«Я золото з дому не взяла, а бабусину сорочку забрала». Переселенка з Харкова заснувала школу вишивки у Кропивницькому

З вікна своєї спальні Тетяна Чорна бачила, як з Бєлгорода летять ракети на рідний Харків. Син одразу пішов до військкомату, взявши обіцянку, що мати збереже йому і дружину, і сина. Каші для малого і бабусина 100-літня сорочка – все, що Тетяна взяла з собою у валізу.

Тепер на прикладі врятованої сорочки традиційній українській вишивці навчаються усі охочі у Кропивницькому, який і прихистив родину. Вишивають не хрестиком і не гладдю, а «солов’їними вічками», «полтавським черв’ячком» та «курячим бродом».

Побачила бабусину сорочку і захворіла

Я – Тетяна Чорна з Харкова. Слобожанка. Програмістка і бухгалтерка. Я головний бухгалтер фірми, нині працюю віддалено. А друге моє захоплення і майже професія – це вишивка. Українська традиційна вишивка.

Ця любов почалася дуже давно, здається, це був 1977 рік, я якраз закінчувала школу. Село Черкаська Лозова, це поруч із Харковом. Якось моя бабуся відкрила стару скриню і дістала звідти свою дівочу сорочку. Показала – і я захворіла просто, захворіла тією вишивкою. До того я не бачила таких сорочок. Це вишивка білим по білому, домотканий льон, вишито теж ним.

Вже зараз я знаю, що таких зразків на Харківщині збереглося дуже і дуже мало. Так, у Харкові тоді була фабрика вишивки. Така, як у Решетилівці на Полтавщині. Там були гарні сорочки і дуже дорогі. Та воно було все художнє, сувенірне, «міське».

А те, що виготовляли самі дівчата для себе у селі, було зовсім іншим, народжувалось інакше. Починаючи від льону, який самі вирощували, збирали, обробляли, ткали. Вишивали, до речі, теж тими самими, власноруч зітканими нитками. Коли я вперше побачила таку сорочку, у мене був культурний шок, потрясіння. Тоді й з’явилась ось ця Таня Чорна, що хворіє вишивкою.

Ба берегла цю сорочку собі «на смерть»

Моя незабутня бабуся, моя Ба, у паспорті значилась Каленик Катериною (Корнієнко в дівоцтві) 1902 року народження. Заміж виходила у 1918 році, а вишивала цю сорочку до заміжжя. Це фактично музейний експонат: їй точно більше 100 років, точно відомо, хто вишивав, коли вишивав і де.

Ба вишивала дуже багато, але вціліло з того лише дві сорочки. Чому? Бо в голодовку було все виміняно на хоч якісь харчі. А ці дві дивом вціліли. Ту сорочку, з якої для мене все почалося, бабуся Катя берегла собі… «на смерть». Дуже довго я вмовляла свою Ба, щоб ми пошили їй іншу останню сорочку, а цю зберегли, щоб не закопали цей скарб!

Сходила на Ходу вишиванок і вжахнулась

Перший свій майстер-клас з вишивки я провела у Харкові в 2015 році. Це було невдовзі після Ходи у вишиванках. Я подивилась на містян і вжахнулась: скільки китайського мотлоху на святі української вишиванки! Прийшовши додому, написала у себе на фейсбуці: «Люди, хто хоче навчитись та вишити нормальну сорочку, приходьте – навчу».

Директор дозволив мені прямо в офісі після робочого дня збирати людей і проводити заняття. І така зібралась дружня компанія: хто навчився уже, а все одно продовжували приходити, щоб у гурті вишивати. Бо є у тому теж свій кайф.

Читайте також: «Мої учні стали танкістами та піхотинцями». Вчителька з Мелітополя пережила окупацію та допомагає ЗСУ у новому місті

Я вчу не лише, як вишивати, а й як розкроїти, зібрати і пошити сорочку до ладу. І я категорично проти усіляких прикмет у вишивці. Ну не може людина собі вишити щось не те, щось «погане»! Навіть якщо ти візьмешся за голку з якоюсь поганою думкою, то уже в процесі думки вирівняються і ще й добрими стануть.

Син побіг у військкомат, а я – на роботу

24 лютого я пам’ятаю мало не по хвилинах. Мої вікна виходять на Салтівку. І я завжди сплю з відкритим вікном. А на Салтівці у нас часто феєрверки були. І я чую якийсь свист, гуркіт і крізь сон думаю: «Та це феєрверки хтось запускає!». А потім вмить розплющую очі, дивлюсь на годинник: пів на п’яту ранку! І ось тут я зрозуміла, що то не феєрверки…

Прокинулись син, невістка, ми вискочили на ганок, а звідти – вид на Бєлгород. І ми всі ці перші залпи бачили на власні очі. А потім така раптова тиша – і свист, довгий протяжний. І ти наче відчуваєш по тому свисту, як щось рухається небом. Це була перша ракета по нашому пункту ППО. Поруч із нашим домом – і авіазавод, і авіаінститут. А ще старий аеродром, він, здається, років 30, як не працює. Але росіяни і туди лупили. Таки, мабуть, дійсно по старих картах все робили.

Ми з сином перезирнулися – війна. Кажу, ви підвал готуйте, щоб було де ховатись, а я побігла на роботу. Я ж головбух. Треба було людям зарплату перерахувати, як інакше? Транспорт не ходив, і я о шостій ранку пішки помчала на роботу. Десь годину так бігла, а кругом – гахкання, бахкання.

І мені це врізалось в пам’ять, як таке чорно-біле кіно: усе трошки притрушене сніжком, довга дорога лісопарком і такі сірі дерева, і оце бахкання, і я біжу, біжу… Абсолютно чорно-біле кіно. І дуже страшне.

А наступного ранку син сказав, що йде у військкомат. Хоч він і не служив, бо має «білий білет» по здоров’ю. Але вирішив іти. Як я могла його відмовити? Ніяк. І пішов. Теж пішки, бо ж транспорт не ходить, обстріли страшенні. І я зціпила зуби: важко, не важко, а мушу.

Пообіцяла сину, що врятую онука

З військкомату син подзвонив мені і каже: «Терміново їдьте з дому, подалі їдьте! Прошу, збережи мені дитину!». А сину його, онуку моєму, півтора рочки… Я почала шукати варіанти. Дуже важко було виїхати саме з нашого мікрорайону, бо ж постійні обстріли. Бусик волонтерський на Дніпро знайшла майже одразу, а от з дому виїхати було складно: усі боялись сюди їхати. Але таки виїхали. І теж все те пам’ятаю чорно-білим.

Моя учениця з вишивки – Анна Баранова – родом з Кропивницького. І от вона мені дзвонить: «Таню, їдьте до нас! Місце знайдемо, тільки їдьте». Волонтери нас довезли до Дніпра, а вже туди Аня приїхала машиною і нас забрала.

Взагалі у мене були варіанти їхати за кордон – до Італії, Словаччини, а я опинилась у Кропивницькому. Адже з малим дуже важко у таку далеку дорогу. Він не розуміє ще, не може стільки всидіти. На кордоні страшні черги. Зима. Ми би привезли за кордон або хвору дитину, або вкрай знервовану. Ну і ще був для мене аргумент: щоби близько до Харкова. Бо моя дитина там, мій Василь. Спокійніше було від самої думки, що я лишаюсь ближче до нього.

Взяла кашу, памперси і цю сорочку

Ми виїжджали з Харкова 25 лютого. Волонтерський бусик, речей брали мінімум, щоб максимально заповнити салон людьми. І я взяла лише 2 пачки памперсів, кашу малому, документи і цю сорочку. Їх у мене дві, але одна була на роботі, а ця вдома. І я її врятувала. Я золото з дому не забирала, а бабусину сорочку взяла. Ми з невісткою в чому були, в тому і їхали. Зайвої пари білизни не взяли.

А вже пізніше, коли було коротке якесь затишшя в обстрілах Харкова, хлопці з роботи приїхали до офісу вікна забивати дошками, і я попросили їх знайти і передати мені на Кропивницький другу бабусину сорочку. Тепер вони знову обидві зі мною.

Ми стали родиною, переплелися тут

Так, потім з Кропивницького можна було намагатися їхати до кордону. Але місто так тепло прийняло нас, що не хотілося звідти нікуди їхати. Одразу по приїзду я пішла до школи, де волонтери плели сітки. Викладачки і волонтерки-сіточниці, що тут працюють, стали моїми першими слухачками. Спочатку ми й не вишивали.

Плели сітки, а я їм розповідала про вишивку. Я можу про це годинами говорити. Це початок березня був, емоції у всіх на максимальному напруженні. І ми відчули, що це допомагає нам, заспокоює. Вони мене попросили, щоби ми разом вишивали, щоб я навчала їх.

А я й не проти, мені аби було десь чимось себе зайняти. Бо зривало дах. Живеш від смс-ки до смс-ки від сина. І закрутилось. Ця школа «КроК» – вона стала мені як другий дім. Ці дівчата сплели для мого Васі сітку. Син мені подзвонив і каже: «Ма, треба сітку». Я – до дівчат. І на другий день уже мені дзвонять, що знімають сітку на відправку, 20 кг!

Це не просто важлива, це складна робота, відповідальна. Бо можна такого наплести, що буде за кілометр видно. Треба знати, як плести, щоб вона була справді маскувальна. Тож дівчатам я навіки вдячна, вони моєму сину допомогли. І ми тут всі, як рідні: переселенці, кропивничани. Вишиваємо, плетемо, обіймаємось при зустрічі – як рідні стали. Переплелись.

Вишивка – це медитація

Коли ми з дівчатами почали вишивати, зрозуміли, що це дає можливість мозку відключитись від тих новин у телефоні, від емоцій і постійного очікування удару. Хоча б на пів години. Це дуже важливо, дуже цінно було у ті дні. Вишивка – це медитація. Особисто мене так не відключають ні плетіння, ні фільми, ні книги. А вишивка потребує відключення ззовні, бо треба рахувати і ниточки, і стібки, це ювелірна робота.

Саме зараз, я вважаю, вишивати потрібно не лише, щоб зберегти культурний спадок, а й для збереження нервів нації. Вишивка дуже рятує в оцих усіх емоційних гойдалках. От я страшенно люблю читати, але ці пів року просто не можу. Мій максимум – «Тореодори з Васюківки» Нестайка у потязі. 25-ий раз перечитувала. Все. Не можу читати, думки біжать на війну. А вишивка затягує глибше.

Я люблю сам процес вишивання. От у мене є моїх чотири сорочки, які я сама для себе вишила. Так от я їх найбільше любила, поки вишивала. Це як стосунки: поки вишиваєш, і любиш її, і ненавидиш, сердишся, буває, і тканину ту любиш, і нитки, і ножиці…

Мережки, лиштва і пухлики

Чим особливі ці сорочки? Тут давні, дуже давні техніки. Це традиційна українська вишивка світлим по світлому. То уже пізніше з’явилась мода на чорно-червоне, кольорове. Хрестиком же у нас почали вишивати лише наприкінці ХІХ століття. Це дуже проста техніка, і вона швидко витіснила більш складні шви. І це втрата для нашої вишивки. А в селах ще шили по-старому. Шили не гладдю і не хрестиком – мережкою. На сорочці бабусі Катерини є і мережки, і вирізування, і лиштва (це рахункова гладь).

Сам крій сорочки старовинний. Просто фантастична обробка кожної деталі. Наприклад, горловина: така рясна, така ювелірна збірка, плісирування. Я по цей день не можу так зробити, досягти такого ідеалу. Рукав до уставки пришивався дуже цікаво, із групками збірок, які називаються «пухлики».

Мене вмовляли віддати їх у музей, але я не віддала. Може, заповім. А поки вони мені душу гріють. Ну і вони ж у мене як підручник: на цих сорочках дуже багато народу навчилось вишивати. І копіювали багато разів, тільки у Харкові десь десяток її близнючок пошито. Таку сорочку як потримаєш в руках – захочеш вишивати, гарантую!

Люди не знають, звідки їх рід, а сорочка розкаже

Скільки я по музеях вивчала сорочки, таких дуже мало зустрічала. Харківщина – це ж край «понаїхали». Оці всі козацькі слобідки як зароджувались, люди приїжджали з різних куточків України. Наприклад, Золочів на Харківщині – це переселенці із Золочіва на Львівщині. Ось так.

Але по всіх ознаках такий стиль вишивки, як у моєї бабусі, міг приїхати сюди з Полтавщини. Люди і самі уже могли не знати, не пам’ятати, звідки їхні предки приїхали, а у сорочці воно збереглося, уявляєте! Через 300 років взори збереглися. У мене мурахи від цього. Ці сорочки пережили, рахуємо: громадянську війну, Голодомор, Другу світову війну і ще один голод. Ну цю ж війну вони мають пережити, га?

Сестра змушувала вчити російську, бо ж в інститут треба

У мене діди, прадіди, батьки – всі розмовляли українською мовою. Батьки не перевчились на російську навіть у Радянщину, живучи у місті, працюючи на заводі. А я уже російськомовна була… Бо школа була лише російська. І сестра моя старша змушувала мене вчити ту російську, бо ж ще в інститут треба потім. А вдома я говорила українською, з батьками – українською, з Ба – українською.

Російську я знаю дуже добре, ніде правди діти. Вчилась нею, дисертацію писала нею. Але далі я це передавати не хочу. Син у мене теж російською розмовляв, а на фронті з хлопцями-волинянами почав і на українську переходити. Онукові ми пісеньки і казочки тільки українською вмикаємо, з самого народження.

Мрію просто полежати вдома

Про що я мрію? Про Перемогу, звісно. Щоби згинули всі, хто з лихом іде на нашу землю. Проклинаю їх і ненавиджу, хай простить мене Господь.

Я на цвинтар не можу зараз сходити до своїх. От у вересні були роковини, 20 років, як чоловік мій помер. А я до нього сходити не можу, хоч і в Харкові буваю. Бо цвинтар замінований. Уже звільнили все, але ж міни. Скільки їх там і коли очистять – ніхто не знає.

А для себе, зізнаюсь, мрію про таку розкіш: тихо полежати вдома, у Харкові. Посидіти у своєму кріслі з голочкою, з улюбленою музикою. І щоб чути музику, щоб не бахкання, не сирени. Щоб тиша і вишивка.