Суспільство
Активістка з Маріуполя створила на Закарпатті Інтеграційний хаб та згуртувала місцевих і переселенців
Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.
Будувала в Маріуполі майбутнє для молоді
«Ми відкрили Центри підтримки родини в Маріуполі, а за рік — Молодіжні центри. Це були такі доступні простори, де будь-яка молода людина могла прийти, абсолютно безкоштовно провести час, поспілкуватися з однолітками, відвідати тренінги», — згадує Дар’я.
«Я лишилася, бо в мене мама не хотіла виїжджати, а я не могла її покинути. Тому перші дні ми волонтерили, допомагали військовим і людям, у яких уже були знищені будинки», — розповідає дівчина.
Виживали, як могли
«Ми виживали, як могли: ходили по воду на місцеві річки й колодязі, готували їжу на польовій кухні. Мали дружній двір — люди одне одному допомагали, по черзі підтримували вогонь», — згадує Дар’я.
«Коли ми туди йшли, то бачили, що міста вже немає. Те місто, яке ми знали, вже не могли впізнати. До того ж ішли дорогою, де треба було просто переступати через трупи людей», — згадує активістка.
«Перед тим, як стався приліт у Драмтеатр, скинули авіабомбу на басейн “Нептун”, який розташований за 200 метрів від мого будинку. Моя мама якраз піднялась у квартиру з підвалу, і вибуховою хвилею їй пошкодило очі. Це стало останньою краплею, тому я сказала, що в неї є пів години, аби зібрати речі».
Їхали якомога далі від Маріуполя
«Була черга машин, пролітали літаки, ми їхали через російські блокпости. Людей перевіряли, роздягали».
«Ми їхали якомога далі від Маріуполя. Хотіли бути на відстані від того, що відбувалося там», — ділиться Дар’я.
Уже за 1,5 місяці об’єднала місцевих і переселенців на Закарпатті
«Ми розуміли, що зараз Мукачево стає таким самим, як Маріуполь у 2014 році: є багато переселенців плюс різниця менталітетів. Місцеві мають розуміти, як правильно ставитися до тих, хто приїхав, а переселенці — що життя тут може відрізнятися від того, як вони звикли жити у своїх регіонах».
У новому хабі — студія звукозапису та доступні приміщення
«Цей будинок має історичну цінність, тому вони нас консультували щодо ремонтних робіт. А ще після завершення ремонту ми передали повністю приміщення хабу на баланс міста — влада фінансує заробітні плати працівникам, прибирання, комунальні послуги тощо».
«Коли ми почули про ідею створення хабу, то зрозуміли, що це має бути в Центрі громадськості та національних культур. Це великий досвід насамперед для нас, як для органу місцевого самоврядування, у взаємодії між місцевою владою та громадянським суспільством. І саме повна назва “Інтеграційний хаб — платформа спільних дій” показує нам, що насправді надважливо кооперуватися між громадськими організаціями, активістами місцевого рівня й тими, хто приїхав до нас з інших регіонів. Тому що кожен з них — це унікальна людина, яка має свої креативні ідеї та може доповнювати інших».
«Хаб оснащений вказівниками зі шрифтом Брайля для людей, у яких є проблеми з зором. Також в інтер’єрі використані кольори, які не викликають подразнення, якщо в людей є якийсь вид епілепсії, наприклад. Ну і, звичайно, є підйомник, на якому може людина на кріслі колісному піднятися на другий поверх».
«Я не бачу ніяких перешкод»
«Ми жили в промисловому місті, а тут воно більш туристичне. Люди спокійніші, і до цього треба було звикнути. Та місцеві відкриті до співпраці, одне одного справді підтримують, і я не бачу ніяких перешкод для втілення чогось подібного й надалі».
До Всесвітнього дня біженців ШоТам і Благодійний фонд «Рокада» за підтримки Агенства ООН у справах біженців в Україні розповідають історії трьох переселенців, для яких Україна стала новим домом. Вони залишили все — рідну країну, звичне життя, близьких — та почали життя заново.
В Україні відчувають себе вдома: історії біженців
Наталія Садикова
біженка з Казахстану
Наталія працює журналісткою та виховує трьох дітей. У 2014-му разом з чоловіком Айдосом — опозиційним політиком і журналістом — та дітьми втекла з Казахстану через переслідування. «Це був каток репресій: арешти, справи, спалене авто, психлікарня», — згадує вона.
В Україні родина отримала статус біженців. Наталія каже: «За 11 років — жодного випадку дискримінації. Українці — толерантний народ. Велика честь — бути тут».
У 2018-му подружжя створило ютуб-канал «Бәсе», що критикував владу Казахстану. У червні 2024 року у Києві Айдоса вбили. «Його вбили просто на моїх очах. Це прецедент — журналіста ліквідували за кордоном. Я втратила відчуття базової безпеки».
Наталія залишилася з трьома дітьми. «Найменша донька загадала на день народження, щоб я та її брат із сестрою були живі. Я нікому не побажаю такого», — зізнається вона.
Попри втрату, жінка повернулась до журналістики: «Я вірю: навіть один у полі воїн. Не можна здаватися — треба боротися».
Саба Ал Ямані
біженка з Саудівської Аравії
Саба народилася в Саудівській Аравії, але з дитинства жила між двома культурами: батьком-арабом і мамою-українкою, що працювала стоматологинею в Києві. «Мій батько не знав меж — я йому повністю належала», — згадує дівчина. У 15 років вона наважилася втекти до України, щоб уникнути примусового шлюбу з двоюрідним братом.
«Раніше я носила хіджаб, а в школу в Києві вперше прийшла без нього — моє пухнасте афро стало символом свободи», – каже Саба.
В Україні дівчина почала працювати асистенткою у мами, мріяла про університет, але мала проблеми з документами. Повернутися до Саудівської Аравії для неї означало втратити все, тому вона звернулася по захист до міграційної служби. У 2023-му, після понад року очікування, Саба отримала статус біженки.
Сьогодні дівчина має вищу освіту, пройшла багато курсів і завдяки гранту від УВКБ ООН в Україні відкриває власний стоматологічний кабінет. «Я знайшла тут не лише захист, а й віру — ми з мамою разом прийняли християнство. Тепер я постійно ношу хрестик і дихаю на повні груди».
Аббас Ахмаді
біженець з Ірану
Аббас народився в заможній родині в Тегерані, та після зміни режиму в країні його родину заслали в далеке село. «Я ходив тільки в школу та мечеть», — згадує чоловік. Згодом через переконання він став мішенню для фанатиків: «Мені відкрито погрожували смертю. Я мусив тікати».
У 27 років прибув до України. «Я не мріяв — я рятувався. Але тут зустрів усміхнених людей і зруйнував усі стереотипи», — каже Аббас.
Перші роки були складними — мовний бар’єр, самотність, бідність. «Коли вперше впізнав слово — радів, як дитина. Я навіть не розумів, що тут говорять двома мовами».
З часом чоловік знайшов кохання, створив сім’ю і прийняв християнство: «Це було свідомо — я ніби народився заново». У 2016-му він став громадянином України.
24 лютого 2022-го був в ОАЕ, але негайно повернувся. «Вивіз родину за кордон, а сам залишився допомагати. Я вже раз втратив дім, більше не хочу. Україна — мій вибір і мій дім».
Як коректно спілкуватися з біженцями: п’ять правил
- Правило 1 — прибираємо ярлики, бачимо людину
Перед нами — надзвичайно цікава авторка дитячих казок на ім‘я Вероніка, а не «ВПО», «біженка» чи «шукачка захисту». Отже, дивіться та бачте людину, особистість, а не її статус.
- Правило 2 — «Я розумію»? Ні!
Не кажіть так, бо вислів «Я розумію, через що вам довелося пройти» часто є недоречним. Ми не можемо по-справжньому зрозуміти біль і переживання людини, яка втратила дім та звичне життя, якщо самі не опинилися в подібній ситуації. Натомість захоплюйтеся силою духу та підтримуйте!
- Правило 3 — «А чому ти не страждаєш?»
«Ти втратив дім і при цьому ходиш у кафе? Ганьба, маєш страждати!»
Ні, людина і надалі має жити своє життя. Тому не судіть, а допомагайте.
- Правило 4 — «А як там було?»
Не розпитуйте про болісні події — це може повернути людину в травматичні спогади. Поважайте особистий простір і право не ділитися болем.
- Правило 5 — «Активність (робота, город, спорт…) лікує»
Дайте простір і час для майбутнього. Люди, які пережили переміщення, потребують не лише фізичної, а й психологічної безпеки. Тому не давайте порад, не тисніть, а будьте плечем.
Мова — це міст. Правильні слова не змінять ситуації, але здатні подарувати відчуття гідності, прийняття та підтримки. Будьмо уважні одне до одного — саме так ми зміцнюємо культуру поваги й взаєморозуміння.
Після поранення Едуард Биков понад рік не міг бачити. Воїн вижив після удару авіабомбою, що важила півтонни. Лікарі місяць боролися за життя Едуарда, який перебував у комі.
Унаслідок поранень він втратив праву ногу, ліву стопу та праву руку. Процес відновлення триває, а захисник ділиться першими успіхами після операції на правому оці.
Про це Едуард Биков та його лікар Ігор Ларін повідомили в інстаграмі.
«Люди, я бачу!» — говорить Едуард та посміхається. Після цього воїн розповідає своїм підписникам, які предмети лежать на столику поряд та з чого складається його прийом їжі. Едуарда підтримує його жінка Марина, яка супроводжує воїна на всіх етапах реабілітацій.
Читайте також: «Тату, я вагітна!»: звільнений з полону захисник дізнався, що стане дідусем (ВІДЕО)
Трансформаційний психотерапевт Ігор Ларін говорить, що захоплюється відданістю та самопожертвою жінки захисника. Самого ж Едуарда лікар називає прикладом жаги до життя.
«Вірте. У Любов, у Життя, у Світло. Практично всі лікарі, з якими я спілкувався, поки працював з Едуардом, казали мені, що надії немає», — ділиться Ларін успіхами свого клієнта.
Едуард Биков — військовослужбовець зенітного дивізіону 112 окрема бригада Сил територіальної оборони ЗСУ. У квітні 2024 року Едуард виконував бойове завдання зі своїм підрозділом медевакуації. Авіабомба вагою понад півтонни вибухнула неподалік, спричинивши багато смертей і руйнувань. Серед завалів і тіл вижив лише важкопоранений Едуард.
Лікарі довго боролися за життя Едуарда, він місяць перебував у комі. Едуард втратив праву ногу, ліву стопу та праву руку, частково відновили слух. Тепер лікарі із захисником працюють над відновленням зору.
Нагадуємо, що у Львові реконструювали обличчя військовому, який втратив ніс через поранення.
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Едуарда Бикова
«Тату, я вагітна!» — кричить у слухавку донька захиснику. Військовий повернувся з полону та одразу дізнався, що стане дідусем. Чоловік зміг почути голос близьких під час чергового етапу обміну важкопоранених та тяжко хворих українських бранців.
Відео з поверненням захисників поширив міністр оборони Рустем Умєров.
Обмін військовополоненими провели у межах домовленостей у Стамбулі. У дописі Рустем Умєров повідомив, що всі визволені українці потребують медичної допомоги та реабілітації, яку їм невідкладно нададуть у профільних медзакладах.
«Памʼятаємо про кожного і заберемо кожного», — додав міністр оборони.
Нагадуємо, що «Ветерани космічних військ» зібрали на стримі понад 1,4 млн грн для «Вовків Да Вінчі».
Також ми писали, що у Львові реконструювали обличчя військовому, який втратив ніс через поранення.
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими