і сказала: «Ходімо». Ми відійшли трохи вбік, і там на нас чекав чоловік зі скутером. Вона каже йому: «Коля, відкривай багажник», а там — сир, вершки й ще багато всього. 

У людини самої немає дому, але вона приносить це просто, щоб віддячити за те, що її вислухали. Часто на виїздах людям не вистачає навіть не ліків, а спілкування і відчуття, що вони не самі. 

Їхали до пацієнтів слідом за шахедом 

Під час виїздів часто чуємо, як працює артилерія. Пам’ятаю, взимку ми їхали селом, трохи заблукали, і водію потрібно було розвертатися. У цей момент пролітає дрон чи шахед, водій питає: «Куди?», а ми всі відповідаємо: «За шахедом», бо це якраз був наш напрямок. 

Буває, що я приїхав у це село вперше, але бачу, що наші лікарі вже були там. Люди приходять з новими аналізами, або просто кажуть, що їм стало краще. Ось це надихає. Я розумію, що ми приїжджаємо недарма, бо доступу до медицини в них майже немає. 

На місіях до мене найчастіше звертаються з хронічними захворюваннями — цукровим діабетом, проблемами зі щитоподібною залозою. Багато хто роками не був у лікаря і хоче просто отримати консультацію. Переважно це люди старшого віку. Я залишаю пацієнтам свій контакт, бо інколи потрібно більше часу, щоб поспілкуватися, дочекатися додаткових аналізів, або поспостерігати. 

Коли працюю на виїздах, вихідних не маю

Я звик, що в державних чи приватних лікарнях стосунки між колегами більш формальні. Тут усе інакше: всі підтримують одне одного, допомагають, ввічливі — це було незвично. З нами їздять лікарі різного віку — від студентів, які допомагають із реєстрацією чи видачею ліків, до досвідчених фахівців. 

Немає якихось обмежень в спілкуванні, лікарі приїздять з різних куточків України. У дорозі ми говоримо не лише про роботу, а й про життя. Я працюю кожного дня, і коли їду на виїзди, то вихідних немає, але рідко приїжджаю втомлений з місії.

Мій обов’язок — допомагати іншим. Я розумію, якщо ми приїдемо знову, людям буде ще краще. Вони чекають на цю допомогу. Наприклад, на Херсонщині одне з сіл довго було в сірій зоні. Люди просто не могли дістатися до лікарні через постійні обстріли та відсутність транспорту. Для них наші виїзди — єдина можливість звернутися до лікаря.

Оксана Демидова 

дитяча неврологиня

Їду лікувати людей під обстрілами, бо я там потрібна

Для мене допомагати — означає бути корисною. На початку повномасштабного вторгнення я почувалася розгубленою. Думала навіть змінити напрям, але часу не було, а моє навчання і мої помилки на фронті могли коштувати комусь життя. І тоді почула фразу одного військового: треба просто робити якнайкраще те, що вмієш. Я зосередилася на своїй роботі, а згодом почала їздити у місії. 

Про проєкт FRIDA я дізналася, як тільки він з’явився. Наша головна лікарка розповіла, що є ось такий медичний проєкт. Ми потрібні людям, тому я одразу погодилася. 

Я допомагаю людям у громадах, які часто просто не мають доступу до медицини. Вони живуть під постійними обстрілами. І ти їдеш до них, розуміючи всі ризики, працюєш у бронежилеті, але їдеш, бо знаєш, що там потрібна. 

Я почала активно їздити з появою проєкту «Маленькі серця», який працює з дітьми у дитячих будинках. Переважно їду туди, де живуть діти з важкими формами інвалідності. Багато з них лежачі. 

Я закохана у свою професію. І не залишаюся байдужою в будь-якій ситуації. Кожна дитина, кожна ситуація, кожне звернення є особливим для мене. Але я беру участь не лише в дитячих місіях, а також їжджу, як лікарка-координаторка у дорослі виїзди. Реєструю пацієнтів, допомагаю зрозуміти, що саме їм потрібно і до якого лікаря звернутися. Від цього залежить, чи отримає пацієнт якісні консультації, і чи зможуть лікарі працювати ефективно, коли до них приходять пацієнти саме з їхніми запитами, а не тому, що просто так захотіли.

Професори працюють пліч-о-пліч зі студентами

Найбільше вражає, що до місій долучаються лікарі з ім’ям, статусом, професори. Це люди, у яких медицина в серці, а не в гаманці. Вони працюють пліч-о-пліч зі студентами й молодими лікарями. Я, коли була студенткою віддала б всі гроші світу, щоб працювати поруч із такими спеціалістами. Ми охоче пояснюємо, навчаємо, підтримуємо одне одного.

Кожен виїзд — унікальний, навіть якщо ми повертаємося в те саме місце вдруге чи втретє. Але один запам’ятався особливо. Ми були в дитячому будинку в Домбоках на Закарпатті. Раніше впорались з оглядом, а поряд були замки. До них рукою подати. Виявилося, що хочуть усі на них подивитися. Ми сіли у наш бус і поїхали спершу в Підгорецький замок, тоді в ще один. Для мене ці виїзди з — ще й дивовижна можливість відкривати нові місця України і по-іншому подивитися рідну землю.

Дорога в Домбоки тривала 12 годин — це один із найскладніших виїздів для дитячих лікарів. Але ми весь цей час говорили про медицину, розбирали кейси, іноді скаржилися на професійні труднощі, підтримували одне одного, жартували. Я була в колі своїх людей, для яких медицина — це їхнє життя. Тому, навіть попри фізичну втому, психологічно я відпочиваю. Це можливість переключитися, працювати в іншому середовищі, але залишатися у своїй справі. 

Мене захоплює відданість людей, які після важкого робочого тижня у свій вихідний їдуть у місії, щоб допомагати. Це люди, які не очікують винагороди, вони роблять це, щоб люди жили краще.

Мені не дає вигоріти те, що навколо мене такі ж самі відчайдухи, як і я. І ще я бачу від своєї роботи результат. Коли ми приїжджаємо на дорослі місії, там люди виснажені від того життя, що мають. Вони можуть вилити злість на тебе, але ти ж розумієш, що це не про тебе. І намагаєшся зробити все, щоб вони не почувалися покинутими. Але найбільше ж хочу, щоб закінчилася війна, і щоб кожна людина мала доступ до якісної медичної допомоги.