Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Замість троянд – польові квіти, замість діамантів – каблучка з дротика. Як змінилися почуття українців? Досвід проєкту «Я тебе… війна»

Опубліковано

Повномасштабна війна змінила наші цінності, змусила не відкладати життя «на потім» та не шукати зручних моментів. Зокрема – для зізнання в почуттях. Так, російське вторгнення не змінило кохання, але зробило його іншим. Це помітили подруги-медійниці та заснували проєкт «Я тебе… війна».

Це 100 історій від українок та українців, які знайшли або втратили своє кохання впродовж останнього року. 100 історій про боротьбу, віру та надію. Зрештою, це історії, яка стають ще одним свідченням, а водночас – нагадуванням для всього світу.

Ми знаємо, скільки пар одружилися. А скільки закохалися?

Христина: В Україні за перші пів року повномасштабної війни зареєстрували рекордну кількість шлюбів – понад 103 тисячі. Але немає статистики про те, скільки людей розлучилися, а скільки – закохалися. Тому це дуже tricky question.

Але точно зрозуміло, що війна змінила наші цінності. Ми почали розуміти, що життя може закінчитися будь-якої миті. Те, що ми роками накопичували, у будь-який момент може зруйнуватися. У нас немає часу відкладати «на потім». Напевно, саме через це українці почали швидше ухвалювати рішення, зокрема одружуватися, адже завтра може не настати. Це банально, але війна стала каталізатором, аби робити щось тут і зараз. А ще війна – це перевірка на те, чого ти насправді хочеш від життя.

Вікторія: Дуже багато пар переосмислили своє кохання. Хтось перестав відкладати розлучення та шукати відмовки, хтось наважився на освідчення, а когось війна зробила ще ближчими одне до одного. Що можна сказати точно – після вторгнення ми всі стали більш впевненими у своїх рішеннях, особливо в критичні моменти. Згадайте, у найгостріші фази війни було найбільше новин про одруження.

100 історій кохання під час війни

Христина: Уперше ми заговорили про проєкт ще в квітні. Думаю, тоді кожна людина питала себе: «А що я можу зробити?». Усе почалося зі скролінгу стрічки у соцмережах. Я просто дивилася, чим діляться люди і спіймала себе на думці, що бракує чогось доброго. Так, були меми, і вони справді нас всіх рятували. Але не вистачало якоїсь надії, підтвердження, що контакт одне з одним та стосунки не зникли з порядку денного.

Христина Біляковська, Вікторія Середа
Співзасновниці проєкту «Я тебе… війна» Христина Біляковська (ліворуч) та Вікторія Середа

Я довго думала, що можна з цим зробити. Ходила по домівці та постійно щось занотовувала.  Такий «передідейний» стан – ти щось хочеш, але ще не знаєш, що саме, а воно в цей час ніби вже ходить за тобою. І ось, пам’ятаю, телефоную Віці та кажу: «А давай ми зробимо проєкт про історії кохання?». І вона така: «А давай!».

Вікторія: Христя сказала, що хоче зібрати 50 історій кохання. Потім ми подумали, що цього замало, і вирішили збирати 100 та запуститися на сотий день війни.

Запускали проєкт… у шафі

Христина: Я поїхала до Віки у Чернівці, адже сама живу в Києві. За один день ми придумали все: назву («Я тебе… війна»), кольори на брендинг, як і про що будемо писати. Тоді ж зрозуміли, що своїми текстами зможемо подарувати людям надію.

Вікторія: Ми почали шукати авторів і волонтерів, випустили кілька перших дописів. А коли працювали над ідеєю, почалася повітряна тривога. Тож вийшло, що проєкт запускався фактично у мене в шафі. Ми сиділи там три години та дуже хвилювалися, що немає активності та репостів.

Христина: Згодом розповіли про ідею ще одній людині – Анастасії Вуйко, яка нині є нашою комунікаційною менеджеркою. А пізніше до нашої команди долучилася ще одна подруга – Аня Мишко. І знаєте, коли кажуть, що з друзями неможливо нормально працювати, я готова сперечатися. Адже в нашій команді всі – як сім’я.

Перша наша історія – про втрату коханого

Христина: Першою своєю історією з нами поділилася госпітальєрка Катя Галушко. Я побачила її допис про втрату коханого і вирішила написати. Тоді ще навіть не було кінцевого розуміння, який вигляд матиме текст. Але я вирішила, що це відчується після запису історії.

Я знайшла Катю у фейсбуці, а потім хвилин пʼять сиділа і дуже боялася. Що сказати жінці, яка декілька тижнів тому втратила коханого? Я намагалася щось надрукувати – і щоразу видаляла. Руки тремтіли. Я просто не знала, як написати людині, аби вона погодилася розповісти незнайомці про свою втрату. 

Катерина Галушко
Катерина Галушко з коханим Михайлом

Зрештою я все ж відправила повідомлення: «Щиро співчуваю вашій утраті. Вже море разів збираюся вам написати, та все підбираю слова, щоб не образити. Ми запускаємо проєкт про історії кохання під час війни. Хочемо, щоб ваша з Антоном була першою. Чи готові ви розповісти? Якщо ви відмовите, я зрозумію». І вона мені відповіла: «Вітаю! Я можу говорити, ви мене не образите й не засмутите вже більше, аніж доля засмутила».

Іноді достатньо всього двох питань

Христина: Ми домовилися з Катею про відеодзвінок. Я дуже довго готувалася до розмови. Я розуміла, що за кілька секунд приєднається людина, яка нещодавно поховала коханого. Але, на мій подив, Катя не була агресивною, злою чи заплаканою. Вона просто почала зі мною говорити. Щиро говорити.

Катя розповідала свою історію майже дві години. А на початку зазначила: «Я розповім вам дві історії: ви оберете одну або не розкажете жодної». Ніхто не розумів, чому історії дві, адже в медіа писали, що у дівчини загинув коханий. Виявилося, що чоловіків було двоє. А історії – дуже різні. Катя розповідала це все і плакала. У цьому інтерв’ю я поставила всього два запитання, а далі – просто її історія.

Червоні троянди поступилися польовим квітам

Христина: Після тієї розмови я зрозуміла, що наш проєкт трохи не по те, що ми собі уявляли. Людина, переживаючи втрату, не просто розповідала, що ось, я втратила чоловіка, мені погано. Ні. Кожне її речення мало такий сильний інсайт, що я розуміла: інші також мають про це дізнатися. Але щоб зрозуміти та відчути цих людей, тексту буде недостатньо. Тому ми вирішили: потрібен не просто сторітелінг, а ще й подкаст, аби відчувати на слух. І книжка, щоб мати тактильний контакт.

А наприкінці проєкту плануємо влаштувати виставку. Ми завжди просимо героїв не просто розповісти історію, а надіслати фото, якісь артефакти відносин. Скажімо, перед загибеллю Антон подарував Каті браслет зі скандинавськими рунами, і це тепер її оберіг. Почувши це, ми взагалі вирішили, що переосмислюємо феномен кохання під час війни. Говоримо про нові символи. Тому що все, що було «до» – червоні троянди, плюшеві ведмедики – це зовсім інше життя.

Вікторія: Через усі ці історії ми хочемо показати, як трансформуються людські почуття під час війни. Українське кохання, як і всі українці, зараз змінилося, воно має власні символи. Якщо раніше, аби довести своє кохання, треба було подарувати дорогі прикраси, то зараз це може бути каблучка з дротика або польові квіти. Чи авокадо, які привезли жінці на позицію, тому що вона веганка.

Авокадо
Авокадо, які привезли військовій на позицію

До Дня Святого Валентина ми запустили кампанію, у якій розказуємо про символи під час війни. Кожен може долучитися до флешмобу #ЯТебе, розповівши, що для нього означає кохання під час війни. Наприклад, #ЯТебе торт зі свічкою на позиції.

Усі історії проходять через наші сльози

Вікторія: Я редагую всі історії, вони проходять через мене і мій плач. Якщо я не заплакала – історія потребує допрацювання. Але я можу плакати не лише від горя, а й від зворушення, якогось відкриття. Якщо нічого подібного в історії не було, ми її не випускаємо.

Христина: У цьому проєкті кожен знайшов своє місце. І зазвичай, коли ти працюєш з друзями, виникають запитання: «Чому саме я маю робити це?». Натомість у нас все склалося органічно. Ми настільки добре розуміємо, де чия сильна сторона, що людина сама каже: «Я берусь за це».

Віка – філологиня, тому ми вирішили, що вона буде головною редакторкою. Утім кожна історія проходить вичитку всією командою, і кожна з нас відіграє певну роль. Я, наприклад, люблю переписувати заголовки та писати епіграфи.

Фідбек героїв – одне з найважливіших у цьому проєкті

Вікторія: У кожній історії я намагаюся знайти щось для себе, зробити якийсь висновок. Читаю їх ніби якусь книгу, невеличкий роман чи оповідання. Сприймаю радше як щось художнє, ніж журналістське.

А ще мені цікаво спостерігати за реакцією в соцмережах. Дивлюся, чи люди відчули те саме, що й ми, коли робили цю історію. Чи вони також заплакали від того відео, чи викликало воно мурашки. Чи подарувала ця історія натхнення. 

Госпітальєрка Єлена
Єлена з коханим Михайлом

Також важливо, коли наші герої чи героїні пишуть, що задоволені тим, як ми розповіли їхню історію. Адже це теж вклад у їхні стосунки, такий собі фотоальбом їхнього кохання. Можливо, це все вони колись показуватимуть своїм дітям.

А чи можу я взагалі продовжувати запис?

Христина: Здебільшого я записую трагічні історії, а потім довго відходжу. А ще ми плачемо разом із героїнями. У мене була історія Єлени, яка втратила хлопця того самого дня, що й госпітальєрка Катя. Я навіть написала в епіграфі, що ніколи не чула, аби хтось так гірко плакав. І це не перебільшення. Ця дівчина так сильно ридала, що якоїсь миті промайнуло: «А чи маю я право взагалі її записувати?». Та коли ми продовжили говорити, я зрозуміла, що Єлені стало легше.

Після інтервʼю дуже складно відпускати історію. Я знаю, що треба вміти відокремлювати себе від почутого. Але все одно переношу на себе. А як інакше? Я ж дві години слухала, як інша людина втратила коханого, з яким мріяла мати будинок та сім’ю. І якщо ти безсердечна, то можеш одразу після розмови піти варити макарони. А я так не можу. Сиджу, думаю, не можу це відпустити.

«Де ви були у 2014 році?»

Христина: Десь на третій історії мені прийшло повідомлення від незнайомої жінки: «Я дуже дякую за ваш проєкт. Де ви були у 2014 році, коли в мене загинув чоловік, і я не мала, з ким про це поговорити? Військових психологів тоді так багато не було. Груп і спільнот, де про це можна було б поговорити, – також. Я читаю кожну історію і переживаю, ніби свою».

Це стало дуже важливим моментом для нашої команди. Ми зрозуміли, що не просто транслюємо історії кохання, а ще й маємо певний рефлексивний вплив на людей, які  це розповідають.

Читайте також: Замість Tinder – вечорниці. Як залицялися та фліртували наші предки? (ТЕСТ)

Вікторія: Мені нещодавно написала одна з наших героїнь: «Я дуже дякую вам за цей рік. Ми емоційно дуже втомилися від війни, а ви даєте світлі почуття і надію, що людські почуття все ж перемагають». Любов є нашою надією й острівцем безпеки, який нас втримає будь-де.

Наш проєкт – ще один спосіб нагадати світові про війну

Христина: Ми вже записали понад 20 історій, більшість із яких опублікована, частина – ще в процесі. Наразі маємо чотирьох авторок, також частково пишемо ми з Анастасією. Ми завжди відкриті для нових авторів, особливо хочемо бачити в команді чоловіків. Щоправда, нещодавно до нас вже один долучився. До нас приходять такі талановиті люди!  

Зараз ми активно працюємо над майбутньою книгою. Ведемо перемовини з кількома видавництвами і маємо позитивні відгуки. Також на етапі розробки подкаст та майбутня виставка, яка фактично буде сторітелінгом із застосуванням інформаційного дизайну.

«Я тебе… війна»
Частина фотоархіву проєкту «Я тебе… війна»

Оскільки наш проєкт існує винятково як волонтерська ініціатива, ми подалися на грант і сподіваємося отримати фінансування. Водночас у нас є багато класних інформаційних партнерів і просто людей, які підтримують. Тому, я думаю, скоро вийде закрити всі наші потреби.

«Я тебе… війна» – це про памʼять

Вікторія: Я думаю, у всіх є своя історія кохання. Той, хто відчуває чи хоча б раз відчував любов, може про це писати. Мій чоловік – режисер, і він зараз військовий на фронті. Тому мені дуже близьке все, що ми робимо. Я розумію мільйони тих жінок і чоловіків, які чекають свого коханого або кохану з війни.

Христина: Завдяки цьому проєкту я знаю, що не варто боятися говорити про втрату – треба спробувати зрозуміти людину. Не слід ставити дурні питання – треба просто послухати. І всі наші авторки відкривають у собі цю здатність слухати та щиро співчувати людині, а не сухо казати: «Прийми мої співчуття».

Ще одна причина, чому цей проєкт важливий для суспільства, – це пам’ять. Ми не просто говоримо про історії кохання під час війни. Це історія, яка фактично є спогадами та пам’яттю про страшні події через почуття, яке нам всім добре знайоме. Кожен кейс має згадки про наш опір та боротьбу. А отже, це ще одна можливість подивитися на війну з іншого ракурсу.

Фото надані героїнями

Суспільство

«Ви ж його лікуєте?»: учителька Ксенія та її син Юрчик спростовують міфи про аутизм

Опубліковано

2 квітня — Міжнародний день поширення інформації про аутизм. Це учителька, методологиня БФ «СпівДія заради Дітей» Ксенія Костюченко та її син Юрчик. Вони підготували для ШоТам відповіді на найпоширеніші міфи про розлади аутистичного спектра (РАС), з якими зіштовхуються постійно. Усі фрази, які ви побачите тут, Ксенія часто чула від інших людей. Тепер вона розповідає, що з ними не так.

1. «Ви ж його лікуєте? Треба лікувати, обовʼязково!»

Міф: Аутизм — це хвороба, яку можна вилікувати.

Насправді РАС — це нейровідмінність, а не хвороба. Це вроджена особливість розвитку мозку, яка залишається з людиною на все життя.

Ксенія

У нас немає показів для прийому жодних препаратів. Єдине, що «показано» — це створення умов для гармонійного розвитку та соціалізації, тобто інклюзія.

Юрчик

Я відвідую спеціалістів, з якими вчуся краще розмовляти та спілкуватися, спокійніше реагувати на звуки, контролювати свої рухи та бажання. Якщо чогось не вмію, то я або вже в процесі навчання, або воно в мене на черзі.

2. «У Юрчика талант до музики — напевно, через те, що в нього РАС»

Міф: Усі люди з аутизмом — генії або мають унікальні здібності.

Цей міф популярний завдяки фільмам і серіалам. Насправді лише частина людей з аутизмом має так звані «острівці геніальності», але більшість перебувають на різних рівнях інтелектуальних здібностей, як і нейротипові люди.

Юрчик

У музичній школі кажуть, що я дійсно дуже здібний. Але в нас уся сімʼя музикальна — всі грають на музичних інструментах і співають, — тому батьки вчасно це помітили та намагаються розвивати. Я граю на флейті, співаю дискантом (високим хлопчачим голосом — ред.) і можу підібрати будь-яку мелодію на фортепіано. Але значно більше люблю грати в планшет.

3. «Ви що, робили йому щеплення?» 

Міф: Вакцинація спричиняє аутизм.

Цей міф спростували численні наукові дослідження. Первинну статтю, що пов’язувала аутизм з вакцинами, визнали фальсифікацією, а її автора позбавили ліцензії.

Ксенія

У нас зроблені всі щеплення за календарем, адже син не має жодних протипоказань. 

4. «О, в нашому класі був хлопчик з РАС — я знаю, що це таке!»

Міф: Усі люди з РАС однакові.

Аутизм — це спектр, а не однакова характеристика для всіх. Деякі люди в спектрі можуть бути надзвичайно комунікабельними, інші — навпаки потребують більше простору. Хтось має виражену сенсорну (доторкову) чутливість, а хтось ні. Дехто може вражати феноменальною пам’яттю або глибокими знаннями в певній галузі, а інші потребують значної підтримки в повсякденному житті.

Юрчик

Я маю гіперчутливість до емоцій, зчитую навіть найнепомітніші. Якщо хтось свариться, мені стає дуже страшно й незатишно. 

Ксенія

А один мій учень з РАС міг звернути увагу на чужі емоції, тільки якщо йому про них чітко сказати. 

5. «Ти — героїня, якщо виховуєш дитину з аутизмом»

Міф: Щоб виховувати дитину з РАС, потрібні героїчні зусилля.  

Це один з тих міфів, який звучить ніби з повагою, але насправді може бути дуже шкідливим. Батьки дітей з РАС часто живуть звичайним життям: піклуються про дітей, підтримують, водять на гуртки, сперечаються про виконання домашніх завдань, купують улюблені іграшки. Так, у їхньому житті можуть бути виклики, але, зрештою, виховання дітей — непроста справа для всіх батьків. 

Ксенія

Коли суспільство автоматично записує всіх батьків дітей з РАС у «герої», це створює хибне уявлення, що такі діти — обов’язково «тягар», що з ними завжди складно. Хоча реальність різна: комусь складно, а комусь абсолютно нормально. Для нашої сімʼї, наприклад, виховання дитини з РАС — це просто наше життя, ми не вважаємо його подвигом.

Так, бувають дуже тяжкі випадки, але не лише в сімʼях, де є дитина з РАС. Тому важливо не узагальнювати. 

 

6. «Ми не можемо ризикувати навчальними досягненнями 30 дітей в класі»

Міф: Присутність дітей з аутизмом у класі може негативно впливати на навчання нейротипових учнів. 

На жаль, ця думка популярна в школах. І це не дивно, бо є упередження, що дитина з РАС обовʼязково заважатиме, і з нею неможливо буде впоратись, якщо ти не супергерой. Це хибна та шкідлива думка, яка позбавляє учнів можливості підготуватись до реального життя у світі, де різні люди взаємодіють між собою. 

Ксенія

На щастя, численні дослідження спростовують цей стереотип і показують переваги інклюзивної освіти для всіх учнів. Це, зокрема, формування толерантності та поваги до різноманітності.

Це розвиває соціальні навички: співпрацю, емпатію та взаємодопомогу. І головне, в інклюзивних класах безперечно було зафіксоване покращення академічних результатів — учні мають вищий рівень успішності, бо там використовують різноманітні педагогічні методики та більше індивідуалізованого підходу.

Я постійно працювала в інклюзивних класах, бо бачу переваги й для себе — я розширюю свої педагогічні компетенції, які приносять користь усім учням. 

Читати далі

Суспільство

«Укрзалізниця» додала в Києві нову зупинку для двох потягів

Опубліковано

«Укрзалізниця» додала на платформі Видубичі-Трипільські в Києві зупинки для двох потягів далекого сполучення. З 10 квітня ці потяги зупинятимуться на платформі в обох напрямках.

Про це повідомили в компанії.

На зупинці зупинятимуться такі потяги:

  • №79/80 «Січеслав» Дніпро – Львів;
  • №793/794 Черкаси – Київ.

Читайте також: Що робити, якщо з додатку «Укрзалізниці» після кібератаки зникли квитки

Платформа Видубичі-Трипільські розташована поруч із Південним мостом та транспортною розв’язкою, що робить її зручною для пересадки. Вона входить до транспортного вузла «Видубичі», який об’єднує:

  • станцію метро «Видубичі»;
  • приміську платформу «Видубичі» та кільцеву електричку;
  • автостанцію «Видубичі».

Як зазначили в УЗ, ця зупинка дозволить мешканцям лівобережних районів Києва швидше та зручніше добиратися до Черкащини, Кіровоградщини та Придніпров’я.

Нагадаємо, що «Укрзалізниця» впровадила безплатні пропозиції для пасажирів.

Фото обкладинки: RailGallery

Читати далі

Суспільство

«Спротив триває»: активісти «Жовтої стрічки» провели нову акцію у Криму (ФОТО)

Опубліковано

Активісти руху «Жовта стрічка» до початку другого місяця весни розповсюдили у Сімферополі, Севастополі, Бахчисараї, Ялті та Армянську символи спротиву.

Про це повідомили у «Жовтій стрічці».

«Квітень вступає у свої права, а рух спротиву продовжує невтомно доводити, що Крим — це Україна. Бо спротив триває. Бо українці борються. Бо кожного дня на Кримському півострові тривають акції спротиву, і сьогоднішній день не виключення. Бо КРИМ — ЦЕ УКРАЇНА!» — написали у русі.

Читайте також: Ukraїner та PR Army створили фільм про депортацію кримських татар (ВІДЕО)

Нагадаємо, що рух активісти «Жовтої стрічки» до 24 лютого провели акцію в окупованих містах (ФОТО).

Раніше ми писали, що у Криму на вершині Пахкал-Кая встановили українські прапори (ФОТО).

Фото: телеграм-канал «Жовтої стрічки»

Читати далі