Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Я не волонтерка, я просто дружина військового». Історія лікарки з Харківщини, яка під обстрілами возила підгузки дітям та ліки бійцям

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Команда цієї амбулаторії на Харківщині за період повномасштабного вторгнення мала один вихідний – коли в усьому місті було оголошено комендантську добу. Керує амбулаторією Тетяна Ляшко. 

24 лютого 2022 року жінка вивезла дітей у безпечне місце, а вже наступного ранку вийшла на роботу. Коли чоловік мобілізувався, почала сама кермувати автомобілем, аби все встигати: підвозити колег на роботу, волонтерити у дитячому хоспісі, вишукувати ліки для своїх пацієнтів по всій Україні та збирати посилки для захисників.

Як жарти і караоке допомогли медперсоналу побороти паніку, а студентська дружба – знаходити дефіцитні ліки, Тетяна розповіла ШоТам.

Тетяна Ляшко

сімейна лікарка й завідувачка амбулаторії міста Південне Харківської області.

Було дуже страшно, але ж на мене чекали пацієнти


За іронією долі 24 лютого я прокинулася у лікарні, але як пацієнтка на стаціонарному лікуванні в Харкові. Ще не було й п’ятої години. Від вибухів дзвеніли усі вікна. І ми зрозуміли, що почалося те, чого всі боялися. Я зателефонувала додому чоловікові, сказала, що почалася війна, що чую вибухи. Вдома ще нічого не було чутно. 

Ніхто не був готовий. Ні я, ні колеги, ні пацієнти. Треба було якось зібратися докупи та допомогти це зробити іншим. 

Люди почали масово залишати місто. Чоловік теж забрав мене з лікарні, аби вивезти дітей у безпечне місце. Ми виїжджали десь години дві. І потім ще дві години простояли у черзі на заправці. Були страшні затори. Ми приїхали додому і почали панічно збирати якісь речі для дітей. Думали, що це максимум на два тижні. Ми повезли сина та доньку у Полтавську область до моїх рідних. Зустрілися з ними посередині шляху, передали дітей і поїхали назад, щоби засвітла повернутися додому.  

Весь той вечір ми слідкували за новинами, передзвонювались із друзями та рідними з інших міст. Намагалися зрозуміти, що відбувається, наскільки це все серйозно і що нам робити. Було дуже страшно. Але навіть думки про те, аби кудись їхати, не було. Я знала, що завтра мені на роботу, мене чекають пацієнти, колектив. 

В амбулаторії у перші дні вторгнення готувалися до прийому поранених та розміщення переселенців. Фото: ШоТам.

Ми з чоловіком повернулися у Південне, бо розуміли, що потрібні тут, кожен на своїй роботі. Я – у лікарні, він на складі автозапчастин. Будемо працювати і допомагати, чим можемо. І протягом цих півтора року я не змінила своєї думки. Навіть коли близькі наполягали, аби я оформлювала закордонний паспорт та виїжджала з країни. Але я не збираюся залишати Україну.

25 лютого я пішла на роботу як зазвичай

Я написала всім співробітникам у Вайбері, що йду на роботу, усім зварю каву, як завжди, але кожен хай вирішує для себе, і якщо хтось не прийде – не страшно. Того дня один за одним зійшлися всі! Це був нестандартний робочий день, звісно. Ми намагалися убезпечити свої робочі місця: заклеювали вікна, рвали якісь простирадла для перев’язок, хтось знайшов вдома червоний скотч і ми клеїли такі червоні хрестики на будівлі, аби позначити, що це лікарня.

З того часу і до сьогодні наша амбулаторія не працювала лише один день. Це було на торішній День Незалежності, коли з міркувань безпеки у місті оголосили комендантську добу. 

Перші дні вторгнення ми готували кабінети амбулаторії для прийому поранених та розміщення переселенців. Тягали меблі, гуртом думали, як зробити найкраще, і до чого все ж таки готуватися: до розміщення людей, яким потрібен прихисток, чи до прийому великої кількості поранених. На щастя, останнє питання досі не поставало. Нині до нас потрапляють пацієнти з пораненнями, але уже після госпітального лікування. 

Був колектив, а стала сім’я

Початок великої війни розставив багато речей на свої місця. Ми зрозуміли, що тільки гуртом можемо пережити те, що на нас навалилося. Був колектив, а стала сім’я. Вже не було поділу: це треба комусь, але не мені, це не мої обов’язки. Ділилися навіть хлібом чи домашніми закрутками. 

Майже кожен приймав у себе біженців. І всі старалися підтримати якимись продуктами чи речами того, хто прихистив у себе одразу кількох людей.

Було таке, що хтось на роботі скаже, що мріє про борщ, але от капусти зараз ніде не купиш (це в дні, коли в магазинах були порожні полиці), а вже наступного дня інший приносить капустину з власних запасів.

Зароджувалися нові знайомства з колегами з інших областей, які могли допомогти нам медикаментами. На когось виходили ми, хтось виходив на нас. Бо не було нічого – аптеки закриті. А у нас гіпертоніки, діабетики, астматики… Мої однокурсники з Полтавської медичної академії надіслали нам перші рятівні відправлення з медикаментами. А з більшістю з них я не бачилась і не спілкувалася від закінчення інституту. Та вони відгукнулися і допомогли! Далі на рівні нашого Центру первинної медичної допомоги налагодили зв’язки із колегами з Дніпра, Києва, Львова. Почала надходити допомога з гуманітарних фондів Європи. 

Першими допомогли однокурсники з Полтавської медичної академії. Фото: ШоТам.

Під обстрілами їздили до дітей у хоспіс, а вдома приймали біженців

Моя подруга працює у дитячому неврологічному хоспісі у Харкові. Ми всі добре розуміємо, наскільки це вразлива категорія пацієнтів. Тож гуртом взялися шукати благодійників та якісь програми підтримки, аби у цих дітей було все необхідне: медикаменти, одяг, продукти, підгузки. Чотири найтяжчих місяці із квітня по серпень ми їздили туди мінімум раз на тиждень та возили все, що змогли добути. 

Їздили також у військовий шпиталь. Возили смаколики не лише пацієнтам, але  і колегам, аби якось їх підбадьорити, адже їм дуже важко було. Вони не виходили звідти взагалі, такий шалений наплив поранених був. Всі поїздки були на особистому транспорті. Місто сильно обстрілювали і кожен такий виїзд був ризиком. 

А вдома теж був «двіж». Мало не щодня нові обличчя. Почалося з того, що в сусідній будинок приїхали дві родини з дітьми. Прийшли до нас, запитують, чи можна до нас у підвал прибігати, коли обстріли. Ми з чоловіком, не задумуючись ні на мить, сказали їм, щоб забирали речі та йшли до нас. Якось та помістимося. 

Коли ці родини поїхали далі, одразу з’явилася ще родина, якій був потрібен прихисток. Бувало таке, що мало не щотижня люди у нашому домі мінялися. Мені дзвонили знайомі знайомих: «Ти зможеш прийняти та перевезти до Полтави сім’ю?». Я казала: «Та не питання!». Важко було інше: прощатися з цими людьми. Ще ніколи так тяжко мені не було проводжати гостей. У нашому домі часто бували гості, але цих проводжала з неспокійним серцем, адже війна і ти не знаєш, що тебе чекає за 5 хвилин, чи за хвірткою твого подвір’я. До цього часу я не знаю прізвищ тих, хто у нас жив, але я точно ніколи їх не забуду. 

Коли у нашому місті були військові, я з порожнім рюкзаком з дому не виходила. Завжди знаходила навіть удома щось таке, що може їм знадобитися: якийсь харч, сироп від кашлю чи якусь миску. 

А якийсь раз питаю: «Вам точно є що їсти?», кажуть: «Їсти є, нема на чому готувати». Я їм принесла з дому сковорідку. Така новесенька, чистесенька – ще з коробки. Вони питають: «І не шкода тобі нову?», кажу: «Смажте сміливо, не жалійте! Як окупантів!». В мене є – я віддам. Це ж вкладаю у нашу Перемогу.

З часом ти уже не видаєш відмову на якийсь запит. Не можеш ти, значить, шукай і знайди того, хто може. Просто відкриваю телефонну книгу чи соцмережі і погнала по списку: тут можна спитати те, цей має підказати се.

Я не волонтерка, я просто дружина

Не вважаю себе волонтеркою. Всі ми щось робимо: бабусі, які  плетуть шкарпетки чи садять зайвий рядок картоплі, аби поділитися потім; діти, які малюють листівки для ЗСУ; студент, що відмовляється від кави, аби перерахувати донат…Значить, ми тоді всі – волонтери. 

Одного осіннього вечора, коли я уже вкладалася спати, чоловік зайшов у кімнату і каже: «Ти завтра йдеш на роботу, а я – у військкомат. Я не буду боятись. Тут мій дім, тут мої діти. Я не хочу, аби за мій дім билися інші, а я чекав у стороні». Моя перша реакція була: я з тобою! Звісно, на таке він не погодився. 

Він поїхав, а я стала ще наполегливіше шукати, чим допомогти тепер уже і своєму чоловікові. Зимова форма, термобілизна, обігрівачі, газові балони – щось купувала сама, щось зі зборами серед друзів, з чимось допомагали волонтерські організації.

У той час я почала сама кермувати авто, до цього не їздила. А тепер ще і колег на роботу-з роботи підкидаю. Так от: я їду якось, везу повну машину всього, аби відправити чоловікові. На черговому блок-посту дивляться на всі ці торби-коробки і питають: ви волонтерка? Кажу: ні, я просто дружина. 

Нині чоловік служить у 68-й єгерській бригаді імені Олекси Довбуша. Зараз вони на Куп’янсько-Лиманському напрямку, а працювали і на Донецькому, під Вугледаром. Я вже з багатьма його побратимами знайома, і всі вони тепер «мої». Тепер ще і для них «не волонтерю». 

Ми мусили добути ту аличу, вона була символом

Коли почалося вторгнення, більшість людей були шоковані: як таке взагалі може відбуватися у сучасному цивілізованому світі? Я теж була розгублена, наче у мене землю з-під ніг вибили. Були моменти, коли хотілося не просто плакати, а вити. Але я розуміла, що в цьому стані не можна залишатися. Треба прийти до тями самій і підтримати інших. У першу чергу – моїх дівчат з лікарні. Адже на нас покладаються, наше завдання – рятувати здоров’я та життя. Як же ми будемо це робити, якщо опустимо руки? 

Я жартувала з ними, могла навіть прикрикнути: «Гей, ну чого сидимо? А ну давайте чайку-кави – і вже буде веселіше! Нема нічого? То зараз підемо аличі нарвемо, підкислимо пілюлю».

І пам’ятаю, пішли ми ту аличу рвати, а тут вибухи залунали один за одним. Але ми мусили добути ту аличу. Вона була ніби якимось символом, що хоча б щось у наших руках, щось ми вирішуємо у цьому шаленстві. 

На психотерапію не було часу і ми почали співати

Були моменти, коли ми ні з того ні з сього починали співати. Хтось один починає, а підтягуються з усіх кабінетів. Спів допомагає дуже: відключається потік думок, ти відчуваєш єдність з іншими. А якщо українські народні пісні – то це ж просто цілюще заняття! Ми згадали про караоке, яке є у нас у кімнаті відпочинку. Почали його вмикати, могли навіть потанцювати. Це все, звісно, в неробочий час, коли прийом закінчено. Організували собі таку колективну психо-співо-терапію. 

Працювати мене мотивує моя ж робота. Це такий колообіг енергії: ти допомагаєш людині, вона вдячна чи посміхається – і це дає сили допомагати новим пацієнтам. Ну і мої дівчата у білих халатах теж мене тримають. Я знаю, що вони щоранку чекають моєї кави і мого «Слава Україні!». І ще питання, що більше бадьорить: кава чи те привітання, яке я вигукую на весь вестибюль. 

Працювати мотивує колектив. Фото: ШоТам.

А ще у в українців є спільна потужна мотивація, якої немає в жодного іншого народу: це наші захисники. Ти знаєш, що тисячі людей не спали цієї ночі й захищали твій сон, а значить, зранку ти маєш з новими силами братися до роботи на своїй ділянці відповідальності й тримати тил. Так, що за цей тил їм хотілося і далі міцно стояти. 

Публікація підготовлена за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи слова та гідності людини в усіх сферах суспільства.

Суспільство

В київській поліції запустили кінологічний дитячий гурток

Опубліковано

У Києві стартує дитячий гурток “Юний кінолог”, який функціонуватиме на базі Кінологічного центру Головного управління Національної поліції міста Києва. Це унікальна можливість для дітей познайомитися зі світом кінології, навчитись догляду за собаками та здобути навички роботи з чотирилапими помічниками поліції.

Про це повідомили у відділі комунікації столичної поліції.

Про ініціативу

У Києві з 25 травня 2024 року стартує дитячий гурток “Юний кінолог”. Заняття проходитимуть на базі Кінологічного центру Головного управління Національної поліції щосуботи з 10:00 до 12:00 за адресою: вул. Вознесенський узвіз, 27.

Читати також: Міноборони анонсували застосунок Резерв+ для військовозабовʼязаних

Поліцейські-кінологи поділяться своїм досвідом, навчать дітей базовим командам для собак і основним правилам поведінки з чотирилапими друзями. Участь у гуртку допоможе дітям здобути цінні знання про виховання домашніх улюбленців та розвинути повагу до тварин.

Заняття у гуртку також сприятимуть засвоєнню знань про виховання домашніх улюбленців та розвитку в дітей почуття поваги до тварин.

Заняття розраховані на дітей віком від 6 років. Участь в програмі безоплатна.

Нагадаємо, що стартує показ художнього серіалу про залізничників під час війни.

Також ми повідомляли, що в Мінцифрі спростили оновлення даних військовозобов’язаних українців у ЦНАП: інструкція.

Читати далі

Суспільство

10 українських науковців, які змінили світ своїми винаходами

Опубліковано

У кожній країні сховані невідомі історії великих винахідників, які своїм розумом і талантом прославили свою державу. Україна – не виключення. Щорічно наші вчені створюють чимало винаходів; однак вони змінювали світ і в минулому. Тому перед вами – 10 фахівців, чиї розробки вплинули на розвиток науки не лише в Україні, але й в усьому світі.

Редакція ШоТам присвячує цю добірку Дня науки, який цьогоріч відзначається в Україні 18 травня.

Ігор Сікорський

Перший проєкт гвинтокрила був розроблений українцем Ігорем Сікорським.

Цей київський авіаконструктор, який емігрував до США, запатентував свій винахід у 1931 році. Випробування гелікоптера розпочалися у 1939 році, а вже через рік Сікорський підняв свою машину у вільний політ. Перше замовлення він отримав від армії США. Згодом Сікорський став власником потужного концерну. Його компанія, Sikorsky Aircraft, створила 17 базових літаків та 18 гелікоптерів.

Крім того, Ігор Сікорський є автором легендарного літака “Ілля Муромець”, а також Sikorsky S-29-A (США). Він також розробив перший в США літак-амфібію.

Марина Вʼязовська

Нещодавно світ був вражений досягненням молодої української вченої Марини В’язовської. Вона розв’язала одну з найскладніших математичних задач сучасності, над якою вчені билися протягом кількох століть.

Її прорив має величезне значення для покращення корекції помилок у мобільних телефонах, інтернеті та космічних дослідженнях.

Федір Піротський

Федір Аполлонович Піроцький, український вчений, винайшов трамвай, який сьогодні є звичним транспортом у більшості міст Європи. Народився в родині військових лікарів і нащадків козаків. Закінчив Костянтинівський кадетський корпус і Михайлівську військову артилерійську академію, після чого служив у Києві.

У 1874 році він розробив проєкт машини змінного струму та систему передачі електроенергії через залізний дріт на телеграфних ізоляторах. В 1875 році на ділянці Сестрорецької залізниці Піроцький запустив вагони на електричній тязі, проклавши першу електрифіковану лінію. Через рік у Берліні з’явився перший трамвай за його схемою. Піроцький також розробив проєкт централізованої підземної електромережі та нові конструкції печей для різних потреб.

Ніна Мороженко

Сонце, найближча до нас зірка, приховує безліч цікавих загадок.

Українська астрономка і геліофізикиня, докторка фізико-математичних наук Ніна Мороженко присвятила своє життя вивченню його будови та процесів, які на ньому відбуваються. Її внесок неоціненний, адже все, що відбувається на Сонці, впливає на багато сфер людського життя. Вивчення Сонця дозволяє зрозуміти не лише майбутнє нашої цивілізації, а й те, що відбувається у космосі – на далеких зірках, до яких людство прагне дістатися.

Ніна Мороженко, авторка 56 наукових праць, першою у світі дослідила природу сонячних протуберанців, що дало старт численним науковим дослідженням геліофізиків з різних країн. Її робота проклала шлях до нових відкриттів у геліофізиці, впливаючи на глобальне розуміння Сонця і космосу.

Анатолій Малихін

Харківський вчений Анатолій Малихін розробив унікальний прилад “Біопромінь” для аналізу крові, присвятивши свою кар’єру його впровадженню в діагностику за новітніми методиками.

З 1972 року Малихін працює в Інституті неврології, психіатрії і наркології НАМН України, пройшовши шлях від нейрохірурга до завідувача нейрохірургічного відділення, яке очолював протягом 13 років.

З 1991 року він опублікував понад 100 наукових праць, монографій, методичних рекомендацій та отримав низку патентів. У період з 2000 по 2005 рік захистив кандидатську і докторську дисертації.

Аліна Романенко

Вона заснувала українську наукову школу онкопатології в уропатології та вперше розробила методи класифікації, ранньої діагностики і прогнозування передракових станів та ранніх форм раку сечостатевих органів.

Романенко запровадила в Україні сучасні методи діагностики нефрологічних захворювань і чоловічого безпліддя на основі пункційної біопсії. Вона також вивчила патогенез і терапевтичні підходи до лікування гострого гломерулонефриту та трансплантації донорської нирки.

Сергій Корольов

Відомий конструктор ракетно-космічної техніки, Сергій Корольов, став одним із ключових осіб, завдяки яким людство вийшло у космос. Незважаючи на складну долю та репресії, він зберіг свої напрацювання і з 1958 року очолив ракетну програму радянського союзу.

Під його керівництвом були здійснені революційні досягнення: запуск першої міжконтинентальної балістичної ракети, першого штучного супутника Землі, перший політ людини в космос і вихід людини у відкритий космос. На честь Корольова названо астероїд 1855 Корольов.

Валентина Радзимовська

Валентина Радзимовська, видатна професорка і докторка медичних і фізіологічних наук, відома як засновниця української школи фізіологів і біохіміків, а також активна громадська діячка.

Репресії радянської влади в 1930-х роках не завадили їй стати авторкою понад 60 наукових праць у різних галузях медицини, включаючи біохімію, патофізіологію, педіатрію, психоневрологію, фізіологію та фтизіатрію. Попри труднощі, у 1945 році вона емігрувала з України, спочатку до Німеччини, а потім – до США. Величезний внесок Радзимовської у вивчення туберкульозу та його лікування у дітей відомий всьому світові.

Йосип Тимченко

На початку кінематографа стояв український механік Йосип Тимченко разом з фізиком Миколою Любимовим, які ще за два роки до відкриття братів Люм’єр розробили “равлик” – скачковий механізм, що став основою для кінескопа.

У 1893 році в Одесі вже показували фільми, зняті за допомогою кінескопа, випередивши тим самим Люм’єрів. Але Тимченкові не вдалося запатентувати свій пристрій. Його кінескоп досі зберігається в запасниках політехнічного музею в москві.

Тимченко також був автором автоматичних метеорологічних, фізичних і астрономічних приладів, за які отримував нагороди на світових виставках. Він брав участь у створенні першої моделі автоматичної телефонної станції Фрейденберга.

Нана Войтенко

Нана Войтенко, професорка, докторка біологічних наук і нейробіологиня, керівниця відділу сенсорної сигналізації Інституту фізіології ім. А. А. Богомольця НАН України, присвятила більше 20 років дослідженню природи болю. Її робота спрямована на розуміння того, як виникає та поширюється біль в нервових системах людини.

Завдяки її роботі в лабораторії розроблено експериментальне лікування, спрямоване лише на клітини, що викликають больові синдроми. Крім того, Нана Войтенко активно популяризує науку через лекції на різноманітних заходах, таких як “Дні науки”, TED-x Kyiv 2013, та організацію “Тижня знань про мозок”.

Читати далі

Суспільство

Стали відомі найпопулярніші вакансії в ЗСУ: кого шукають найбільше

Опубліковано

Керівниця військового відомства Lobby X, Ольга Бандрівська, повідомила в ефірі Українського радіо, що протягом півроку кількість доступних вакансій до усіх військових підрозділів значно зросла. На даний момент на їхньому сайті публікується понад 3300 актуальних вакансій до всіх видів військ.

Кого потребують найбільше

“Якщо говорити про попит серед кандидатів, то останні кілька тижнів дуже популярні розвідники. Дуже багато заявок…

Але, насправді, не всі проходять відбір на першому етапі. Якщо ж говорити про інші вакансії, то це оператори безпілотників різного типу. Вони залишаються в попиті вже досить довго”, — зазначила Ольга Бандрівська.

Читати також: Як курсантка ВМС бореться зі стереотипами про жінок в армії

Зазначено, що попит на вакансії від військових підрозділів зріс серед категорій водіїв, ремонтників, майстрів, техніків, механіків, електриків — людей, які мають навички ремонту різноманітної техніки. Крім того, популярність вакансій у сфері медицини залишається високою.

За словами Ольги Бандрівської, основну частину аплікантів складають чоловіки віком 25-45 років, але також не рідкісні випадки, коли кандидатами є старші особи із військовим досвідом, які виражають бажання служити.

Нагадаємо, що стартує показ художнього серіалу про залізничників під час війни.

Фото: ВВС

Читати далі