«Сьогодні культура теж стала зброєю». Історія митця з Лисичанська, який випадково евакуювався до Львова

У Лисичанську активіст, митець і куратор Віталій Матухно розвивав українську сучасну культуру. Він створив проєкт «Гарелея Неотодрешь», організував низку виставок і фестивалей, знайомив Україну з митцями Донбасу. Його переїзд до Львова після початку нового етапу війни став випадковістю – Віталій сів на перший-ліпший потяг, який у Дніпрі змінив свій напрямок руху. Митець розповів ШоТам, над якими проєктами нині працює, як змінилася роль культури під час війни та як він почувається на новому місці.

Сучасне мистецтво в «заброшках» Лисичанська

Кілька років тому я заснував «Гарелею Неотодрешь» – це експериментальний виставковий простір для митців з Луганської та Донецької областей. Ми робили експозиції здебільшого в Лисичанську та в містах нашого регіону, інколи виїжджаючи за його межі. Я намагався розвивати нашу локальну артсцену, проводити різні виставки та фестивалі – зокрема, я був організатором фестивалю соціальних інновацій і музики Plan B у Лисичанську.

У «Гарелеї Неотодрешь» ми ніколи не мали свого простору – просто захоплювали «заброшки» та проводили там виставки. Куди б ти не пішов у Лисичанську, зустрінеш або індустріальні об’єкти, або закинуті, або закинуті індустріальні. Багато таких будівель є і серед житлового сектору. Для більшості містян це простори, які всі намагалися ігнорувати, а для мене вони – частина міста, з якою я завжди хотів працювати. Мені було важливо знайти локації, де я почуватимуся максимально комфортно й вільно, без жодних обмежень і консервативної критики. Ці приміщення повністю розв’язували мені руки. Я створював точки інтересу в місцях, де нічого цікавого не відбувається. Спершу цей проєкт був андеграундним. Місцева молодь була від нього захоплена.

«Тривожний сон», який став реальністю

Коли в інформаційному просторі почали з’являтися новини про можливе вторгнення Росії, я почав дуже повільно готуватися до потенційного переїзду, хоч і не хотів покидати Лисичанськ. Це моє рідне місто, в якому прожив 23 роки. Я не розглядав жодних варіантів, куди можна поїхати. Думав, що якщо щось станеться, то по ходу справи розберемося. Було досить дивно, бо, з одного боку, повномасштабна війна могла початися в будь-який момент, а з іншого – не початися взагалі. Однак на всяк випадок я поступово відскановував архіви моїх батьків і фотографії.

Читайте також: «Гарелея неотодрёшь». Як у Лисичанську закинуті будівлі стають артпростором

23 лютого я не міг заснути через новини про визнання так званих народних республік. Почав робити музичний трек під назвою «Тривожний сон» – саме таке в мене було відчуття від можливої ескалації війни, якої ніхто, звичайно, не хотів. Я виклав трек на платформу о другій ночі й намагався заснути, але так нічого й не вийшло. Невдовзі я почув вибух. Розбудив батьків і сказав, що почалася війна. Одразу зрозумів, що чекати немає чого, треба виїжджати. По-перше, тому що це не закінчиться швидко. По-друге, я активіст. Якщо я там залишуся, а місто захоплять, під ризиком буду не тільки я, а й ті, хто поруч. Потрібно було покинути місто, щоб не бути під прицілом. Ще я переживав за свою дівчину – не думаю, що вона б довго протрималася під обстрілами.

Ми з дівчиною дізналися, що з Лисичанська вирушає потяг і просто сіли на нього. Мої батьки не хотіли їхати й відмовляли мене від поїздки. Вони спочатку залишилися вдома, але зрештою покинули місто після того, як біля нашого дому впали снаряди.

Переїхав до Львова випадково

Переїзд до Львова став абсолютною випадковістю. Наш потяг їхав до Дніпра, а потім змінив напрямок руху. Дорога була безпечною, до Львова ми дісталися через майже три дні. До переїзду я був у Львові три роки тому. Мені подобалася краса цього міста, але я ніколи не хотів у ньому жити – воно ментально занадто далеке від мене. Я у Львові вже чотири місяці, але при цьому не почуваюся тут як вдома, не відчуваю належності до нього. Це хороше місто, але не моє.

Коли я раніше замислювався, де в Україні хотів би пожити, то завжди думав про Маріуполь. Це місто було мені близьким по духу – індустріальне, із «заброшками» й іншими елементами, які в мене асоціюються з домом, але при цьому дуже розвинене. На початку року якраз думав переїхати туди на якийсь час.

Надаємо гуманітарну допомогу митцям і продовжуємо працювати

Коли ми тільки переїхали до Львова, то волонтерили в шелтері для переселенців. Якось намагалися допомагати людям, однак ми самі були переселенцями й не могли допомогти собі. Нам не було де жити, ми не мали одягу – я виїжджав тільки з одним рюкзаком. Тому згодом змінив діяльність, зрозумів, що можу допомагати інакше. Ми почали збирати гроші на фінансову підтримку для митців з Луганської та Донецької областей, щоб у них було найнеобхідніше: житло, медикаменти, їжа, одяг. За цей час ми підтримали 121 людину, і ця кількість ще буде рости.

Окрім гуманітарної допомоги, ми продовжуємо працювати. У нас є декілька проєктів, один з них – виставка з Goethe-Institut у місті Бонн та Ströer, найбільшою рекламною агенцією в Німеччині. Ми будемо демонструвати роботи наших митців по всій Німеччині, у 17 великих містах. Протягом трьох місяців виставку можна буде побачити на рекламних екранах, на автобусних зупинках, у метро. Також команда «Гарелеї» нині працює над онлайн-журналом «14-8-22» про історії молодих митців з Луганської та Донецької областей. Ми хочемо розповісти про те, як для них почалася війна в 2014 році, як вони зустріли повномасштабний наступ уже зараз і як минули ці вісім років між цими подіями.

На Сході був вайб індастріалу, у Львові такого небагато

Під час війни роль культури, з одного боку, змінилася, з іншого – не зовсім. Це залежить від того, де ця культура демонструється. За кордоном у неї свої задачі та методи праці, адже там треба багато боротися, зокрема, з переконанням, що українці та росіяни – братські народи. Якщо говорити про експорт, культура теж стала зброєю, інструментом впливу та зміни парадигми мислення. Якщо говорити про культуру всередині України, то тут є рекреаційний момент – щоб люди не занурювалися занадто глибоко в депресію. І звичайно, це збір коштів. Дуже багато заходів проводяться з метою підтримки Збройних сил України.

Усе своє життя я жив на Сході України, тепер – на Заході. Звісно, ці регіони дуже відрізняються один від одного, і в питаннях культури зокрема. У нас на Сході не так уже й багато чого відбувалося. Якщо я хотів потрапити на івент, який би мені сподобався, то мав його зробити сам. Тільки в останній рік наше культурне життя дійсно стало таким, яким ми його хотіли бачити. У нас почали проводитися різноманітні заходи, навіть був вибір куди піти. На Сході завжди був вайб індастріалу, в якомусь сенсі важкої фрикової культури. Такого у Львові не так багато.

Як прийняти спокійне життя, коли твоє місто знищують?

Я живу зі своєю дівчиною у Франківському районі – це 15 хвилин від центру. Ми орендуємо квартиру за 7 тис. грн на місяць, не всім так щастить. Я ще не особливо досліджував Львів. Мені говорили, що тут є індустріальна частина міста, але поки що мене не тягне туди. Я почну вивчати Львів, адже дивно жити там, де не знаєш, куди б ти міг піти та що тобі подобається. Я хочу знайти такі місця, поки що знаю тільки те, що це точно не центр. Зазвичай я просто тону в роботі, здебільшого сиджу вдома або зустрічаюся зі своїми друзями. Багато моїх друзів з Луганської та Донецької областей евакуювалися саме до Львова, і ми тут тримаємося певною діаспорою. 

Коли я тільки приїхав з Лисичанська сюди, контраст між містами був очевидний. Ми вийшли з потяга, в якому їхали майже три дні з наляканими людьми, всі плакали, було багато іноземців, які навіть англійською не розмовляли. І потім ми потрапляємо до центру Львова, в якому не було відчутно, що є війна. Перші два місяці я не міг змиритися з тим, як центр міста живе так спокійно, наче майже нічого не відбувається. Люди сидять у кафешках, і наче все добре. Зрозуміло, що якщо це тил, тільки так і може бути. Люди живуть своїм життям або намагаються так робити. Просто мені було дуже важко це прийняти, тим паче коли бачиш, як твоє місто просто знищують. Було відчуття, ніби люди навколо не розуміють, що відбуваються. Звичайно, це не зовсім так, тому що через наплив переселенців Львів теж трохи напружився й переформатувався.

Знав, що на мене чекає, бо пережив це в 2014-му

Люди в Лисичанську та Львові жили в різних контекстах. У своєму рідному місті я дуже рідко міг побачити когось, хто буде просто щасливо йти вулицею, бо щастя там було не так багато. Лисичанськ зазвичай називали одним з найдепресивніших міст України. Здебільшого люди у нас завжди розуміли, що таке війна та що ми будемо втрачати, коли вона знову перейде в активну фазу. Думаю, і у Львові є це розуміння, просто не настільки тактильно. Коли я думав про повномасштабний наступ, то знав, що на мене чекає, бо все це пережив ще вісім років тому. 

Коли я чую розмови про те, що на Сході кликали «рускій мір», тому що розмовляли російською, коли мої знайомі стикаються з підйомом вартості оренди житла, то ловлю флешбеки з 2014 року. Тоді було щось подібне: переселенців з Луганська майже ніхто не хотів брати. Нині ситуація така, що майже всі можуть стати цими переселенцями з Луганська. В один момент вся Україна перетворилася на Донбас, а ставлення деяких людей до цього не змінилося, і це дуже сумно.

Прикро чути, коли кажуть, що на Сході кликали «рускій мір»

Я ніколи не бачив проблеми з мовним питанням. Звісно, треба говорити українською, повністю переходити на неї. Однак не розумію, коли людей принижують за російську мову, тим паче коли вони тільки приїжджають з окупації, з територій, де відбуваються бойові дії. Особисто я стикався з такими ситуаціями. Бувало, йду, спілкуюся з друзями російською, а хтось на переході спеціально штовхає тебе плечем, проходячи повз. Говорять, що не треба породжувати конфлікти щодо мови, але як це можна ігнорувати, коли таких випадків надто багато? 

Я живу на четвертому поверсі й інколи чую, як у мене під балконом люди говорять, мовляв, там, на Сході, завжди кликали Росію. Однак я не те що не кликав – я робив усе, щоб цього не відбулося. Чому люди думають, що якщо вони розмовляють українською мовою, це робить їх кращими українцями, ніж ті люди, які нею поки не спілкуються? 

Перейти на іншу мову означає змінити мислення

Я нині спілкуюся і російською, і українською, і англійською. Не думаю, що зараз остаточно перейду тільки на українську. Все-таки частина мого оточення російськомовна, як і мої батьки. Перехід має бути плавним і безболісним, адже змінити мову на постійній основі – це ніби змінити мислення, а це процес нешвидкий. Думаю, це можливо зробити й за п’ять місяців. Однак особисто в мене нині багато інших подразників, які заважають це зробити. Це як людина, яка палить, скоріш за все не зможе зараз кинути свою звичку через велику кількість стресу. Ось і я відчуваю щось на кшталт цього.

Я думаю, що плавний перехід держава почала із закону, коли визнала українську мову єдиною державною, коли обслуговування мало бути тільки українською. Багато чого, звісно, залежить і від самої людини. Багато хто добре розмовляє українською вже зараз, хтось знає мову гірше. Для таких людей потрібні діалогові платформи та розмовні клуби. Думаю, що інструментів для цього може бути багато, але потрібно цим займатися після перемоги, коли на це будуть сили.

Усі фото надані героєм матеріалу.