Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Перший день у школі ми тренувались бігати в укриття». Як Іванівська громада на Чернігівщині відбудовується після російського терору та повертає жителів додому

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Росіяни так і не дізнались, де місцева влада – односельці щоразу вигадували нову версію і не викрили сільську голову Іванівки на Чернігівщині. 39 людей вбито і десятки жителів загинули через жахливі умови. Половина домогосподарств пошкоджені, зруйнована соціальна інфраструктура, заміновані поля та багато людей виїхали після пережитої окупації – це те, з чим зіткнулася громада. 

Нині Іванівка оживає: понад 30 донорів підписали меморандуми для відбудови житла, оновлено шкільне сховище і фактично весь минулий навчальний рік відбувся офлайн. Про незламність та досвід повернення до життя після окупації – у матеріалі ШоТам.

Олена Швидка

голова Іванівської громади у Чернігівській області.

Ніхто і ніщо не залишились такими, як були до окупації

Ми з сімʼєю якимсь дивом пережили окупацію. Спочатку були у своєму будинку, поки його не зруйнували. Потім перейшли до сусідів. А коли рашисти нас вигнали з дому (бо для них це була підходяща локація для розміщення техніки), наша родина розділилась: брат з сімʼєю пішли жити у школу, а ми вирішили йти далі. Це зробили з безпекових питань, адже окупанти у всіх постійно запитувати: «Где ваша власть?»

Аби мене захистити, багато місцевих людей казали, що влади тут немає, що вона поїхала чи то в іншу область, чи то взагалі з України. Боляче уявляти, що б з нами було, якби не переховування.

Лише вбитих людей в громаді 39. Навіть одна насильницька смерть – це велика трагедія. А така кількість для нашої малої громади – це дуже і дуже боляче. На превеликий жаль, цими жертвами не обмежується горе нашої громади. Багато людей померли, бо не мали можливості ні на лікування, ні на евакуацію. Зокрема, у підвалі Ягіднянської школи – від нестатку їжі, води, ліків і кисню… Чи можна їх назвати вбитими, якщо у них не стріляли? Та якби не прийшли рашисти, ці люди були б живі.

Коли окупанти покинули нашу територію у кінці березня, наступного ранку я зібрала людей в приміщенні школи в Іванівці. Тоді ми ухвалили рішення створити гуманітарний штаб. Це потім ми його так назвали, а в той момент ми просто зібрали людей. Визначили старшого, розібрали обовʼязки і поділили село на локації. Найперше і найправильніше рішення тоді – це зробити перепис населення. Наші люди пройшлись по кожному будинку в селі, аби перевірити, хто залишився і кому чим можна допомогти. За такою ж схемою як в Іванівці, ми створювали такі гуманітарні штаби та перепис населення у всіх селах громади, що надалі звільнялись.

Окрім страшних людських жертв, ми зіткнулись зі значними руйнуваннями наших сіл. У нашій громаді серед 4 тисяч домогосподарств половина (а саме 2015) було пошкоджено, з них 226 – знищені вщент.

В Іванівці 2015 домогосподарств з 4000 було пошкоджено. Фото: ШоТам.

Також зазнали руйнувань комунальна власність – жодна будівля не залишилась такою, якою була до війни. Громада повністю втратила три ФАПи, три будинки культури. Були пошкоджені всі інші комунальні будинки – адміністративні, будівлі шкіл, садочків та інші.

Немає людей – немає громади

1 квітня я була у Куликівці (ред. – сусідня громада, яка стала евакуаційним хабом Чернігівщини). Там зловила мобільний звʼязок, тож набирала всіх, хто був у моїй телефонній книзі. Чесно, я не знала, що мені просити у той момент, а просто розповідала те, що з нами трапилось. 

Вже протягом тижня ми відчули зворотний звʼязок. Першими приїхали волонтери з продуктами, гігієною та ліками. Були і такі, хто приїжджав автобусами і вивозили жителів громади. Адже люди втратили дім та загалом після всього пережитого не вірили, що тут можна залишатись. Спостерігаючи, як люди покидають громаду, єдине про що я думала – як потім повернути їх назад. Зараз це залишається найбільшим викликом і найголовнішим пріоритетом громади – повернути людей додому. Немає людей – немає громади. Але щоб повернути людей, треба відбудувати житло. 

Ті телефонні обдзвони наче сарафанне радіо рознесли інформацію про нашу біду. Ми не відмовлятись від жодної допомоги й приймали все: будівельні матеріали, робочу силу, техніку чи програмне забезпечення. Використовували все, не було нічого, що лежало без діла. І це дало результат – близько 800 з 2015 постраждалих будинків вже відремонтовано.

Допомогло те, що у квітні 2022 ми розпочали з обстеження та фотофіксації руйнувань на власні телефони. З цього зробили власний реєстр зруйнованого та пошкодженого майна, доступ якого надали всім донорським організаціям, які до нас заходили. Ми вдячні всім за їхню допомогу та небайдужість, називаючи всіх боюсь забути якусь організацію. Адже лише меморандумів про співпрацю з громадою укладено понад 30. Тут працювали NewWay, Acted, БФ «Рокада», «Людина в біді», МОМ, Червоний Хрест, «Медейер», Repair Together і ще багато інших допомагали й допомагають нам відбудовувати житловий фонд громади. 

У кожної організації були свої критерії. Хтось обирав багатодітні сімʼї, хтось – осіб з інвалідністю, одні були спроможні робити невеликі ремонти, інші – брались за великі проєкти чи будівництво. Однак руйнування настільки значні, що і після майже півтора року від звільнення, багато будинків залишаються не відремонтованими, тому є над чим працювати далі. 

Із соціальних закладів найпершою ми відремонтували і відновили роботу амбулаторії. Адже медичні послуги – це критично важлива сфера для жителів. Далі перейшли до відновлення шкіл, адже дуже хотілось з вересня запустити навчальний процес і ми це зробили! Завдяки донорам, волонтерам, батькам і небайдужим мешканцям громади наші дітки навчаються за шкільними партами офлайн.

Із соціальних закладів найпершою відремонтували амбулаторію. Фото: ШоТам.

І звісно про роботу. Оскільки наша громада сільськогосподарська, потрібне було розмінування полів. Така праця досі триває, адже через нестачу ресурсів і загалом кропіткий процес повне розмінування займе не один місяць, а то й рік. Та наші незламні підприємці змогли відновити роботу: засіяли хоч і не 100% земель, але цього року збирають врожай.

Очевидно, 2022 рік наші бюджетні витрати переважали над доходами. Протягом усього часу від деокупації ми пишемо різні проєкти, подаємось на усілякі гранти та залучаємо всі можливі кошти. І я з гордістю можу сказати, що на цей час у громаді вже є три локальні громадські організації, які реалізують суспільно корисні грантові проєкти. Тож в цьому році ми поки маємо перевиконання плану і тримаємось цього ж курсу. 

Ігор Черевко

директор Іванівського ліцею.

У 200 кв.м. сховища спали до 200 осіб

Під час окупації Іванівки я знаходився у сусідній громаді у селищі Олишівка. Але зі слів колективу вчителів та техперсоналу, в різні періоди в укритті Іванівської школи знаходилось від 80 до 200 осіб. Тоді це було суто технічне приміщення без комунікацій. За кілька тижнів до окупації ми хотіли в декількох класах застелити підлогу. Але ці деревʼяні плити знадобились для іншого. Поверх плит люди облаштовували спальні місця з підручних матеріалів: хтось з дому приносив ковдри та матраци, хтось збивав з дерева ще ліжко, аби хоч трошки відділитись від холодного бетону. 

Тут і ночували, і харчувались в приміщенні їдальні, і приймали душ та загалом облаштували побут, наскільки це було можливо. А це було не так легко, адже у школі не було ні світла, ні води. І якщо останню якось добували у криницях, то з підігрівом було важче. Аби приготувати їсти та навіть помитись, воду гріли на вогнищах, попередньо залишаючи її у більш теплих приміщеннях школи.

Харчувались тим, що було. Звісно, у людей були якісь закрутки та запаси круп, борошна і всього різного. Безпосереднього у їдальні школи пекли для всіх хліб та готували страви. У періоди затишшя від обстрілів, люди ходили додому, аби не тільки перевірити обстановку, а й принести ще якісь залишки своїх запасів для громади.

Близько 50 дітей знаходились у шкільному укритті. Аби відволіктись від жахливої реальності, використовували все шкільне приладдя, мʼякі іграшки з молодших класів та звісно літературу. 

Три-чотири-пʼять разів на тиждень у школу приходили рашистські патрулі. Забирали мобільні телефони, перевіряли наявність нових людей – шукали на тілах татуювання, які на їхню думку відносили б їх до якихось збройних формувань.

Майже весь навчальний рік діти знаходились у школі

30 березня російські війська вийшли з Іванівки і вже 10 квітня я дістався до ліцею. Що може бути після окупації? Розбиті вікна та паркани, уламки, ящики з боєприпасів та кацапське сміття. Була зруйнована шкільна їдальня від прильоту снаряда: впала стіна, вибито вікна, потрощено меблі та техніка. 

Ми розпочали з того, що могли – прибирання. Та вже скоро до нас приїхали міжнародні організації з допомогою і пріоритетом стало саме облаштування шкільного сховища. 

Наразі ми маємо сучасне укриття школи, відновлене за підтримки Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), а підрядною організацією була ТОВ «Моноліт-Київ». Тепер тут є все: сучасна вентиляційна система, замінені всі двері та проводка, зроблені вбиральні, вирівняно підлогу, стіни та загалом проведенні ремонтно-дизайнерські роботи. Виправлені навіть такі здавалося б дрібниці як східці у сховище, які раніше чомусь були під нахилом, та збільшені вхідні двері, які теж за незрозумілих причин були висотою всього 160 см. 

Ще одна проблема: наша їдальня була розбита, тож ми цілий рік не могли надавати гаряче харчування дітям. Завдяки фінським донорам, вже зараз біля школи будується модульна їдальня, яка з вересня цього року має запрацювати. 

Модульна їдальня запрацює вже з вересня цього року. Фото: ШоТам.

Та школа працює вже давно: хоча 1 вересня 2022 року умови в укритті ще не дозволяли нам відкритися, ми розпочали навчання у дистанційному форматі. Однак вже 17 вересня прийняли наших дітей у школі. Звичайно, це супроводжувалось переживанням батьків та вчителів, адже повітряні тривоги продовжувались. Перший день ми тренувались класами по дзвінках бігати в укриття. Хоча система трьох дзвінків виявилась не зовсім потрібною, адже у всіх є мобільні телефони зі сповіщеннями про повітряну тривогу. У самому укритті є розмітка, де має знаходитись кожен клас. Ми провели інструктаж, як діяти і що робити під час тривоги у сховищі. Тиждень за тижнем діти звикли, зник страх. 

Цілий навчальний рік ми перебували переважно у приміщенні школи. Лише на деякі дати за рекомендаціями Міносвіти переводили уроки в онлайн, як от на річницю повномасштабного вторгнення. Були й інші перепони офлайн-навчанню, але вже з більш приємним приводом. Наприклад, благодійна організація у січні приїхала перекривати дах. Тому близько тижня діти також знаходились вдома. 

В Іванівці готові до нового навчального року. Фото: ШоТам.

Зараз ми майже готові до нового навчального року: завершуємо незначні доопрацювання та фарбуємо коридори. Усі класи та вчителі в очікуванні зустрічі з нашими учнями та ученицями.

Суспільство

Усміхнена старенька пара на Галичині: історік показав світлину 1937 року

Опубліковано

Український історик Микола Бандрівський показав архівну фотографію старенької пари з Галичини, яку зробити в 1937 році. Він поділився історією світлини зі своєю авдиторією. Фото було виставлене на сторінці Oleksandr Romazan.

Про світлину історик розповів на своїй Facebook-сторінці.

фото: Микола Бандрівський

Історія світлини

На цій майже столітньої давності світлині, ви бачите ну, вже дуже стареньких, але – усміхнених і щасливих діда і бабу. Це фото підписане, що це “Галичина. 1937 рік” і виставлене девʼятого травня на сторінці Oleksandr Romazan у Facebook.

Читати також: Проєкт USAID замовив в українського заводу 300 вагонів-зерновозів

Невідомо, в якому саме селі було зроблено цю світлину.

“Але, точно знаю, що таких щасливих пар, які в любові і злагоді дожили до дуже поважних літ, в Галичині – незліченна кількість”, – відзначає Микола Бандрівський.

За плечима у таких пар – війни, різні пошесті, голод і розкуркулення, але ніщо з того всього не здатне було стерти з їхніх лиць отой щасливий усміх наприкінці їхніх днів.

“Отож, дай Боже кожному з нас дожити до їхнього віку і відходити з цього земного життя без якогось особливого, за ним, жалю, але з твердою надією на загальне Воскресіння”, – відзначає історик.

Нагадаємо, що фільм Алана Бадоєва став доступним на британській платформі OD365.

Також ми повідомляли, що влітку вийде український шутер про ковбоїв A Twisted Path to Renown: коли саме (ВІДЕО).

Фото: Микола Бандрівський

Читати далі

Суспільство

Про втрачений Маріуполь: проєкт «KRYLATI» руйнує стереотипи про схід і захід

Опубліковано

Маріуполька Індіра Урусова втратила дім, але знайшла спосіб розказувати про нього з листівок і постерів. Опинившись у Болгарії, дівчина створила проєкт «KRYLATI», який тепер виріс у цілу освітню спільноту. Разом з подругою Індіра організовує івенти, а також запрошує істориків та жителів сходу розказати про справжню українську Донеччину.

Як «KRYLATI» руйнують стереотипи про схід і захід та про що мріє Індіра, дивіться в новому випуску ШоТам!

Особиста історія дівчини

Якщо в тебе загроза життю, тобі треба на якомога швидше виїхати, ти не знаєш, чи це можливо чи ні. По дорозі дуже багато людей каже про те, що не виїжджайте, бо там розстрілюють машини на виїзді.

Мене звати Урусова Індіра, мені 22 роки, я сама родом з Маріуполя. У Маріуполі я завжди активно займалась будь-якою волонтерською, громадською і загалом суспільною такою діяльністю. І тоді, напевно, я отримала той самий поштовх до отримання своєї першої освіти бакалаврської на спеціальності «Евент-менеджмент» в Київському національному університеті культури і мистецтва.

Але так склалося, що стався ковід, тому ми загалом не дуже багато навчалися в самому Києві. І я більшу частину свого навчання провела в Маріуполі.

Повномасштабне вторгнення

Повномасштабне вторгнення ми зустріли трошки раніше, навіть за тиждень до 24 лютого, бо тоді вже були чутні вибухи, були чутні якісь дії, які відбувалися. Тоді було дуже багато військових, які ставали на околицях нашого міста, адже я жила на околицях міста.

Першого березня у нас перестав ловити зв’язок, нас перестали давати воду, газ. Тому ми переїхали ближче до центру міста, готували їжу на вулиці, розпалювали вогнище і якось пристосовувалися до цього життя.

Але вже 18 березня біля нашого будинку прилетів снаряд в госпіталь військовий. Батьки на той час вирішили, що це насправді зараз шанс єдиний виїхати з Маріуполя. І вже 20 березня ми виїхали з Маріуполя, опинилися в Бердянську.

Евакуація закордон

Ми там провели буквально пів місяця і більше ми там не захотіли бути, адже там вже теж була окупація. Ми їхали через країну-агресора, потім ми виїжджали через Грузію, надалі у нас була Туреччина, Греція і таким чином ми опинилися в Болгарії.

Це був важкий період, бо це було одинадцять днів поїздки в машині з купою речей, які ми встигли забрати. Я це виставила собі в соціальній мережі, на що дуже активно зреагувала моя подруга Ната, яка сказала, що це неймовірно класно і це не можна просто так залишати.

Одинадцятого травня «KRYLATI», запустилися, ми продали в той день всі свої листівки. Зараз я проживаю в двох містах, скажімо так. В Києві і у Львові, бо родина тут, я навчаюся у Львові.

“Розказуємо про справжню Донеччину”

Напевно, зараз більше отримую якихось навичок, намагаюся ці навички втілювати в проєкті, якось його розвивати і робити більш професійним.

Ми організовуємо лекції, де розказуємо про справжню Донеччину без стереотипів, розказуємо про те, як взагалі жити на Донеччині, що таке Донеччина, чи взагалі існує Донбас і всі ці такі питання, які нам постійно ставлять.

Сьогодні, коли ти опиняєшся в іншому місті і абсолютно не маєш ніякої можливості повернутися додому, тобі дуже важливо розказати про це іншим. Тому «KRYLATI», вони в першу чергу покликані розповідати про дім. І тому для мене важливо хоча б розказати про це іншим людям, розказати про те, чого вони не бачили.

Бо дуже багато людей приходять до нас на лекції і кажуть, що вони ніколи не були на Сході, вони ніколи не були в Маріуполі, не були в будь-якому іншому місті. І для мене це є такою трохи втратою, але в той же час це виклик розказати цим людям так, щоб вони ніби побували там.

Або щоб вони закохалися в цей регіон настільки, щоб потім приїхати його відбудовувати і щось там робити. І крила, і ті історії, і ці лекції, вони не просто є таким освітнім напрямком. Вони є напрямком, в якому і люди можуть познайомитись, а якщо це люди зі Сходу, то вони можуть знайти спільноту для себе. Тобто ми дуже багато чуємо про те, що дякуємо вам, дівчата, ви насправді зробите класну справу. Ви для мене як рідні східняки.

Читати також: UAnimals випустили колекцію одягу з тваринами захисників з Азовсталі

Думки про дім

Я сумую з Маріуполем і, напевно, дуже би хотіла зараз повернутися туди, пройтися по тим самим вуличкам. Я би хотіла просто, щоб мене висадили десь на в’їзді в місто. Я би хотіла просто пройтися по тим вуличкам до свого дому.

Коли ми виїжджали, мені не вистачило цього моменту прощання з цим містом, бо це було дуже швидко. І цього вимагали події, які тоді відбувалися, вимагали ці обстріли постійні. Тому я би хотіла просто пережити, напевно, цю травму повністю, саме проходячи по цим місцям, проходячи по тим місцям, де відбувалися класні події мого життя, де я переживала свої емоції.

І, напевно, дуже би хотіла потрапити на площу біля драму, бо це місце куди ми постійно казали, що ми туди повернемося.

Нагадаємо, що фільм Алана Бадоєва став доступним на британській платформі OD365.

Читати далі

Суспільство

UAnimals випустили колекцію одягу з тваринами захисників з Азовсталі

Опубліковано

Футболки прикрашені зображеннями справжніх улюбленців бійців, які захищають Маріуполь і все ще перебувають у полоні. Ці малюнки створила керівниця Асоціації родин захисників “Азовсталі” – Катерина Прокопенко.

Про це повідомляють на сайті UAnimals.

Про колекцію

Цей дроп про тварин, які чекають своїх людей із полону.

Рівно два роки тому захисники Маріуполя, виконуючи наказ, вийшли з “Азовсталі”. І саме відтоді більшість із них — у полоні. На повернення героїв чекає ціла країна, їх рідні та близькі, а також тварини, яким присвячений наш новий дроп.

Читати також: Український бренд створив колекцію благодійних вишиванок: яскраві фото військових жінок

Нова колекція — це колаборація Асоціації родин захисників “Азовсталі” і крамниці Animalism by UAnimals. Малюнки для дропу створила керівниця асоціації Катерина Прокопенко. Майстерна ілюстраторка та дружина Дениса “Редіса” Прокопенка зобразила реальних тварин, які чекали та чекають на своїх людей із полону.

“Цією колекцією я хочу нагадати про тих, хто два роки зазнає тортур у російській неволі. Це справжні герої та патріоти України та, як видно з історій їхніх домашніх тварин, — люди з великими серцями, — каже Катерина Прокопенко. — Я попросила, аби прибуток від колекції йшов на порятунок тварин. Нехай це стане символом того, що ми боремось за повернення тих, хто захищає кожне життя в Україні”.

Нагадаємо, що в Австрії відкрили спецфонд у 500 млн євро для підтримки експорту в Україну.

Фото: UAnimals.

Читати далі