«62 тонни печериць ми віддали безкоштовно». Сімейна ферма на Київщині працює попри війну та продовжує грибну справу

Українці мають в основі щось нездоланне, що часом називають кардіоцентризмом або ж нацією серця. І якщо так, то ця жінка – найкращий цьому приклад. Наталія Ільчук є директоркою сімейної ферми «Яблунівські печериці» на Київщині. Раніше вони щомісяця постачали по 120 тонн грибів на полиці супермаркетів.

Але на початку повномасштабного вторгнення господарство зупинило комерцію та передавало гриби волонтерам, ТрО й просто жителям регіону. Та найбільшою втратою Наталія називає команду людей, яку вона збирала понад 10 років, і які були вимушені поїхати через небезпеки війни. Бо знайти своїх людей – це наче у великому океані знайти коштовну перлину. Про щиру любов до своєї справи та роботу для і заради людей, читайте у матеріалі ШоТам.

Грибівництво – це така галузь, якої не навчають

«Яблунівські печериці» – це сімейний бізнес, який започаткував мій батько у 1996 році, коли я була ще у школі. Але і тоді допомагала у цій справі. Нещодавно, перебираючи сімейні архіви, я наткнулась на один зошит, де батько переписав вручну статтю з журналу «Шампіньйони». Напевно його так сильно зачепила ця тема, що він того ж року збудував першу грибницю біля нашого будинку. 

У 2006 році батьки викупили цілий комплекс у селі Яблунівка Київської області, який ще три роки відбудовували та приводили до ладу. Так розпочався новий етап розвитку бізнесу: з маленького та сімейного підприємство перероджувалось у стале. Це час формування команди та пошуку професійних людей. Змінювались технологи, які мали агрономічну освіту, але робота базувалась на батьківському 10-літньому досвіді.

Маленьке сімейне підприємство переродилося у стале. Фото: ШоТам.

У той час я закінчила університет і була викладачем вищої математики. Вже у 2010 році відчула, що потрібна моя допомога вдома. Так я долучилась до родинного бізнесу. Перші два роки поєднувала викладацьку дільність й роботу на фермі, але швидко закохалась у печериці, досконало вивчила технологію та наважилась стати директором компанії.

На початку найскладнішим було знайти людей у команду. Бо грибівництво – це та сфера, в якій ніхто не має досвіду. Наприклад, польові роботи (як сапати город) кожна людина в селі розуміє, як робити. А із завданням збирати печериці – все не так просто, бо крім простого зрізання грибів, треба вміти їх вирощувати. Людина-збірник ухвалює рішення, який гриб треба зрізати сьогодні, який завтра, який післязавтра. І цьому треба навчатись. 

Навіть маючи великий досвід, ми довгий час не знали правильної техніки – дізнались, коли до нас приїхав міжнародний консультант і два місяці працював з нами пліч-о-пліч. Тепер нові працівники, які до нас приходять, перші 3-4 місяці навчаються цій методиці збору грибів. Лише тоді показники їхньої роботи стають нормальними і вони виконують план. 

Ми не мали жодних продажів, а зібрані гриби віддавали безкоштовно

До повномасштабного вторгнення наше підприємство вирощувало 120 тонн продукції на місяць, а у штаті було близько 50 людей. Ми завжди працювали на максимумі (крім літа, бо печериця – це все ж сезонний продукт). 

Однак 24 лютого я прокинулась від вибухів. Стали дзвонити співробітники й питали, що робити. Першим був охоронець, що бачив бомбардування Василькова. Другий – водій, який повіз товар на Харків і о 5 ранку вже був під Пирятином. Я сама не знала, що робити. «Повертайтесь до сімʼї та будьте у безпеці», – це все, що могла сказати. 

Ми в сімʼї зважили всі ризики і вирішили, що брат з родиною (а він має троє дітей, де найменшому було менше ніж рік) виїде з нашим сином та мамою, а ми з батьком залишимось на господарстві. Чому я так зробила? Напевно, тому що я люблю свою справу і відчувала, що я потрібна тут людям. Бо по завершенню кожного дня робітники дякували, міцно обіймали й питали, чи я завтра буду тут. Ферма стала таким острівцем, куди можна було прийти та робити щось корисне. 

Комерція зупинилась, і основною задачею стало виживання. Наші втрати суто по субстрату становили близько 10 мільйонів гривень. 62 тонни печериць, які планували реалізовувати у березні 2022, ми віддали безкоштовно волонтерам, військовим чи просто жителям. А ще 120 тонн не змогли зібрати, і ті попросту пропали. 

Тоді ми відкрились для всіх людей: вони приходили на ферму та допомагали збирати. Я була здивована кількістю рятівників печериць, які прийшли до нас – це понад 50 осіб, у нас навіть не вистачало ножів для роботи. Так хоч продукт не пропав і люди для себе назбирали грибів. 

На початку повномасштабного вторгнення на ферму завітали понад 50 рятівників печериць. Фото: ШоТам.

Але грибів було ще багато. Тож я звернулась до спільности «Дорога вина і смаку Київщини», що обʼєднує рестораторів. Запитувала, кому потрібні гриби. Валерія Бондаренко, засновниця цієї спільноти, вивела нас на тероборону. Так ми стали передавати гриби для воїнів. 

Наразі ми продовжуємо допомагати. Наприклад, передаємо гриби дівчатам, які роблять сухі супи-борщі для ЗСУ. На днях були у військовому госпіталі: і продукцію завезли, і просто підтримати поранених – запрошуємо до себе, проводимо екскурсії, розказуємо деталі.

Таким є наш соціальний внесок. Робота стала певною підтримкою для оточення. До того ж ми спільно готували обід – картоплю з грибами, овочі з грибами. Хтось приносив якісь продукти, хтось возив хліб, знаючи, що ми рятуємо підприємство і допомагаємо армії. Така згуртованість давала сили не опускати руки.

Ми повернулись до точки 2010 року, але вже мали досвід, як з неї виходити

Хоча наше село не було в окупації, але небезпека була зовсім поруч. Багато персоналу розʼїхалось, але були такі люди, які вирішили залишитись та швидко повернулись до роботи. Це наші ключові співробітники: технологи, бригадири, завскладу. Я ж залишалась весь час на роботі й виконувала всі функції. 

І мені не було шкода ні грибів, ні матеріалів – нічого, крім людей, які змушені були виїхати зараз безпеки себе та своїх сімей. Першим викликом було знайти нових робітників, а на це потрібен час. Це бухгалтер, ще один завскладу і купа збиральників. Бо зробити роботу будь-як може будь-хто, а зробити правильно і у збалансованому колективі – це був виклик для нас.

Тоді я відчувала, що ми наблизились до точки 2010 року, тобто все потрібно формувати ледь не з нуля. Та зрозуміла, що це не зовсім так, бо ми вже мали досвід. Цим я себе і заспокоювала.

Для мене особисто в той момент було найскладнішим саме ухвалити рішення відновлюватись. Бо коли ми закінчували своє волонтерство, я видихнула. На фоні всіх втрат і ризиків, як продовжувати грибну справу? Чи є сенс ризикувати? 

У квітні ферма почала відновлювати вирощування грибів на продаж. Фото: ШоТам.

Думок зовсім не продовжувати бізнес у мене не було – розуміла, що треба однозначно повертатися до роботи. Чесно кажучи, не знала, де взяти сили. Але завдяки підтримці колективу ми рухались потрохи вперед. Постачальники також йшли на зустріч: хтось давав відстрочку платежів, хтось ще щось.

І я дуже вдячна всім, хто повернувся до роботи. Як тільки зʼявилась можливість їздити (памʼятаю цю електричку з Фастова), то люди стали повертатись до нас на роботу. Якщо раніше кожен мав свою зону відповідальності, то навесні команда всього з 15 людей перетворилась на багатофункціональний вінегрет: кожен міг робити все і замість усіх, і ніхто не жалівся, що це не його робота. Ми були і збиральниками, і прибиральниками, і технологами – всіма і водночас. За таку незламність я дуже вдячна.

З квітня 2022 року ми почали поступово відновлювати роботу. Після великої комендантської години, коли вже відкрили шляхи, тоді нам стали телефонували магазини і питати, як ми тут.

Оскільки були порушені технологічні строки: замість покриття на 15-й день, наш субстрат стояв вже 60 днів. То нам знадобився цілий місяць, аби відновити виробництво і виростити першу комерційну партію грибів. Лише десь у середині – наприкінці травня ми змогли почати торгувати тим, що виростили на перших відновлених субстратах. 

Великі обʼєми ми не могли собі дозволити через значні втрати: для закупівлі матеріалів не було коштів, кредитуватись в такому стані – навіть думки не було, плюс проблеми з електроенергією. Все це не дозволяло працювати на повну. Тож працювали на мінімальних обсягах, аби принаймні не залишитись перед кимось у боргах.

Коли в основі роботи любов, а не гроші чи амбіції, тоді справа витримує все, навіть війну

Далі було легше: люди повертались, нові долучались. Зараз на господарстві працює 22 співробітники. Плануємо найближчим часом збільшити і обʼєм виробництві, і відповідно штат до 30 осіб. Бо нині робимо на обсягах у 40% від довоєнних, а на жовтень хочемо збільшити до 70-75%. І якщо все піде добре, то до кінця року набрати ще 10 людей. 

Вже зараз ми відновлюємо роботу з нашими партнерами у торговельних мережах. Ми локальний виробник грибів, тож нашу продукцію можна знайти у різних українських супермаркетах: АТБ, Лоток, Велика кишеня. Складна ситуація з Ашаном – вони одні з найперших до нас звернулись з відновленням роботи, але ця корпорація продовжує працювати в росії. Хоч би як вони не допомагали нашим людям в Україні, але на серці від цього шкребе. 

Нині на фермі мають обсяги у 40% від довоєнних. Фото: ШоТам.

Та наразі наше відновлення залежить від навчання нових збиральниць, адже новий продукт ми можемо виростити легко, але хто його збере? Ми шліфуємо вміння співробітників. До цього ж, все буде залежати від відключень електроенергії та інших факторів, на які ми не можемо вплинути.

Вже давно я ставлю собі питання: чому одні люди приходять на кілька днів-місяців і йдуть, а інші працюють з нами і десять років? Як шукати «своїх» людей і не витрачати час на «чужих»?
І зрозуміла, що в основі всієї діяльності людини (і в печерицях також) лежить любов. Тобто залишаються ті люди, яким подобається і які щиро люблять свою роботу. Вони готові проходити додаткове навчання, долати всі складнощі й брати нові задачі. Людина, яку тримають потреби і яка працює без бажання, такий робітник для нас тимчасовий. У наших палають очі. І для мене найбільше щастя працювати в такій команді, усвідомлювати, що ми її зібрали. 

На організацію такої команди у мене пішло понад 10 років. Десь з 2020 року я відчувала, що на всіх процесах працюють правильні люди. І зараз це саме відроджую на господарстві.

Бо бізнес – це дуже непросто, це багато сил, енергії, знань, навичок. Перш за все, це дуже велика відповідальність і за себе, і за людей. Маєш закрити і власні амбіції, і робити це в межах законодавства, і виконати обовʼязки перед працівниками, партнерами та іншими. І під час війни все це стає складнішим.

Та коли ми знаходимо справу свого серця, то працюємо попри ковід, війну, блекаут тощо. Ніщо нас не зламає. Знайдуться сили, знайдуться люди, бо головне – це щире бажання. Займаючись улюбленою справою, коли кожен працює на своєму місці, то так ми збудуємо сильну країну.