10 українських фільмів, які були заборонені в СРСР: історична правда на кадрах плівки

Українське кіно в радянському союзі часто забороняли: тоталітарна влада не хотіла, щоб про Україну знали, щоб її культура розвивалася, а правдиві історії висвітлювалися. Нашому документальному кінематографу доводилось боротися з численними ідеологічними обмеженнями.

Редакція ШоТам пропонує ознайомитися з десятьма документальними фільмами, які потрапили під цензуру в радянські часи. Список складений на основі публікацій архівних документів і розмов з документалістами у медіа «Радіо Свобода».

«Соната про художника» (1966), реж. Віктор Шкурін

Фільм Віктора Шкуріна «Соната про художника» розповідає про видатного українського скульптора та палкого збирача старовини Івана Гончара. Він перетворив свою київську квартиру на унікальний музей, наповнений прекрасними речами з історії України. Ця любов до національної культури стала центральною темою фільму.

«Мені дуже подобався Іван Гончар. Я був вражений, що йому вдалося зібрати стільки прекрасних речей. Там ніякого націоналізму не було — там була просто любов до України», — розповідає режисер Віктор Шкурін в інтерв’ю «Радіо Свобода».

Однак радянська влада мала іншу думку. Попри те, що фільм був прийнятий, його заборонили показувати на екранах. У таємній записці Київського обкому КПУ зазначалося, що фільм «позбавлений чіткого класового підходу до оцінки і зображення явищ минулого, ідеалізує старовину, в своїй основі містить розповідь про скульптора Гончара, який допускає націоналістичні збочення».

Глядачі змогли побачити фільм «Соната про художника» лише через 30 років, після падіння Радянського Союзу. Ця стрічка стала символом боротьби за збереження української культурної спадщини та опору проти радянської цензури.

«Дума — доля» (1969), реж. Олександр Криварчук

Фільм «Дума — доля» розповідає про видатного кобзаря та автора «Запорозького маршу» Євгена Адамцевича. Знімальна група, яку очолював Олександр Криварчук, віднайшла музиканта в Ромнах на Сумщині та записала стародавні українські думи в його виконанні. Це було не просто документування музичної спадщини, а й створення образів, що доповнюють враження про героїчне козацьке минуле України.

Згідно з віднайденими «Радіо Свобода» архівними документами, у березні 1969 року режисера звинуватили в розтраті 5200 карбованців, які той використав для зйомок матеріалу «на низькому ідейно-художньому рівні». Виробництво стрічки закрили, практично все відео та аудіо знищили. 

«Освідчення в коханні» (1966), реж. Ролан Сергієнко

Тодішній міністр культури СРСР Олексій Романов після перегляду фільму Сергієнка висловився різко: «Я не хотів би жити в країні, яку ти мені щойно показав, муд*к». Це була його реакція на повнометражне документальне кіно, яке чесно розповідало про трагічну долю жінок України протягом пів століття за радянської влади.

Фільм містив свідчення жертв сталінських репресій, людей, які набули інвалідність у часи Другої світової війни, колгоспниць і робітниць. В одній з фінальних сцен показано, як жінки з Донеччини власноруч переносять і монтують важкі рейки для будівництва залізничної колії. Така відвертість обурила радянських чиновників — у фільмі Україна постала не такою, якою її зображали в пропагандистських матеріалах.

Авторів звинуватили в «нігілізмі» та в тому, що ті «викривили» радянську дійсність. Після численних переробок фільм усе одно заборонили й відклали в шухляду. Єдина копія збереглася в музеї Сергія Ейзенштейна в Москві.

Зйомки в Бабиному Яру (1966), реж. Рафаїл Нахманович

Радянська влада всіляко намагалася приховати правду про розстріли в Бабиному Яру, оскільки жертвами там переважно були євреї. У 1966 році, напередодні 25-х роковин трагедії, невелика група киян разом з відомим письменником Віктором Некрасовим зібралася неподалік урочища, щоб вшанувати пам’ять загиблих. Працівники Київської студії документально-хронікальних фільмів — оператор Едуард Тімлін та режисер Рафаїл Нахманович — вирішили зафіксувати цю подію на плівку під виглядом зйомок фільму про радянську міліцію.

Ця плівка залишалася в Тімліна до розпаду Радянського Союзу. Вперше її використали аж у 1992 році у фільмі «Віктор Некрасов на “Свободі” і вдома».

Того ж 1966 року, безпосередньо в роковини розстрілу, у Бабиному Яру відбувся великий жалобний мітинг. Дозволу на його проведення не давали.

Тімлін зняв двохвилинне відео, яке привіз на студію. Піднявся величезний скандал, під час якого радянська влада охрестила мітинг «масовим стихійним зборищем єврейських та українських націоналістів». Більше унікальний матеріал ніхто ніколи не бачив.

«Анатоль Петрицький» (1970), реж. Роман Балаян

Одного літнього дня 1972 року колишній керівник студії Укркінохроніки Віктор Шкурін зіткнувся з шокуючим звинуваченням від свого нового начальника Геннадія Іванова: «Ви що, антирадянські картини тримаєте у своєму сейфі?!». Це викликало в Шкуріна негативні емоції, оскільки йшлося про фільм, що став справжнім шедевром. Він розповідав про життя українського авангардного художника Анатолія Петрицького та був засуджений в українському держкіно як збочення, формалізм та антирадянщина, тому його наказали знищити. Володіючи єдиною копією, Шкурін приховував її у своєму сейфі, і перед відхідним віддав її новому керівнику, який після перегляду вирішив знищити кінопроєкт.

Фільм, позбавлений дикторського тексту, зі складним відеорядом та авторськими художніми прийомами, був інноваційним для свого часу в українському документальному кіно. Роман Балаян, описуючи свої почуття, сподівався відобразити таємний смисл картини Петрицького. Він спирався на творчу свободу, але це не було прийнятно для українського кінематографу.

Комітет кінематографії України заборонив фільм, примушуючи Балаяна перезнімати його в простій формі. Так оригінальну версію фільму втратили, і в українському кіноархіві залишилася лише друга, яка не відображала творчу концепцію режисера на повну силу.

«Василь Симоненко», (1968‒1971), сцен. Олексій Дмитренко та Микола Шудря

Після смерті Василя Симоненка наприкінці 1963 року влада та активна проукраїнська молодь (як в СРСР, так і за його межами) розпочали боротьбу за ідеологічне визначення поета. Перші намагалися представити його як відданого комуніста, другі — як українського борця з радянською системою.

Ще у 1968 році Комітет кінематографії затвердив ідею створення фільму про «українського поета-комуніста Василя Симоненка», який мав би служити пропагандою для іноземних глядачів. На Київській студії документальних фільмів схвалили сценарій Олексія Дмитренка та Миколи Шудрі, хоча нічого в ньому не вказувало на Симоненка як на комуніста.

У фільмі мали бути записи голосу поета та свідчення його друзів, зокрема літератора Анатоля Перепаді, який також потрапив під клеймо через передачу щоденників Симоненка за кордон. Сценарій не відзначався заідеологізованістю чи конформізмом.

Проте зйомки фільму так і не розпочалися. Газета «Комсомолець Полтавщини» опублікувала скорочений варіант сценарію на початку 1970 року, але зазначила, що за проханням Київської студії знімання перенесене на 1971 рік. На жаль, подальших планів на створення фільму про Василя Симоненка не виникло. Співавтор сценарію Олексій Дмитренко перед смертю висловив думку, що причиною невиходу фільму стали «перестрахувальники», хоча конкретної інформації про це немає.

«Прогулянки по Києву» (1970‒1972), сцен. Віктор Некрасов

Повнометражний документальний фільм за сценарієм відомого класика військової прози та критика радянської влади Віктора Некрасова — це нестандартний погляд на Київ та його жителів.

У віднайденому «Радіо Свобода» сценарії Некрасов прагнув через оригінальний відеоряд передати настрій та атмосферу сучасного міста з багатовіковою історією. Невеликі вкраплення тексту мав начитувати сам письменник.

У 1971–1972 роках оператор Едуард Тімлін відзняв «купу фантастичних планів, особливо з верхніх точок Києва». Та раптово українське держкіно запросило для перегляду весь відзнятий матеріал. Плівку довго не віддавали.

«Мене викликає директор студії та говорить: «Ніякого прізвища “Некрасов” у фільмі не повинно бути», — згадує редакторка фільму Світлана Васильєва.

Незадовго до того КДБ провів у Віктора Некрасова обшук. Радянська влада намагалася видворити його з країни.

Невдовзі «Прогулянки по Києву» взагалі закрили, а весь відзнятий матеріал наказали використати для інших стрічок. Так з’явився фільм «І знову білий цвіт каштанів» у типовому радянському стилі, де від ідей Некрасова не залишилося нічого.

«Відкрий себе» (1972), реж. Ролан Сергієнко

Фільм про філософа Григорія Сковороду за наказом радянських партійних установ зазнав близько десяти переробок. Звукорежисер Георгій Стремовський згадує, що кожного разу з точністю виконували всі поправки, але суть кіно не змінювалась. У фільмі зосередили увагу на створенні пам’ятника Сковороді відомим українським скульптором Іваном Кавалерідзе, а також на філософських текстах Григорія Савича, які виконав Іван Миколайчук. Картина передає образне створення людини та визволення від зайвого.

Стремовський порівнює фільм з бомбою, яка радикально змінює уявлення про світ. Після численних модифікацій стрічку розповсюдили в обласних кінотеатрах, проте за розпорядженням Безклубенка з ЦК КПУ усі копії повернули та знищили. Це рішення обґрунтували непотрібністю підтекстів, подвійних змістів та інших інтерпретацій для партійних ідеологів.

Лише одна копія фільму вижила — її викрали зі студії та передали Ролану Сергієнку. Він зберігав її на балконі протягом 16 років, поки заборону на стрічку не зняли у 1988-му. У 1991 році творців фільму відзначили Шевченківською премією.

«Тур’я — земля поліська» (1970–1971), реж. Рафаїл Нахманович

Фото: кадр з фільму

Фільм Рафаїла Нахмановича мав новаторський підхід до радянського документального кіно. Його зняли переважно прихованою камерою, зафіксувавши реальні репліки персонажів без постановчих сцен.

Стрічка розповідала про Олександра М’язя — одного з успішних голів колгоспу в Україні, який впроваджував елементи ринкових відносин. Незважаючи на позитивний прийом в українських та навіть російських кінотеатрах, через втручання Міністерства сільського господарства СРСР фільм сурово цензурували.

З нього вилучили ключові епізоди та репліки, що не відповідали радянській ідеології, такі як «М’язь в лікарні», «Базар», «Похорони», «Збирання льону», а також розмови про політінформацію та цеглу. Режисеру довелося зробити численні зміни, включно з додаванням дикторського тексту.

Незважаючи на цензуру, авторську версію фільму продемонстрували на кінофестивалі в Маріуполі, що спричинило сувору реакцію організаторів. Після цього стрічку більше ніде не показували, і жодна з її копій не збереглася.

Рафаїл Нахманович зазнав одних з найбільших утисків серед українських документалістів: йому тричі забороняли знімати, а більше десяти його фільмів заборонили чи знищили. Режисер помер у Києві 16 травня 2009 року, залишивши значний слід в історії українського кіно.

«Завтра» (1977), реж. Юхим Гальперін

1977 ро­ку на­чаль­ник об­лас­но­го ГУ­ЛА­Гу в Ко­му­нарсь­ку пол­ков­ник Бой­чен­ко одер­жав з Міністер­ства­ внутрішніх справ з Моск­ви до­ру­чен­ня зня­ти фільм про пе­ре­ви­хо­ван­ня в’язнів у шко­лах для робітни­чої мо­лоді та проф­те­ху­чи­ли­щах, оскільки там відбу­вав ув’яз­нен­ня якийсь ре­жи­сер.

Сце­нарій на 10 сторінках на­пи­сав Сергій Па­ра­джа­нов, проте до ро­бо­ти над зйом­ка­ми са­мо­го митця не до­пу­с­ти­ли. Замість фільму-інструкції з’явив­ся унікаль­ний до­ку­мент з ра­дянсь­ко­го та­бо­ру, який зняв Юхи­м Галь­перін — сту­ден­т Київсько­го інсти­ту­ту те­а­т­раль­но­го ми­с­тецтва ім. І. Кар­пен­ка-Ка­ро­го.

Єди­ний публічний по­каз фільму з на­го­ди 100-річчя з дня на­ро­д­жен­ня Фелікса Дзер­жинсь­ко­го відбув­ся в пе­ре­пов­не­но­му залі на кіно­фе­с­ти­валі «Мо­лодість» у Києві 1977 ро­ку. Не­вдовзі КДБ вилучив і зни­щив всі ма­теріали — ди­вом збе­ре­гла­сь єди­на копія.