Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

10 000 горнят на мрію. Гончар з Хмельниччини повернувся з війни та будує майстерню, щоб допомагати військовим

Опубліковано

Після повернення з фронту гончар Микола Величко в той же день подався до своєї майстерні в селі Григорівка на Хмельниччині — до своїх полиць з горнятами, полив у відрах, до своїх печей. Гончарство — справа його життя, тут він знову віднаходить спокій. І хоче поділитися ним з іншими військовими, які потребують адаптації.

Щоб втілити задумане, чоловік робить 10 000 горнят, а за виручені кошти будує резиденцію поруч з майстернею. ШоТам поговорили з Миколою Величком про те, як йому вдається щодня гончарити та шукати щораз нові способи говорити про своє ремесло.

Миколі «поставили руки» — і почалося 

Раніше Микола Величко зі Старокостянтинова працював журналістом, тож відвідував різні події. Пригадує, що був на фестивалі й саме там побачив, як гончар працює за кругом. Познайомився та домовився про навчання в майстра, але так і не склалося — то робота, то домашні справи.

У 2011 році, коли Микола вже пішов з журналістики та став фотографом, він згадав про свою мрію. Чому б не спробувати?

«Гончарство — це магія. Я побачив, як з-під рук гончара з безформної маси глини створюється річ», — каже чоловік.

Микола Величко у своїй майстерні за роботою. Фото з соцмереж майстра

Микола взявся за справу й купив гончарний круг, але з першого разу нічого не вийшло:

«Я зв’язався з продавцем, кажу: “Ну, не виходить. Може, круг якийсь… бракований?”. А він мені: “То треба вміти”. І порадив вчителя зі Старокостянтинова».

Так чоловік познайомився з Віталієм Махнєвим-Кондратюком. Саме він Миколі «поставив руки» — так це називають у гончарній справі.

«М’язову пам’ять треба напрацювати. У спортсменів це схоже, бо потрібно натренуватися відцентровувати глину на крузі, щоб вона не бігала, і вже тягнути стінки. Базові такі навички вбиваються в пам’ять, і вже можна з заплющеними очима й навіть уві сні гончарити — на рівні рефлексів», — пояснює Микола. 

Тоді вже чоловік розвивався сам: їздив на ярмарки, знайомився з майстрами, шукав книжки та форуми. Майстер каже, що й досі опановує тему. Микола — кераміст без академічної освіти, тому, як і інші гончарі, починав з найпростіших народних елементів і мотивів, а вже з роками виробив свій стиль. 

Мав запустити сайт 24 лютого

Сторінку Миколи я знайшла через рекламу в соцмережах — у ній ішлося про його проєкт з 10 000 горнят, які він планує зробити, аби відкрити арт-резиденцію. Та сам майстер каже, що якби не було цієї ідеї, то була б інша:

«Я завжди придумую, як продати свою кераміку, скажімо, трошки підживлюю інтерес своїх покупців. А всі мої покупці рано чи пізно стають друзями чи гарними знайомими — завжди підтримуємо зв’язок».

Микола пригадує, що раніше в його майстерні збиралися багато письменників, художників, музикантів, а також реконструкторів та істориків з ярмарків. Разом вони працювали з глиною або й просто спілкувалися. Але місця в майстерні мало, багато людей не збереш:

«Я подумав, що це може бути цікаво людям. І робити не просто посиденьки, а й зустрічі з соціальним спрямуванням». 

Для цього біля старої майстерні вирішив збудувати нову, а також приміщення для арт-резиденції. Поки його майстерня розмістилася в столітній хаті, перебудовувати її не має змісту, тож чоловік почав нове будівництво поруч. Вперше ідея виникла у 2021 році, а за осінь розробили сайт. 

Микола пригадує — якраз у день повномасштабного вторгнення мав відкривати проєкт. Та все змінилося, і мрії про гончарство довелося відкласти. Спочатку з сім’єю виїхали в село, а потім у березні гончар приєднався до війська.

Микола був мінометником. Про службу розповідає небагато. Каже, що рік навчався й тренувався в тилу, а пів року воював — ось і вся служба.

Наприкінці літа 2023 року чоловік повернувся з фронту й того ж дня поїхав у свою майстерню. Микола відновив проєкт з 10 000 горнят. Каже, ціни на матеріали й для гончарства, і для будівництва значно зросли, але ідей у нього вистачає.

«Зараз я розумію, що цих коштів не вистачить на те, що я задумав, але нічого — будемо продовжувати», — ділиться майстер.

Кожне горня має порядковий номер і картку, де вказано, що результатом стане арт-резиденція. Фото з соцмереж майстра

Він каже, що зазвичай покупці задоволені, хоч і горнята приходять сюрпризом. Дехто повертає виріб, бо колір не сподобався, але це рідкість. Після завершення проєкту Микола планує зробити магазин з кількома видами горнят, тарілок і глечиків, тож можна буде обрати модель і колір.

Щодня майстер виготовляє від 10 до 20 горнят

До наступного року Микола хоче зробити 10 000 горнят. Далі — започаткувати схожий проєкт із зозульками — це традиційні смотрицькі пташечки:

«У Смотричі зараз немає нікого, хто б цим займався, тож хотілося б відродити цих пташок — вони такі милі».

Смотрицькі зозульки на горнятах. Фото з соцмереж майстра

Майстерня Миколи заставлена горнятами — тими, що після першого випалу, тими, що вже красуються лискучими боками на поличках. На спеціальній дошці майстер веде рахунок — зараз їх понад 6 000. 

Через екран телефону гончар показує мені печі, де горнятка принишкло чекають випалу, гончарний круг, відра з поливами, які виготовляє сам, тому однакові горнята рідко тут зустрінеш. Цього майстер теж вчився самотужки: шукав книжки, спілкувався з колегами з Європи. Каже, там більшість майстерень виготовляють свої поливи, а не користуються готовими. 

З глиною є проблеми, адже раніше всі купували її в Слов’янську. Зараз її значно поменшало, а Миколі ще й не всі маси підходять — він давно перейшов на високотемпературні. Тож вишукує глину по складах, деколи замовляє іспанську.

Працює майстер на японському гончарному колі, який придбав завдяки гранту від ГО «Фонд “Вільні”». Каже, що написав бізнес-план, пройшов навчання та виграв фінансування. 

У майстерні багато котів — Микола через екран телефону показує Вітальку. Чорно-білий пухнастий кіт ліниво вдивляється в екран. Сусідський Віталька прийшов на подвір’я Миколи вмирати — лежав і навіть не рухався, пригадує майстер. Та Микола сказав котові: «Виживеш — будеш у мене жити». І Віталька вижив. Тепер вилазить на стіл, заглядає в коробки. «Та поки окремої посади на виробництві не заслужив», — сміється Микола. Може, з часом стане завгоспом.

Кузьмич розлігся біля горнят у майстерні Миколи Величка. Фото з соцмереж майстра

Породиста сіра Фрося з пронизливими очима прибилася до Миколи на фестивалі в Старокостянтинові — тепер вона директорка виробництва. А її син Кузьмич — чорно-білий хвацький кіт — начальник охорони. Є ще Льолік або Бузок — він обожнює коробки, тож Микола призначив його пакувальником.

Отак серед котів і глини тривають дні гончара. Під час роботи він вмикає легенький джаз або слухає українські канали про історію. Щодня може виготовляти від 10 до 20 горнят.

Та на роботу впливають відключення світла, тож Микола замовив генератор. Каже, що не може вмикати піч при відключеннях, бо недопалені чашки ніяк не врятуєш — а випал триває 6-7 годин. 

«Реабілітація потрібна, коли людина не знає, як перелаштувати себе, знайти себе тут»

Микола показує і початок майбутньої резиденції на вулиці — привезені блоки для мурування, фундамент, господарське приміщення. 

«Зараз найголовніша буде робота в майстерні — це реабілітація військових в арт-резиденції. Мій побратим Богдан теж повернувся з фронту й проходить реабілітацію — він буде працювати як психолог зі мною, тож зараз здобуває знання, необхідні для роботи», — ділиться гончар.

Богдан працює з гіпсом — робить плитки. Микола показує виріб, поки випалений один раз — із козаком. Чоловік хоче зробити таку тематичну серію: козак, кінь, дерево тощо. Він раніше займався скульптурою, тож досвід має.

«Потихеньку контакти налогоджуємо з Хмельницьким госпіталем, де протезують хлопців. Це довгий процес, і вони нудяться без роботи. То я так вирішив, що вже будемо починати працювати з хлопцями, хоча й умов не дуже є. Але поки літо, то й на дворі можна провести час», — каже Микола. 

Військові зможуть працювати або з плитками та гіпсом, або з глиною. Щодо себе, то чоловік каже:

«У мене не було ніякої адаптації — я одразу в роботу з головою, з ранку до ночі. У мене руки зайняті, й голова теж. Реабілітація потрібна, коли людина не знає, як перелаштувати себе, знайти себе тут. Бо і в спілкуванні особливо, в суспільстві це проявляється — у голові одне, а назовні інше зовсім. У мене такого немає, бо я тут, у майстерні».

Тепер він хоче поділитися цим з іншими військовими, які намагаються звикнути до змін.

Котик Бузок або ж Льолік з горням. Фото з соцмереж майстра

На запитання, що найбільше подобається в гончарстві, Микола без сумніву каже — незалежність:

«Ти не залежиш ні від кого. У ремеслі мені подобається те, що ти сам відповідаєш за результат, сам цілі ставиш і завдання. Ти відчуваєш життя і яке воно на смак, руками, очима, дотиком і результатом».

Суспільство

До Дня сміху коміки «Підпільного стендапу» зібрали 250 тисяч грн для військових

Опубліковано

Учасники «Підпільного стендапу» 1 квітня провели благодійний стрим, який тривав понад три з половиною години. Під час трансляції коміки збирали гроші на пікапи для спецпідрозділу НГУ «Атей».

Стрим відбувся на ютуб-каналі «Підпільного стендапу».

Як пройшов стрим

На трансляції виступили відомі українські коміки та знаменитості, зокрема Василь Байдак, Дядя Жора, Ницо Потворно, Саша Гонтар, Роман Міщеряков, Ганна Кочегура, Юрій Коломієць та інші. Під час стриму гості жартували, виконували завдання та розігрували мініатюри.

Мета благодійної трансляції

Під час благодійного стриму українці задонатили на пікапи для військових понад 250 тисяч гривень. Загальна мета збору — 500 тисяч гривень. Долучитися до нього можна за посиланням.

Підрозділ спеціального призначення «Атей» сформували два роки тому під командуванням Євгена Безсмертного. Бійці «Атей» брали участь у бойових діях на Донеччині, Харківщині, Запоріжжі та інших ділянках фронту. Наразі підрозділ проходить перепідготовку та комплектування задля розширення до роти спецпризначення.

Читайте також: Перо з фільмів Антоніо Лукіча продали за півмільйона гривень: кошти передали на ППО (ФОТО)

Про «Підпільний Стендап»

«Підпільний Стендап» — одне з найбільших об’єднань стендап-коміків в Україні, яке почали формувати у 2015 році. Щомісяця стендапери проводять близько ста концертів. Обʼєднання створює такі проєкти:

  • «Майже Інтелектуальне Шоу»;
  • «Підпільні Розгони»;
  • «Підпільний Кіноклуб»;
  • «Підпільний подскаст» та інші.

Нагадаємо, що «Підпільний Стендап» запустив нове шоу про книжки: першим гостем став Макс Кідрук.

Фото обкладинки: ютуб-канал «Підпільного стендапу»

Читати далі

Суспільство

У Чорнобильській зоні відчуження розквітнув червонокнижний білоцвіт (ФОТО)

Опубліковано

На території Чорнобильського заповідника розквітнув рідкісний білоцвіт весняний. Через знищення природних середовищ квітку внесли до Червоної книги.

Про це повідомили в Чорнобильському радіаційно-екологічному біосферному заповіднику.

На Київщині цю квітку можна зустрітися хіба що в присадибних ділянках як декоративну рослину. Білоцвіт весняний росте переважно у Карпатах та на Поліссі.

У заповіднику вказали, що в Чорнобилі ці квітки колись висадили господарі однієї з осель міста. Рослина має потужну кореневу систему, а тому вона швидко розростається та розквітає білими дзвіночками із фіалковим ароматом.

Читайте також: Майстриня з Харкова допомогла покинутим котам на понад 250 тисяч гривень

«У народі вважається, що білоцвіт приносить удачу та є символом оновлення, а той факт, що він зберігся в зоні відчуження, надає йому ще більшої значущості: немов природа повертає собі життя у місцях, колись залишених людьми»‚ — написали у заповіднику.

Фото: Віктор Кучинський, фейсбук-сторінка Чорнобильского заповідника

Нагадаємо, що на місці лісової пожежі на Київщині висадили шість тисяч нових дерев.

Фото обкладинки ілюстративне: «Вікімедіа»

Читати далі

Суспільство

Не дає зануритися в темряву: це енергетик з Донеччини, що працює попри обстріли

Опубліковано

Валентин з містечка Курахове працює енергетиком уже понад 20 років. Курахівська ТЕС була у місті центральним підприємством, тому він навіть не вагався, який фах обере для себе:

«Я інженер-механік, завжди жартую, що руки ростуть з правильного місця, тому вдома ремонтував велосипеди чи машини. А згодом на роботі — обертові механізми. Та найважливіше — ми знали, що наша робота є критично важливою, бо ми давали людям світло і тепло».

Улюблену роботу довелось покинути, коли росіяни наблизилися до міста та почали кілька разів на день обстрілювати станцію.

Росіяни обстрілювали ТЕС щодня

У рідному місті Курахове я збудував свій будинок, зробив парник, де вирощував лимони, ходив на риболовлю. Згодом почав будівництво — змайстрував лазню та літню кухню біля будинку. Проте все змінилося у 2022 році. 

Моя сім’я виїхала на Закарпаття уже 8 березня, а я ж залишився на роботі. Ми з колегами працювали щодня і часто відновлювали техніку на станції після російських обстрілів. 

Перші пів року нас атакували переважно вночі, а коли росіяни підійшли ближче, то обстрілювали ТЕС з артилерії майже щодня. Часто стріляли на світанку — перед тим, як люди мали вийти на роботу. Потім як за розкладом наступна атака була в обід, а далі — ввечері. І це ще не враховуючи ракет, які також часто прилітали і по місту, і по станції.

Курахівська ТЕС до повномасштабного вторгнення. Фото: ДТЕК Курахівська ТЕС у фейсбуці

Я залишився жити у власному будинку, де ще у 2014 році облаштував гарний просторий підвал. Після початку повномасштабного вторгнення туди до мене переїхав брат і так ми разом жили понад два роки. Принесли туди деякі меблі, поставили буржуйку, провели електрику. А ще я зробив удома свердловину, тому ми постійно мали свіжу воду. 

Останні дні на станції не працювали, а просто виживали

Переважно по Курахівській ТЕС прилітало ще до оголошення тривоги. Тому ми постійно прислухалися і коли вже чули гучні вибухи неподалік, то ховалися. Росіяни з артилерії влучали і в паркувальні майданчики, тому наші авто були побиті. А коли обстрілювали ракетами, то навіть бомбосховище здригалося. 

Під час одного з обстрілів постраждала автівка Валентина. Фото надав Валентин

Тому останні місяці на роботі ми вже не працювали, а просто сподівалися вижити. У касках та бронежилетах переміщувалися різними коридорами та старались менше виходити на вулицю.

Проте влітку минулого року після чергового обстрілу керівники отримали наказ, що запуску блоку не буде і потрібно розбирати наше обладнання.

Ми так довго ремонтували станцію, а тепер мусили її залишити. З рідної станції я забрав з собою лише системний блок власного комп’ютера.

На новій роботі ділюся досвідом з колегами

Я дуже просився на роботу саме на Бурштинську ТЕС, адже хотів бути ближче до сім’ї, яка жила на Закарпатті. І зараз живу у невеличкому селі біля Бурштина. Ми часто зідзвонюємося з курахівськими колегами, адже багатьом з них компанія запропонувала роботу на інших своїх ТЕС. Декілька з них навіть жили у мене деякий час, поки не знайшли власне житло. А ще ми хочемо зустрітися всі разом під час відпустки десь в Карпатах. 

Часом колеги з Бурштинської ТЕС запитують мене про обладнання, з яким я працював удома. Я показую свої фото, схеми та креслення, ми часто порівнюємо механізми, хоча тут станція більш сучасна за нашу.

Валентин перевіряє техніку на новій роботі. Фото надав Валентин

Єдине, що для мене не змінилося, то це кількість роботи — її було багато вдома, а тепер і тут, проте я швидко до всього звикаю. Тут я також працюю зі схожими обертовими механізмами.

І знову ремонти через ворожі обстріли

Кожен мій день починається з наради та ранкового обходу. Протягом дня я відповідаю на листи від підрядників, перевіряю техніку та планую ремонти. Коли починається повітряна тривога, то ми спускаємося в укриття або ж покидаємо територію. Деякі колеги мусять залишатися на своєму робочому місці та рятувати обладнання після прильотів, якщо це необхідно.

Курахівська ТЕС після чергового російського обстрілу. Фото надав Валентин

Ця проблема скрізь мене переслідує. В Кураховому ми з колегами лише змогли відремонтувати обладнання, тільки запустили димарі, все почало диміти як знову новий обстріл. 

Так само і тут — дуже багато пошкоджень, деяке обладнання вже не підлягає ремонту, а щось потребує багато коштів і часу. Ми не маємо таких можливостей та й бракує енергетиків, які б могли цим займатися, бо молодь не поспішає йти в цю сферу. Тому працюємо ми. 

Все одно люблю свою роботу

Я сумую за домом та рідною ТЕС, але вже й не знаю, чи буде до чого повертатися, адже минулоріч росіяни окупували Курахове.

Я бачив фото, як зараз виглядає станція. Там зруйнували майже всі труби, пошкодили багато приміщень, цехів, немає вікон та даху. Зараз це місце зовсім не впізнати.

Професія енергетика досить складна, та навіть якби я знав, що нас чекає в майбутньому, то все одно б пішов працювати в цю сферу. 

Валентин під час роботи. Фото надав Валентин

Зараз кожен має допомагати країні на своєму місці. Я не можу долучитися до війська через проблеми з хребтом. Тому продовжую працювати та станції та робити те, що вмію найкраще — давати людям світло. Бо якщо тут нікого не буде, то що ж тоді — все зануриться в темряву?

Читати далі

Шопочитати

Суспільство16 години тому

Не дає зануритися в темряву: це енергетик з Донеччини, що працює попри обстріли

Валентин з містечка Курахове працює енергетиком уже понад 20 років. Курахівська ТЕС була у місті...

Суспільство2 дні тому

«Ви ж його лікуєте?»: учителька Ксенія та її син Юрчик спростовують міфи про аутизм

2 квітня — Міжнародний день поширення інформації про аутизм. Це учителька, методологиня «СпівДії заради Дітей»...

Технології6 днів тому

Проміняла вишивку на Counter-Strike: як 59-річна киянка стала кіберспортсменкою

Пенсіонерка Тетяна Силенко шукала якесь заняття, яке б допомогло їй оговтатись у складний період життя,...

Технології7 днів тому

Ці роботи можуть розмінувати Україну за 10 років. Як українські розробники створили «ЗМІЙ»

Розробників з Rovertech об’єднала війна, а тікток допоміг зустрітися. Усі довкола казали, що їхній задум...