20 років працювала «на когось», а тепер має власне ательє за грант: досвід швачки з Дніпропетровщини

«Ти ж можеш і сама на себе працювати. Нащо ти комусь створюєш імідж?» — ці слова залишили свій відбиток у її памʼяті. Інна Сурай понад два десятки років віддала швейній справі, але завжди працювала «на когось». Одного разу подруга дала їй «мотиваційного копняка» — і це спрацювало. Інна стала першою, кому вдалося виграти грант від держави на власну справу, не лише у своєму селищі на Дніпропетровщині, а й у цілому районі. Як це було та чому вдалося не з першого разу — у матеріалі ШоТам.

Перші роботи — сукні для ляльок

Я шию, мабуть, років з шести. Ще змалечку створювала вбрання для своїх ляльок. Памʼятаю, якось із дому витягнула мамині клаптики, які вона відклала на спідницю — їй потім не вистачило. Взагалі цей хист, напевно, передався мені генетично: мій дід шив, а його дядько ще до Першої світової війни був кутюр’є у Львові.

Училище я закінчила з відзнакою. Відтоді й дотепер працюю швачкою — інших робіт і не мала. Спершу я п’ять років виготовляла м’які іграшки — гарний досвід, бо я навчилася звертати увагу на дрібні деталі. Потім пішла в перший (з трьох) декрет, а відтак влаштувалася на підприємство з виготовлення м’яких меблів.

Замовлень на меблі було дуже багато. Ми постійно працювали, розробляли нові моделі. Я пропрацювала там майже 15 років.

Замість меблів — аптечки та бронежилети

Вторгнення росії було для мене неочікуваним. І близько не вірила, що таке може бути. У мене не було ні «тривожної валізки», ні навіть мінімального поганого передчуття. Може, я одна така? Не знаю.

Проживаю я в селищі Іларіонове, що на Дніпропетровщині. Неподалік від нас є карʼєр, де, буває, підривають щебінь — тоді там лунають звуки, схожі на вибухи. Але, звісно, я зрозуміла, що о пʼятій ранку навряд чи причина «бабахів» саме в цьому. Усі навколо казали мені, що почалася війна, та я відмовлялася в це вірити. Заперечувала нову реальність ще протягом кількох годин: усвідомлення прийшло тільки приблизно о девʼятій ранку.

Два тижні ми не працювали. Усі були шоковані, не знали, що робити. Згодом керівник запропонував спробувати шити аптечки. Питає мене: «Зможеш таке?», а потім сам і відказує: «Та зможеш, я тебе знаю». Так я знову вийшла на роботу. Потім з колегами ще почала шити бронежилети та ремінно-плечові системи. З часом відновилися й замовлення на меблі.

«Нащо створюєш імідж комусь?»

Я продовжувала працювати на меблевій фабриці, доки не почалося «вигорання». Просто, знаєте, відчула, що хочу чогось іншого, тож у серпні 2022 року я звільнилася й поїхала шукати роботу в Дніпрі. На одному виробництві трохи попрацювала, але мене не влаштував графік. Побачила вакансію в ательє і влаштувалася туди — там я пробула два місяці.

На допомогу в ательє покликала подругу, яка знає, як я шию. І якось вона мені сказала: «Ну, ти чого? Ти ж можеш і сама на себе працювати. Нащо ти комусь створюєш імідж?». Я замислилася. 

Таки звільнилась, і 23 січня 2022 року відкрила ФОП, а з ним і власне ательє.

Приміщення для ательє в нашому селищі я знайшла доволі швидко. Думала: «Спробую, а там як піде». Але чому ж сумніви? Досвіду в мене достатньо — загалом 22 роки. Та й люди мені довіряють. Що б не замовили, вони знають, що отримають класну річ. Мені подобається цим займатися — мабуть, клієнти відчувають.

З першого разу — невдача

Ще перед тим, як зайнятися підприємництвом, я була в Центрі зайнятості. Вирішила принагідно запитати, чи дійсно є якась державна грантова програма, бо колись давно знайомі розповідали, що отримали 100 тисяч і відкрили власну майстерню. І мені в Центрі сказали, що дійсно таке є, але ще ніхто в нашому районі грант не вигравав.

Я почала шукати більше інформації про програму в інтернеті, дивилася ролики на YouTube. На бізнес-план я витратила десь півтора місяці, бо щодня писала по реченню-два, все уважно звіряла.

З чим у мене були проблеми, то це з таблицями. З мене бухгалтер — повний нуль. Я не розумію цифр, ті таблиці в мене постійно «вибивало». Власне, після першого подання заявки мені відмовили, бо були помилки. Я звернулася до фахівця, який допоміг мені їх виправити, і подалася ще раз.

Усе так, як мало бути

20 квітня цього року мені прийшло повідомлення, що я виграла грант. І знаєте, у мене не було неймовірних емоцій: я знала, що виграю його, чомусь я в це щиро вірила. Уже знайшла й підготувала приміщення, перевезла свої машинки. Плани були чіткі: виграти грант і купити сучасне обладнання.

Отримавши схвалення гранту, я одразу ж поїхала в банк. Він у місті Синельникове, в селищі у нас немає. Там усе минуло чітко й швидко. Мені в банку, до речі, теж сказали, що я така перша на весь район.

А далі що? Треба було витрачати кошти. З цим просто, бо в різних онлайн-магазинах у мене вже були оформлені «кошики». Коли пишеться бізнес-план, там треба прописувати точний перелік товарів і суму, тому я попередньо домовилася з магазинами, щоб сума чека не зросла за кілька місяців, оскільки подаватимусь на грант.

Після підписання документів у банку десь за пів години я вже оплачувала товари в онлайн-магазинах, а за тиждень нове обладнання вже стояло в майстерні. 

Стала опорою для переселенки

Нині в мене працюють кілька дівчат, серед них — переселенка. З Іриною я познайомилася на меблевій фабриці, коли ми шили аптечки. Вона з чоловіком і сином з Луганської області переїхала до нас у селище. Не так давно в цієї жінки сталося горе — її чоловіка забрали на фронт, і він там загинув. Ірина із сином залишилися тут жити.

Уже маючи ательє, я випадково побачила, що Ірина «стала на біржу». Я покликала її до себе, й вона погодилась. Вона — чудова колега: у неї гарно виходить, вона вміє слухати. Працює на якість, а для мене це головне.

Головна мрія ще попереду

Грант я виграла на облаштування ательє, але в моїх планах — власний бренд одягу. Я хочу створювати сімейні костюми з принтами — родовими знаками, символами сімей. Ця ідея запала мені в голову ще пʼять років тому. Навіть вирішила як назву — «Кудіміна» (тільки наголос ще не придумала). Це слово вміщує перші літери імен моїх дітей.

Я бачу це так: приходитимуть клієнти зі своїми малюнками, казатимуть: «Зробіть ось так на наших костюмах», і ми будемо виготовляти. Принтер і плоттер я вже купила. Кому не розповідаю зі знайомих, усі кажуть: «Ми прийдемо до тебе обов’язково. Нам — однакові костюми на всю сімʼю». А якщо є підтримка, то вірю, що будуть і замовлення.

Моїм дітям потрібна мама

Не так давно ми відшивали замовлення для однієї відомої торгової марки, назвати яку не можу, а ще для кафе по сусідству шили спецодяг.

За моїми підрахунками, аби перевищити вклад, мені треба отримувати дохід у понад 25 тисяч гривень на місяць. От 25100 грн буде в касі — сотня вже буде моєю зарплатою. До такого рівня ми ще рухаємося.

Швачок у районі немає, а мені треба розширювати команду. Уже хочеться нарешті більше часу приділяти на керування, і менше — на пошиття. Наразі я роблю все те ж саме, що й дівчатка, і це при тому, що власним дітям ніколи пошити одяг. Тому буду й далі шукати фахівців, навчати, щоб уже почати більше делегувати.

Усе можливе в цьому житті, і виграний грант це доводить. Я всім розказую: «Пробуйте, це реально!», з радістю ділюся своїм досвідом.

Вірю, що в мене все складеться. Я скучила за дітьми, яких майже не бачу, бо дні й вечори проводжу в майстерні. Хочу приділяти їм більше часу. Старша донька вже виросла, до речі, дуже мене підтримує, а ось меншим все ще потрібна мама, і я зроблю все можливе, щоб вона знову в них була.