Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Ми добили Ленінів, але роботи ще вистачає». Як харків’янин Вадим Поздняков став головним декомунізатором України

За підтримки Добродіїв

Опубліковано

Вони пишуть сотні звернень до місцевої влади та правоохоронців, аби викреслити з нашого сьогодення залишки радянського минулого. Коли офіційні запити ігнорують – «леніни» падають від рук «невідомих патріотів». Або ж просто від втоми. Це історія руху «Декомунізація. Україна», який заснував харків’янин Вадим Поздняков. На рахунку організації – тисячі демонтованих пам’ятників та перейменованих вулиць. І це ще не кінець.

Вадим Поздняков

Громадський діяч, співзасновник проєктів «Декомунізація. Україна» та «Мова. Харків». Учасник Євромайдану в Харкові

Харків сьогодні – це Київ у 90-х роках

У віці 15-16 років мої погляди були скоріше проросійськими, ніж проукраїнськими. Але чим довше я вивчав історію України, чим більше читав книжок, тим ближчим ставав до нормальної політичної позиції. Допомогло й спілкування з людьми із різних регіонів. Я був футбольним фанатом, їздив до інших областей. Це все наклало певний шлейф, змінило щось у мені.

І десь у цей самий час я вирішив перейти на українську. Це був доволі довгий, затяжний процес. Харків – специфічне місто. Ті харків’яни, які переходили на українську, неодноразово поверталися назад, на російську. А потім переходили знову. Багато людей спілкувалися українською лише вдома. Аби на них не звертали уваги, не показували пальцем. Просто, щоб не бути білою вороною. Харків – це справді складне місто, та протягом останніх років ситуація потрохи нормалізується. Зокрема й завдяки закону про мову. 

Фото декомунізатора Вадима Позднякова

Сьогодні люди нарешті перестали боятися говорити українською. Наша мова присутня в громадському просторі. Так, не скажу, що її багато, але вона є. Гуляючи центром міста, вже можна почути українську. Навіть у спальних районах, де раніше це здавалося неможливим, українська відвойовує свої позиції. Це чимось нагадує Київ у 90-х роках, коли місто почало українізуватися та йти нормальним шляхом. От такий зараз Харків.

Перші радянські пам’ятники почали валити ще 8 років тому

Я вийшов на Харківський Євромайдан в один із перших днів. У першу ніч приїхати до хлопців не вийшло: я був студентом, і в мене банально не було грошей на таксі. Однак наступні дні я вже був там. Потім, навесні 2014-го, брав участь в усіх можливих мітингах на підтримку України.

Тоді, впродовж 2014-2016 років, ми почали їздити й валити все, що могли повалити: комуністичні меморіальні дошки, радянські пам’ятники. Якоїсь миті вирішити скласти перелік того, що залишилося. Виявилося, що лишилося ще багато чого. Ми думали, що це проблема Харкова, як доволі специфічного міста. Тому створили інтерактивну мапу й вирішили, що будемо відпрацьовувати по місту та області. Та це швидко перетворилося на загальноукраїнський проєкт, адже закон про декомунізацію саботували не лише на Харківщині. А й, скажімо, в сусідній Полтавській області. 

Акція руху Декомунізація Україна

За цей час ми встигли демонтувати нереальну кількість об’єктів, але щоразу дізнаємося про величезну кількість нових. Наприклад, пам’ятник Затонському (Володимир Затонський, більшовицький партійний діяч, один із організаторів Голодомору в Україні, – ред.) на Хмельниччині. Коли ми дізналися про нього – були шоковані. Протягом 2014-2015 років ми вичищали все, що було пов’язано з організаторами Голодомору в Україні. І були впевнені, що впоралися з усім. Та виявилося, що це ще не все. Так і з рештою об’єктів – у нас ще чимало роботи.

На нашому рахунку – тисячі вулиць і пам’ятників

Скільки саме вдалося декомунізувати за ці шість років – сказати складно. Результатів дуже й дуже багато. І ми досі набираємо обертів, щороку стаємо більш потужними. А отже, більшими стають і наші показники. Вони вимірюються в тисячах. Більше тисячі перейменованих вулиць і стільки ж – демонтованих об’єктів. 

Водночас залишається багато вулиць, над перейменуванням яких ще треба попрацювати. Наприклад, у Львівській області це приблизно 50 топонімів. Загалом по всій країні, крім окупованих територій, ми нарахували майже 4 000 вулиць, що чітко підпадають під визначення закону про декомунізацію. 

Лідер руху Декомунізація Вадим Поздняков

А є й такі, що не підпадають – різноманітні Кутузови та Суворови. І загальна кількість таких вулиць неймовірно велика. Якщо у Львівській області безапеляційно мають бути перейменовані 50 вулиць, то ще 270 – це «суперечливі» назви, що залишаються російськими колоніальними маркерами. І це Львівщина – «найчистіший» регіон. В інших областях ситуація гірша. 

Зараз ми працюємо над проєктом по 8 областях України. І там вже неймовірна кількість роботи. Плануємо створити повний перелік вулиць по всій країні, звірити з нашою мапою об’єктів, і в один чудовий момент оприлюднити ці дані. Це великий об’єм роботи, який ще попереду. Сподіваюсь, завершимо до кінця весни. Адже кожна область – це тиждень роботи. Доволі кропіткої та серйозної роботи.

Серед нас – абсолютно різні люди

Над проєктом «Декомунізація. Україна» працюють понад сто людей. Хтось допомагає кілька разів на рік, хтось – більш системно. Це люди з різноманітних сфер, зокрема й народні депутати та міські голови, з якими ми працювали над списками того, що необхідно перейменувати.

Якщо рахувати лише тих, хто цілеспрямовано працює над проєктом, – це кілька людей, які ледь не щодня штампують звернення, обробляють інформацію, зустрічаються з тими, хто може вплинути на процеси декомунізації в різних регіонах. 

Тобто до 10 «постійних» учасників та понад 100 тих, хто допомагає кілька разів на рік. І це насправді теж дуже круто, адже у всіх є свої справи. Та навіть якщо до нас долучиться бодай одна людина з кожного регіону й допоможе демонтувати пам’ятник чи перейменувати вулицю, це вже суттєво полегшить нашу роботу.

Вадим Поздняков на акції

Усі погрози – це результат саботажу закону

Нам доволі часто пишуть з погрозами, але я в це не вірю. У людей просто «бомбить», адже вони нічого не можуть зробити з тим, що їхнього улюбленого комуністичного ідола повалили. Вони пишуть, але нічого серйозного не траплялося. І, я думаю, не трапиться. 

Але це все – результат роботи місцевої влади, населення, яке вирішило обманути державну адміністрацію під час декомунізації в 2015-2016 роках. Просто не сказали, що у них є такі-то пам’ятники й такі-то вулиці. Вирішили проскочити. І проскочили. 

А тепер вони дуже невдоволені, шукають, хто ж їх «здав». Нам неодноразово телефонували сільські голови й питали: «А кто это вам рассказал?». Однак вони не можуть викрутитися, адже розуміють, що ми про все знаємо. Знаємо, що місцева рада саботувала процес. 

Цьогоріч плануємо «добити» останніх Ленінів

Сьогодні на території України вже немає Ленінів, які б стояли в центрі населених пунктів. Але вони залишилися на територіях кількох заводів, таборів чи санаторіїв. Це місця з обмеженим доступом. За нашими підрахунками, таких пам’ятників ще приблизно 15. І, я сподіваюся, цьогоріч ми їх «доб’ємо». 

Та, крім пам’ятників, є й інші моменти. Наприклад, будинки культури із зображенням Леніна. Навіть у центрі Києва є макет ордена Леніна – на Проспекті Перемоги. Величезний, оновлений. І його також можна сприймати за пам’ятник. Аналогічне зображення залишилося й біля Харківської міської ради. Насправді, їх ще багато. Щонайменше кілька десятків. До того ж, у різних населених пунктах залишилися вулиці Леніна. І ці питання також вирішуються.

Знесення Леніна в Житомирі

На жаль, журналісти та чиновники гостріше реагують на слово «Ленін», аніж на будь-що інше. Як, скажімо, вже згаданий пам’ятник організатору Голодомору в селі на Хмельниччині. Усім якось байдуже, хоча це дуже гучна історія. Уявіть, у 2022 році в рідному селі одного з організаторів Голодомору досі був пам’ятник на його честь. Як так вийшло? Це доволі серйозна дискусія. І це Хмельниччина. Не Харківщина, не Полтавщина, до Галичини – рукою подати. Але пам’ятник зберігся.

Будь-який успіх починається з письмового звернення

У нас є кілька алгоритмів для декомунізації об’єктів. Якщо говорити про вулиці, ми маємо доступ до реєстру й регулярно завантажуємо звідти актуальну інформацію. Отримані дані спочатку вносимо до Вікіпедії, потім розсилаємо до всіх органів місцевого самоврядування, отримуємо відповіді. Там, де отримали негативну відповідь (не хочуть чи не будуть перейменовувати), – надсилаємо звернення до Українського інституту національної пам’яті (УІНП). І чекаємо кілька місяців. 

За цей час список зменшується. Потім знову завантажуємо дані, надсилаємо до місцевої влади. І так по колу. Інколи доводиться підключати журналістів, СБУ чи патріотично налаштованих депутатів. Рухаємо процес усіма можливими способами.

Вадим Поздняков біля Харківської міськради

Пам’ятники ми вносимо до нашої інтерактивної карти, після чого надсилаємо звернення до органів місцевого самоврядування. Якщо знесли – добре. Якщо ні – знову пишемо до УІНП. Вони дають роз’яснення, чому це необхідно демонтувати. Коли реакції немає – звертаємося до Національної поліції, СБУ, місцевих депутатів та журналістів.

Утім кількість об’єктів настільки велика, що зациклитися на чомусь одному дуже складно. Тому ми беремо все це разом, і там, де виходить, – б’ємося. А якщо не виходить – залишаємо, аби через певний час повернутися знову.

Часом демонтаж лягає на плечі «невідомих патріотів»

Коли жоден із алгоритмів не спрацьовує, є два варіанти. Перший – «час лікує». Були випадки, коли нам відмовляли в демонтажі впродовж чотирьох років, а рік чи два тому все ж виконали закон. 

Другий варіант – зносити власноруч. Коли йдеться про якісь великі та принципові об’єкти, існування яких викликає величезне обурення, ми працюємо над організацією демонтажу. Приїжджають «невідомі патріоти» та виконують закон про декомунізацію. Так «бахнули» пам’ятники представникам НКВС на Хмельниччині та під Києвом. 

Знесення пам'ятника НКВС під Києвом
Знесення пам’ятника “воїнам-чекістам 227 полку військ НКВС” в селищі Калинівка Броварського району Київської області.

Та ми фізично не можемо зайнятися кожною вулицею чи кожним об’єктом. Навіть якщо підключити весь УІНП, у них не вистачить ані сил, ані можливостей. Це має бути інституція з бодай сотні людей, які будуть опікуватися виключно цим напрямом. Їздити регіонами й змушувати виконувати закон. Адже це довга й важка історія, яка триватиме ще не один рік. На кожен демонтований об’єкт знаходиться кілька нових. 

«Тихий» саботаж закону – це також саботаж

Найчастіше місцева влада просто тягне кота за хвіст. Це, напевно, 80% випадків. Десь просто не хочуть, десь кажуть: «Ось-ось, через рік, через пів року». Вони напряму не відмовляються виконувати закон, але я вважаю це «тихим» саботажем. Якщо не враховувати подібні ситуації, то тих, хто погоджується на демонтаж, все ж більше, аніж саботажників. Та якщо рахувати всіх – назустріч йде меншість.

Найчастіше місцева влада посилається на небажання громади або самовільне трактування закону. От не підпадає, на їхню думку, Жуков під закон про декомунізацію, і все. Жодні роз’яснення від профільних інституцій не допомагають. А буває, вигадують смішні відмови.

Наприклад, якось писали, що пам’ятник Петровському (Григорій Петровський – один із організаторів Голодомору, – ред.)   на Полтавщині – це насправді пам’ятник «невідомо кому». Неодноразово були ситуації, коли нам звітували про демонтаж пам’ятника, але потім ми дізнавалися, що прибрали не монумент, а табличку з ім’ям. А нашій організації й обласній владі відзвітували, що пам’ятника вже немає. 

Інколи боляче дивитися на «оновлені» пам’ятники 

Якщо місцева влада вирішує не демонтувати, а переробити пам’ятник, і робить це справді якісно, – це цілком прийнятний компроміс. Але бувають зовсім кострубаті перероблення. Це як Леніни на Галичині, яких у 1990-х роках перетворювали на Шевченків чи Франків. На це дуже боляче дивитися. Тому, якщо за справу береться хороший скульптор, я підтримую ідею. Якщо ж це робиться силами якихось місцевих майстрів, карикатурно – я категорично проти. Усе залежить від конкретної ситуації.

Щодо музеїв із демонтованими пам’ятниками, я вважаю, вони потрібні. Але їх складно поповнювати через супротив на місцях. «От він у нас стояв, хай далі і стоїть». А потім до них приїжджає група «невідомих патріотів» і розносить усе так, що відновити пам’ятник вже не вийде. І їм кажуть: «Ну і чого ви цим досягли? Могли ж просто віддати до музею». Це колгоспний менталітет, який все псує.

Парк радянського періоду на Одещині
“Парк радянського періоду” на Одещині. Фото: birdinfligh.com

Деяким місцевим головам легше стати жертвами «вандалів», ніж зважитися на конструктивний крок. Адже якщо демонтажем займатиметься сільський голова, для місцевих він одразу стане зрадником. А якщо «невідомі патріоти» – то це ж не він. Хоча більш конструктивний варіант – поговорити з громадою. Мовляв, пам’ятник не знесуть, а відвезуть його до музею. Ще й підпишуть, що це від нашого міста чи села. І це було б набагато культурніше.

Декомунізація – це не лише про руйнування старого

Думаю, для завершення декомунізації потрібно ще років десять потужної роботи. Крім того, паралельно з демонтажем та перейменуванням, потрібно ще й вшановувати пам’ять людей з українського пантеону. Як мілітарного, так і культурного.

Бо декомунізація – це не тільки про знесення. Ми маємо щось замість цього поставити. Щось своє, і воно є. Просто через це комуністичне нашарування воно закрилося. І наше завдання – звільнити його. Тобто спочатку ми знімаємо комуністичний шар, а потім – маємо наш, жовто-блакитний. Люди про нього не завжди знають. Ми маємо працювати, аби уникнути забуття.

І в кожному з регіонів є свій пантеон, який заслуговує на пам’ять та визнання. Коли займаєшся цим фахово, розумієш, що насправді не вистачить кількості вулиць, аби вшанувати кожного. Саме тому мене обурює, коли вулиці перейменовують на якісь «Малинові», «Виноградні» чи «Медові». Тоді як у цьому населеному пунктів могла жити дійсно видатна українська постать. Але люди просто не хочуть. Їм хочеться «Сонячної», «Яблучної».

Нехай Леніни зникають з України якомога швидше, а ваші донати для ШоТам – ніколи.

Суспільство

До Пущі-Водиці ходитиме екскурсійний трамвай-кафе

Опубліковано

Екскурсійний трамвай-кафе, що ходить до Пущі-Водиці, планує відновити свою діяльність з 18 травня.

Про це повідомляють на Facebook-сторінці “Екскурсії на трамваї по Києву”.

Про екскурсію

Перша запланована екскурсія отримала назву “Таємниці Пущі-Водиці” і її програма була розроблена на основі матеріалів відомого історика Олександра Анісімова.

Учасники екскурсії матимуть можливість відвідати перший у Києві пивоварний завод, урочище Кинь-Ґрусть та мавзолей-усипальницю, спроектовану архітектором Городецьким.

Серед варіантів програм для прогулянок до Пущі-Водиці також доступна програма під назвою “Трамваї на курорт”. Щодо екскурсій по Києву, можна обрати із таких варіантів, як “Вечірній трамвай”, “Від конки до трамваю” та “Не звичні історії на тролейбусі”. Кожна з цих програм обіцяє захоплюючі враження та цікаві відкриття для учасників.

Екскурсії тривають від однієї до трьох годин. Вартість місця в екскурсійному кафе-трамваї становить від 400 гривень. Забронювати місця можна на сайті.

Читати також: 800 мешканців громади тепер знають, як врятувати життя. На Житомирщині жінки за грант заснували освітній проєкт

Про вагон

Вагон-кафе був споруджений у 1992 році, і в 2007-му році він пройшов ремонт за кошти та зусилля “любителів транспорту” та працівників депо.

Проте, в березні 2023 року на сторінці екскурсійної агенції було оприлюднено повідомлення про загрозу зникнення трамвай-кафе. З початком воєнного стану екскурсійному трамваю було заборонено курсувати до Пущі-Водиці, незважаючи на те, що рух регулярних трамвайних маршрутів до цієї місцевості був відновлений в травні 2022 року.

Нагадаємо, що сумчанин переміг у міжнародному конкурсі шрифтів.

Також ми повідомляли, що анонсували створення навчальної програми по розмінуванню для жінок.

Читати далі

Суспільство

В Україні була створена колекція прикрас з уламків літака “Мрія”

Опубліковано

Український виробник ювелірних виробів, бренд karpenko jewelry, представив обмежену колекцію прикрас під назвою “оМРІЯна помста”. Ці прикраси створені для натхнення найбільшого українського літака “Мрія”, який був знищений окупантами в лютому 2022 року.

фото: karpenko jewelry

Про це повідомляє сайт бренду.

Про колекцію

У колекцію включені дві брошки: одна у формі турбіни, а інша – у формі літака “Мрія”. Брошка “Літак” відтворює один з найбільш впізнаваних ракурсів “Мрії”, який був видно на всіх земних презентаціях та зафіксований на численних символічних фотографіях по всьому світу. Брошка “Турбіна” віддана унікальній особливості цього гігантського літака – шість двигунів, які робили його найпотужнішим цивільним транспортним літаком у світі.

фото: karpenko jewelry

Читати також: Фільм Алана Бадоєва “Довга доба” зʼявився на Netflix

Кожна прикраса містить уламок фюзеляжу зруйнованої “Мрії”. Їх для створення прикрас передала з власного архіву військовослужбовиця, парамедик Галина Алмазова. Разом зі своїм підрозділом вона витримала в Гостомелі найстрашніші дні атаки на аеропорт, евакуюючи поранених.

фото: karpenko jewelry

Мета випуску колекції благодійна. Весь прибуток з продажу прикрас спрямують на збір на засоби посилення технічної розвідки для Головного управління розвідки України.

фото: karpenko jewelry

Кількість прикрас у колекції “оМРІЯна помста” обмежена наявною кількістю уламків літака. Наприклад, випущено 225 брошок “Літак”, відповідно до номерів на фюзеляжі “Мрії”. Щодо брошок “Турбіна”, їх виготовлено не більше 1 тисячи штук.

Придбати прикраси можна на офіційному сайті бренду karpenko jewelry.

Нагадаємо, що анонсували створення навчальної програми по розмінуванню для жінок.

Також ми повідомляли, що українці відкрили рекордну кількість ФОПів у першому кварталі.

Фото: karpenko jewelry

Читати далі

Суспільство

Мати загиблого пілота стала капеланкою

Опубліковано

Мати полеглого пілота й героя України Степана Тарабалки вступила до лав військових капеланів, аби підтримувати українське військо!

Пані Світлана після загибелі сина у 2022 на гроші, компенсовані державою, відкрила реабілітаційний центр для захисників, а разом з цим відчула, що після загибелі сина Бог по-особливому торкнувся її серця.

Історія пані Світлани

“У такий складний час хочеться донести того світла, яке Бог дає мені, для служіння іншим”, – каже жінка.

Наталя Тарабалка – мати Героя України льотчика Степана Тарабалки з Коломийщини. Її Степан був одним з пілотів, яких за майстерність прозвали “Привидами Києва”. Він загинув над Житомиром 13 березня 2022 року з переважаючими силами окупантів.

На гроші, які їй компенсувала держава, Наталя у 2023 році відкрила оздоровчий центр для військових. А разом з цим відчула: після загибелі сина Бог по-особливому торкувся її серця.

Читати також: Фільм Алана Бадоєва “Довга доба” зʼявився на Netflix

Маючи духовний досвід, пані Наталя вирішила долучитися до українського війська як капеланка.

“Отримавши певну базу знань з капеланства, я хочу бути потрібною, корисною не тільки для родин, а й ветеранів, для військових”, – каже Світлана.

Пані Наталя вже отримала шеврон капеланки та приєдналася до лав військових священників.

Нагадаємо, що 52 ветерани отримають гранти на розвиток бізнесу.

Читати далі