Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про жінок-лідерок із сільської місцевості.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про жінок-лідерок із сільської місцевості.
Після початку повномасштабної війни в нашій країні склалася унікальна ситуація: вперше за багато років мільйони російськомовних православних українців поселилися поруч з україномовними католиками на Галичині та Закарпатті. Трохи відчувається напруга, чи не так?
Тому в цьому проєкті ми розповідаємо про переселенців, які, попри ці релігійні та культурні розбіжності, успішно адаптувалися та інтегрувалися в життя регіону й допомагають зробити це іншим.
14-річний Віктор стоїть у вітальні й розказує кільком десяткам дітей і дорослих, що вміє складати кубик Рубіка за 2 хвилини та може розвеселити кого завгодно. Хлопець з третьої спроби з посмішкою вимовляє «профорієнтаційний розвиток», чим дійсно веселить присутніх.
Одноліток Віктора поважно називає себе Андрієм Олександровичем і каже, що його досягненням є сильні ноги, адже він грає у футбол, а ще те, що він виїхав з окупації. «Я самоповажний, тобто поважаю сам себе. Розумний і довірливий – довіряю людям, але не всім, а кому як», – гордо перелічує хлопець.
Восьмикласник Дмитро називає себе «жуліком» і пишається тим, що підкорив гору: «Тільки не пам’ятаю, яку саме – забув назву».
Ці промови проголошують в останній день тижневого табору у Львові для підлітків із Запорізької області. Вони презентують досягнення на великому екрані, наче справжні підприємці під час пітчу, тільки в домашніх капцях і піжамних штанах.
Випускний учасників крайнього заїзду табору майбутніх професій у прихистку «Безпечне місце». Фото надала Вікторія Бобринок
Діти пишаються тим, що прочитали книгу про Гаррі Поттера, хвалять смачну їжу в таборі та радіють, що тепер мають більше десятка нових друзів.
Такий активний відпочинок зі створенням власних онлайн-ігор і відвідуванням компаній різних освітніх закладів у Львові – це спосіб допомогти їм не тільки впоратися з травмами прифронтового життя, але й переосмислити його та показати нові можливості в Україні.
Організаторкою табору у Львові для дітей з прифронту є Вікторія Бобринок, що сама є переселенкою з Токмака Запорізької області. Але рік тому цей проєкт починався як прихисток для переселенців.
У Львові вирішила «допомагати своїм»
На четвертому поверсі старовинного будинку на вулиці Соломії Крушельницької в центрі Львова є шість кімнат і багато малюнків – на полицях, столах, у книжках та навіть у кишенях працівників.
До повномасштабної війни тут був хостел, а з січня 2023 року в цьому приміщенні почав працювати прихисток «Безпечне місце», який намагався створити для переселенців «місток між втраченим життям і майбутнім».
Керівниця прихистку Вікторія Бобринок під час презентацій підлітків в останній день табору. Фото надала Вікторія
Вікторія Бобринок – колись директорка школи в Токмаку та місцева активістка – мусила поїхати з дому вже за кілька тижнів після початку великої війни, бо не могла залишатися в окупації.
В окупованому Токмаку залишився батько жінки, який сказав, що «стрілятиме окупантів з городу». За кілька місяців чоловік помер. Згадуючи дорогу, Вікторія не стримує сліз. Розповідає, що коли їхали, то обіймали всіх українських захисників на блокпостах. Пізніше жінка дізналася, що більшість з них загинули в ті перші дні повномасштабного вторгнення.
У потязі із Запоріжжя в купе, крім неї та двох її дітей, було ще 12 людей. Вікторія згадує, що там їй знадобились організаторські навички: вона дозволяла пити по одному ковтку води з запасів, розсаджувала всіх і намагалася морально підтримати.
У Львові спочатку влаштувалася секретаркою в школі, але з часом вирішила «допомагати своїм». Жінка звернулася до міжнародного благодійного фонду «Альянс громадського здоров’я», і вони спільно вирішили створити комфортний шелтер.
Прихисток для переселенців від переселенців
Власноруч фарбуючи стіни, Вікторія сподівалася створити таке місце, де б людина «відчувала своїх». Жінка ділиться, що в кожен куточок цього приміщення вклала особисте відчуття дому.
«Ми розуміли одне одного й підтримували в спільних переживаннях», – говорить жінка.
Інтер’єр кімнати відпочинку в прихистку «Безпечне місце». Фото надала Вікторія Бобринок
Першими гостями закладу були вчителі з Запорізької області. Там можна було жити кілька тижнів. З переселенцями працювали психолог і юрист, а лікар щотижня проводив безкоштовний медичний огляд. Гості прихистку разом відвідували театри, кіно та кав’ярні.
З часом потік людей зменшився, а керівниця закладу зрозуміла, що деякі люди просто кочують між шелтерами, звикли до цього та нічого не роблять для своєї адаптації в місті, тому вирішила щось змінювати у своїй роботі.
До нової ідеї її підштовхнули діти, які приїхали з-під Бахмута: «Вони були в місті вперше та вірили в стереотипи-лякалки про бандерівців, які їдять дітей. А ми хотіли їм показати, що у Львові живуть чудові люди, які підтримують нас і хочуть допомогти».
Так влітку 2023 заклад перетворився на «Безпечний табір», який приймав дітей з прифронтових територій.
Вікторія Бобринок з одним з перших гостей «Безпечного місця». Фото надала героїня
Екскурсії містом і наукові досліди
Ідея була такою, щоб підлітки сприймали цей табір не як школу з іноді нудними уроками, а як місце, куди захочеться повертатися.
Тож, крім екскурсії історичним центром, вони ходять до молодіжних і наукових закладів типу коворкінгів, ІТ-компаній, відвідують ранчо за містом.
«Я створила для дітей таку програму, щоб вони не мали й хвилини часу, аби засумувати, та почували себе в безпеці, – розповідає Вікторія Бобринок. – Увесь час ми підтримуємо зв’язок у чаті з батьками та звітуємо про те, чим займаються їхні діти».
Гості прихистку з Запорізької області під час екскурсії освітніми закладами Львова. Фото з соціальних мереж «Безпечного місця»
Уже восени табір еволюціонував і почав більше уваги приділяти професійній орієнтації підлітків. Так у жовтні 2023 року виник табір майбутніх професій. Тепер діти відвідують університети, а студенти стають для них наставниками. Практиканти з університету дуже дивувалися, що діти з прифронту знають так багато патріотичних пісень. Вікторія розповідає, що під час поїздок за місто в автобусі весь час усі співали «Червону калину».
«Свою ракету ми не почуємо»
Такі табори відбуваються щокілька тижнів. Групи дітей формують через міські ради та відділи освіти на прифронтових територіях.
«Ми хочемо дарувати нашим учасникам табору посмішки, щирі обійми та найголовніше – дружбу на роки», – каже Вікторія Бобринок.
Підлітки, що живуть недалеко від фронту, вчаться онлайн, а також не мають гуртків чи прогулянок з друзями. Вони могли б зараз безтурботно гратися м’ячем, обговорювати з друзями новинки у світі ігор чи, можливо, нарікати на нудні уроки в школах. Натомість на питання, чи страшно жили біля фронту, по-дорослому відповідають: «Свою ракету ми не почуємо».
Зараз працівники «Безпечного місця» відпочивають перед наступною зміною, яка почнеться 11 березня.
Поки немає дітей, до закладу приходять переселенці, аби поговорити з психологом, юристом, а також задля дозвілля. Наприклад, нещодавно вони ходили на екскурсію в музей Соломії Крушельницької та відвідували майстер-клас із виготовлення іграшок.
«У нас є кімната для відпочинку, де можна провести час на самоті з книгою. Часто я там буваю і до пізнього вечора, бо це таке місце, з якого не хочеться йти», – підсумовує Вікторія Бобринок.
Вчора, 7 травня, Jerry Heil та alyona alyona з композицією “Teresa & Maria” встановили рекорд на “Євробаченні-2024”, увійшовши до фіналу. Вже 17-й раз представники від України потрапляють до фіналу пісенного конкурсу, що є рекордом в історії Євробачення.
Відтак Україна стала єдиною країною, яка завжди проходить у фінал конкурсу. Свою позицію Україна тримає з 2004 року.
Нагадаємо, місті Мальме, Швеція, пройшов перший півфінал Євробачення 2024, де виступили 15 країн-конкуренток. Цього року Україну представляє alyona alyona та Jerry Heil.
alyona alyona та Jerry Heil виступили під номером 5. Номер співачкам ставила талановита українська режисерка Таня Муіньо, яка до того працювала з Кеті Пері, Дженніфер Лопес, Harry Styles, Post Malone, The Weeknd та іншими світовими зірками.
У півфіналах могли голосувати лише глядачі тих країн, які беруть участь у відповідному півфіналі. Тобто в Україні можна віддати свої голоси лише 7 травня. У першому півфіналі зможуть проголосувати глядачі з Німеччини, Швеції та Великої Британії, а у другому — з Франції, Італії та Іспанії.
Фінал пісенного конкурсу відбудеться у суботу, 9 травня.
Благодійна організація “Має значення” розпочала відновлення історичної вивіски “Перукарня” на Подолі, на вулиці Почайнинська, 57/59. Демонтаж вивіски розпочали ще вчора, 7 травня, він виявився непростим, і потребував участі 3-х людей.
“Пластикові літери буквально розсипалися в руках, і ми по-справжньому злякалися того, що затягнули з порятунком і як би не було занадто пізно. У майстерні нас утішив реставратор, пообіцявши задіяти італійські розчини і фарби, які продовжать життя вивіски. Щиро віримо, що її відродження вдасться і оновленою вона повернеться на своє первісне місце, де висіла з 1977 року, рекламуючи все ще діючу перукарню на Подолі” — йдеться у дописі.
Серед запланованих реставраційних робіт на цей тиждень:
Кожен день вчительки іноземних мов Марини Шажко розпочинається о 5 ранку. Вона веде на прогулянку двох своїх собак — Тару та Муху, декілька годин працює, а потім поспішає на автобусну зупинку, адже на неї чекають ще дві сотні собак у притулку.
По дорозі треба забігти в аптеку та до магазина: «Щодня мені треба купити щонайменше 12 палок ковбаси. І це тільки щоб дати всім собакам ліки».Маршрутка везе її за місто. Від зупинки з повними пакетами треба пройти ще 2 кілометри. Але радісне гавкання, яким її незмінно зустрічають мешканці притулку «Лада», вартує цього шляху.
Марина повертається додому вже надвечір, гуляє з собаками та займається онлайн з учнями. Деякі з них навіть не здогадуються, що їхня вчителька врятувала з Бахмута 159 собак.
керівниця Бахмутського товариства захисту тварин та притулку «Лада»
Вони наче самі мене знаходять
Змалку я бачила, як мої мама й тато підгодовували на вулиці собак і котів, але додому мені брати нікого не дозволяли.
Перший домашній улюбленець у мене з’явився лише у 16 років, і то випадково — у розчинене вікно моєї кімнати залетів папужка. Він залишився жити з нами. Моя бабуся навчила його говорити: «Маришко, вчи урочки!».
Наступним «поповненням» у родині був котик. Він прибився до нашого під’їзду й сидів такий сумний, що я не витримала — притисла його до грудей і занесла додому. Мама була в шоці: «Що це?» — «Котик! Він буде жити з нами!». Тімошка прожив у нас 16 щасливих років.
У 2009 році, коли я вже працювала в школі вчителькою, у дворі будинку з’явилося цуценя. Геть лисеньке, шерсті нема — це була любов з першого погляду. Я почала його лікувати, приводила лікарів прямо у двір і таки вилікувала. Собачка зміцнів, відростив красиву руду шерстку. Усі сусіди його любили та підгодовували. Назвали Бобочкою.
Марина Шажко зі своєю собакою Тарою. Тара — собака з вулиці, вона мала серйозні шкірні проблеми, але Марина вилікувала її. Фото надала героїня
На 8:00 мені на роботу, а до 6 ранку я пильнувала мисливців на вулицях
У 2010 році в Бахмуті стартувала кривава кампанія з відстрілу бездомних тварин для контролю чисельності собак на вулицях міста. Ці жахливі рейди мали свій графік: відстріл проводили вночі щопонеділка й щочетверга, поки більша частина міста ще спала.
На 8:00 мені на роботу в школу, а з 4 до 6 ранку в ці дні я патрулювала свій мікрорайон — спочатку лише нашу Бобочку.
Одного разу я визирнула у вікно й побачила, що та комунальна машина вже їде нашою вулицею. Я вискочила на вулицю, в чому була. Вибігла напереріз машині, почала кричати. Разом зі мною вибігли ще жінки з сусідніх будинків. Ми відбили Бобочку, і машина поїхала ні з чим. Але я вже не могла залишати собаку на вулиці — а що, як мисливці повернуться? І я принесла нашого дворового собаку додому.
Це був переламний момент, коли я зрозуміла — не можу нічого не робити з тим, що коїться в місті стосовно безпритульних тварин. Разом з подругою Ольгою Литовченко у 2011 році ми зареєстрували громадську організацію Бахмутське товариство захисту тварин «Лада». Трохи пізніше незамінною в нашому дрім-тімі стала також Людмила Булавка.
Волонтерки проти бюрократії
До нас долучалися люди. Ми давали оголошення в пресі, розповідали про нашу позицію — місту потрібен притулок і кампанія зі стерилізації, а не відстрілу тварин. Були ті, хто нас підтримував, але були й хейтери.
Ми шукали можливостей скрізь. Знайшли грантову програму, яка могла підтримати роботу стерилізаційного майданчика, подали заявку й виграли. Звернулися до місцевої влади, і нам виділили покинуту комунальну будівлю. Ми закупили клітки, деяке обладнання й облаштували стерилізаційний майданчик, де б могли працювати лікарі.
За умовами гранту, орендна плата становила 1 гривню на рік, а з місцевого бюджету мали виділяти кошти на стерилізацію тварин. Але тоді в міськраді нам сказали, що нібито можуть виділяти гроші лише на відлов. Це вже зараз ми розуміємо, що влада скористалася нашою необізнаністю, а тоді ми просто зітхнули й почали самі збирати кошти на перші операції — у соцмережах, на базарі.
Місцева ветеринарка погодилася оперувати безпритульних тварин безкоштовно, і ми сплачували тільки вартість медикаментів.
Тим часом на базі стерилізаційного майданчика в нас організувався притулок — ми залишали там після лікування та стерилізації тих тварин, у яких було дуже мало шансів вижити на вулиці через вік чи стан здоров’я. Стерилізованих і здорових намагалися прилаштувати в родини.
Кожна з волонтерок мала власну роботу, і до тварин у притулку ми могли приходити лише в позаробочий час. Тож вирішили найняти доглядальницю, і на зарплату збирали в нашій спільноті в соцмережах та скидалися з власних невеликих зарплат: я — з учительської, Ольга — з бібліотекарської.
Волонтерки притулку для безхатніх тварин «Лада»: Ольга Литовченко, Марина Шажко та Людмила Булавка. Фото надала Марина
Мусила привезти собак під мерію
Наприкінці 2014 року нас чекало ще одне випробування — ми залишилися без світла, бо територію, де розташований притулок, відрізали від мережі. Три роки ми проводили вечірні годування, перев’язки й уколи з ліхтариками. Але в кінці 2017 терпець урвався, і я оголосила в наших соцмережах про проведення масштабного пікету під міськрадою.
Я написала, що у зв’язку з тим, що в притулку досі немає світла, всі 100 тварин звідти переїжджають жити… у мерію. «Переїзд» оголосила на 27 грудня, а вимоги — повернути світло в притулок і закласти кошти на стерилізацію безхатніх тварин у місті в бюджет на 2018 рік.
Напередодні анонсованого пікету директору приватного ліцею, де я тоді працювала, зателефонували з мерії та поскаржилися на мене. Мовляв, не тим ваша викладачка займається, зробіть щось. На що мій керівник відповів, що свою викладацьку роботу я виконую чудово, а моя громадська діяльність його не стосується.
Волонтери вивантажують клітки з собаками з притулку для пікету під міськрадою. Бахмут, 2017 рік. Фото надала Марина Шажко
27 грудня 2017 року ми рушили під міськраду разом з нашими собаками. Нас прийшли підтримати багато людей. Буквально за годину від початку збору — ще навіть офіційно не почався пікет — у притулку з’явилося світло.
Так почався новий етап нашої співпраці з місцевою владою, нарешті двосторонній: місто виділило кошти на стерилізацію безхатніх тварин.
Куди виїхати, коли в тебе 160 собак?
Я дуже добре пам’ятаю 24 лютого 2022 року. Я прокинулась о 5 ранку й почала читати новинну стрічку. На той момент у нас під опікою було 160 тварин. Евакуацію я навіть не розглядала: без них нікуди не поїду, а з ними куди? Як? Взялася робити запаси круп, кормів. Десь до початку травня в нас було відносно спокійно, і я сподівалася, що так буде й далі. Ми навіть ділилися своїми запасами з Лисичанськом, Сєвєродонецьком, де було вже гаряче.
Із середини травня 2022-го по Бахмуту почало сильно прилітати. Наш притулок опинився на лінії вогню. 1 серпня стався перший приліт на нашу територію. Того дня до нас якраз приїхали волонтери — привезли корми для тварин, і десь за годину, як тільки поїхали, бабахнуло. Пошкодило будівлю та вольєри, 2 собаки були поранені.
Це стало для мене поштовхом — треба діяти. Коли ти сам за себе — це одне, а коли від тебе залежать життя тварин, що не можуть ухвалювати рішення — це змушує діяти.
Загибель Лади стала останньою краплею
Я почала шукати, куди ми могли б виїхати, обдзвонила різні фонди з проханням допомогти нам знайти якусь територію, хоча б за гроші. Ми одразу орієнтувалися на Дніпропетровщину, бо розуміли, що далеко наші собаки просто не доїдуть — більшість з них після серйозних травм чи хвороб, багато стареньких.
Ми знайшли один варіант — стара ферма в селі Вільне Дніпропетровської області. Але її оренда коштувала 15 000 гривень на місяць. Наш притулок живе на благодійні внески, тому збирати додаткові кошти, коли в країні війна, здавалося неможливим. Вирішили шукати ще.
30 серпня вночі був другий приліт — касетна бомба. Тоді загинула одна з наших старожилок — собачка Лада, ім’я якої носить наша ГО та створений нами притулок.
Це стало останньою краплею. Я вирішила, що це знак, що нам треба терміново виїжджати з Бахмута. Вранці я подзвонила власнику ферми та сказала, що ми згодні на 15 тисяч.
Так виглядав притулок для безхатніх тварин «Лада» в Бахмуті після «прильоту» в серпні 2022 року. Фото надала Марина Шажко
Переїзд на межі нервового зриву
До перевезення треба було підготувати хоча б якусь кількість вольєрів і будок. З цим мені допоміг один волонтер, він написав у себе на телеграм-каналі пост про нас і зібрав 100 000 гривень.
Аби перевезти тварин з Бахмута на Дніпропетровщину, разом працювали два фонди: «Порятунок тварин Харків» та Breaking The Chains, а також група волонтерів з Києва. Зробити все треба було за день, бо ми помітили, що щойно до нас приїздить якесь авто, потім на територію «прилітає». Мабуть, стежили.
28 вересня ми переїжджали. Того дня в місті було незвично тихо — наче сам Бог нам допомагав. Тим не менш, щохвилини очікували на обстріл.
Вантажили собак на межі нервового зриву. Але нам вдалося — ми вивезли усіх 159 тварин з Бахмута.
28 вересня 2022 року. Волонтерки евакуюють 160 собак з Бахмута на Дніпропетровщину. Фото надала Марина Шажко
Не було навіть мисок для собак — з усім допомагають люди
Коли ми привезли собак до Вільного, не всі вольєри ще були готові. На новому місці в нас не було навіть з чого годувати тварин, бо ми нічого з собою не могли взяти — машини ледь вмістили клітки з собаками. Місцеві жителі дуже нам допомагали: приносили старий посуд, якісь простирадла. Саме завдяки підтримці місцевої громади ми вижили в перші два найтяжчі місяці після переїзду.
Я разом зі стареньким батьком винайняла квартиру в місті Новомосковськ, що недалеко від Вільного. Дуже вдячна власниці квартири, що вона дозволила, аби дві мої собаки жили зі мною. Коли я чую ці розмови, що нібито до переселенців з Донбасу якось не так десь ставляться, я усміхаюсь — у нас зовсім інший досвід.
І далі нам продовжують допомагати небайдужі люди: благодійні фонди надають корми, фонд Happy Paw допоміг перекрити дах на старій фермі й добудувати вольєри.
Плануємо збудувати й облаштувати ветеринарний кабінет, щоб мати можливість лікувати й стерилізувати тварин тут. Наша волонтерка Людмила зараз навчається в місцевому ветеринарному коледжі — нам необхідний власний лікар у команді.
Евакуаційна машина, завантажена клітками та переносками з тваринами. Не було куди навіть забрати собачі миски. Фото надала Марина Шажко
Продовжуємо рятувати тварин з-під обстрілів
Ми теж як можемо допомагаємо іншим зоозахисникам. Щомісяця до нас привозять кілька тон кормів, а ми їх розвантажуємо й потім надсилаємо Новою поштою чи з волонтерами до міст і сіл Донеччини.
А ще ми, притулок-переселенець, прийняли до себе уже понад 60 тварин із зони активних бойових дій — Часового Яру, Красногорівки, Мар’їнки, Торецька. Багато тварин з контузіями, осколковими пораненнями. Ми їх лікуємо та стараємось прилаштувати в родини. Нещодавній наш щасливий «випускник» — це Мартинчик, пес із Бахмута. Він жив у притулку 4 роки, й ось уже тут, на Дніпропетровщині, знайшов свою родину. Ті люди шукали собі маленьке цуценя, але Мартинчик їх підкорив з першої зустрічі. Тепер живе наш бахмутський пес, що переніс поранення під час обстрілу, просто в шикарних умовах, а головне — в любові.
Притулок «Лада» існував у Бахмуті, переїхав на Дніпропетровщину та продовжує працювати тут завдяки небайдужим людям — це й офіційні організації, і просто випадкові відвідувачі наших сторінок у соцмережах.
Зараз у нас у притулку 208 тварин. Втрьох нам ніяк не впоратись, тож наймаємо помічників: 4 доглядальниць і двох охоронців. Помічниці приходять на кілька годин щодня, доки ми на роботах, охоронці працюють позмінно. На зарплатню цим людям ми збираємо кошти в соцмережах.
Часто люди соромляться донатити маленькі суми, але саме невеличкі донати вирішують усе. Наприклад, у нашій спільноті на Фейсбуці 4000 підписників. Аби кожен з учасників раз на місяць переказував 20 гривень, ми б без проблем закривали всі питання з ліками, операціями, кормами та зарплатою для помічників.
Зооволонтерка Марина Шажко чухає новеньку мешканку вольєра. Власник собаки зараз на війні, тож Бетті чекає на його повернення в притулку «Лада». На фоні — вольєри, які допомогли збудувати благодійники. Фото надала Марина Шажко
Так, нам непросто. Я не раз озиралась на своє життя — а що, якби я могла повернутися назад? І в мене одна відповідь: я б точно робила те саме — рятувала тварин. Тільки тепер стукала б в усі двері кабінетів і серця людей ще наполегливіше.
