«Бережемо прапори від військових, адже за кожним з них – своя історія». Як небайдужі жителі Томаківки щодня допомагають захисникам

Лілія Лях з Томаківки, що на Дніпропетровщині, допомагає українським військовим з перших днів повномасштабної війни. Волонтерський центр, який жінка створила разом з небайдужими колегами-підприємцями, забезпечував захисників бронежилетами, формою, ліками, їжею, а далі – автівками, яких передали вже понад 30.

Обидва сини жінки стали на захист України з перших місяців повномасштабного вторгнення. Після загибелі на фронті старшого сина пані Лілія продовжує допомагати війську і переконує, що не можна зупинятись, бо вже багато захисників віддали свої життя за Україну. Для ШоТам Лілія Лях розповіла про власне волонтерство, колекцію українських прапорів від військових, а також як береже найдорожчий з них в пам’ять про старшого сина.

Лілія Лях

співзасновниця волонтерського центра в Токмаківці.

До вторгнення була успішною підприємницею

Я громадянка України, яка є небайдужою до нашої спільної біди, тому від початку повномасштабної війни допомагаю нашим військовим. До вторгнення була успішною підприємницею, понад двадцять років ми вирощували на власному полі овочі, насіння, квіти та продавали їх у власних магазинах.

24 лютого 2022 року ми з сім’єю прокинулись о шостій ранку від вибухів. Я розбудила чоловіка та синів, змусила заправити пальним всі автівки, а далі весь день ми провели в русі: щось складали, готували, збирали. Наступного дня вирішили, що ніхто нікуди не поїде, а сини сказали, що воюватимуть. 

Старший Максим навчався в Польщі, мав академвідпустку та завершив навчання за спеціальністю «Банківська справа» в Інженерній академії. Молодший Іван – спортсмен, срібний призер України з мотокросу. В нього вже напередодні був укладений контракт з Саудівською Аравією. Ми могли легко виїхати за кордон, але хлопці сказали, що люблять Україну, тому хочуть відстоювати нашу землю, кордони та права.

Волонтерство почалось з пошиття бронежилетів

Я належала до групи «Спілка підприємців обласної ради Дніпра», тому добре знала депутатів. Подзвонила одному з них і сказала, що маю на картці 5 тисяч гривень і хотіла б їх віднести у військкомат. Вже 26 лютого ми організувалися, аби вирішити, що ж робити далі. На зустріч прийшла понад сотня людей, ми почали збирати кошти та створили чат в телеграмі, аби координувати подальші дії. Я запросила на збори начальника військкомату, начальника відділу поліції та просила їх пояснити, що нам робити далі – рити окопи, збирати кошти чи купувати амуніцію? Ніхто не знав, як правильно вчинити саме зараз. 

Далі ми організувались з підприємцями та зібрали за добу 39 тисяч гривень, а вже наступного дня я мала список від військкомату – 50 бронежителів, 50 касок, форми, берці та інші речі, про які раніше ми геть нічого не знали.

На початку березня ми дивились різні сайти та моніторили ціни на амуніцію. Бронежилет тоді коштував 15 тисяч. Я закупила в Стамбулі тканину «Оксфорд 1200», знайшла в Хмельницькому цех і ми почали відшивати плитоноски. Тоді власноруч ми виготовили 330 бронежилетів та 46 комплектів плит. Ми перевіряли їх, возили в Нікополь, аби військові їх прострілювали та тестували. Військовим надавали їх безкоштовно і точно знаємо, що вони врятували не одне життя.

Наш односелець Іван Сулик, який вже давно проживає у Франції, передав нам багато ліків. Це дуже важливо та доречно, адже тоді було холодно, військові часто хворіли, в багатьох була пневмонія через ночівлі в бліндажах. Нас знають в Україні завдяки спортивним змаганням сина, тому в яке б місто я не звернулась за допомогою – скрізь було зелене світло та охочі допомогти. Ми дуже швидко знаходили ліки, спальники, каремати, продукти. 

Ліки, спальники, каремати, продукти знаходили дуже швидко. Фото: ШоТам.

Передали на фронт понад 30 автомобілів

З часом запити від військових стали надходити цілодобово, часто вночі. На жаль, були такі випадки, що ми вночі спілкувались з військовим, а вранці його вже не було серед живих. Багато запитів саме на автівки, тому возили їх з Польщі, а потім ремонтували та передавали військовим на фронт. Вже передали понад 30 автомобілів. Часто військові теж дають кошти на купівлю авто, аби цей процес був безперервним. В мене економічна освіта, тому я завжди все прораховую детально, аби зекономити кошти та на них придбати ще щось необхідне. Допомагаємо в першу чергу тим, хто зараз воює в гарячих точках та потребує автівки для перевезення поранених чи боєприпасів. 

У мене дуже хороша команда, яка завжди підтримує, а ще багато знайомих на Заході України, які завжди готові підставити плече та допомогти перегнати автівку через кордон. Якщо ми дізнаємось, що авто використовують не за призначенням, то можемо його забрати та передати іншим бригадам. А ще є багато запитів на якісні турнікети. На жаль, є багато підробок і це дуже болюча тема. Турнікет – це врятоване життя.

Возили автівки з Польщі, потім ремонтували їх та передавали військовим на фронт. Фото: ШоТам.

Наступного ранку після вторгнення сини вирішили воювати

Сини пішли добровольцями, коли їм було 18 та 22 роки. Вони довго не могли потрапити в армію, а потім у квітні записались в Правий сектор і поставили мене перед фактом. «Ми йдемо, як би ти цього не хотіла. Ти нічого не зробиш». Вже 4 травня вони були під Авдіївкою, а далі в різних точках Донеччини та Луганщини. Рівно через рік, 4 травня, старший син Максим загинув. Вони постійно йшли вперед, були добре навчені працювати на ПЗРК, «Ігла», «Стінгер», а ще були дуже мотивовані.

Старший син дуже багато знав, читав і фактично врятував життя молодшому брату, адже зробив йому складну трахеостому. Сина важко поранило в центрі Бахмута, а потім лікарі на консиліумі говорили, що був дуже малий відсоток, що він виживе. Я дуже вдячна старшому сину за цей вчинок. Його загибель – це велика втрата для всієї сім’ї та України, адже він міг зробити ще дуже багато. 

Загибель старшого сина – це велика втрата для усіх. Фото: ШоТам.

Коли син загинув, то думала, що більше нічого не робитиму, але військові звертаються і ми просто не можемо їм відмовити. Ми зобов’язані перемогти ворога, бо багато захисників віддали за нас свої життя. Я дуже хочу, щоб влада не вкладала кошти в те, що може зараз почекати, а всі ресурси спрямовувала на фронт на допомогу військовим. Ми не маємо права програти, аби всі ці півтори року не були даремними.

Маленькі суми роблять великі справи

Я дуже вдячна всім тим людям, які зараз донятять для спільної мети. Часто ми дивимось виписки з рахунків, коли збираємо на автівки, і бачимо, що люди надсилають невеликі суми, але завдяки спільній залученості можна придбати ціле авто. Перераховують хто скільки може, бо бачать нашу роботу та довіряють нам. У волонтерському центрі працює до десяти людей, адже в нас небагато місця. Мене тішить, що люди лишаються небайдужими.

У мене немає вихідних ані вдень, ані вночі, адже військові пишуть цілодобово. Тішить те, що за півтора року ми не опустили руки, допомагаємо та допомагатимемо далі скільки вистачить сил, бо завдяки захисникам є наша держава та ми. Ми робимо корисну роботу. Мені як матері було не було соромно дивитись в очі своїм дітям, бо я не сіла та нила, а щось робила. Кожна мати та дружина може щось робити, головне – це бажання.

Маємо в штабі колекцію українських прапорів

Ми дуже радіємо подякам від військових. У нас є колекція прапорів, які вони підписують для нас. Раніше роздавали прапори, але тепер тримаємо для себе ті, що є лише в одному екземплярі, адже вони дуже цінні. На жаль, багатьох хлопців, які підписували для нас прапор, вже немає серед живих. Кожен з прапорів має свою історію, адже хтось з військових звертався до нас за допомогою і віддячував стягом. 

Кожен прапор має свою історію. Фото: ШоТам.

Найдорожчим для мене є прапор, який розписали побратими сина після його загибелі. «Слава Фросту», «Фрост, друже, ти завжди з нами». Раніше, мабуть, ми не розуміли цінність прапора, а зараз все змінилось. Ще один стяг в нас вдома, син не дозволяє його брати у волонтерський центр, адже з ним він воював у Бахмуті.

Кожен з нас має бути вдячним військовим за життя

Зараз ми все більше уваги приділяємо поїздкам в шпиталі, де спілкуємось з військовими. В нас є хороший знайомий священник Роман Братковський, який теж колись воював, а зараз допомагає повертати хлопців до життя. Коли ми бачимо очі поранених, то розуміємо, що їх потрібно підтримувати. А ще щонеділі ми проводимо в церкві служби за мир та спокій в Україні, всіх поранених, полонених, захисників та тих, хто постраждав від війни. 

Плануємо допомагати захисникам далі, більше звертати увагу на психологічну підтримку. Ми вже навчились спілкуватись з військовими, які часто приїжджають до нас і хочуть викласти весь свій біль та все, що вони побачили. Ми вже знаємо, що їх можна питати, а що не варто. Я переконана, що курси психологічної підтримки мають пройти близькі військових, щоб потім допомогти їм повернутись до життя.

Після втрати сина тримає те, що він зараз в раю, адже віддав своє життя за ближніх. Кожен з нас має хоча б підійти до військового та подякувати йому за те, що завдяки йому ми досі тут живемо своїм життям.

Після перемоги я мрію знову стати тою, ким я була до війни. Хочу, щоб мій молодший син жив в Україні та його тут поважали як військовослужбовця. Ми достатньо настраждались, тому заслужили жити спокійно і знати, що нас захищає закон.