Щоб дитячі голоси були почуті. Behind Blue Eyes записує подкасти з дітьми з прифронтових сіл про їхні мрії

Наталка і Тетяна щиро слухають дитячі історії. Вони — колеги з благодійної організації Behind Blue Eyes, яка опікується дитинством українців: знімають фільми, записують подкасти, проводять фестивалі й допомагають здійснювати мрії.

Ідея проєкту проста, але водночас дуже сильна: почути дитину й показати, що навіть у найтемніші часи можна мріяти сміливо — і досягати бажаного, якщо не боятися діяти.

Наталка Сосницька

програмна менеджерка благодійної організації Behind Blue Eyes

Те, що говорять діти, заслуговує бути почутим 

Я з Костянтинівки Донецької області. У 2014 році моя родина виїхала звідти, а я залишилася: мені було важливо розвивати рідне місто. Після деокупації я зрозуміла: не хочу, щоб мій досвід пережили інші. Тому почала займатися громадською діяльністю й відкрила власний простір. Ми працювали в різних напрямах: освіта, урбаністика, мистецтво. І це стало моєю місією — допомагати молодим людям із маленьких містечок знаходити свій шлях.

До 2022 року я вже мала великий досвід у громадському секторі. Тоді через колег зі мною зв’язалися засновники Behind Blue Eyes. Вони шукали людину, яка допоможе перетворити проєкт на організацію. Я й сама хотіла долучитися до чогось подібного, але коли побачила дітей — зрозуміла, що це моє. Так почалася моя історія тут.

Чому така назва? Це ідіома, яка точно описує наших маленьких героїв

Ми працюємо з усміхненими, життєрадісними дітьми, за чиїми ясними очима часто ховається біль. Але ми приїжджаємо до них не як до «жертв окупації», а як до друзів, яким хочемо допомогти.

У нинішньому вигляді проєкт існує з весни 2022 року. Засновники Артем Скороходько і Дмитро Зубков, як тільки це стало можливим, поїхали на деокуповану Чернігівщину з гуманітарною допомогою. В одному з сіл — Лукашівці, яке стало для нас символічним стартом, вони познайомилися з дітьми. І закрутилося. 

Хлопці працювали у маркетингу, від однієї з медіакампаній у них залишилися одноразові плівкові фотоапарати. Вони віддали їх дітям — просто, щоб ті могли розповісти свої історії, навіть без очікувань, що камери повернуть. Але діти їх віддали разом з плівками. Коли фото проявили, стало зрозуміло: знімки говорять більше, ніж будь-які слова. Їх показали аудиторії — і це знайшло відгук у тисячах сердець.

Тоді виникла ідея віддячити дітям за їхню творчість. Спершу думали поставити дитячі майданчики чи купити подарунки. Але зрештою з’явилась ідея просто запитати в них, про що вони мріють, і попросити написати це на листочках. Ми і зараз продовжуємо цю традицію в наших експедиціях.

І знаєте, що я помітила: спочатку діти хотіли простих речей: телефони, планшети, велосипеди, іграшки. Але ближче до 2023 року прохання стали змінюватися:

«Хочу, щоб мої друзі повернулися додому», «Хочу, щоб тато живим повернувся з війни», «Хочу знову ходити в школу», «Хочу, щоб Путін здох» — передаю дослівно

Згодом ми зрозуміли: те, що говорять діти, заслуговує бути почутим. Так з’явилася ідея брати у них інтерв’ю.

Найбільше діти цінують не подарунки, а увагу

Наші подкасти — це не серйозні інтерв’ю, а прості запитання, які дозволяють дитині проявити себе. Ми завжди обираємо зручне для неї місце: запитуємо, де саме вона хотіла б записати розмову. Це може бути подвір’я, річка чи будь-яка інша локація, головне — щоб поруч було укриття, адже небезпека обстрілів залишається.

Ми розповідаємо про просте життя. Герой каже: «У нас свині волохаті, ходімо, покажу!». Повз проїжджають діти на квадроциклах, хтось біжить із палицею за гусями, бабуся виносить каву з паскою… Такі моменти дарують надію й надихають.

Складних тем ми не уникаємо, хоча самі їх не ініціюємо. Якщо дитина говорить — слухаємо. Ми не даємо порад і не обіцяємо, що все буде добре. Ми просто даємо можливість бути почутими. Бо найбільше діти цінують не подарунки, а увагу.

Behind Blue Eyes — це значно більше, ніж здійснення мрій, фото на плівку чи подкасти. Ми показуємо дітям: навіть у найтемніші часи можна мріяти, творити й досягати бажаного

Та не завжди все «сонячно» й просто. Наприклад, у нас була в проєкті дівчинка, в якої на тлі війни з’явився цукровий діабет. У записці вона написала, що мріє гуляти з друзями та їсти солодке, як раніше. Було важко читати ці рядки, бо ми розуміли: вилікувати її ми не можемо.

Коли приїжджаємо з подарунками, наше завдання — не просто вручити омріяну річ. Ми пояснюємо: ти проявив ініціативу, створив щось цінне, люди це побачили й захотіли втілити твою мрію. Це показує, що зусилля приводять до результату. Але в цій історії ми не знали, як підійти до розмови.

Ми привезли солодощі для людей з діабетом і різні подарунки. Саме мені випало говорити з тією дівчинкою. За чаєм у родинному колі я поділилася історіями своїх друзів із діабетом, які живуть повним життям. На щастя, вона це прийняла. Коли ми приїхали знову, то побачили, що вона вже навчилася жити з хворобою і знову гуляє з друзями.

Ми дуже любимо наші експедиції — вони надихають і підтримують нас самих. Ми завжди повертаємося додому з гостинцями та закрутками, бо стаємо для цих родин майже рідними. Є навіть символічна історія: офіс у Києві постраждав від обстрілу, стін не залишилося, а банки з консервацією з експедицій дивом вціліли.

Тетяна Беженар

продюсерка та ведуча The Blue Eyed Podcast

Мрії можуть здійснюватися навіть у найважчі часи

Ще до проєкту я працювала в медіа. Потім у мене почалася творча криза: хотілося робити щось більш цінне й мотивуюче. І тут трапився Behind Blue Eyes — мене запросили до команди. Це стало ідеальним збігом: моя власна творчість і моя внутрішня дитина допомогли мені стати для дітей справжнім другом.

Ми ніколи спеціально не говоримо про війну в подкастах чи інших проєктах, щоб не травмувати дітей. Але для дітей це прожитий досвід, і вони самі часто хочуть поділитися тим, що відбувалося з ними та їхнім селом. Вони прагнуть, аби більше людей почули правду.

Приклад зі Снігурівки: ми записували подкаст із дівчинкою Машею. Під час запису почалася тривога, довелося спуститися в укриття в дитсадку. Для Маші це було дуже важко, адже саме там вона провела кілька місяців під час окупації. У подкасті вона поділилася цим досвідом.

Ще одна історія — з Поліною із Нововасилівки. Після підриву Каховської ГЕС її будинок затопило по дах. Під час розмови, яка зовсім не стосувалася війни, вона раптово розплакалася й розповіла, як вони з родиною плавали на човнах, а село буквально за день зникло під водою.

У таких моментах ми просто поруч. Бути уважним і вдячним за довіру — це найголовніше. Якщо дитина вирішила поділитися, ми маємо вислухати до кінця

Одна із яскравих історій, яка запам’яталась — із села Савинці на Харківщині. Там ми зустріли усміхнену дівчинку Настю. Згодом виявилося, що її родина пережила страшну трагедію: під час обстрілу загинула її рідна сестра, вагітна на той час. Настя розповіла про це дуже по-дитячому, без прикрас: показала на хмаринку, сказала, що вона схожа на тваринку, саме на ту, якою її колись називала сестра. А тоді просто додала: «До речі, вона померла». Діти щирі, вони ніколи не добирають слів — вони говорять факти.

Настя мріяла стати кухарем і вже вміла пекти торти та печиво. Ми розповіли її історію партнерам — київському кафе «Milk Bar». Вони настільки захопилися, що подарували дівчинці кухонне обладнання та запросили на стажування.

За кілька місяців Настя приїхала з родиною до Києва, потрапила у виробничий цех і разом із кондитерами створила свій перший торт. Його запустили в продаж як «торт від Насті». Виручені гроші пішли на облаштування нової кухні в її домі, щоб вона могла вдосконалювати свої навички.

Згодом Настя створила ще один торт — до Дня захисників і захисниць України. Його також продавали в цьому кафе, і так вона стала частиною важливого суспільного процесу.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Milk Bar (@milkbarkyiv)

Ця історія доводить: мрії можуть здійснюватися навіть у найважчі часи. Принаймні для однієї дівчинки це вже стало реальністю.

Дуже тепла історія пов’язана з Дімою з Лупаревого. Ми зустрічалися з ним у майже всіх наших проєктах. І якось він поділився своєю мрією: переїхати в Київ, навчатися там і приєднатися до команди Behind Blue Eyes. Він сказав, що хотів би допомагати дітям так само як це робимо ми.

Ми хотіли, щоб діти знаходили свою творчу іскру

Окрім подкастів, минулого року ми видали фотокнигу. Наклад — 600 примірників — розійшовся повністю. У книзі були зібрані фотографії всіх дітей нашого проєкту, а також наші роздуми про те, що і навіщо ми робимо, і про дитинство в Україні загалом.

Того ж року ми організували три фестивалі «Блищик» у Миколаївській області — у трьох різних селах. Це були дводенні заходи, які створили для дітей безпечний простір, де вони могли спробувати себе в різних напрямах: архітектурі, апсайклінгу, кіно, філд-рекордингу, арт-практиках тощо.

Діти побачили, що навіть у своєму селі можна з простих і доступних речей створити щось креативне. Багато хто розкрив свої таланти й продовжив розвиватися у вибраних напрямах.

На «Блищику» ми також зняли свій перший документальний фільм — роуд-муві про те, як робили фестивалі та з якими викликами стикалася команда. Це кіно було не стільки про «ось, ми провели фестиваль», скільки про досвід: що прості люди, як ми, можуть зібратися разом і зробити життя дітей трохи кращим, дати їм творчі інструменти й підштовхнути до пошуку власної справи.

Назва «Блищик» невипадкова — це синонім слова «іскра».

Ми хотіли, щоб діти знаходили свою творчу іскру, відчували потенціал і сміливість творити