Суспільство
«Я мріяла пожити в горах, але за інших обставин». Як активістка з Донеччини адаптує переселенців у Ворохті
За три тижні після початку повномасштабної війни Анастасія Прокопенко збирала валізи в Краматорську. Вона була змушена залишати будинок поблизу річки та лісу, в якому так довго намагалася створити домашній затишок. У голові жінки промайнула думка: «За що мені це знову?». Її перше вимушене переселення з Донецька до Краматорська було у 2014 році, а тепер вона збиралася до селища Ворохта на Івано-Франківщині.
Раніше Анастасія ніколи не була в Карпатах, але мріяла відвідати гори взимку, коли там казково і багато снігу. «Невже, аби побачити нашу красиву країну, ми мали почути війну?» — сказала подруга Анастасії, коли вони з дітьми автівкою наближалися до Ворохти.
Анастасія, яка вже двічі мусила тікати від війни, тепер допомагає іншим переселенцям адаптуватися на Гуцульщині. А ще через власний приклад хоче показати місцевим, що переселенці — це не тільки про гуманітарку, але й про повагу до місцевих та бажання допомогти громаді, яка їх приймає.
Анастасія Прокопенко
Громадська активістка, виконавча директорка ГО «Точка доступу».
Мій активізм почався зі скарги в школі
Я народилася в Докучаєвську за 30 кілометрів від Донецька. У школі я була старостою. Коли у 8 класі вчитель фізкультури ображав мого однокласника, бо той не міг підтягнутися, я написала офіційну скаргу через секретаря з проханням звернути увагу на непедагогічну поведінку викладача.
У 18 років переїхала в Донецьк і працювала незалежним спостерігачем під час виборів. Для мене завжди було нормою відстоювати себе, свої права та інтереси, та захищати того, хто цього зробити не може. Ще студенткою я пішла працювати в громадський сектор оператором гарячої лінії, хоча за освітою я психологиня.
Війна була за 60 кілометрів від нас
З початком російської агресії у 2014 році ми сподівалися, що це на кілька місяців, тому виїхали до Краматорська, проте не відчували там себе в цілковитій безпеці. Тиждень у нас починався з того, що ми читали інформацію від штабу щодо прогнозів на фронті.
З 2014 року я стала виконавчою директоркою громадської організації «Точка доступу», яка розвивала освіту й локальну демократію та підтримувала інші громадські організації на Донеччині. Ми працювали з прифронтовими громадами, які потерпали від обстрілів, тому не забували про війну — вона була за 60 кілометрів від нас.
Коли напередодні повномасштабного вторгнення про нього все більше говорили, ми посилили заходи безпеки — переслали документи партнерам до Львова та забрали з офісу дорогу техніку. Я жартую, що ми досвідчені переселенці й уже знали, що потрібно робити.
За що мені це знову?
Попри підготовку, ми не уявляли, що буде війна таких масштабів. Хоча всі мали тривожні валізки, придумали канали комунікації та плани евакуації, але того ранку, коли прокинулися від вибухів, у голові була лише одна думка — «За що це мені знову?».
У перші дні повномасштабної війни ми вивезли з офісу холодильник і термопоти на блокпости й у волонтерські штаби, які вже працювали. Я говорила, що буду в Краматорську стільки, скільки можна буде. Ми жили в приватному секторі на околиці міста, де були лише будинки, ліс і річка, але на початку березня чоловіка мобілізували, і я залишилася сама з дитиною. Згодом до нас у будинок переїхала моя подруга зі своєю дитиною, адже вони жили в багатоповерхівці та лякалися вибухів.
Чоловік наполягав, аби я забирала дитину та їхала в більш безпечне місце. 18 березня ми з подругою, нашими дітьми, собакою, кішкою та щуриками в клітці виїхали з Краматорська до Ворохти на запрошення колеги. Траси були переповнені, палива на заправках не вистачало, тому доїхати було ще тим квестом. Перша зупинка була в Дніпрі. Зазвичай дорога туди займала дві години, але тоді ми їхали цілих десять. Поїздку ускладнювала відсутність вказівників на дорогах, які люди знімали через паніку.
Переконалася, що мрії треба формулювати чіткіше
У Ворохті я раніше не була, але колись мріяла трохи пожити в Карпатах. Я переконалася, що свої мрії треба формулювати правильніше. Перед 2014 роком чоловік говорив, що хоче пожити в приватному будинку біля річки та лісу, і от до Краматорська ми переїхали саме в такий будинок. Тоді я сказала чоловікові, що до мрії він мав додати, аби це було за власним бажанням. З Ворохтою вийшло так само.
Я мріяла побувати в Карпатах, особливо взимку, бо тоді тут особливо казково. І от я приїхала сюди, коли ще лежав сніг. Коли ми їхали автівкою й бачили краєвиди за вікном, подруга сказала: «Невже, аби побачити нашу красиву країну, ми мали почути війну?».
Нас зустрів мій колега з громадського сектора Іван, з яким ми спілкувалися лише онлайн, а наживо бачилися лише раз. Завдяки його підтримці та турботі про нас я розуміла, що їду до близької людини. Ми приїхали у квартиру, де на нас вже чекало все — від постільної білизни до посуду. Місцева влада виділила приміщення для офісу «Точки доступу», а завдяки партнерам організації ми змогли придбати меблі для роботи. Так я зрозуміла, що не сама. А ще нас часто запрошували на спільні вечері та намагалися максимально спростити хоча б побутові моменти.
Домашні закрутки — найтепліший спогад
З Ворохти ми продовжували координувати роботу волонтерів на залізничних вокзалах у Краматорську, а згодом почали допомагати переселенцям, які опинилися в громаді. Місцеві приносили одяг, ковдри, подушки й продукти та постійно запитували, чим можуть бути корисними. Це надихало.
Ми швидко зробили чат для людей, які вимушено переїхали до Ворохти, розвісили оголошення з QR-кодами, аби ті знали, що в нас можна отримати допомогу. Ми створили для них коворкінг, а також організовували спільні заходи для переселенців і місцевих, аби їх знайомити та налагоджувати контакти.
Нам було дуже важливо, щоб люди могли принаймні вітатися на вулиці. У 2014 році в моєї сім’ї вже був такий досвід: ми переїхали в незнайоме місце, і такі дрібнички дуже впливають на те, як ти почуваєш себе в громаді.
Пам’ятаю, тоді в Краматорську ми купляли в місцевої жінки молоко, і вона дізналася, що ми переселенці. Тоді передала нам в пакунку домашні закрутки й записку зі словами підтримки: «Не хвилюйтеся, ми з вами! Україна переможе».
Тепер у Ворохті люди знову приносили нам варення, компоти чи мариновані гриби — просили передати комусь чи з’їсти самим.
Показували переселенцям, що у Ворохті є на що подивитися
Якось ми зрозуміли: люди, які приїхали у Ворохту, не усвідомлюють, що вони в туристичній громаді, і тут є на що подивитися. Тому ми провели кілька екскурсій: показували людям об’єкти культурної спадщини, а гіди розповідали про історію місць.
Потім ми організували похід в гори, аби показати, що ними можна не лише милуватися, але й відвідувати. Після цього люди самі зустрічалися поза межами наших заходів — часто це були переселенці літнього віку з шелтерів. Ми раділи, що змогли налагодити комунікацію та познайомити їх.
Для нас було важливо показати місцевим, що переселенці — це не лише про гуманітарку й дешеве житло, але й про бажання зробити щось для громади, яка нас прийняла. Тому ми збирали людей на толоки, прибирали, фарбували лавочки в парку. Аби познайомити переселенців з місцевими, організували фестиваль гуцульської їжі — навіть міський голова готував свою фірмову страву.
Ще один напрям роботи — організація майстер-класів від вимушено переміщених жінок. Вони вчили в’язати гачком іграшки, робити букети з мила, варити крем. Більшість переселенців у Ворохті — саме матері з дітьми, тому ми хотіли нагадати їм, що про себе треба піклуватися. Щодня у Ворохті працюють дитячий і молодіжний простори, аби діти та підлітки могли проводити там час із користю.
Якщо ми фокусуємося на допомозі переселенцям, то це має бути тривала історія: ми не просто один раз роздаємо гуманітарку та сподіваємося, що людям стане краще.
Ми маємо подумати про фізичні потреби, емоційний стан та умови, аби люди реалізовували свої права. Я дуже пишаюся командою «Точки доступу»: ми працюємо з різних областей України, хтось зараз закордоном, але всі включені в роботу.
Більше не вивішую прання в неділю
Мені дуже подобаються жителі Ворохти, проте в мене були та є певні труднощі в адаптації. Наприклад, у ставленні до релігійних свят. Я виросла в родині, яка не дуже виховувала в мені традиції, а тут зустрілася з тим, що сусіди мене сварили, коли я в неділю вивішувала прання чи мила підлогу в під’їзді.
Я пояснювала, що мені зручно цим займатися у вихідний, але для них під час служби в церкві такого робити не можна. Зараз я звикла до цього, намагаюся не робити таких речей і поважаю ці традиції, адже розумію, що вони важливі для людей громади, яка мене прийняла.
Щодо діалектів, то іноді я прошу, аби мені пояснили, що означають певні слова.
Наприклад, сусідка сказала мені, що вона буде вдолинí, а я не розуміла, де саме та долинá. Виявилося, вона мала на увазі, що буде внизу, на першому поверсі.
Цього року моя дочка пішла навчатися в місцеву школу в п’ятий клас, і я вже помічаю, що вона використовує такі ж слова, як інші діти. Раніше в Краматорську ми спілкувалися вдома російською, тому я радію, що й донька, і я говоримо українською скрізь.
Тут вперше в житті піднялася на вершину гори
Хоч я живу в горах майже два роки, але люблю комфортний, а не активний відпочинок. Я ще не ходила по гриби, не відвідувала чани та не піднімалася на Говерлу. Але влітку донька попросила мене піти з нею в похід з наметовим табором на гору Хом’як. Тиждень я там жила в наметі. Я не була впевнена, що виживу після підйому, але дійшла до вершини, і це був мій перший в житті досвід.
Мені дуже подобається у Ворохті те, що громада невелика, всі одне одного знають. Тому це середовище для мене безпечне: я довіряю людям і можу відпустити дитину гуляти. Це цікава особливість громади — розуміти, що ти перед всіма як на долоні.
Повертатимуся додому в зворотному порядку
Я дуже пишаюся тим, як тримається моя родина. Від мобілізації на початку березня 2022 чоловік лише двічі був у відпустці. Це дуже важко для нас, особливо для дитини, але ми знаходимо баланс між війною, роботою й особистими потребами. Хоча чоловік воює, він продовжує онлайн робити з донькою домашні завдання.
Я мрію про перемогу України та повернення додому. Коли в мене запитують, чи повернусь я додому після перемоги, то жартую, що робитиму це у зворотному порядку: спершу поїду в Краматорськ, а потім — додому в Донецьк. Я розумію, що там буде корисною робота «Точки доступу». Ми насамперед працюватимемо з мізками людей з деокупованих територій, розвінчуватимемо міфи, які їм прищеплювали. Емоційно повертатимемо їх до нас і показуватимемо, як Україна змінилася за роки, поки вони були в окупації.
Душенина
Репепт:
- м’ясо – 500 г;
- велика морква – 1 шт;
- картопля – 4–5 шт;
- борошно – 2 ст. л;
- сіль, перець – до смаку;
- вода або томатний сік.
Гляґи
Рецепт:
- Рубець — 1 кг;
- Молоко — 500 мл;
- М’ясний бульйон — 3 л;
- Селера — 100 г;
- Ріпчаста цибуля — 2 шт.;
- Морква — 1–2 шт.;
- Томати у власному соку — 1 склянка;
- Макарони — 3 жмені;
- Часник — на смак;
- Сіль, перець — на смак;
- Сметана — 2 ст. л.;
- Олія — для смаження;
- Лавровий лист — 1 шт.;
- Підготовка рубця:
- Наріжте рубець смужками і складіть у контейнер, заливши молоком. Залиште в холодильнику на ніч (12 годин).
- Відцідіть рубець і добре промийте холодною водою, змиваючи молоко.
- Відварювання рубця:
- У великій каструлі доведіть до кипіння підсолену воду. Опустіть нарізаний рубець і варіть 5 хвилин. Злийте воду, промийте рубець і каструлю.
- Знову наповніть каструлю водою, доведіть до кипіння і трохи підсоліть. Опустіть рубець і знову варіть 5 хвилин. Злийте воду і промийте рубець.
- Приготування бульйону:
- У іншій каструлі доведіть до кипіння бульйон. Додайте рубець, зменшіть вогонь до мінімуму і варіть 2–3 години, доки він не стане м’яким і легко проколюватиметься виделкою.
- Приготування овочів:
- Почистіть і дрібно наріжте моркву, цибулю та селеру. Смажте овочі в невеликій кількості олії до м’якості.
- Додайте томати у власному соку, сіль і перець. Перемішайте, накрийте кришкою і тушкуйте на середньому вогні 5–7 хвилин.
- Завершення страви:
- Додайте тушковані овочі до відварених рубців.
- Всипте макарони, додайте лавровий лист і варіть разом стільки часу, скільки вказано на упаковці макаронів.
- Подавайте страву гарячою, за бажанням додайте сметану перед подачею.
Фальшивий заєць
Рецепт:
- Свинина: 1 кг;
- Яловичина: 0,5 кг;
- Ріпчаста цибуля: 2 шт. (не обовʼязково);
- Панірувальні сухарі: 100 г;
- Сіль, перець: до смаку;
- Духмяні трави: до смаку;
- Олія: для смаження Кетчуп: для декору
Огірочник
Рецепт:
- Солоні огірки — 5 шт.;
- Овочевий або м’ясний бульйон — 3 л;
- Ріпчаста цибуля — 1 шт.;
- Картопля — 5 шт. (середні);
- Олія — для смаження;
- Сіль, перець — до смаку;
- Сметана — 5 ст. л.;
- Свіжий кріп — для подачі.
Горохляники
- Зелений горошок (свіжий або морожений) — 2 склянки;
- Яйце — 1 шт.;
- Борошно або панірувальні сухарі — 2 ст. л.;
- Листочки м’яти — жменя;
- Сіль, перець — до смаку;
- Олія — для смаження;
- Сметана або йогурт — для подачі.
- Горошок відварюємо хвилин п’ять у киплячій підсоленій воді. Коли горошок буде готовий, подрібнюємо його блендером або перекручуємо м’ясорубкою.
- Додаємо яйце, дрібно посічену м’яту, борошно або панірувальні сухарі. Солимо, перчимо, добре вимішуємо.
- Формуємо невеличкі котлетки та смажимо їх на добре розігрітій і змащеній олією пательні.
- Подаємо горохляники зі сметаною або натуральним йогуртом.
- Не вмикайте електроприлади одночасно. Наприклад, спочатку розігрійте їжу в мікрохвильовці, а потім скористайтеся праскою.
- Переносьте прання на денні або нічні години, коли навантаження на мережу менше.
- Уникайте використання кондиціонерів та бойлерів для нагріву в пікові години.
