Я волонтерила на 9-му місяці вагітності, і це мене рятувало. Історія харків’янки Марії Зайцевої

Харків’янка Марія Зайцева зустріла повномасштабне вторгнення на п’ятому місяці вагітності. І практично одразу, без жодних сумнівів, почала допомагати місцевим лікарням та бійцям ЗСУ. 

Згодом у Марії з’явилися помічники та утворилася справжня команда. Та згодом їй довелося заснувати власний фонд: просто «дівчинці Маші» гуманітарну допомогу фонди вже не надсилали.

Засновниця «Незламного Харкова» продовжувала працювати й на останньому місяці вагітності: до пологового будинку вона вирушила з волонтерського складу. 

Маша Зайцева

Засновниця Благодійного фонду «Незламний Харків»

Війна торкнулася нас ще 9 років тому

Мені 32 роки, я родом із Харкова. Вже 10 років одружена, маю двох синочків: першому 9 років, другий – щойно народжений. Займалася різними видами діяльності, зокрема, працювала у газеті та на телеканалі. Відтак влаштувалася у пресслужбу особистим фотографом двох голів ОДА. Пропрацювала там 6 років з дуже інтенсивним графіком – майже цілодобово. Це тоді сильно мене підкувало, тому зараз я можу довго не відчувати втому. Згодом я стала депутаткою Харківської районної ради.

Війна в економічному плані застала нас ще девʼять років тому. У 2013 році я саме народила першу дитину. Мій чоловік тоді продавав автозапчастини на ринку, і всі його клієнти були в Луганську та Донецьку. Та й серед знайомих ми мали багато суперечок: хто на чиїй стороні, хто правий, а хто винний. Я хотіла їхати на Майдан, але Максимові було чотири місяці. Мама мене не пустила, сказала: «Думай про дитину!». Я ж вважала, що це мій обов’язок перед Україною.

Волонтерю я ще з юнацтва. З 14 років долучилася до єврейських організацій, де головна мета – виховати лідера. Для мене допомагати комусь – це поклик душі, виховання, стан віддачі. Я вважаю, що коли ми допомагаємо людям, то насамперед допомагаємо собі, адже не маємо часу думати про погане. 

На п’ятому місяці вагітності я почала допомагати бійцям і медикам

За кілька днів до повномасштабного вторгнення мені почали дзвонити багато різних людей, і я трохи напружилася. Ми поїхали в гості до друзів, і вони мене трохи заспокоїли. Ввечері повернулися додому. А зранку, коли прокинулися, вже бачили з вікна затор на виїзд із Харкова та купу дзвінків від рідних. Для мене все стало зрозумілим: що біле, а що – чорне. 

Ми живемо у Харкові на 16 поверсі. У перші дні нам відімкнули ліфт, і я на п’ятому місяці вагітності щодня ходила пішки. І все ж паніка та розгубленість минули доволі швидко – треба було допомагати іншим.

Я зателефонувала головній лікарці дитячої лікарні, яке вже була під обстрілами. Вона відповіла: «Ми з дітьми сидимо у підвалі. Нам треба, щоб кухня спускала їжу. Бракує одноразового посуду». І я пішла до супермаркету та почала купувати все необхідне. Паралельно опублікувала допис: «Друзі, дитяча лікарня має певні потреби. Хто хоче, ось моя карта, я якраз все купую». За десять хвилин на карту закинули 10 тисяч гривень. 

Так усе й почалося. Я зрозуміла, що є підтримка рідних та друзів з-за кордону. Нам почали допомагати з Ізраїлю, Німеччини, США. Я зрозуміла, що ми можемо зробити щось суттєве зараз. Мій син вирішив подарувати свій планшет бійцям. Я завезла його, а разом із тим захопила для військових воду та серветки.

Ще пам’ятаю, як після низки донатів вигрібала з магазинів італійську ковбасу та всю можливу постіль, бо полиці вже були майже порожні. Пам’ятаю, що чек був, напевне, на 45 тисяч гривень. Везли це одразу у пологові будинки, роздавали персоналу.

Лягала о четвертій, а зранку – сотні повідомлень

Майже відразу я почала точково створювати команду. Бензину вже ніде не було, тож треба було мати своїх людей у різних точках Харкова. Я дуже багатьох заразила хорошим прикладом. Ті, хто були в паніці, швидко приєднувалися до мене як волонтери.

Водночас зростала й потреба в допомозі. До нас почали звертатися люди, у яких була важка ситуація з їжею та ліками. Пам’ятаю, я щодня лягала спати о четвертій ранку, а коли прокидалася, вже мала кількасот повідомлень у соцмережах.

Ми почали займатися й евакуацією людей. На той період таксисти хотіли брати по 5 тисяч гривень за поїздку до вокзалу. Це був взагалі дурдом. І я знайшла хлопців, які забирали людей і під обстрілами вивозили їх звідусіль. Звісно, ми не брали за це жодної копійки. Але тим, хто мав паливо, ми пропонували поділитися ним, якщо була можливість.

Ліки для окупованого міста й тисячі евакуйованих

Одного дня я скуплялася у супермаркеті, і коли вже грузила візки до авто, ми потрапили під авіаобстріл. Мене охопила паніка. І тому ми вирішили виїжджати до Дніпра. Відтак ми ще побували у Кременчуці, Полтаві, а два місяці тому повернулися до Харкова.

З Дніпра я продовжила керувати командою та скрізь їздити. Зокрема, ми возили азот до пологового будинку та генетичного центру для п’яти тисяч ембріонів. 

Загалом тенденція потреб змінювалася дуже швидко. У Дніпрі ми обходили всі аптеки в пошуках ліків, яких потребували харків’яни. Відтак тиждень розвозили адресно та віддавали в руки такий на той час важливий препарат Л-тироксин.

Зараз система налагоджена так, що ми розвозимо ліки адресно в «гарячих» районах Харкова. Те саме стосується й гуманітарної допомоги. Також ми об’єдналися з п’ятьма штабами та разом займатися евакуацією з Печенізької дамби. Наразі вивезли звідти вже понад 12 тисяч людей.

«Просто Маші» перестали донатити

Коли загальний шок від війни трішки минув, отримувати гуманітарку стало складніше. Усі казали, що тепер працюють лише з фондами. Просто «Маші, хорошій дівчинці» вже західні фонди нічого не везли. Я не дуже прагнула, та обставини змушували – треба було засновувати свій фонд. Реєстратор у Харкові не працював, тому я поїхала до Полтави. Там мені з усім допомогли друзі.

Наразі у фонді «Незламний Харків», створеному 25 квітня, майже 30 волонтерів. Половина з них працюють офлайн. У нас зібралися люди з різних сфер, і ми дуже згуртувалися. Кошти на діяльність отримуємо від донатів небайдужих, і все це розширилося до значних масштабів.

Читайте також: «У відпустку підемо вже після перемоги». Як команда «Восток SOS» щодня рятує життя тисяч українців

Хочеться, звичайно, вже виходити на гранти, бо я розумію, що людей треба «переводити» на певні гонорари. Ми вже навчили всю команду: тренінг з оформлення грантів для нас організувала людина з серйозної міжнародної організації. На перший уже подалися.

Серед наших партнерів – Nova Ukraine. А ще я була другою в Україні, кому Фонд Рональда Макдональда відправив гуманітарний вантаж. Старт непоганий, як я вважаю, тому «Бачу мету – не бачу перешкод!».

Зі складів – на пологи

Мирон у животі мені дуже допомагав, адже через вагітність мене скрізь пропускали. Я швидко пробігала, скуповувала харчі в магазинах. Потім дзвонила чоловіку, і він вигрібав ці візки. Син, який зараз лежить біля мене, попрацював ще в утробі. Люди не хочуть відмовляти вагітним. 

Особливо добре це зіграло, коли фармацевти не бажали продавати ліки без рецепта. Та я викликала, певно, жалість. Інші люди, звісно, думали, що я якась божевільна. Бо з пузом як скажена бігала по складах, і прямо звідти 29 червня рушила в пологовий. 

Я сіла за кермо, подзвонила чоловікові, кажу: «Виходь, винось сумки для пологового, нехай у багажнику валяються». Ми приїхали в лікарню, зробили УЗД, я здала аналізи. І того самого дня мені вирішили робити кесарів розтин.

Щоправда, лікарі дуже хвилювалися, бо були обстріли. Вони відтягували початок операції. Коли «прильотів» довго не було, ми почали. Окупанти взялися знову стріляти, коли мене вже перевели в інтенсивну терапію. Загалом пологи минули дуже складно. Залишився великий шов. Але головне, що з дитиною все гаразд. Мирон – копія тата.

Нині з волонтерством мені допомагає команда, які я делегувала свої обов’язки, та мій чоловік. Він і до пологів постійно був зі мною, я відчувала його підтримку. Він не був проти, що я вагітною всім цим займалася, бо знає мій характер. Розумів, що якщо я вже взялася за це, то сперечатися зі мною немає жодного сенсу. 

Волонтерство як пігулка від нервів

За чотири місяці повномасштабної війни я собі зробила один чи два вихідні. І дуже сильно про це пошкодувала, бо читала купу новин, плакала, з усіма сварилася. Коли ти нічим не займаєшся, то починаєш страждати фігнею. А зайві думки нікому не потрібні. Волонтерство, напевно, мене рятувало. Ну, і малюк, який був у животі, та старший син додавали мотивації. Ми всі стали одним цілим.

Волонтерити продовжу далі, адже попит на гуманітарку в Харкові все ще дуже великий. Лікарням і досі бракує обладнання. Я, до речі, доставила УЗД-апарат до пологового будинку, в якому народжувала. Також ми привезли апарат гемодіалізу до міської лікарні неврології. 

Я зараз бачу для себе основну мету – пошук фінансування для фонду, щоб працевлаштувати людей. Команда втомилася, крім того, роботи в Харкові немає. Щодо втоми, це зрозуміло, адже наразі ми вже покрили різного роду потреби приблизно 70 тисяч людей. А попереду – ще більше.

Після перемоги роботи не зменшиться

Особливо потужно нам треба буде включатися після війни. Моя інтуїція підказувала, що в травні все закінчиться. А вона ніколи не помилялася. Допускаю похибку у кілька місяців. Тож у моїх мріях – кінець війни та відновлення Харкова.

Також у планах фонду – вийти на ширші масштаби стосовно працевлаштування. Треба створювати робочі місця, тому що допомоги останні два місяці потребують не просто маломобільні, а й безробітні чоловіки молодого та старшого віку. Дуже багато хто опинився в складній ситуації.

Лише разом ми прийдемо до перемоги, тільки єдиною силою. Маємо бути згуртовані, підтримувати одне одного. Наша команда знову перейшла на допомогу бійцям, бо вони вже просять їжу. Багато штабів, які їх годували, позакривалися, бо немає донатів. Тому фонди треба підтримувати, шукати друзів за кордоном, які готові надавати гуманітарну та фінансову допомогу. Ми готові до роботи, але теж потребуємо підтримки. Я вдячна всім волонтерам та небайдужим. До перемоги!