Американці хапались за голову: українка покинула кар’єру в США і повернулася на Троєщину

24-річна Анастасія Онищенко три роки прожила у США й будувала успішну карʼєру — але перспективи «американської мрії» не змогли вгамувати тугу за домом. Попри безпеку за океаном і вмовляння американців залишитися, дівчина повернулася до України. #ШОТАМ розповідає її історію.

Анастасія Онищенко

переїхала до Києва після трьох років життя у США

Як Instagram привів мене до Міннесоти 

Я народилася і виросла в Києві. 24 лютого 2022 року, як і в кожного українця, моє життя розділилося на «до» та «після». О 4-й ранку мене розбудила мама зі словами, що почалася війна. Це був суцільний шок і повне нерозуміння, що робити далі. Ми планували виїхати в наше село на Київщині, але через величезні затори так і не доїхали. Село опинилося під окупацією росіян, як і сусідні Бородянка та Андріївка. 

Спочатку я виїхала до Франції, але адаптуватися там було вкрай важко. Згодом в Instagram випадково натрапила на благодійну організацію, яку заснувала українка та її друг-американець. Вони допомагали українцям переїхати до США: забезпечували житлом, їжею, допомагали з роботою та документами. Єдиною умовою було прилетіти саме до Міннеаполіса — міста у штаті Міннесота. 

Спочатку ми жили в будинку, схожому на гуртожиток. Усе навколо здавалося як у фільмі — настільки інше. З часом відчуття «туриста» зникло. Проте серце все одно прагнуло додому, адже в Україні все рідне – мова, люди, сім’я. Про це я думала всі три роки еміграції.

Стала частиною легендарного закладу, заснованого українцями

У перший день перебування, гуляючи містом я помітила напис українською: «м’ясні ковбаси». Побачити його на іншому континенті за океаном було для мене справжнім шоком. Виявилося, що це ресторан і магазин у 1954 році заснувала родина Крамарчуків з Тернопільщини. Вони переїхали до США під час Другої світової війни.

Більшість працівників тут — українці, зокрема й вимушені переселенці. У закладі виготовляють мй 50 видів ковбас за рецептами з різних країн світу. Поруч із м’ясарнею є ресторан, де готують страви української кухні: борщ, голубці, котлети, вареники. Заклад відвідують і місцеві, і туристи, і навіть губернатор Міннесоти Тім Волз.

Я зайшла до м’ясарні Крамарчуків та запитала, чи потрібні їм працівники. І мене взяли на роботу офіціанткою в ресторані.

Одного разу я вирішила зняти відео для соцмереж закладу. Ролик «залетів», пану Оресту (власнику — ред.) дуже сподобалося, і я почала займатися контентом професійно. Навіть придбала камеру. Так мене перевели у відділ маркетингу, де я стала SMM-менеджеркою. Завдяки соцмережам у нас з’явилося багато нових клієнтів та підписників. Там я пропрацювала два роки.

Як американці ставилися до українців 

Американці вразили мене своєю підтримкою та теплим ставленням до України. Зокрема, вони регулярно допомагали українцям, брали участь в акціях протесту, а на їхніх будинках повсюди майоріли синьо-жовті прапори. 

Ми часто робили в ресторані горішки зі згущеним молоком. Власники закладу власним коштом купували всі інгредієнти. Три горішки коштували приблизно 10 доларів, і весь виторг від продажу йшов на допомогу Україні. Американці купували їх не лише через смак, а й через бажання підтримати нас.

Америка дійсно дає шанс кожному. Навіть працюючи кур’єром чи клінером, можна мати гідний рівень життя, якщо ти готовий наполегливо працювати. Водночас в США гостро стоїть питання безпеки: є райони, де виходити на вулицю ввечері вкрай ризиковано.

Одного разу ми з хлопцем зіткнулися з цим особисто — невідомий чоловік ліг спати прямо у нас на порозі, накрившись нашим же килимком для ніг.

Окремою темою є медицина — вона дійсно якісна, але неймовірно дорога. Наприклад, якщо ви зламали ногу на вулиці й не маєте страховки, звичайний виклик «швидкої» може обійтися у мінімум 400 доларів. 

Зворотний бік «американської мрії»

Суттєві труднощі принесли й зміни в міграційній політиці з приходом до влади Дональда Трампа. Раптово настала пауза в розгляді справ українських мігрантів, тож українці опинилися в підвішеному стані. 

За правилами програми Uniting for Ukraine (U4U), виїзд за межі країни заборонений навіть для коротких подорожей, а дозволи на роботу почали видавати абсолютно рандомно: хтось отримував документи за місяць, а я очікувала на них понад рік.

Від українців також стали вимагати надати докази, чому в Україні перебувати небезпечно. Наприклад, у разі влучання у ваш чи сусідній будинок, слід було надати фотографії з місця подій, посилання на офіційні повідомлення у медіа та документи, що підтверджують руйнування чи пошкодження майна. Також необхідно  було детально описати свою ситуацію та обґрунтувати, чому повернення в Україну є небезпечним.

Ситуація погіршилася і через перевірки служби ICE: офіцери могли просто посеред вулиці зупинити автомобіль мігранта та відправити на декілька днів до в’язниці до з’ясування обставин — навіть, якщо у людини документи чинні. У той період напруга була настільки високою, що багато хто просто боявся зайвий раз виходити з дому.

Власник ресторану особисто просив міграційну службу видати документи

Коли мені таки не продовжили дозвіл на роботу, я сприйняла це як знак. Понад пів року була без офіційного заробітку і просто втомилася чекати. Навіть після надання всіх доказів папери так і не прийшли, і я зневірилася в тому, що це взагалі станеться. 

Я вдячна Америці за те, що мене тут прийняли, дали прихисток, дах над головою та гарну роботу, завдяки якій я мала змогу фінансово допомагати своїй родині, зокрема брату, який після поранення на фронті потребував довготривалої реабілітації.

Я дуже сумувала за домом, три роки не бачила своєї сім’ї, мами, братів, зокрема молодшого. Коли я їхала, він був маленьким хлопчиком, а зараз йому вже 15, він вищий за мене. Я бачу, як постаріла моя бабуся, на її обличчі з’явилися нові зморшки. Війна розлучає, і я не хотіла втрачати більше ні хвилини, тому вирішила повернутися.

Коли я розповідала знайомим американцям про своє рішення, вони були в шоці й буквально хапалися за голову. Мене наполегливо переконували залишитися, обіцяючи чудове життя та успішну кар’єру в США, і щиро не розуміли, навіщо їхати туди, де триває війна.

Власник ресторану навіть звернувся до міграційної служби США з офіційним листом, де наголошував на тому, що я — цінний працівник, який залучає нових клієнтів і приносить прибуток — а отже, приносить користь і американській економіці. Він просив якнайшвидше видати мені документи, аби я не залишала країну, і навіть пропонував фінансову підтримку. 

Проте коли я остаточно пояснила, що моє серце тягнеться додому, він поставився до цього з глибокою повагою. Мені надсилали зворушливі повідомлення з найкращими побажаннями й казали: якщо я ухвалила таке рішення, значить для мене воно є єдино правильним.

Щастя під звуки сирен на Троєщині

Попри страх перед війною, я повернулася до рідного Києва і зараз про це зовсім не шкодую. Америка подарувала мені колосальний досвід, але бажання бути вдома виявилося сильнішим. 

В Україні я почала все з нуля. Виявилося, це не так страшно, якщо ти готовий діяти. Поки що я в пошуку себе: присвячую час родині, веду блог, відвідую цікаві заходи та допомагаю бабусі на городі. Кар’єра зараз не є моїм головним пріоритетом — я просто насолоджуюся моментом. 

Звісно, вдома буває страшно. Коли ночі стають гучними від ракет і «шахедів», а дім здригається від вибухів, ти не знаєш, куди ховатися. Але щоразу, коли настає світанок, дякую за те, що жива, що я у себе вдома.