Суспільство
Підкорювачі Голлівуду. 5 лауреатів премії “Оскар” з українським корінням
Опубліковано
2 місяці тому
Цього року Україна вперше здобула відзнаку Американської кіноакадемії за стрічку “20 днів у Маріуполі” режисера Мстислава Чернова в номінації “Найкращий повнометражний документальний фільм”.
ШоТам згадує імена культурних діячів з українською етнічністю, які отримали престижну нагороду.
Джек Паланс (Володимир Палагнюк)
Джек Паланс народився у родині українських емігрантів Івана Палагнюка та Ганни Грам’як. Батько його був родом із села Іване-Золоте на Тернопільщини, мати зі Львова.
На фестивалі російських фільмів у Голлівуді Джек Паланс відмовився від звання “народний артист Росії”:
“Я – українець, а не росіянин”, – заявив він.
Отримав Оскар в 1992 році за акторську гру в комедії “Міські піжони”. Джек прославився грою в вестернах та екшн-фільмах, проте завжди хотів проявити себе в комедійному жанрі. Тому, коли нарешті йому це запропонували, він виклався настільки, що отримав омріяну кінопремію.
Саме при отриманні Оскару Джек гідно промовив, що він українець, і його справжнє імʼя – Володимир Палагнюк.
Квітка Цісик
Народилася в Нью-Йорку в сім’ї Іванни та Володимира Цісиків – післявоєнних емігрантів із заходу України. Дитячі та юнацькі роки Квітка Цісик провела за школярсько-вишкільними заняттями. У будні Цісик навчалася в американській стандартній школі, а по суботах прямувала до “Школи українознавства”.
Співачка отримала премію за найкращу пісню до фільму “Ти світло мого життя”, глибоко зворушивши членів кіноакадемії своїм співом.
Хоч народилася Квітка в США, а в Україні була лиш раз, українська мова і мелодії завжди були важливою частиною життя її сім’ї. Пані записала два україномовних альбоми: “Квітка” у 1980 році, та “Два кольори” у 1989-му.
Євген Мамут
В 1978 році емігрував із Харкова до США. У Нью-Йорку Євген Мамут став працювати у Компанії EFX Unlimited. Спершу йому доручили мити плівку, а згодом довірили розробляти спецефекти для фільмів “Блакитна лагуна”, так почався шлях у велике кіно для технолога.
Євген отримав так званий “технічний” Оскар. Він зробив значний внесок у створення спецефектів для світових блокбастерів, починаючи від “Брудних танців” і закінчуючи легендарною “Матрицею”.
Статуетку отримав у 1988 році за роботу у фільмі “Хижак”. Завдяки використанню 1200 смужок масок, які по черзі перекривали кадри, він створив прибульця, котрий змінював форму, зникав, з’являвся в кадрі, та вражав критиків кінопремії.
Варвара Касинська
Варвара народилася в Харкові, в сім’ї купця-мільйонера Андрія Яковича Жмудського третьою з 10 дітей і старшою з доньок. Вивчала право в Харківському університеті. В 1924 на 15 років переїхала в Європу, а в 1939 році переїхала з дітьми до Нью-Йорку, де почала нове життя.
Варвара Касинська отримала свою нагороду в 1949 році за роботу над костюмами для фільму “Жанна Д’Арк”.
Ця пані винайшла сучасну балетну пачку та мала талант працювати з примхливими характерами таких легенд як Марлен Дітріх, Вів’єн Лі та Інгрід Бергман.
Анатолі Кокуш
Народився в Керчі. З 1974 працював конструктором на кіностудії ім. Довженка, а в 1990 року заснував власну фірму.
Анатолі тримав одразу дві технічні премії у 2006 році. Вони вручаються за внесок у розробку технологій, не пов’язаний з конкретним фільмом. Він винайшов український кран “Каскад”, який почав використовуватися на знімальних майданчиках ще в 1982 році.
Вперше в Голлівуді винахід було використано на зйомках фільму “Титанік”, який також завоював Оскар.
Вам може сподобатися
-
На Житньому ринку проведуть благодійний ярмарок «Під Стріхою»: 10 речей, на які вам треба звернути увагу
-
Локальні мотиви, вишиванка як у Бандери та давні традиції. Це 10 брендів українських вишитих сорочок
-
Що носить Одеса? Морські мотиви, органічні матеріали та повітряні силуети від локальних брендів
-
Яким бачили Великдень наші художники? Свято очима п’яти українських митців
-
“Вторгнення. Операція “Дунай”: вийшов трейлер про події в Чехії 1968 року
-
В Харкові стартував кінофестиваль, присвячений музиці та культурі
Суспільство
Опубліковано
13 години тому08.05.2024
Вчора, 7 травня, Jerry Heil та alyona alyona з композицією “Teresa & Maria” встановили рекорд на “Євробаченні-2024”, увійшовши до фіналу. Вже 17-й раз представники від України потрапляють до фіналу пісенного конкурсу, що є рекордом в історії Євробачення.
Про це повідомляє Детектор Медіа.
Відтак Україна стала єдиною країною, яка завжди проходить у фінал конкурсу. Свою позицію Україна тримає з 2004 року.
Нагадаємо, місті Мальме, Швеція, пройшов перший півфінал Євробачення 2024, де виступили 15 країн-конкуренток. Цього року Україну представляє alyona alyona та Jerry Heil.
alyona alyona та Jerry Heil виступили під номером 5. Номер співачкам ставила талановита українська режисерка Таня Муіньо, яка до того працювала з Кеті Пері, Дженніфер Лопес, Harry Styles, Post Malone, The Weeknd та іншими світовими зірками.
Читайте також: Цифровізація освіти: у Мінцифри розповіли про розвиток цифрових навичок
У півфіналах могли голосувати лише глядачі тих країн, які беруть участь у відповідному півфіналі. Тобто в Україні можна віддати свої голоси лише 7 травня. У першому півфіналі зможуть проголосувати глядачі з Німеччини, Швеції та Великої Британії, а у другому — з Франції, Італії та Іспанії.
Фінал пісенного конкурсу відбудеться у суботу, 9 травня.
Фото: ДМ
Суспільство
Опубліковано
15 години тому08.05.2024
Благодійна організація “Має значення” розпочала відновлення історичної вивіски “Перукарня” на Подолі, на вулиці Почайнинська, 57/59. Демонтаж вивіски розпочали ще вчора, 7 травня, він виявився непростим, і потребував участі 3-х людей.
Про це активісти розповіли на своїй сторінці.
“Пластикові літери буквально розсипалися в руках, і ми по-справжньому злякалися того, що затягнули з порятунком і як би не було занадто пізно. У майстерні нас утішив реставратор, пообіцявши задіяти італійські розчини і фарби, які продовжать життя вивіски. Щиро віримо, що її відродження вдасться і оновленою вона повернеться на своє первісне місце, де висіла з 1977 року, рекламуючи все ще діючу перукарню на Подолі” — йдеться у дописі.
Серед запланованих реставраційних робіт на цей тиждень:
- Очищення від залишків фарби;
- Шліфування;
- Визначення історичних кольорів.
Читайте також: Які гранти для українського бізнесу доступні в травні: пропозиції для підприємців
Активісти також нагадали про те, що досі триває збір на відновлення вивіски.
Нагадаємо, у Києві відкривається виставка робіт студентів академії імені Бойчука.
Фото: “Має значення”
Суспільство
Опубліковано
15 години тому08.05.2024
Кожен день вчительки іноземних мов Марини Шажко розпочинається о 5 ранку. Вона веде на прогулянку двох своїх собак — Тару та Муху, декілька годин працює, а потім поспішає на автобусну зупинку, адже на неї чекають ще дві сотні собак у притулку.
По дорозі треба забігти в аптеку та до магазина: «Щодня мені треба купити щонайменше 12 палок ковбаси. І це тільки щоб дати всім собакам ліки». Маршрутка везе її за місто. Від зупинки з повними пакетами треба пройти ще 2 кілометри. Але радісне гавкання, яким її незмінно зустрічають мешканці притулку «Лада», вартує цього шляху.
Марина повертається додому вже надвечір, гуляє з собаками та займається онлайн з учнями. Деякі з них навіть не здогадуються, що їхня вчителька врятувала з Бахмута 159 собак.
керівниця Бахмутського товариства захисту тварин та притулку «Лада»
Вони наче самі мене знаходять
Змалку я бачила, як мої мама й тато підгодовували на вулиці собак і котів, але додому мені брати нікого не дозволяли.
Перший домашній улюбленець у мене з’явився лише у 16 років, і то випадково — у розчинене вікно моєї кімнати залетів папужка. Він залишився жити з нами. Моя бабуся навчила його говорити: «Маришко, вчи урочки!».
Наступним «поповненням» у родині був котик. Він прибився до нашого під’їзду й сидів такий сумний, що я не витримала — притисла його до грудей і занесла додому. Мама була в шоці: «Що це?» — «Котик! Він буде жити з нами!». Тімошка прожив у нас 16 щасливих років.
У 2009 році, коли я вже працювала в школі вчителькою, у дворі будинку з’явилося цуценя. Геть лисеньке, шерсті нема — це була любов з першого погляду. Я почала його лікувати, приводила лікарів прямо у двір і таки вилікувала. Собачка зміцнів, відростив красиву руду шерстку. Усі сусіди його любили та підгодовували. Назвали Бобочкою.
На 8:00 мені на роботу, а до 6 ранку я пильнувала мисливців на вулицях
У 2010 році в Бахмуті стартувала кривава кампанія з відстрілу бездомних тварин для контролю чисельності собак на вулицях міста. Ці жахливі рейди мали свій графік: відстріл проводили вночі щопонеділка й щочетверга, поки більша частина міста ще спала.
На 8:00 мені на роботу в школу, а з 4 до 6 ранку в ці дні я патрулювала свій мікрорайон — спочатку лише нашу Бобочку.
Одного разу я визирнула у вікно й побачила, що та комунальна машина вже їде нашою вулицею. Я вискочила на вулицю, в чому була. Вибігла напереріз машині, почала кричати. Разом зі мною вибігли ще жінки з сусідніх будинків. Ми відбили Бобочку, і машина поїхала ні з чим. Але я вже не могла залишати собаку на вулиці — а що, як мисливці повернуться? І я принесла нашого дворового собаку додому.
Це був переламний момент, коли я зрозуміла — не можу нічого не робити з тим, що коїться в місті стосовно безпритульних тварин. Разом з подругою Ольгою Литовченко у 2011 році ми зареєстрували громадську організацію Бахмутське товариство захисту тварин «Лада». Трохи пізніше незамінною в нашому дрім-тімі стала також Людмила Булавка.
Волонтерки проти бюрократії
До нас долучалися люди. Ми давали оголошення в пресі, розповідали про нашу позицію — місту потрібен притулок і кампанія зі стерилізації, а не відстрілу тварин. Були ті, хто нас підтримував, але були й хейтери.
Ми шукали можливостей скрізь. Знайшли грантову програму, яка могла підтримати роботу стерилізаційного майданчика, подали заявку й виграли. Звернулися до місцевої влади, і нам виділили покинуту комунальну будівлю. Ми закупили клітки, деяке обладнання й облаштували стерилізаційний майданчик, де б могли працювати лікарі.
За умовами гранту, орендна плата становила 1 гривню на рік, а з місцевого бюджету мали виділяти кошти на стерилізацію тварин. Але тоді в міськраді нам сказали, що нібито можуть виділяти гроші лише на відлов. Це вже зараз ми розуміємо, що влада скористалася нашою необізнаністю, а тоді ми просто зітхнули й почали самі збирати кошти на перші операції — у соцмережах, на базарі.
Місцева ветеринарка погодилася оперувати безпритульних тварин безкоштовно, і ми сплачували тільки вартість медикаментів.
Тим часом на базі стерилізаційного майданчика в нас організувався притулок — ми залишали там після лікування та стерилізації тих тварин, у яких було дуже мало шансів вижити на вулиці через вік чи стан здоров’я. Стерилізованих і здорових намагалися прилаштувати в родини.
Кожна з волонтерок мала власну роботу, і до тварин у притулку ми могли приходити лише в позаробочий час. Тож вирішили найняти доглядальницю, і на зарплату збирали в нашій спільноті в соцмережах та скидалися з власних невеликих зарплат: я — з учительської, Ольга — з бібліотекарської.
Мусила привезти собак під мерію
Наприкінці 2014 року нас чекало ще одне випробування — ми залишилися без світла, бо територію, де розташований притулок, відрізали від мережі. Три роки ми проводили вечірні годування, перев’язки й уколи з ліхтариками. Але в кінці 2017 терпець урвався, і я оголосила в наших соцмережах про проведення масштабного пікету під міськрадою.
Я написала, що у зв’язку з тим, що в притулку досі немає світла, всі 100 тварин звідти переїжджають жити… у мерію. «Переїзд» оголосила на 27 грудня, а вимоги — повернути світло в притулок і закласти кошти на стерилізацію безхатніх тварин у місті в бюджет на 2018 рік.
Напередодні анонсованого пікету директору приватного ліцею, де я тоді працювала, зателефонували з мерії та поскаржилися на мене. Мовляв, не тим ваша викладачка займається, зробіть щось. На що мій керівник відповів, що свою викладацьку роботу я виконую чудово, а моя громадська діяльність його не стосується.
27 грудня 2017 року ми рушили під міськраду разом з нашими собаками. Нас прийшли підтримати багато людей. Буквально за годину від початку збору — ще навіть офіційно не почався пікет — у притулку з’явилося світло.
Так почався новий етап нашої співпраці з місцевою владою, нарешті двосторонній: місто виділило кошти на стерилізацію безхатніх тварин.
Куди виїхати, коли в тебе 160 собак?
Я дуже добре пам’ятаю 24 лютого 2022 року. Я прокинулась о 5 ранку й почала читати новинну стрічку. На той момент у нас під опікою було 160 тварин. Евакуацію я навіть не розглядала: без них нікуди не поїду, а з ними куди? Як? Взялася робити запаси круп, кормів. Десь до початку травня в нас було відносно спокійно, і я сподівалася, що так буде й далі. Ми навіть ділилися своїми запасами з Лисичанськом, Сєвєродонецьком, де було вже гаряче.
Із середини травня 2022-го по Бахмуту почало сильно прилітати. Наш притулок опинився на лінії вогню. 1 серпня стався перший приліт на нашу територію. Того дня до нас якраз приїхали волонтери — привезли корми для тварин, і десь за годину, як тільки поїхали, бабахнуло. Пошкодило будівлю та вольєри, 2 собаки були поранені.
Це стало для мене поштовхом — треба діяти. Коли ти сам за себе — це одне, а коли від тебе залежать життя тварин, що не можуть ухвалювати рішення — це змушує діяти.
Загибель Лади стала останньою краплею
Я почала шукати, куди ми могли б виїхати, обдзвонила різні фонди з проханням допомогти нам знайти якусь територію, хоча б за гроші. Ми одразу орієнтувалися на Дніпропетровщину, бо розуміли, що далеко наші собаки просто не доїдуть — більшість з них після серйозних травм чи хвороб, багато стареньких.
Ми знайшли один варіант — стара ферма в селі Вільне Дніпропетровської області. Але її оренда коштувала 15 000 гривень на місяць. Наш притулок живе на благодійні внески, тому збирати додаткові кошти, коли в країні війна, здавалося неможливим. Вирішили шукати ще.
30 серпня вночі був другий приліт — касетна бомба. Тоді загинула одна з наших старожилок — собачка Лада, ім’я якої носить наша ГО та створений нами притулок.
Це стало останньою краплею. Я вирішила, що це знак, що нам треба терміново виїжджати з Бахмута. Вранці я подзвонила власнику ферми та сказала, що ми згодні на 15 тисяч.
Переїзд на межі нервового зриву
До перевезення треба було підготувати хоча б якусь кількість вольєрів і будок. З цим мені допоміг один волонтер, він написав у себе на телеграм-каналі пост про нас і зібрав 100 000 гривень.
Аби перевезти тварин з Бахмута на Дніпропетровщину, разом працювали два фонди: «Порятунок тварин Харків» та Breaking The Chains, а також група волонтерів з Києва. Зробити все треба було за день, бо ми помітили, що щойно до нас приїздить якесь авто, потім на територію «прилітає». Мабуть, стежили.
28 вересня ми переїжджали. Того дня в місті було незвично тихо — наче сам Бог нам допомагав. Тим не менш, щохвилини очікували на обстріл.
Вантажили собак на межі нервового зриву. Але нам вдалося — ми вивезли усіх 159 тварин з Бахмута.
Не було навіть мисок для собак — з усім допомагають люди
Коли ми привезли собак до Вільного, не всі вольєри ще були готові. На новому місці в нас не було навіть з чого годувати тварин, бо ми нічого з собою не могли взяти — машини ледь вмістили клітки з собаками. Місцеві жителі дуже нам допомагали: приносили старий посуд, якісь простирадла. Саме завдяки підтримці місцевої громади ми вижили в перші два найтяжчі місяці після переїзду.
Я разом зі стареньким батьком винайняла квартиру в місті Новомосковськ, що недалеко від Вільного. Дуже вдячна власниці квартири, що вона дозволила, аби дві мої собаки жили зі мною. Коли я чую ці розмови, що нібито до переселенців з Донбасу якось не так десь ставляться, я усміхаюсь — у нас зовсім інший досвід.
І далі нам продовжують допомагати небайдужі люди: благодійні фонди надають корми, фонд Happy Paw допоміг перекрити дах на старій фермі й добудувати вольєри.
Плануємо збудувати й облаштувати ветеринарний кабінет, щоб мати можливість лікувати й стерилізувати тварин тут. Наша волонтерка Людмила зараз навчається в місцевому ветеринарному коледжі — нам необхідний власний лікар у команді.
Продовжуємо рятувати тварин з-під обстрілів
Ми теж як можемо допомагаємо іншим зоозахисникам. Щомісяця до нас привозять кілька тон кормів, а ми їх розвантажуємо й потім надсилаємо Новою поштою чи з волонтерами до міст і сіл Донеччини.
А ще ми, притулок-переселенець, прийняли до себе уже понад 60 тварин із зони активних бойових дій — Часового Яру, Красногорівки, Мар’їнки, Торецька. Багато тварин з контузіями, осколковими пораненнями. Ми їх лікуємо та стараємось прилаштувати в родини. Нещодавній наш щасливий «випускник» — це Мартинчик, пес із Бахмута. Він жив у притулку 4 роки, й ось уже тут, на Дніпропетровщині, знайшов свою родину. Ті люди шукали собі маленьке цуценя, але Мартинчик їх підкорив з першої зустрічі. Тепер живе наш бахмутський пес, що переніс поранення під час обстрілу, просто в шикарних умовах, а головне — в любові.
Притулок «Лада» існував у Бахмуті, переїхав на Дніпропетровщину та продовжує працювати тут завдяки небайдужим людям — це й офіційні організації, і просто випадкові відвідувачі наших сторінок у соцмережах.
Зараз у нас у притулку 208 тварин. Втрьох нам ніяк не впоратись, тож наймаємо помічників: 4 доглядальниць і двох охоронців. Помічниці приходять на кілька годин щодня, доки ми на роботах, охоронці працюють позмінно. На зарплатню цим людям ми збираємо кошти в соцмережах.
Часто люди соромляться донатити маленькі суми, але саме невеличкі донати вирішують усе. Наприклад, у нашій спільноті на Фейсбуці 4000 підписників. Аби кожен з учасників раз на місяць переказував 20 гривень, ми б без проблем закривали всі питання з ліками, операціями, кормами та зарплатою для помічників.
Так, нам непросто. Я не раз озиралась на своє життя — а що, якби я могла повернутися назад? І в мене одна відповідь: я б точно робила те саме — рятувала тварин. Тільки тепер стукала б в усі двері кабінетів і серця людей ще наполегливіше.