Жінки зі сталі. Як дружини «азовців» змушують світ пам’ятати про Маріуполь та його захисників

Маріуполь – одна з найболючіших тем з початку повномасштабного вторгнення Росії. Оборонці пережили 82 дні блокади, хоча агресор давав їм усього три. У травні сталася так звана евакуація, під час якої десятки бійців потрапили в полон до окупантів. Дружина одного з бійців, Наталія Зарицька, змогла обʼєднати разом родини бійців полку «Азов». Сьогодні вони спільно кричать на весь світ про Маріуполь – місто, яке врятувало Україну.

Наталія Зарицька

Керівниця ГО «Жінки зі сталі», дружина полоненого бійця полку «Азов», військова частина 3057 Національної гвардії України

Замість гуманітарки попрохав про олівці та книгу 

У мене дві вищі освіти: філологічна й економічно-аграрна. Я працювала вчителькою англійської мови в школі та викладала в Київському національному економічному університеті. Також була заступницею генерального директора в «Українській аграрній конфедерації», працювала в агрохолдингу «ТАС Агро».

Приблизно 3,5 роки тому я відчула гостру потребу допомагати фронту. Сама хотіла піти воювати після початку війни у 2014 році, але якраз народила малюка, а ще піклувалася про хворого батька. Це завадило мені вирушити на схід України, тож я вирішила допомагати дистанційно.

Волонтерити я хотіла не через якісь фонди, а напряму. У мене був знайомий фермер, який був учасником АТО, але далі не зміг воювати через контузії. Я попросила в нього контакти хлопців з передової, яким я змогла б допомагати. Серед цих контактів був номер мого майбутнього чоловіка.

Я написала хлопцю на імʼя Богдан: «Привіт, я Наталка, хочу допомагати». А він здивовано запитав, чим дівчина може допомагати сильному солдатові. Я кажу: «Ну, як? Можливо, вам треба їжа, якісь речі?». Його відповідь мене вразила. Богдан попросив надіслати йому ручки й олівці, які б не відбивалися на сторінках. І ще попрохав про якусь книжку з домашньої бібліотеки, яку мені не шкода віддати.

Таке прохання було доволі нестандартне як для військового. Я придбала книжку, цукерки, довго обирала ручки й зрештою відправила посилку до Маріуполя. Потім чоловік сфотографувався з цією книжкою і відписав: «Дивно, але ручки підібрані так, ніби я їх сам купував». У мене виникла симпатія до цієї людини. Симпатія, що продовжилася міцною дружбою.

Попросив моєї руки та серця на «Азовсталі»

Так я почала допомагати фронту. Хлопці переважно просили білизну та простирадла, щоб завішувати вікна для маскування. Я відчула, що Богдан – порядна людина. Тому надсилала все йому і просила розподіляти серед побратимів. Йому ж особисто відправила дуже багато книг. Мене навіть запамʼятали у книгарні, бо я почала купувати по два примірники: один для себе, інший – для нього. Боєць у відповідь надсилав подарунки для мене: тактичні шкарпетки, рюкзак, спортивне спорядження.

Я була корисною Богдану як філолог, допомагала йому з удосконаленням англійської. Він же натомість у мирному житті займався важкою атлетикою. Мені було корисно отримати його поради, бо набрала зайву вагу через операцію та поганий стан здоров’я. З його допомогою я стала стрункішою на 25 кг і досі займаюся в залі.

Шлюб із Богданом ми уклали на «Азовсталі» вже під час повномасштабного вторгнення. Він зробив мені пропозицію у свій день народження. Я погодилась, і командир військової частини 3057 нас розписав. Ми уклали шлюб у місті, де станом на сьогодні, у 21 столітті, є найбільша рана на планеті. Це страшніше, ніж апокаліпсис.

Запас їжі на випадок війни у нас був завжди

Коли сильно хворіє близька людина, ми усвідомлюємо, що вона рано чи пізно помре, готуємося до її смерті. Але коли вона помирає, це все одно неочікувано. Так само для мене було з повномасштабним вторгненням. Я знала, що це колись станеться, бо це зрозуміло з історії. У нас завжди був удома, в Києві, запас їжі – певно, на генному рівні. Мої пращури пережили Голодомор, а бабуся – Дюссельдорф, куди її вивезли німці. І все ж ця війна застала нас не до кінця підготовленими.

Читайте також: Я волонтерила на 9-му місяці вагітності, і це мене рятувало. Історія харків’янки Марії Зайцевої

Зранку 24 лютого Богдан написав мені: «Мала, війна». Не можу сказати, що мене це якось застало зненацька чи була паніка. Я звʼязалася з сестрою. Вона сказала, що чує вибухи. Я теж їх почула. Відкрила кран і почала робити запас води. Далі я зателефонувала нашим стареньким знайомим і попросила їх оперативно зібрати тривожні рюкзаки.

У перші дні війни ми з родиною зайнялися укріпленням будинку, набирали землю в мішки, стелили в погребі килими. До нас прийшли ще дві одинокі жінки. Далі ми склали план і поділили обов’язки в родині. Чітко усвідомлювали, що треба робити. Наприклад, що слід спочатку з’їсти заморожені продукти, бо можуть вимкнути електрику. Продовжували робити запас води.

Роздавала людям одяг та гігієнічні засоби

Багато наших сусідів виїхали. Одні з тих, хто поїхав на захід України, попросили мене, щоб я зайшла до них на горище та забрала всі потрібні речі й роздала тим, хто цього потребує. І вони дуже нам знадобилися. Ми організували мініхаб із роздачі курток, светрів, дитячого одягу. Багато чого передали школі, тому що люди повтікали туди в укриття просто без нічого.

А ще мені друзі передавали посилки. Я просила про гігієнічні засоби та борошно, щоб пекти хліб. І мені привозили по 15 ящиків. Крім того, у мого племінника 22 лютого народилася донечка, тож була потреба в суміші та памперсах. І мені величезними коробками почали надсилати такі речі. Ми залишили трохи для власних потреб, а решту далі розсилали сім’ям, які тікали з Бучі й Ірпеня.

Фото мого сина облетіло весь світ

Мене дуже збентежила ситуація, коли на другий тиждень блокади Маріуполя до українців звернувся заступник командира полку «Азов» Святослав Паламар. Він заявив, що ситуація дуже критична і закликав людей виходити на площі та волали про Маріуполь, просити про допомогу.

На той час Київ потерпав від обстрілів – особливо десь вийти та кричати я не могла. Тому ми з сином вирішили намалювати плакат з надписом англійською «Врятуйте Маріуполь» і червоним серцем. Я сфотографувала його у погребі нашого будинку і зробила допис у Facebook. Наступного ранку побачила це фото у багатьох відомих людей. У групі «Я Маріуполь» було багато підписників, на аватарці яких був мій син. Я почала розуміти, що ці люди так чи інакше причетні до захисників і захисниць Маріуполя. З деякими завʼязалося спілкування, зокрема, з майбутньою співзасновницею «Жінок зі сталі».

Ми почали виходити на журналістів. Я дала кілька інтерв’ю іноземним медіа. Кореспондент CNN попросив мене знайти ще когось із рідних азовців. Так до мене з Білої Церкви приїхала мама бійця, і ми з нею почали спілкуватися.

Через медіа Туреччина нас не чула – ми поїхали особисто

Ситуація на «Азовсталі» ставала дедалі критичнішою. Ми почали через соцмережі збирати спільноту і закликати: «Виходьмо на площі». Чітко розуміли, що є дві країни, які мають вплив на Путіна, – Туреччина і Китай. Почали виходити під посольства, а 5 травня долучилися до акції на Майдані в підтримку захисників Маріуполя. Були там, попри заборону масових зібрань і оточення поліції.

Дуже запамʼяталося, як один із журналістів сказав мені: «Наталю, ти шукаєш змогу достукатися до світу. Треба скликати велику прес-конференцію». Я дослухалась, і ми провели прес-конференцію за підтримки органів державної влади. У наступних брифінгах звернулися до президентів Туреччини та Китаю.

Ми пішли далі: вирішили їхати особисто до глав цих держав. Оскільки в Китаї були вимоги щодо тривалого карантину, а часу в нас не було, ми вирушили до Туреччини. Зі мною була мама бійця «Азову», дружина морського піхотинця 36 бригади та дружина прикордонника. Обидві Ольги взагалі вперше подорожували літаком.

Нам вдалося зустрітися з радником та першим заступником Реджепа Тайїпа Ердогана у правлячій партії Туреччини. Ми змогли передати листа, виступити на двох потужних брифінгах у Стамбулі. Кричали звідти на весь світ про захисників і захисниць Маріуполя. Також зустрілися в Анкарі зі Вселенським патріархом Варфоломієм: попросили захисту і молитви для військових.

Стали медіаторами між владою та родинами військовослужбовців

Відтак ми вже вирішили юридично об’єднатися, тому що масштаби горя були величезні. Зробили канал у телеграмі «Жінки зі сталі», подали документи на реєстрацію огромадської організації та почали одна одній допомагати. Ми взялися доносити до органів влади проблеми, з якими стикаємося на певних етапах боротьби. Людям почали пояснювати, наприклад, куди звертатися, якщо їхній чоловік потрапив у полон.

Наше завдання зараз – виступати майданчиком між владою і громадою. Ми збираємо коло проблемних питань, комунікуємо з органами влади та міжнародними організаціями, повідомляємо їм про проблеми з перших вуст.

Також серед наших завдань є утримування резонансу навколо проблеми військовополонених, безвісти зниклих і загиблих. Для цього ми зокрема організовуємо різні акції. Однією з них є акція «Життя за Україну», у межах якої ми встановлюємо прапорці на Майдані, щоб привернути увагу до масштабів загибелі бійців та вшанувати пам’ять Героїв.

Ми ініціюємо зустрічі з владою. На одній із таких були представники Міністерства внутрішніх справ, слідчого управління, Офісу президента. Під час такої комунікації нам вдається отримувати відповіді на свої питання. Тому що, як кажуть, «кожна сім’я щаслива однаково, але кожна нещасна по-своєму». Так само і тут: ніби проблема у всіх одна, і ми об’єдналися, але кожен кейс унікальний. Тому намагаємося їх проговорювати з представниками влади.

Головне наше завдання – аби тема про оборонців Маріуполя не вщухала. Світ має знати про «Азовсталь», його захисників і захисниць. Це запорука того, що Росія так просто їх не знищить.

Маріуполь – це катівня 21 століття

Однією з перших книжок, яку мені надіслав Богдан, було видання авторства Ернста Юнґера «У сталевих грозах». Це книга про війну. Там страшні військові сцени про те, як не могли поховати солдатів, про замінування тощо. Чоловік мені тоді написав: «На випадок, коли тобі здасться, нібито у тебе все погано, – читай цю книгу». Я згадала про неї, коли почалася блокада «Азовсталі». Те, що відбувалося там, значно плачевніше, ніж описав автор на той час.

«Азовсталь» – це велика трагедія. Це більше, ніж війна. Це боротьба світла і темряви, добра і зла. Там пораненим завдавали нових і нових ран. У людей відривало кінцівки внаслідок бомбардувань забороненою зброєю. На щастя, у бійців була можливість фіксувати все на фото і відео й інформувати суспільство про цю катівню.

Оборонці Маріуполя – справжні Герої. У Росії казали, що наші бійці протримаються там три-чотири дні. Наші захисники пережили 82 дні блокади. Показали надлюдські зусилля, стримували на собі неймовірні сили ворога. Маріуполь виграв час для України, а Україна зараз виграє час для всього світу. Тому що Росія – це справжній маніяк-терорист сьогодення. Її дії є непередбачуваними.

Чоловік у полоні, та не зникає з думок

Ми не знаємо, які важелі спрацювали, але хлопців все ж вивели з «Азовсталі», хоч і під виглядом так званої евакуації. Мій чоловік разом із побратимами потрапив у полон. Я завжди поряд із ним думками. Коли йду в зал на тренування, думаю: «А що б Богдан сказав мені за цю вправу? А тут би точно уточнив, що треба не три підходи, а пʼять».

Боротьба організації «Жінки зі сталі» за права захисників та їхніх родин триває. Ми запустили юридичну лінію допомоги +38(067)854-77-47. Щодня в будні з 12 до 15 години можна зателефонувати нашій юристці Тамілі, яка фахово надасть відповіді на запитання родин.

Розуміємо, що маємо також брати вектор на реабілітацію. Усвідомлюємо, що бійцям потрібна психологічна і фізична допомога. Стаємо дедалі міцнішими у своїй єдності та будемо розвивати й інші напрями.