Навіщо продавати державні порти? А заводи? Хіба це не зрада? 15 наївних питань про приватизацію. Відповідає ФДМУ

Попри повномасштабну війну приватизація в Україні триває: закинуті об’єкти, які не функціонували роками, поступово переходять у власність приватного бізнесу. Ба більше, навіть морські порти на Одещині йдуть «з молотка» за сотні мільйонів гривень. Але навіщо продавати державне майно під час війни? Хіба тут немає «зради»?

ШоТам поспілкувався з представниками Фонду держмайна та знайшов відповіді на 15 найпоширеніших та дещо наївних питань про приватизацію в Україні. Спойлер: зради немає, а для деяких об’єктів це єдиний шанс не стати вічним тягарем для держбюджету.

Олександр Славський

начальник Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях

1. Навіщо продавати те, що належить державі, ще й під час війни? Невже у нас взагалі немає грошей?

По-перше, у нас дійсно немає грошей: війна вимагає значної кількості ресурсів. По-друге, задача не стільки в тому, аби миттєво отримати кошти від продажу активів, скільки модернізувати та змінити управління на більш ефективне. 

Держава зазвичай продає збиткові активи, в які не інвестували значну кількість часу. Тобто активи, які вже морально стають застарілими без новітнього обладнання, а часто і самі будівлі без належного ремонту перетворюючись на руїни. Натомість їх купує діючий бізнес, який сплачує податки, винаймає співробітників, покращуючи не лише економіку, а й сервіс в Україні. 

2. Та що взагалі таке «приватизація»? Навіщо вона потрібна?

Приватизація – це передача в приватні руки державних або комунальних активів. Через приватизацію з більшим чи меншим успіхом пройшли всі пострадянські країни. Україна мала більш негативний досвід ваучерної приватизації 90-х, що надовго закарбувався в нашій свідомості. 

Але мало хто у нашому просторі згадує, що тенденція приватизації почалась у західній Європі ще у 70-х – коли численні державні підприємства, що існували після Другої світової війни, в нових ринкових умовах перестали приносити користь, перетворившись на тягар для платників податків.

Такі активи передають у приватні руки, аби бізнес міг доінвестувати та змінити діяльність активу так, щоб вивести його на економічну ефективність. Тобто приватизований актив, звісно, передусім буде приносити прибутки новому власнику, але водночас – сплачуватиме податки та виконуватиме соціальні зобов’язання.

3. У звичайні часи це зрозуміло, але навіщо продавати активи зараз? Може, варто почекати нашої перемоги, а тоді продати за більшу ціну?

Економіка не зупинилась: є галузі, які працюють і навіть розвиваються прискореними темпами, наприклад, логістика. Зокрема перевалка через Дунайські порти отримала величезний буст для свого розвитку. 

Українська Бессарабія до повномасштабної війни була менш цікавим регіоном для логістики. Насамперед через своє географічне розташування: до портів на Дунаї прямує лише одна автотраса і залізниця через Молдову. Тому до вторгнення такими портами цікався лише локальний бізнес. Інший бізнес використовував потужності морських портів, які є і глибшими, і ближчими. 

Нині все змінилось: морські порти або зруйновані чи окуповані, або можуть перевалювати лише зерно. Та й бізнес змінюється: хтось намагається релокувати свої потужності у більш безпечні території, дехто намагається розвинути інші напрямки своєї роботи. 

Аукціон це довів: на торги за Дунайський порт прийшли 8 компаній, які своєю конкуренцією підняли ціну більш ніж втричі. Навіть за Білгород-Дністровський порт, що нині не перевалює вантажі, змагалися три компанії, які підняли ціну вдвічі. Тому попит на активи є. А чи будуть ці малі порти комусь цікаві після перемоги, коли відкриється ширше поле для інвестицій, скажімо, у Миколаїв та Маріуполь? Не впевнений. 

4. Чи потрібно продавати порти, які зараз отримали такий буст? Чому б державі не заробляти на такому активі?

Коли люди задаються таким питанням, виникає враження, наче ці порти кудись подінуться. Але ні, вони залишаться в Україні. Та завдяки приватному власнику вони отримають інвестиції, які не може дозволити собі держава. Йдеться про десятки або навіть сотні мільйонів гривень, які приватний інвестор вкладатиме, аби збільшити потужність цих портів. Обʼєктивно, неможливо взяти з бюджету такі кошти і замість того, аби купити зброю, віддати це на ремонт складів у портах.

5. Але чому саме продаж? Хіба бізнес не може просто інвестувати в державні об’єкти?

Це один із можливих шляхів, який дійсно показав свою ефективність у ряді країн. Однак в Україні, настільки я памʼятаю, немає до кінця реалізованих подібних проєктів. Скажімо, кілька років проводили конкурси з концесії портів у Херсоні та Ольвії, однак приватні власники так і не змогли приступити до повноцінної роботи. Тому приватизація та оренда держмайна поки лишається основним форматом передачі активів у приватні руки.

6. Стоп. А чи можна взагалі продавати порти? Це ж стратегічний обʼєкт!

Так, можна. Та зараз не стоїть мова про продаж великих портів. Це приватизація топ-3 найменших портів в країні. Ці порти – «Усть-Дунайськ», Білгород-Дністровський та Скадовський, яки планувати виставити на аукціон ще то вторгнення – разом перевалювали менше 1% від усього морського товарообігу країни. 

Важливо також те, що передається у приватні руки не весь актив: у власності держави (а саме Адміністрації морських портів) залишається акваторія, причали та ще ряд інфраструктури порту. Це означає, що держава буде отримувати не лише податки, а й плату за використання акваторії, днопоглиблення та інших послуг, що було і залишається основним надходження від перевалки в портах.

7. Невже збитки від таких підприємств більші за прибуток з приватизації? Не віриться. 

Так і є. Наприклад, Білгород-Дністровський порт хоча й зміг відновити роботу як «сухий» ( не займається перевалкою, а лише зберігає вантажі, які рухаються далі на Дунай), проте досі залишається збитковим. За 9 місяців роботи у 2022 році чистий збиток склав майже 3 мільйони гривень. Дунайський порт вперше за останні роки вийшов на прибуток – всього 850 тисяч гривень. Водночас перевалювати більше, ніж він може зараз, без значних інвестицій просто неможливо. 

8. Порт за 200 мільйонів на Одещині. Чому так дешево? 

Ми можемо уявляти порт по-різному. Наприклад, в Одесі, ми ходимо біля порту і бачимо, який він величезний. Але порт у Кілії виглядає зовсім інакше: це досить мала територія зі старими складами (більше нагадує якісь сараї) та доступом лише до одного причалу. І глибина біля причальної стінки настільки мала, що туди не може підійти жодне судно, тому довелося встановити баржу і вантажати судна через «додатковий місток». 

Ми прогнозували приблизну ціну, коли планували приватизацію порту «Усть-Дунайськ», і вона була значно меншою, ніж та, яку запропонували на аукціоні. Якщо до великої війни невеликим портом на Дунаї цікавились лише кілька місцевих компаній, а ціна у 100 мільйонів здавалась захмарною, то зараз інтерес до ледь не єдиного незаблокованого порту очевидно зріс. 

Трохи кращою може здаватись ситуація у Білгороді-Дністровському – він більше нагадує звичний нам порт за територією, кранами, майданчиками. Одначе більшість його будівель зведені ще у 70-х та 80-х і не мали належного ремонту. Тут немає сучасних «баночок» (ред. – елеваторів), які ми звикли бачити в Одесі чи Чорноморську. А більшість техніки вже ніколи не поїде. Загалом це майданчик, у який потрібно ще інвестувати не один десяток мільйонів. 

Зауважу, що це відбудеться лише після того, як новий власник: а) сплатить вартість у 220 млн грн, б) оплатить ПДВ 20% або ж 44 млн грн, в) оплатить борги порту (а це ще близько 100-150 млн грн). Разом – майже 400 мільйонів ще до інвестицій у розвиток.

9. Що буде з людьми, які працювали на об’єкті? Усіх звільняють?

Ми завжди ставимо чітку вимогу для нового власника – зберегти робочі місця протягом 6 місяців. А потім, відповідно до мети діяльності можуть бути зміни. Та я впевнений, аби той самий порт працював, відбуватиметься не скорочення, а розширення персоналу. Дійсно, це не означає, що конкретна людина, яка працювала в цьому порту 20 років, збереже свою роботу. Однак оновлені порти зможуть згенерувати значно більшу кількість робочих місць з більш гідними заробітними платами. 

10. Куди йдуть гроші з приватизації? Знову по кишенях чиновників?

Покупець сплачує вартість об’єкта напряму в державний бюджет. Частину цих грошей спрямовують на Збройні сили України. Однак куди саме і яку кількість коштів направити, визначають Верховна Рада та Кабінет міністрів.

11. Як тоді зароблятиме Україна, якщо більшість заводів та портів приватизують?

Україна, як і всі розвинуті держави, отримує основні надходження від податків бізнесу та фізичних осіб. До повномасштабного вторгнення ця частка сягала близько 80%. Сьогодні через війну і кризу для економіки цей відсоток менший, але все одно залишається основним. 

А щодо державних заводів, спробуйте згадати, коли ви востаннє пили державні напої (воду, молоко, вино, будь-що)? Чи купували автомобіль, вироблений державою? Впевнений, давно. І це на краще. Бізнес має значно більше обʼєктивних стимулів створювати товари швидше і краще, ніж в менш гнучких державних компаніях.

12. Купують «свої» – куми, свати, родичі… А звичайний бізнес не може придбати державний актив.

З 2018 року продаж державного майна (і комунального також) відбувається на онлайн-аукціонах у системі Prozorro.Продажі. Це дещо відмінне від Prozorro, де держава закуповує послуги чи товари і виставляє ряд критерії. На Prozorro.Sale критерій один – ціна. Хто пропонує більшу ціну за актив, той і стає переможцем. 

Реєстрація на торги відкрита для будь-яких учасників. Ані Фонд держмайна, ані навіть самі Prozorro.Продажі до старту аукціону не знають, хто подається та яка кількість учасників. Реєстрація відбувається через приватні торгові майданчики (а їх більше 40). Це не дозволяє чиновникам у будь-який спосіб впливати на учасників чи визначати «своїх» переможців. 

13. Хто ж купує державні об’єкти? Знову підіграємо олігархам?

Державні обʼєкти залежно від розміруу купує різний бізнес і навіть окремі фізичні особи. Звісно, умовні порти купує, як правило, середній чи великий бізнес, який може «потягнути» купівлю та інвестиції у такі обʼєкти. Наприклад, порт «Усть-Дунайськ» купила компанія, яка виробляє мінеральні добрива. Переможця другого порту ми ще перевіряємо.

Однак у нас є прекрасні історії про малі обʼєкти. Наприклад, підприємець з Доброслава купив будівлю банку «Україна» і облаштував там кавʼярню, магазинчик і стоматологічний кабінет. Купив не за супер дорого, і ці надходження, напевно, не є суттєвими для державного бюджету. Але та цінність, яку підприємець згенерував таким магазинчиком для громади, є значно більшою.

14. А якщо якийсь об’єкт придбають посібники рф? 

Законодавство забороняє продаж активів юридичним та фізичним особам держави-агресора. Також заборона розповсюджується на осіб ,щодо яких застосовано санкції РНБО та які зареєстровані в офшорних зонах. Ми навіть перевіряємо походження грошей, якщо покупець бере кредит на таку покупку. 

Це все перевіряється вже після аукціону, і якщо ми виявляємо такого покупця, то відмовляємо йому у придбанні активу. Право переходить до другого учасника. Якщо і йому заборонена приватизація, то аукціон оголошуємо заново. 

15. Ну продали ви той порт чи завод. А яка від цього користь звичайному українцю?

Ми бачимо наслідки приватизації скрізь, та не усвідомлюємо цього. Насамперед на полицях магазинів, де у нас є широкий асортимент різних товарів: від десятків видів хліба і молока до одягу чи електроніки. Ще тридцять років тому це намагалася забезпечити держава, а сьогодні це все виробляє приватний бізнес. І часто – на активах, які колись були державними. Яскравий приклад – відома одеська виноробня, яка ще у 90-х була держмайном, а зараз перетворилася на сучасний центр культури.

Ще конкретні приклади: у Миколаєві недобудована будівля у приватних руках стала сучасним ЖК. У Львові непрацюючу виправну колонію придбала відома українська ІТ-компанія, аби створити там містечко для айтівців. В Ізмаїлі на місці колишнього держмайна зараз працює великий будівельний супермаркет. Таких прикладів багато.

Історія приватизації може бути різною, навіть суперечливою, але вона призвела до того, що ми бачимо широкий вибір товарів. На жаль, в Одеській області ми все ще маємо щонайменше 5 державних винзаводів, завод з виробництва холодильників та купу іншого державного майна, що руйнується, хоча бізнес міг би це все розвивати. Та я радий, що ми не пʼємо державне вино, а маємо визнаних світом виноробів. Так само, як і прекрасних підприємців з інших сфер.