Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Активістка з Маріуполя створила на Закарпатті Інтеграційний хаб та згуртувала місцевих і переселенців 

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Зараз ви читатимете статтю зі спецпроєкту ШоТам та Проєкту USAID «ГОВЕРЛА» про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Тут розповідаємо про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.


Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.

Дар’я Маркович хотіла розвивати рідний Маріуполь та разом з командою об’єднала місцевих активістів. Вона досліджувала проблеми, які є в молоді — що вони хочуть змінити, яким бачать місто, а ще піклувалася про переселенців з Донеччини та Луганщини.

Навіть коли росіяни почали знищувати місто після 24 лютого, дівчина поїхала не одразу. Та коли авіабомба впала у 200 метрах від її будинку, наважилася виїхати. Нині Дар’я живе в Мукачівській громаді на Закарпатті. Там  вона продовжила робити те, що вміє найкраще — і за підтримки місцевої влади створила Інтеграційний хаб для місцевих і переселенців. 

Будувала в Маріуполі майбутнє для молоді

У рідному місті Дар’я працювала в громадському секторі — у Маріупольській Спілці Молоді. Коли у 2014 році почалася війна, в місто приїхали дуже багато переселенців з Донецької та Луганської областей.

«Ми відкрили Центри підтримки родини в Маріуполі, а за рік — Молодіжні центри. Це були такі доступні простори, де будь-яка молода людина могла прийти, абсолютно безкоштовно провести час, поспілкуватися з однолітками, відвідати тренінги», — згадує Дар’я. 

Дар’я в районі Драмтеатру в Маріуполі до повномасштабної війни. Фото надала героїня

За роки роботи утворилася група з 25 молодих активістів,  які хотіли змін для свого міста. Там навіть створили Молодіжну раду, обрали її представників, і вона успішно пропрацювала 2 роки до початку повномасштабного вторгнення.

У Маріуполі відчували наближення великої війни. 24 лютого деякі колеги Дарʼї поїхали, та вона — ні. 

«Я лишилася, бо в мене мама не хотіла виїжджати, а я не могла її покинути. Тому перші дні ми волонтерили,  допомагали військовим і людям, у яких уже були знищені будинки», — розповідає дівчина.

Виживали, як могли

За 4-5 днів росіяни почали все більше обстрілювати місто. Зникли комунікації — інтернет, світло, газ, тепло.

«Ми виживали, як могли: ходили по воду на місцеві річки й колодязі, готували їжу на польовій кухні. Мали дружній двір — люди одне одному допомагали, по черзі підтримували вогонь», — згадує Дар’я. 

12 березня з’явилася інформація, що десь у центрі міста є зв’язок. З друзями Дар’я вирушила пішки 10 кілометрів в одну сторону, аби поговорити з близькими з інших міст, бо росіяни розповсюджували чутки, що взяли Маріуполь і Київ. 

«Коли ми туди йшли, то бачили, що міста вже немає. Те місто, яке ми знали, вже не могли впізнати. До того ж ішли дорогою, де треба було просто переступати через трупи людей», — згадує активістка.

Пошкоджені від вибухів будинки в Маріуполі. Фото надала героїня

Тоді Дар’я змогла подзвонити близьким і сказати, що вона жива. Однією з таких людей була голова громадської організації Уляна Токарєва, яка запевнила, що треба якомога швидше їхати з міста, і розповіла про маршрути зелених коридорів. Та остаточно виїжджати Дарʼю змусила ситуація, яка відбулася за 4 дні:

«Перед тим, як стався приліт у Драмтеатр, скинули авіабомбу на басейн “Нептун”, який розташований за 200 метрів від мого будинку. Моя мама якраз піднялась у квартиру з підвалу, і вибуховою хвилею їй пошкодило очі. Це стало останньою краплею, тому я сказала, що в неї є пів години, аби зібрати речі».

Зруйнована будівля басейну «Нептун» після вибуху авіабомби. Джерело: телеграм–канал Mariupolnow. Фото надала героїня

Їхали якомога далі від Маріуполя

Так з мамою, подругою та трьома котами вони вирішили їхати з міста одним з маршрутів, про який Дар’я дізналася від колеги. До селища Мангуш, що за 20 кілометрів від Маріуполя, довелося їхати 9 годин. Активістка згадує: 

«Була черга машин, пролітали літаки, ми їхали через російські блокпости. Людей перевіряли, роздягали».

Вночі дівчина та її близькі дісталися Мангуша, де переночували в місцевій лікарні. Наступного дня вирушили в Бердянськ, згодом до Запоріжжя й Дніпра. Кінцевою точкою маршруту було Мукачево. Керівниця Уляна запросила Дарʼю в село, в будинок бабусі та дідуся, де можна було прийти до тями після всього пережитого й обдумати подальші кроки.

«Ми їхали якомога далі від Маріуполя. Хотіли бути на відстані від того, що відбувалося там», — ділиться Дар’я.

Дар’я та одна з її евакуйованих кішок. Фото надала героїня

Уже за 1,5 місяці об’єднала місцевих і переселенців на Закарпатті

Трохи оговтавшись, у новому місті Дар’я та її колеги вирішили використати свій восьмирічний досвід роботи з переселенцями:

«Ми розуміли, що зараз Мукачево стає таким самим, як Маріуполь у 2014 році: є багато переселенців плюс різниця менталітетів. Місцеві мають розуміти, як правильно ставитися до тих, хто приїхав, а переселенці — що життя тут може відрізнятися від того, як вони звикли жити у своїх регіонах».

Аби дізнатися думку громадськості що їм потрібно, яких проєктів і сервісів не вистачає — Дар’я й Уляна вирішили зібрати всіх разом на зустріч. Об’єднати владу, громадський сектор і всіх інших в одному приміщенні було складно, бо такого приміщення не було.

Дар’я на зборах у Мукачеві. Фото надала героїня

За підтримки місцевої влади, людей вперше зібрали в актовій залі, аби обговорити ідею створення хабу. Присутні таку ідею підтримали, тому маріупольські активістки звернулися до партнерів, з якими вже працювали у своєму місті — Програми розвитку ООН в Україні й Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН). 

У новому хабі — студія звукозапису та доступні приміщення

Проєктну заявку погодили, й жінки отримали грантову допомогу. Так почалося створення Інтеграційного хабу, приміщення для якого надала місцева влада:

«Цей будинок має історичну цінність, тому вони нас консультували щодо ремонтних робіт. А ще після завершення ремонту ми передали повністю приміщення хабу на баланс міста — влада фінансує заробітні плати працівникам, прибирання, комунальні послуги тощо».

Приміщення інтеграційного хабу. Фото надала героїня

Заступниця Мукачівського міського голови Юлія Тайпс розповідає: 

«Коли ми почули про ідею створення хабу, то зрозуміли, що це має бути в Центрі громадськості та національних культур. Це великий досвід насамперед для нас, як для органу місцевого самоврядування, у взаємодії між місцевою владою та громадянським суспільством. І саме повна назва “Інтеграційний хаб — платформа спільних дій” показує нам, що насправді надважливо кооперуватися між громадськими організаціями, активістами місцевого рівня й тими, хто приїхав до нас з інших регіонів. Тому що кожен з них — це унікальна людина, яка має свої креативні ідеї та може доповнювати інших».

Молодіжна рада Мукачева запропонувала, аби в цьому хабі була маленька студія звукозапису, бо в громаді є музичні гурти та виконавці. Тому тут зробили місце, де можна прийти та безкоштовно записати треки чи зняти ролик для Ютубу. 

Заступниця Мукачівського міського голови Юлія Тайпс у студії звукозапису інтеграційного хабу. Фото: ШоТам

Також у хабі є зала для тренінгів, щоб люди могли комфортно проходити навчання, і переговорна кімната, де можна працювати за комп’ютером. Ще одна кімната — для творчості: з інтерактивною дошкою та зручними сидіннями.

Усі кімнати можна переобладнати чи об’єднати, аби проводити там заходи. До того ж приміщення є повністю безбар’єрними. Дар’я додає:

«Хаб оснащений вказівниками зі шрифтом Брайля для людей, у яких є проблеми з зором. Також в інтер’єрі використані  кольори, які не викликають подразнення, якщо в людей є якийсь вид епілепсії, наприклад. Ну і, звичайно, є підйомник, на якому може людина на кріслі колісному піднятися на другий поверх».

«Я не бачу ніяких перешкод»

Новий простір у Мукачеві для місцевих і переселенців готували близько 9 місяців і відкрили 17 травня 2023 року. За тиждень Дар’я народила дитину, тож на деякий час Закарпаття для неї стало новим домом.

«Ми жили в промисловому місті, а тут воно більш туристичне. Люди спокійніші, і до цього треба було звикнути. Та місцеві відкриті до співпраці, одне одного справді підтримують, і я не бачу ніяких перешкод для втілення чогось подібного й надалі».

Нині Дар’я прагне створювати нові центри в інших містах. І мріє показати синові відбудований рідний Маріуполь. 

Суспільство

Ukrainian Fashion Week у лютому проведе благодійні покази: як долучитися

Опубліковано

Український бренд одягу FROLOV 14 лютого відкриє UFW денним рок-концертом. Квитки на покази можна отримати у благодійному розіграші для проєкту «Обличчя героїв».

Про це повідомили в інстаграмі FROLOV.

У сезоні FW25-26 Ukrainian Fashion Week запустила благодійну ініціативу «Обличчя героїв». Цей проєкт спрямований на підтримку, відновлення та реабілітацію поранених з мінно-вибуховими травмами обличчя.

Щоби отримати запрошення на один із показів, необхідно:

Організатори транслюватимуть подію онлайн, етер можна буде подивитися безплатно.

Нагадаємо, що Ukrainian Fashion Week створює адаптивну моду для ветеранів та людей із травмами.

Також ми писали, що український бренд FROLOV створив костюм для Бейонсе (ФОТО).

Фото обкладинки: фейсбук-сторінка UFW

Читати далі

Суспільство

«У нього така старість, якої хотілося б і мені». Це дідусь із Тернопільщини, що почав власну справу після 70

Опубліковано

У свої 73 Ярослав Мельничук не любить сидіти на місці: він опанував смартфон, допомагає онучці закривати благодійні збори для війська, співає та читає реп. А ще почав власну справу — виготовляє дерев’яні підставки під телефон. Каже, що робить ці речі з власної потреби, — щоб було зручніше дивитися улюблені відео про риболовлю:

«Це дуже кропітка праця: я завжди кажу, що легше хату збудувати, ніж робити ці підставки. Але саме вони дають мені силу та здоров’я — тепер я цим живу».

ШоТам розповідає історію дідуся, який завдяки онучці став зіркою інтернету та створив власну прибуткову справу на пенсії.

Ярослав Мельничук

пенсіонер, виготовляє дерев’яні підставки

Завдяки онучці про мене знає весь інтернет

Усе своє життя я працював будівельником, а коли вийшов на пенсію, то дуже полюбив ходити на риболовлю та просто гуляти біля річки в рідному селі. З часом почав збирати різні гілки на березі, щось із них виготовляти та лакувати. 

А ще мені було шкода, коли щось красиве пропадає, тому вирішив створити вдома в альтанці музей, де збирав старовинні речі, які знайшов вдома чи принесли сусіди. В мене є старі годинники, машинки для стрижки, маслобійки, фото, касети та платівки. Діти часто приходять сюди й уважно все розглядають.

Ярослав Дмитрович показує дерев’яну підставку для пляшок у власному домашньому музеї. Фото надала Віталія Грицак

Кілька років тому мені подарували смартфон. Онуки навчили ним користуватися, тож часом я дивлюся якісь відео, і так натрапив на ролик з підставками під телефон. Я вирішив, що хочу робити таке ж, бо коли ми дивилися щось разом з онукою, то зазвичай спирали телефон на якусь банку. Тому для мене дерев’яна підставка — це дійсно корисна річ. 

Спершу не вдавалося створити щось красиве, але я дуже старався. Першими моїми виробами були підставки з нотами — я зробив їх для учнів моєї дочки, яка викладає в музичній школі. 

Підставка «Моя дочка музикантка» від Ярослава Дмитровича. Фото надала Віталія Грицак

Далі онучка Віта написала на своїй сторінці про мене, і музичне училище з Полтавщини замовило 30 таких підставок. Потім почали замовляти й інші підписники Віти. Я не ставив якоїсь ціни — казав, що дадуть, те й буде. Половину коштів витрачав на матеріали, а половину віддавав на армію.

Мої підставки вже бачили Америку й Австралію

Справа так захопила мене, що я почав створювати зайчиків, песиків та інших тваринок. Символом нашого села Коропець є риба короп, тому я створив і таку підставку — це улюблений мій виріб, бо риболовля є моїм захопленням. До речі, її замовляють наші односельці, які живуть за кордоном, тому мої підставки вже є у Франції, Таїланді й Америці. А один з найскладніших виробів — підставка з тризубом — полетів до Австралії. Звідти ж у мене замовили кенгуру.

Підставку з тризубом замовили односельці Ярослава Дмитровича, що живуть в Австралії. Фото надала Віталія Грицак

Я створюю кожен виріб досить довго: спершу його треба намалювати, потім вирізьбити, пошліфувати та полакувати, а далі він висихає понад добу. Це дуже кропітка праця, але саме підставки дають мені силу та здоров’я — тепер я цим живу.

У мене поки немає майстерні — я облаштував собі робоче місце в стодолі. Там поставив свій станок і зберігаю всі підставки, яких за день можу створити пʼять-шість.

Знайомі та друзі мене підтримують — кажуть, що вже чули про мене по радіо. А я собі жартую, що мене вже навіть в Америці показують. В юності я їздив по світу й зовсім не мав часу робити щось для себе, що приносить мені радість.

Мій молодший брат — різьбяр, племінник також виготовляв меблі, тому я вирішив продовжувати сімейну традицію. Рідні завжди підтримують і радіють за мене, та іноді дружина жартує, щоб я не задирав носа, бо ще хтось мене собі забере. Але то все жарти, і я дуже вдячний своїй онучці за підтримку, і що тепер про мене знає весь інтернет.

Ярослав Дмитрович залюбки робить підставки для військових та дає лоти на благодійні розіграші онучки. Фото надала Віталія Грицак

А ще мої підставки замовляють на фронт. Якось нам навіть надіслали фото, як використовують підставку для телефона в окопі. Звісно, з військових ми кошти не брали — це наша маленька подяка за захист. Щиро хотів би перемоги для України, а ще прожити ще хоча б 10 років, щоб міг зібрати своїх рідних і друзів за великим столом в нашому селі на березі Дністра. 

співачка, волонтерка й онука Ярослава Дмитровича

Перша дідова підставка зібрала 150 тисяч для війська

Мої підписники дуже полюбили діда, бо він такий, який є, нікого з себе не вдає. Та йому й не треба це робити, адже дід завжди був дуже харизматичний. Коли він почав створювати підставки, я саме організовувала благодійний збір для нашого війська — тоді ми разом зняли відео, заспівали та зачитали реп і виставили його підставку як благодійний лот. 

Він і раніше допомагав мені з лотами — то свій фірмовий маринований оселедець запропонує, то домашнє вино. А того разу підписники побачили підставку й почали запитувати, чи можна таке придбати окремо.

Віта написала про дідусеві підставки у своїх соцмережах, і так у нього з’явилися перші покупці. Фото надала Віталія Грицак

Так і стартувала рекламна кампанія з підтримки дідового бізнесу. До речі, тоді ми зібрали понад 150 тисяч гривень для бригади «Рубіж» — це був один з перших виробів, який називався просто «Під ваші тіліфони». Переможець так щиро дякував, що дідові це було набагато цінніше за гроші.

Тепер, коли я організовую благодійні збори й долучаю до цього діда, то завжди знаю, що зможу швиденько зібрати необхідну суму.

Він завжди долучається до усіх моїх зборів — чи дає підставку на розіграш, чи просто сам донатить. За минулий рік вдалося зібрати близько півтора мільйона гривень, зокрема й завдяки його допомозі.

Понад пів тисячі виробів з оригінальними назвами

Дід придумує дуже цікаві назви для своїх виробів. Наприклад, підставка з нотою називається «Моя дочка-музикантка», зайчик — «Той, хто поїв усю капусту на городі», а ще є «Гусі-гусі, га-га-га», «Пливе качка, пливе сороката, я ж тобі казала, що я не багата». Також у діда є «Білочка, що поїла всі горішки і нема, що продати» або «Зуб, дешевший, ніж у стоматолога».

Кожен виріб Ярослава Дмитровича має оригінальну назву. Фото надала Віталія Грицак

За понад рік у діда було більше 500 замовлень. Він створив певний асортимент, який він виготовляє наперед, але буває, що люди звертаються з проханнями створити щось особливе. Наприклад, одна жінка замовляла підставку у вигляді окулярів для своєї подруги, яка працює окулісткою, а ще одні покупці мали вдома кажана, тому попросили вирізьбити його. 

Дід дуже любить дарувати свої вироби — якщо хтось із чимось йому допоможе, він залюбки дарує якусь підставку.

Люди завжди дуже вдячні й надсилають свої фото з виробами. Я відразу роблю скрин та пересилаю дідові у вайбер. Наша з ним переписка — це суцільні скриншоти відгуків його клієнтів. Я зовсім не очікувала, що так буде, але дуже рада, що дід знайшов свою справу, і вона приносить йому радість.

Мрію про таку ж старість, як у діда

Спершу дід казав, що не треба встановлювати якусь конкретну ціну — оплата буде, що дадуть. Десь рік ми так і працювали. Люди платили по-різному — від 200 до 500 гривень. Але потім я побачила, що він приділяє цьому дуже багато часу та сил, втомлюється від фізичної роботи, тому тепер кажу, що в середньому підставка коштує 400-500 гривень, щоб дідова робота окупилася.

Коли ми надсилаємо людям вироби, завжди додаємо лист із побажаннями від діда та ще якийсь подарунок — це можуть бути сушені яблука від бабусі, свіжі груші з нашого саду, горіхи чи цукерки. Я ж дуже люблю підставку, яка в діда не вийшла — це мав бути козеріг, але ми назвали його чупакаброю, і вона тепер у мене на поличці.

Віталія з дідусем Ярославом Дмитровичем. Фото надала героїня

Я дуже щаслива, що маю у своєму житті такого діда. Він завжди дає мені щось домашнє, коли я кудись їду, та завжди зустрічає, коли повертаюся додому. Дід дуже мене любить і завжди підтримував мою творчість, тому я тепер навзаєм підтримую його справу. 

Дуже ним пишаюся, адже зазвичай літнім людям складно зробити якийсь новий крок. А дід не такий — він є мотивацією для нашої сім’ї: у нього зараз така старість, якої хотілося б і мені. 

Читати далі

Суспільство

В Україні запустили медіаплатформу з історіями опору на окупованих територіях

Опубліковано

В Україні запустили медіаплатформу Signal to Resist. Матеріали на сайті присвячені опору та деокупації тимчасово захоплених росією територій України. 

Про це повідомляє головний редактор платформи Дмитро Кузубов у фейсбуці.

Про проєкт

На платформі розповідають історії незламності людей, які пережили окупацію. У першу чергу журналісти досліджують поневолення Херсона, що тривало вісім з половиною місяців. Команда Signal to Resist збиратиме розповіді цивільного та воєнного спротиву окупації, аналізуватиме важливі епізоди цього періоду, контроверсійних персонажів та діяльність руху опору.

Усі матеріали дублюватимуть англійською для фіксації воєнних злочинів і серед міжнародної аудиторії. 

Читайте також: Українські ветерани здобули першу нагороду на «Іграх Нескорених»

Своєю історією для проєкту поділилася журналістка та мати трьох дітей Світлана Горєва, яка не виїжджала з Херсона під час окупації.

Головним редактором Signal to Resist став харківський журналіст Дмитро Кузубов, який працював фрилансером для «Української правди», Hromadske, Liga.net, Texty. А також співпрацював з The New York Times, CNN та Die Zeit для матеріалів про  російську агресію проти України.

Фото з фейсбук-сторінки Дмитра Кузубова

«Чому саме Херсон? Це єдиний обласний центр, який росіяни захопили після 24 лютого 2022-го, й водночас — приклад масштабного опору. Опору місцевих, який разом із вдалими діями наших військових приніс результат — довгоочікуване звільнення», — пояснив на своїй сторінці у соцмережах головний редактор Дмитро Кузубов.

Перспективи

Цього року команда медіаплатформи планує презентувати фільм про спротив херсонців окупації. Над документальною стрічкою працює естонський режисер Ільмар Рааґ та команда українських журналістів і кінематографістів з компанії DGTL RLGN.

Нагадуємо, що анімація «Я померла в Ірпені» перемогла на міжнародному фестивалі короткого метру у Франції.

Фото обкладинки: сайт Signal to Resist

Читати далі