7000$ та виклик від Родрігеса: як це знімати фільм із людиною з ДЦП у головній ролі

Цього року в Україні представлять унікальну кінокартину — перший у світі повнометражний фільм, де головну чоловічу роль виконує людина з дитячим церебральним паралічем. Свого часу Григорій Гришкан просто підійшов до українського режисера та сказав, що дуже хоче поділитися своєю історією.

Так почався довгий шлях створення фільму: вісім різних сценаріїв, відпрацювання дикції, пошук фінансування. За сюжетом, людина з ДЦП втратила все, навіть власну домівку, але зберегла волю до життя, падала і знову вставала на шляху «До Щастя». Цей фільм не просто про людину з інвалідністю — він про віру в себе та сили досягати своїх цілей.

Григорій Гришкан,

Головний актор художнього фільму «До Щастя»
Народився у місті Покровськ Донецької області. З червоним дипломом закінчив Донецький національний університет за спеціальністю фінанси.

Перші кроки стали подарунком

Я народився з родовою травмою. Коли я з’явився на світ, то не дихав, лікарі боролися за моє життя 26 хвилин. Стався крововилив у мозок, внаслідок чого — ураження центральної нервової системи. Спочатку я взагалі не міг ходити, лікарі мене «підіймали на ноги» як могли, проходив навіть сеанси голковколювання.

Коли мені було вже майже чотири роки, я грав з дітьми в пісочниці, батько після роботи на шахті прийшов з сумкою червоних яблук. Я здалеку його побачив, схопився і побіг на зустріч. Так я почав ходити. Це якраз був його день народження, вийшов такий подарунок.

Я завжди виділявся з натовпу. Я це приймаю, як належне, від цього не втекти. Хтось темношкірий, хтось має зайву вагу — вони теж зазвичай ловлять на собі різні погляди, коли йдуть вулицею. Але я не хочу цього соромитися. Мені з собою комфортно. Інша справа, як до мене ставляться люди, які мене оточують.

Буває по-різному. Вже у дорослому віці був випадок, коли ми з колегою пішли в кафе. Ми сиділи за столиком, а поруч були інші відвідувачі. Я бачив, як вона ловить на собі дивні погляди. Їй було ніяково від цього. Вона така красуня і прийшла з інвалідом. І її це, як я пізніше дізнався, зачепило.

Потрапити в кіно допомогла харизма

Так, мені не пощастило, що бог не дав ідеальне здоров’я. Але він не образив мене інтелектом і подарував мені віру в себе. Коли мені було 33, я натрапив в інтернеті на статтю, що в США є актор з ДЦП, на ім’я Ар Джей Мітт. Коли я почав читати про нього, то зрозумів, що теж хочу спробувати себе в кіно. Я захворів на це, мене прямо марило.

Одного дня знайомий запросив мене на прем’єру науково-фантастичного фільму «Мислителі» режисера Вінсента Меттеля. Там я з режисером і познайомився. Я настільки хотів у кіно, що запитав у нього, чи можу я спробувати з ним себе як актор. Він ніколи не спілкувався з такими, як я, — людьми з інвалідністю. Для нього це було в дивину. У нього була якась частка скептицизму, сумніви, що я зможу повноцінно зіграти роль.

Вінсент одразу мені сказав, що жалості й потурань не буде — це не та професія. Проблемою це не стало, адже я ніколи не намагався викликати до себе жалість, бо вона вбиває. Я просто хочу, щоб мене сприймали на рівних.

Читайте також: “Так” українському кіно! Як працює онлайн-кінотеатр Takflix

Ми після прем’єри поспілкувалися, обмінялися контактами. У той день ми не обговорювали всі деталі. Потім зідзвонилися, зустрілися і домовилися спробувати. Не знаю, чому він погодився зняти зі мною фільм. Можливо, побачив у мені щось, через що не зміг відмовити: якийсь стрижень, харизму, щире бажання.

Поборов страх перед камерою

Ми не стали знімати повний метр, тому що це занадто великий ризик вкладення часу і грошей. Так ми спробували зняти короткометражку, і вважаю, що з роллю я впорався добре, як казав Вінсент, «на рівні тих професійних акторів, які були залучені». Після цього режисер запропонував робити повноцінний фільм.

Ми зробили прем’єру цього короткого метра в кінотеатрі й довгі чотири з половиною роки ми шукали фінансування. Звичайно, ми зверталися в Держкіно та в інші державні установи, але результату це не дало. За цей час Вінсент зібрав частину суми, ще частину — я.

Допомагали й мої батьки, знайомі та друзі. Також звичайні люди, які відгукувалися на мій пост у Facebook: одні скидали по 50 гривень, а хтось — тисячу. По суті, ми знайшли сім тисяч доларів — 200 тисяч гривень, і ось на ці гроші зняли фільм «До щастя».

Сюжет стрічки сконцентровано навколо історії Григорія: людини, що страждає на ДЦП, втратила все, навіть власну домівку, від якого відмовилася рідна мама, а батька він взагалі не знав. Але він не втрачає волі до життя, не здається й впродовж фільму падає і йде далі.

Знімали сцену над прірвою

До того, як я став актором, я дуже боявся камери, завжди хвилювався. Я дуже погано виходив на зображенні. Але тут, в кіно, воно минулося. Єдине, що було дуже багато дублів, бо це моя перша роль. Актори ставилися до цього з розумінням, я не помічав, щоб їм зі мною було важко. Можливо, вони просто цього не показували.

Найяскравіший спогад був, коли ми знімали сцену на столичному мосту біля Венеціанського пляжу. Хоча у нас і був окремий оператор, цю сцену знімав сам режисер, бо треба було перелазити через паркан — прямо над Дніпром. Так він і стояв: лівою рукою тримався за поручень, правою — тримав камеру. Якби він зірвався, то не знаю, що було б. Ми зняли цю сцену зі мною з першого дубля.

Цим фільмом я хочу перезавантажити свідомості людей, щоб вони по-іншому почали сприймати таких, як я. Багато людей з інвалідністю так само хочуть жити повноцінним життям, працювати, приносити користь суспільству та бути почутими.

Я однозначно задоволений цим фільмом. Ми б хотіли запросити на прем’єру українських продюсерів, щоб вони подивилися цю роботу і дали мені можливості й далі розвиватися як актору. Хочу, щоб мене запрошували й на інші ролі. А щодо режисера «До Щастя», я сподіваюся, це не остання наша спільна робота в кіно.

Вінсент Меттель,

український режисер, за плечима якого — понад 50 знятих фільмів
Найбільш відомий за соло-фільм «Вісім», перший в Україні мокьюментарі фільм («Культ»), перший український фільм, знятий на камеру смартфона («Спокута»).

Прийняли виклик Родрігеса

Ця картина абсолютно унікальна, оскільки це перший у світі фільм, в якому головну роль, а не якусь епізодичну, виконує людина з ДЦП. І не документальний чи псевдодокументальний, а саме художній фільм, знятий за всіма канонами кіно, з написаним сюжетом.

Сума, за яку ми зняли цей фільм, дуже мене тішить, тому що американський режисер Роберт Родрігес зняв свій перший фільм саме за сім тисяч доларів. І в американському кіно навіть існує таке поняття як «micro budger filmmaking» або малобюджетний фільм, коли саме за сім тисяч доларів треба зняти фільм. Це як певний виклик, тож можна вважати, що ми прийняли виклик Родрігеса і, вважаю, успішно з ним впоралися.

Історій Гріші — на цілий блокнот

Важливу роль у сюжеті зіграла любовна історія. Я написав сім версій кіносценарію про життя Григорія, і мені не подобався жоден з них. Вони всі були нереалістичними казками. Я крутив цю історію, як тільки міг, і тепер це не виглядає як казка, а як життя. І любовна історія там не така очевидна. Це звичайна дівчина, без інвалідності, але у якої є свої причини бути з ним.

У фільмі є реальні історії з життя Григорія. До зйомок у нас було з ним кілька зустрічей, де він про себе розповідав, а я все записував. У мене був величезний блокнот, в якому просто все життя Гріші. Частково я запозичив для сценарію його історії. Наприклад, у фільмі є момент, де він написав від руки 300 своїх резюме і розніс їх у різні компанії — ось це реально було в його житті.

На початку, звичайно, у всіх інших акторів було те ж відчуття, що і в мене, — цей легкий ступор. Однак жодних обурень не було, бо всі розуміли, що це його фільм, Гріша там ключова особа і завдяки йому фільм матиме важливе соціальне значення. Він настільки емоційно заразлива людина, що йому відразу все прощали й переставали це помічати.

Жалість — це не про Григорія

Важко спочатку було навчитися розбирати його мову, коли ти тільки починаєш з ним спілкуватися. Тож часто актори такі: «Що? А, зрозуміло». Але всі ці роки я займався з Григорієм сценічною мовою, коли в мене виходило. Зараз його дикція стала набагато чіткішою. Хоча в складних моментах ми все ж будемо використовувати субтитри.

Суспільство звикло думати, що люди з інвалідністю переважно ображені долею й повинні бути сумними. А з Грішею це не працює, він часто жартує, і всі такі: «Зачекайте, він пожартував чи ні?». І гуртом починали сміятися. Та й взагалі він ніколи не жалівся на знімальній площадці, не просив: «Давайте швидше закінчимо», а намагався витягнути з кадру максимум.

Коли ми знімали фільм, були епізоди, коли Гріша прибирає, рубає дрова, носить стільці та столи, хоча насправді для нього це було важко. Але він це робив. Гріша дуже втомився під кінець, але йому ще потрібно було протягнути важкувату гілку дерева. І хоч він вже задихався, але робив це з останніх сил.

Прем’єра не за горами

Хочеться казати, що прем’єра буде гучною, з червоними доріжками. Це буде тур допрем’єрних спецпоказів з листопада по січень цього року, у цей карантинний час. Їздити будемо різними містами. Поки що плануємо так.

Я шалено задоволений результатом відзнятого, тому що цей фільм — з душею Григорія. Він дуже багато вклав у це своєї правди, і це класно. Всі актори, які працювали за копійки, теж дуже вклалися, і воно виглядає живим. Це те, чого мені найбільше хотілося — зробити чесний фільм про інвалідність. Зняти за ці гроші було майже неможливо, але в нас була хороша камера, достатньо техніки, й це виглядає гідно.