Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Ми готуємо покоління, яке змінить країну». Захисниця з Хмельниччини відкрила військово-патріотичний клуб для молоді. Як це працює

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Вона почала волонтерити ще в 2014-му році, а два роки потому – після загибелі чоловіка – замінила його у війську, мобілізувавшись до лав ЗСУ. Відтоді Олена Драчук поєднує службу із патріотичним вихованням молоді.

У рідній Шепетівці, що на Хмельниччині, вона заснувала клуб національно-патріотичного виховання молоді. Тут виховують лідерів, які в майбутньому стануть рушіями змін у різних сферах. А ще навчають розбирати й збирати рушницю, стріляти та виживати в польових умовах. Як це – поєднувати виховання наступного покоління зі службою – у матеріалі ШоТам.

Олена Драчук

військова, голова громадської організації «ОТГ23», учасниця Жіночого ветеранського руху

Чоловік – військовий, я – волонтерка 

Я зрозуміла, що можу стати на місце свого чоловіка, який загинув, але про це пізніше. Коли розпочалася Революція Гідності, я була вдома з дитиною, а чоловік тижнями працював на виробництві. Ми спостерігали за тим, що відбувається, підтримували, але долучитися не могли. Адже якби коханий вирішив взяти участь у протесті, нам не було б за що жити. 

Проте згодом, коли росія атакувала схід нашої країни, чоловік отримав повістку. Ми думали, що його відпустять додому, бодай взяти усе необхідне, але тоді настільки бракувало військовослужбовців, що їх боялися відпускати. Тож Валентина забрали відразу. На той момент військо не було ані забезпечене, ані підготовлене до війни. Тож щойно чоловік вступив на службу, я взялася волонтерити. 

Олена Драчук почала волонтерити ще з 2014 року, поєднуючи допомогу війську із вихованням дітей. Фото: ШоТам.

У той час це було непросто, аби щось дістати, необхідно було докласти колосальних зусиль, та все ж це вдавалося. Здебільшого потреба була у звичайних побутових речах: сокирах, лопатах, клейонці. Разом із іншими волонтерами я передавала гуманітарну допомогу, забезпечувала бійців усім можливим. Волонтерство я поєднувала з роботою та вихованням двох дітей, молодшої донечки і старшого сина. 

У 2014-му мій чоловік загинув на фронті

Трохи пізніше мені довелося звільнитися. Волонтерство займало більшу частину мого часу. А наприкінці 2014-го мій чоловік загинув. Я їздила на схід, щоби забрати його речі і знайти тих, хто бачив, що відбулося. Вже зараз я усвідомлюю, що це була доволі ризикована поїздка. 

Я була з волонтерами, друзями друзів, знайомими, тими, хто прихистив, розповів та показав, де і що трапилося. Згодом мені сказали, що тіла військових привозять у міську лікарню в Дніпрі. Мовляв: «Поїдь, подивися». 

Там я й знайшла Валентина. Мені вдалося забрати його додому в той же день завдяки волонтерам. Зізнаюся, я пам’ятаю далеко не все, що відбувалося у той період мого життя, здається, навіть частинками. Адже пережити таку втрату непросто. 

Загиблий на війні чоловік Олени Валентин Драчук, старшина Повітряних сил ЗСУ, посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Фото: з особистого архіву героїні.

Я зрозуміла, що можу замінити його на службі

Валентин пішов, але війна тривала. Оговтатися від втрати мені допомогли діти. Тому поїздки на схід продовжилися. Ще два роки кожні два тижні я їздила у так звані відрядження. Так тривало до 2016-го. 

Відтак мені запропонували мобілізуватися. Усе відбулося дуже просто: зателефонував кадровик з військової частини, де служив Валентин, і спитав, чи не хочу я прийти до них на службу. У той момент я була на сході і вирішила, що приїду і поспілкуюся. 

Так я зрозуміла, що можу замінити свого чоловіка. Тримати зброю у руках. Захищати свою країну та дітей. Звісно, я погодилася. Перед цим своє рішення я обговорила зі старшим сином, який якраз вступав до вишу. Він питав, чи впевнена я, що це правильно, і наскільки мені це потрібно. А це було потрібно щонайменше тому, що я втратила роботу. Хтось мав забезпечувати нашу родину. 

Клуб національно-патріотичного виховання у Шепетівці
Службу у Збройних силах України Олена поєднує із вихованням молоді в рідній Шепетівці на Хмельниччині. Фото: ШоТам.

Діти допомагали боротися з депресією 

Моя мама зголосилася опікуватися донькою, а я обійняла посаду зв’язківиці у частині свого чоловіка. Це відбулося дуже швидко, адже навчання були недовготривалі, тому буквально за півтора місяці я вже була у частині. . 

Коли моя мама поїхала до своєї сестри, то за донькою почали доглядати друзі мого сина. Знаєте, це було прекрасне рішення! Діти, які виховувалися у патріотичному дусі, давали Марічці все необхідне. А ми з нею постійно були на зв’язку. Ці ж діти витягували мене з депресії, коли загинув Валентин. 

Інколи важко пояснити людям, що діти віку мого сина приходили і витягали мене на вулицю. Дихати повітрям, гуляти. Вони повертали мене до життя. До реальності. Нагадували, що потрібно жити. Зрештою, саме завдяки цим дітям з’явився Шепетівський клуб національно-патріотичного виховання молоді. 

Після втрати чоловіка побороти депресію Олені допомогли діти. І саме вони дали поштовх до заснування військово-патріотичного клубу. Фото: ШоТам.

Громадська організація «на папірці» 

Коли загинув чоловік, діти постійно крутилися довкола. З їхньою енергією потрібно було щось робити і кудись її дівати. Варто сказати, що ще до подій на Майдані була гра «Сталкер», у яку грав чи не кожен підліток, а мої діти ще й «виносили в натуру», як я це називаю. 

Хлопці купували мівіну, кільку у томаті, йшли у ліс, лазили закинутими будівлями. Це я дізналася вже пізніше, бо мені – як мамі – такого, звісно, не розповідали. Хлопці шукали пригоди і влаштовували такі собі уроки виживання. Згодом з’явилася ідея організувати громадську організацію, щоби їх безперешкодно пускали у спортзал і вони могли там займатися. Так і трапилося: дітей пустили, а ми отримали папірчик про створення організації. 

Паралельно з цим хлопці почали вивчати військову справу, цікавитися навичками, які можуть знадобитися на передовій. Крім того, діти та підлітки активно волонтерили, плели маскувальні сітки для військових, пакували гуманітарну допомогу, завантажували «буси» та фактично замінили мене в ролі волонтерів.

Клуб національно-патріотичного виховання: тренування учасників
Під час навчання молодь, які відвідує клуб, не лише вивчає теорію, а й застосовує набуті знання на практиці. Фото: ШоТам.

«Треба, щоб з Шепетівки хтось поїхав!»

Після того, як я почала служити, громадська організація трохи затихла. Діти росли та виростали, роз’їжджалися, хтось залишився. Одного дня пролунав телефонний дзвінок. Мені дзвонили з Шепетівської міської ради. 

– Олено, добрий день! Я чула, що ви займаєтеся з дітьми. Не хочете поїхати на форум?

– Що за форум? 

– Організовує міністерство молоді і спорту, давайте ви спробуєте? Я домовлюся, треба, щоб з Шепетівки хтось поїхав!

Я тоді здивувалася, але сказала, що мушу спитати у керівництва, чи відпустять мене зі служби. Адже це був лише початок мобілізації, я призвалася влітку 2016-го, а зателефонували мені восени того самого року. На щастя, керівництво поставилося з розумінням, мене відпустили. 

Тоді усіма правдами і неправдами мені вдалося довести організаторам форуму, що у нас дійсно є діти у клубі і що ми дійсно займаємося патріотичним вихованням. Пригадую, у мене спитали, чому в нас немає сторінки у соцмережах. А про це ніхто навіть і не думав. До речі, саме так у нашого клубу з’явилися соцмережі

Учасниця клубу національно-патріотичного виховання
Інструктори дбають і про безпеку учасників клубу, тож молодь поглиблено вивчає правила надання домедичної допомоги. Фото: ШоТам.

Існують люди, готові безкоштовно та якісно навчати дітей

На форумі ми отримали, як я кажу, добрячого копняка. Це дало поштовх перетворитися з «організації на папірчику» на юридичну і відповідальну громадською організацією. До того ж нам розповіли про доволі велику кількість активностей для дітей. 

І завдяки цьому того самого року наш клуб відвідав перші змагання. Щоправда, нас не дуже хотіли приймати, адже ніхто ще не знав про клуб. Але мої діти все ж потрапили на турнір і виграли «бронзу» всеукраїнського рівня. А далі «понеслося»!

Щорічні змагання, літні табори, навчання, різноманітні вишколи. Відверто кажучи, для мене відкрився новий світ. З’ясувалося, що існують люди, які готові безкоштовно та якісно навчати дітей, бо їм це просто подобається. Це був приємний шок. 

Клуб національно-патріотичного виховання: курси домедичної допомоги
Оскільки відвідувати ліси заборонено, молодь шукає інші локації для проведення практичних занять. Фото: ШоТам.

Ми – не виховний гурток і не корекція дитячої поведінки

Від самого початку про нас ніхто не знав, але згодом про клуб дізналася всі, хто бодай якось цікавився національно-патріотичним вихованням дітей. Мої діти надзвичайні! А все тому, що мотивовані. Коли приходить мама і просить взяти її дитину лише тому, що та сидить днями у комп’ютері, то я буду говорити не з мамою, а дитиною. 

Мені потрібно дізнатися, чи хоче дитина займатися тим, чим горить наш клуб. Немає нічого кращого, аніж вмотивована дитина, яка хоче вчитися. Я завжди питаю, чия ідея долучитися до клубу, і, як правило, вже під час розмови розумію, буде ця дитина з нами чи ні. Бо ми ж не виховний гурток і не корекція дитячої поведінки. 

Шикування підлітків, які відвідують клуб національно-патріотичного виховання
Аби потрапити до клубу, який заснувала військова, співбесіду має пройти насамперед дитина, а не її батьки. На думку Олени, лише так можна зрозуміти справжню мотивацію підлітка. Фото: ШоТам.

Трохи згодом у Шепетівці вирішили створити осередок «Пласту». Його відкривала пані Марина, моя колега по вихованню. Ви ж знаєте «Пласт»? Вони ідеологічні, патріотичні, а ми в той час відкидали історію, натомість мали військову підготовку. Лише згодом я зрозуміла, що так втрачали чималий шматок дитячої освіти. 

Усе стало втричі простіше 

На щастя, я була знайома зі священиком греко-католицької церкви, якому було не все одно. І він погодився долучитися до виховання дітей у нашому клубі. Так утворилася наша трійця небайдужих: я, отець Василь і Марина. 

Робота закипіла. Разом було простіше досягати певних цілей, які ми ставили перед собою. Скажімо, отримати приміщення для клубу стало втричі простіше, ніж було до цього. На сьогодні ми маємо спільне приміщення для «Клубу 23» та «Пласту».

Вихованці Олени продовжують навчання навіть під час повномасштабної війни. Фото: ШоТам.

Читайте також: «Я довела, що жінки здатні на все». Як ветеранка з Богуслава відкрила благодійний фонд на честь загиблого сина та допомагає побратимам

Зараз я можу порадити усім, хто займається схожою діяльністю і досі не має духовного наставника, знайти його. Це чудовий досвід для дітей та новий рівень навчання. З власного досвіду можу сказати, що батьки часто не говорять з дітьми, і причина не у відсутності бажання, а у відсутності часу. Усе відкладається на потім. Так от, отець Василь заповнює цю прогалину. 

Є бажання – буде й результат 

Навчання продовжується, але ми його адаптували під нові українські реалії. На жаль, ліс став недоступною зоною для дітей, адже діють певні обмеження військової адміністрації. Та це не заважає проводити аналогічні заняття на свіжому повітрі або влаштувати урок історії в приміщенні. 

Вихід із ситуації завжди є. Його необхідно лише пошукати. Нині отець – військовий капелан, але він не полишає роботу з молоддю. Водночас наш клуб розпочав співпрацю з музеєм, домовившись не про звичайні нудні екскурсії, а про цікавий матеріал для дітей та підлітків. І, звісно, ми не полишаємо тактичних уроків і військової підготовки. Молодь має навчатися, а навчатися потрібно багато чому. 

Олена Драчук не планує зупинятися на досягнутому й мріє масштабувати проєкт. Фото: ШоТам.

Наш клуб буде розвиватися та масштабуватися. Я хочу, щоб влітку діти могли таборуватися щонайменше в три зміни. Щоб це був не просто наметовий табір, а центр, який займається патріотичним вихованням. На щастя, міська влада сприяє нашій роботі, тож я впевнена, що все це буде, але трошки згодом. Якщо є бажання – буде й результат.

Публікація підготовлена за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи слова та гідності людини в усіх сферах суспільства.

Суспільство

Alyona Alyona і Jerry Heil встановили рекорд на Євробаченні 2024

Опубліковано

Вчора, 7 травня, Jerry Heil та alyona alyona з композицією “Teresa & Maria” встановили рекорд на “Євробаченні-2024”, увійшовши до фіналу. Вже 17-й раз представники від України потрапляють до фіналу пісенного конкурсу, що є рекордом в історії Євробачення.

Про це повідомляє Детектор Медіа.

Відтак Україна стала єдиною країною, яка завжди проходить у фінал конкурсу. Свою позицію Україна тримає з 2004 року.

Нагадаємо, місті Мальме, Швеція, пройшов перший півфінал Євробачення 2024, де виступили 15 країн-конкуренток. Цього року Україну представляє alyona alyona та Jerry Heil. 

alyona alyona та Jerry Heil виступили під номером 5. Номер співачкам ставила талановита українська режисерка Таня Муіньо, яка до того працювала з Кеті Пері, Дженніфер Лопес, Harry Styles, Post Malone, The Weeknd та іншими світовими зірками.

Читайте також: Цифровізація освіти: у Мінцифри розповіли про розвиток цифрових навичок

У півфіналах могли голосувати лише глядачі тих країн, які беруть участь у відповідному півфіналі. Тобто в Україні можна віддати свої голоси лише 7 травня. У першому півфіналі зможуть проголосувати глядачі з Німеччини, Швеції та Великої Британії, а у другому — з Франції, Італії та Іспанії.

Фінал пісенного конкурсу відбудеться у суботу, 9 травня.

Фото: ДМ

Читати далі

Суспільство

Активісти розпочали реставрацію історичної вивіски “Перукарня” на Подолі

Опубліковано

Благодійна організація “Має значення” розпочала відновлення історичної вивіски “Перукарня” на Подолі, на вулиці Почайнинська, 57/59. Демонтаж вивіски розпочали ще вчора, 7 травня, він виявився непростим, і потребував участі 3-х людей.

Про це активісти розповіли на своїй сторінці. 

“Пластикові літери буквально розсипалися в руках, і ми по-справжньому злякалися того, що затягнули з порятунком і як би не було занадто пізно. У майстерні нас утішив реставратор, пообіцявши задіяти італійські розчини і фарби, які продовжать життя вивіски. Щиро віримо, що її відродження вдасться і оновленою вона повернеться на своє первісне місце, де висіла з 1977 року, рекламуючи все ще діючу перукарню на Подолі” — йдеться у дописі.

Серед запланованих реставраційних робіт на цей тиждень: 

  • Очищення від залишків фарби; 
  • Шліфування;
  • Визначення історичних кольорів. 

Читайте також: Які гранти для українського бізнесу доступні в травні: пропозиції для підприємців

Активісти також нагадали про те, що досі триває збір на відновлення вивіски.

“Має значення” розпочали відновлення історичної вивіски “Перукарня” на Подолі, на вулиці Почайнинська, 57/59

Нагадаємо, у Києві відкривається виставка робіт студентів академії імені Бойчука.

Фото: “Має значення”

Читати далі

Суспільство

Вивезла 159 собак із Бахмута: історія вчительки, яка вже вдруге будує притулок для безхатніх тварин

Опубліковано

Кожен день вчительки іноземних мов Марини Шажко розпочинається о 5 ранку. Вона веде на прогулянку двох своїх собак — Тару та Муху, декілька годин працює, а потім поспішає на автобусну зупинку, адже на неї чекають ще дві сотні собак у притулку.

По дорозі треба забігти в аптеку та до магазина: «Щодня мені треба купити щонайменше 12 палок ковбаси. І це тільки щоб дати всім собакам ліки». Маршрутка везе її за місто. Від зупинки з повними пакетами треба пройти ще 2 кілометри. Але радісне гавкання, яким її незмінно зустрічають мешканці притулку «Лада», вартує цього шляху.

Марина повертається додому вже надвечір, гуляє з собаками та займається онлайн з учнями. Деякі з них навіть не здогадуються, що їхня вчителька врятувала з Бахмута 159 собак.

Марина Шажко

керівниця Бахмутського товариства захисту тварин та притулку «Лада»

Вони наче самі мене знаходять

Змалку я бачила, як мої мама й тато підгодовували на вулиці собак і котів, але додому мені брати нікого не дозволяли.

Перший домашній улюбленець у мене з’явився лише у 16 років, і то випадково — у розчинене вікно моєї кімнати залетів папужка. Він залишився жити з нами. Моя бабуся навчила його говорити: «Маришко, вчи урочки!».

Наступним «поповненням» у родині був котик. Він прибився до нашого під’їзду й сидів такий сумний, що я не витримала — притисла його до грудей і занесла додому. Мама була в  шоці: «Що це?»«Котик! Він буде жити з нами!». Тімошка прожив у нас 16 щасливих років.

У 2009 році, коли я вже працювала в школі вчителькою, у дворі будинку з’явилося цуценя. Геть лисеньке, шерсті нема — це була любов з першого погляду. Я почала його лікувати, приводила лікарів прямо у двір і таки вилікувала. Собачка зміцнів, відростив красиву руду шерстку. Усі сусіди його любили та підгодовували. Назвали Бобочкою.

Марина Шажко зі своєю собакою Тарою. Тара — собака з вулиці, вона мала серйозні шкірні проблеми, але Марина вилікувала її. Фото надала героїня

На 8:00 мені на роботу, а до 6 ранку я пильнувала мисливців на вулицях

У 2010 році в Бахмуті стартувала кривава кампанія з відстрілу бездомних тварин для контролю чисельності собак на вулицях міста. Ці жахливі рейди мали свій графік: відстріл проводили вночі щопонеділка й щочетверга, поки більша частина міста ще спала.

На 8:00 мені на роботу в школу, а з 4 до 6 ранку в ці дні я патрулювала свій мікрорайон — спочатку лише нашу Бобочку.

Одного разу я визирнула у вікно й побачила, що та комунальна машина вже їде нашою вулицею. Я вискочила на вулицю, в чому була. Вибігла напереріз машині, почала кричати. Разом зі мною вибігли ще жінки з сусідніх будинків. Ми відбили Бобочку, і машина поїхала ні з чим. Але я вже не могла залишати собаку на вулиці — а що, як мисливці повернуться? І я принесла нашого дворового собаку додому.

Це був переламний момент, коли я зрозуміла — не можу нічого не робити з тим, що коїться в місті стосовно безпритульних тварин. Разом з подругою Ольгою Литовченко у 2011 році ми зареєстрували громадську організацію Бахмутське товариство захисту тварин «Лада». Трохи пізніше незамінною в нашому дрім-тімі стала також Людмила Булавка.

Волонтерки проти бюрократії

До нас долучалися люди. Ми давали оголошення в пресі, розповідали про нашу позицію — місту потрібен притулок і кампанія зі стерилізації, а не відстрілу тварин. Були ті, хто нас підтримував, але були й хейтери.

Ми шукали можливостей скрізь. Знайшли грантову програму, яка могла підтримати роботу стерилізаційного майданчика, подали заявку й виграли. Звернулися до місцевої влади, і нам виділили покинуту комунальну будівлю. Ми закупили клітки, деяке обладнання й облаштували стерилізаційний майданчик, де б могли працювати лікарі.

За умовами гранту, орендна плата становила 1 гривню на рік, а з місцевого бюджету мали виділяти кошти на стерилізацію тварин. Але тоді в міськраді нам сказали, що нібито можуть виділяти гроші лише на відлов. Це вже зараз ми розуміємо, що влада скористалася нашою необізнаністю, а тоді ми просто зітхнули й почали самі збирати кошти на перші операції — у соцмережах, на базарі.

Місцева ветеринарка погодилася оперувати безпритульних тварин безкоштовно, і ми сплачували тільки вартість медикаментів.

Тим часом на базі стерилізаційного майданчика в нас організувався притулок — ми залишали там після лікування та стерилізації тих тварин, у яких було дуже мало шансів вижити на вулиці через вік чи стан здоров’я. Стерилізованих і здорових намагалися прилаштувати в родини.

Кожна з волонтерок мала власну роботу, і до тварин у притулку ми могли приходити лише в позаробочий час. Тож вирішили найняти доглядальницю, і на зарплату збирали в нашій спільноті в соцмережах та скидалися з власних невеликих зарплат: я — з учительської, Ольга — з бібліотекарської.

Волонтерки притулку для безхатніх тварин «Лада»: Ольга Литовченко, Марина Шажко та Людмила Булавка. Фото надала Марина

Мусила привезти собак під мерію

Наприкінці 2014 року нас чекало ще одне випробування — ми залишилися без світла, бо територію, де розташований притулок, відрізали від мережі. Три роки ми проводили вечірні годування, перев’язки й уколи з ліхтариками. Але в кінці 2017 терпець урвався, і я оголосила в наших соцмережах про проведення масштабного пікету під міськрадою.

Я написала, що у зв’язку з тим, що в притулку досі немає світла, всі 100 тварин звідти переїжджають жити… у мерію. «Переїзд» оголосила на 27 грудня, а вимоги — повернути світло в притулок і закласти кошти на стерилізацію безхатніх тварин у місті в бюджет на 2018 рік.

Напередодні анонсованого пікету директору приватного ліцею, де я тоді працювала, зателефонували з мерії та поскаржилися на мене. Мовляв, не тим ваша викладачка займається, зробіть щось. На що мій керівник відповів, що свою викладацьку роботу я виконую чудово, а моя громадська діяльність його не стосується.

Волонтери вивантажують клітки з собаками з притулку для пікету під міськрадою. Бахмут, 2017 рік. Фото надала Марина Шажко

27 грудня 2017 року ми рушили під міськраду разом з нашими собаками. Нас прийшли підтримати багато людей. Буквально за годину від початку збору — ще навіть офіційно не почався пікет — у притулку з’явилося світло.

Так почався новий етап нашої співпраці з місцевою владою, нарешті двосторонній: місто виділило кошти на стерилізацію безхатніх тварин.

Куди виїхати, коли в тебе 160 собак?

Я дуже добре пам’ятаю 24 лютого 2022 року. Я прокинулась о 5 ранку й почала читати новинну стрічку. На той момент у нас під опікою було 160 тварин. Евакуацію я навіть не розглядала: без них нікуди не поїду, а з ними куди? Як? Взялася робити запаси круп, кормів. Десь до початку травня в нас було відносно спокійно, і я сподівалася, що так буде й далі. Ми навіть ділилися своїми запасами з Лисичанськом, Сєвєродонецьком, де було вже гаряче.

Із середини травня 2022-го по Бахмуту почало сильно прилітати. Наш притулок опинився на лінії вогню. 1 серпня стався перший приліт на нашу територію. Того дня до нас якраз приїхали волонтери — привезли корми для тварин, і десь за годину, як тільки поїхали, бабахнуло. Пошкодило будівлю та вольєри, 2 собаки були поранені.

Це стало для мене поштовхом — треба діяти. Коли ти сам за себе — це одне, а коли від тебе залежать життя тварин, що не можуть ухвалювати рішення — це змушує діяти.

Загибель Лади стала останньою краплею

Я почала шукати, куди ми могли б виїхати, обдзвонила різні фонди з проханням допомогти нам знайти якусь територію, хоча б за гроші. Ми одразу орієнтувалися на Дніпропетровщину, бо розуміли, що далеко наші собаки просто не доїдуть — більшість з них після серйозних травм чи хвороб, багато стареньких.

Ми знайшли один варіант — стара ферма в селі Вільне Дніпропетровської області. Але її оренда коштувала 15 000 гривень на місяць. Наш притулок живе на благодійні внески, тому збирати додаткові кошти, коли в країні війна, здавалося неможливим. Вирішили шукати ще.

30 серпня вночі був другий приліт — касетна бомба. Тоді загинула одна з наших старожилок — собачка Лада, ім’я якої носить наша ГО та створений нами притулок.

Це стало останньою краплею. Я вирішила, що це знак, що нам треба терміново виїжджати з Бахмута. Вранці я подзвонила власнику ферми та сказала, що ми згодні на 15 тисяч.

Так виглядав притулок для безхатніх тварин «Лада» в Бахмуті після «прильоту» в серпні 2022 року. Фото надала Марина Шажко

Переїзд на межі нервового зриву

До перевезення треба було підготувати хоча б якусь кількість вольєрів і будок. З цим мені допоміг один волонтер, він написав у себе на телеграм-каналі пост про нас і зібрав 100 000 гривень.

Аби перевезти тварин з Бахмута на Дніпропетровщину, разом працювали два фонди: «Порятунок тварин Харків» та Breaking The Chains, а також група волонтерів з Києва. Зробити все треба було за день, бо ми помітили, що щойно до нас приїздить якесь авто, потім на територію «прилітає». Мабуть, стежили.

28 вересня ми переїжджали. Того дня в місті було незвично тихо — наче сам Бог нам допомагав. Тим не менш, щохвилини очікували на обстріл.

Вантажили собак на межі нервового зриву. Але нам вдалося — ми вивезли усіх 159 тварин з Бахмута.

28 вересня 2022 року. Волонтерки евакуюють 160 собак з Бахмута на Дніпропетровщину. Фото надала Марина Шажко

Не було навіть мисок для собак — з усім допомагають люди

Коли ми привезли собак до Вільного, не всі вольєри ще були готові. На новому місці в нас не було навіть з чого годувати тварин, бо ми нічого з собою не могли взяти — машини ледь вмістили клітки з собаками. Місцеві жителі дуже нам допомагали: приносили старий посуд, якісь простирадла. Саме завдяки підтримці місцевої громади ми вижили в перші два найтяжчі місяці після переїзду.

Я разом зі стареньким батьком винайняла квартиру в місті Новомосковськ, що недалеко від Вільного. Дуже вдячна власниці квартири, що вона дозволила, аби дві мої собаки жили зі мною. Коли я чую ці розмови, що нібито до переселенців з Донбасу якось не так десь ставляться, я усміхаюсь — у нас зовсім інший досвід.

І далі нам продовжують допомагати небайдужі люди: благодійні фонди надають корми, фонд Happy Paw допоміг перекрити дах на старій фермі й добудувати вольєри.

Плануємо збудувати й облаштувати ветеринарний кабінет, щоб мати можливість лікувати й стерилізувати тварин тут. Наша волонтерка Людмила зараз навчається в місцевому ветеринарному коледжі — нам необхідний власний лікар у команді.

Евакуаційна машина, завантажена клітками та переносками з тваринами. Не було куди навіть забрати собачі миски. Фото надала Марина Шажко

Продовжуємо рятувати тварин з-під обстрілів

Ми теж як можемо допомагаємо іншим зоозахисникам. Щомісяця до нас привозять кілька тон кормів, а ми їх розвантажуємо й потім надсилаємо Новою поштою чи з волонтерами до міст і сіл Донеччини.

А ще ми, притулок-переселенець, прийняли до себе уже понад 60 тварин із зони активних бойових дій — Часового Яру, Красногорівки, Мар’їнки, Торецька. Багато тварин з контузіями, осколковими пораненнями. Ми їх лікуємо та стараємось прилаштувати в родини. Нещодавній наш щасливий «випускник» — це Мартинчик, пес із Бахмута. Він жив у притулку 4 роки, й ось уже тут, на Дніпропетровщині, знайшов свою родину. Ті люди шукали собі маленьке цуценя, але Мартинчик їх підкорив з першої зустрічі. Тепер живе наш бахмутський пес, що переніс поранення під час обстрілу, просто в шикарних умовах, а головне — в любові.

Притулок «Лада» існував у Бахмуті, переїхав на Дніпропетровщину та продовжує працювати тут завдяки небайдужим людям — це й офіційні організації, і просто випадкові відвідувачі наших сторінок у соцмережах.

Зараз у нас у притулку 208 тварин. Втрьох нам ніяк не впоратись, тож наймаємо помічників: 4 доглядальниць і двох охоронців. Помічниці приходять на кілька годин щодня, доки ми на роботах, охоронці працюють позмінно. На зарплатню цим людям ми збираємо кошти в соцмережах.

Часто люди соромляться донатити маленькі суми, але саме невеличкі донати вирішують усе. Наприклад, у нашій спільноті на Фейсбуці 4000 підписників. Аби кожен з учасників раз на місяць переказував 20 гривень, ми б без проблем закривали всі питання з ліками, операціями, кормами та зарплатою для помічників.

Зооволонтерка Марина Шажко чухає новеньку мешканку вольєра. Власник собаки зараз на війні, тож Бетті чекає на його повернення в притулку «Лада». На фоні — вольєри, які допомогли збудувати благодійники. Фото надала Марина Шажко

Так, нам непросто. Я не раз озиралась на своє життя — а що, якби я могла повернутися назад? І в мене одна відповідь: я б точно робила те саме — рятувала тварин. Тільки тепер стукала б в усі двері кабінетів і серця людей ще наполегливіше.

Читати далі