«Жінка у формі» — редакційна рубрика #ШОТАМ про українок, які служать державі. Ми говоримо про їхній досвід, виклики та стереотипи, а також про рішення і зміни, які вони пропонують.
Оксана Лотоцька — військовослужбовиця військ радіоелектронної боротьби. Жінка служить ще з 2021 року і дуже любить цю справу. Навіть до 37 тижня вагітності вона залишалася у війську.
Після народження доньки Оксана хоче якнайшвидше повертатися у стрій. #ШОТАМ розповідає, з якими викликами стикаються мами-військові.
Оксана Лотоцька
військова у декреті
Багатьом важко зрозуміти, як мені може подобатися в армії
З чоловіком ми познайомилися у 2019 році. Я вже тоді сказала йому, що хочу піти в армію. У мене брат давно служить, мама теж дотична до армії. Я про це замислювалася роками, просто не розуміла, з чого почати.
Два роки в мене не виходило призватися, але в 2021 році я нарешті пішла служити й відчула полегшення. Нарешті опинилася там, де хотіла бути, на своєму місці.
Моя робота пов’язана зі спостереженням за ворогом. Працюю на операційному рівні — це щоденна, системна робота, яка потребує уважності, витримки й відповідальності. Моя посада — радше «непомітна», але якщо цього не робити, наслідки стають відчутними одразу.
Мій чоловік також служить. У нього звання й посада трохи вищі за мої, але через специфіку служби я не можу розповідати більше деталей. Ми обидва виконуємо переважно завдання в тилу, хоча бойові виїзди також траплялися.
Багатьом важко зрозуміти, як жінці може подобатися в армії.
У суспільстві досі є стереотипи: мовляв, жінки йдуть туди або «за чоловіком», або щоб нічого не робити й отримувати гроші. Але кожен оцінює крізь призму власного досвіду
Пішла в декрет на 37-му тижні вагітності
Дитину ми планували ще до 2022 року. Напередодні повномасштабного вторгнення почали серйозно обговорювати це з чоловіком, але обставини змінилися. Перший рік війни ми постійно були в роз’їздах, і питання батьківства відкладалося.
У певний момент я зрозуміла, що далі відкладати нікуди, попри далеко неідеальні обставини. Коли вона закінчиться, ніхто не знає, стабільності може не бути ще дуже довго, тож коли, якщо не зараз. Під час Другої світової війни люди теж народжували. Життя триває, і ми вирішили, що зараз найкращий можливий момент у тих умовах, які маємо.
Під час вагітності я продовжила нести службу доти, доки дозволяв мій фізичний стан. Пішла в декрет на 37-му тижні вагітності, хоча за законом могла зробити це на 30-му, або й раніше, якби була потреба за станом здоров’я. Були дівчата, яким вагітність давалася значно важче, і вони раніше припиняли службу.
Для мене робота не була фізично виснажливою й не впливала критично на здоров’я. Я могла і хотіла працювати. Якби це було можливо, працювала б і до самих пологів.
Плюс я розуміла й фінансову сторону питання: після виходу в декрет усі отримують однакові щомісячні виплати, незалежно від того, військова ти чи цивільна. Тому я вирішила трохи відтермінувати момент, коли перейду суто на декретні кошти, довше залишатися на службі й отримувати заробітну плату. Але в певний момент відчула, що морально стає складніше і вийшла в декрет.
Боюся, що зі мною щось станеться, і не буде з ким залишити дитину
Мені подобається служба, бо я чітко розумію, яку користь приношу. Я бачу сенс у своїй роботі. А от материнство — це зовсім інша історія. Якщо чесно, його виклики інколи складніші, і їх більше, ніж у війську.
Після народження дитини моє життя не належить мені повністю. Воно залежить від цієї маленької людини. По суті, моя донька тепер мій командир
Важко постійно думати, з ким залишити дитину, якщо мені потрібно кудись вийти, наприклад, до лікаря, бо я весь час із донечкою сама.
Через війну багато родичів роз’їхалися: поруч немає ні бабусь, ні дідусів, ні тіток, на кого можна було б розраховувати. Через це у мене постійно є страх, що зі мною щось станеться і не буде з ким залишити дитину.
Садочки не адаптовані навіть для цивільних, не кажучи вже про військових
Про повернення на службу я почала думати з першого дня після народження доньки. Я б хотіла приносити користь у війську, але поки не можу.
Зараз я придивляюся для себе варіанти роботи по місцю — або хоча б ближче до чоловіка, щоб була якась підтримка. Але є фактор невизначеності. Невідомо, скільки він буде там, скільки тут. Якщо я переїду до нього, чи не відправлять його в інше місце через пів року і чи не доведеться нам усе перевозити?
Але навіть якщо я вирішу лишатися у Чернігові й виходити на роботу, наша система освіти, садочки не дуже адаптовані навіть для цивільних людей, не кажучи вже про військових.
У місті державні садочки переважно працюють до 17:00, максимум — до 18:00. Немає гнучких умов, чергових груп із довшим графіком.
А моя служба передбачає і нічні зміни, і мені треба думати ще й про те, кому залишати дитину вночі, а таких людей немає. Якщо наймати няню, то з огляду на середню вартість послуг, я фактично віддаватиму всю свою зарплату їй.
Я маю захищати людей і одночасно думати: а чи моя дитина у безпеці?
Звісно, я б не хотіла, щоб дитина була в садочку вночі. І сподіваюся, що зможу перейти на посаду, яка не вимагатиме нічних змін. Але хоча б, якщо у мене зміна до 20:00, можна було залишити дитину до 20:30 — це було б дуже зручно.
Якщо говорити про ідеальний садочок для дітей військових, він мав би працювати синхронно зі змінами батьків — віддаєш дитину в той час, коли йдеш на зміну, і забираєш після роботи.
Моя робота пов’язана з тим, щоб захищати людей, і одночасно я маю думати: а чи моя дитина там у безпеці? Чи не доведеться вихователю забирати її додому, бо садочок закривається? І я ж не одна така.
Багато жінок змушені йти з війська, бо не можуть поєднати службу і материнство
Декому доводиться сидіти вдома до школи, бо садочки працюють лише з 08:00 до 16:00-17:00. Навіть у цивільному житті знайти роботу з таким графіком не завжди виходить.
Було б добре, щоб хоча б один-два садочки на місто мали окрему групу для дітей військових. Наприклад, мій брат служить у містечку, де багато військових частин. Більшість дітей — це діти військових, і є окрема група, яка працює до 19:00. Ті, у кого зміна до 18:00, мають час забрати дитину. Оце було б ідеально і для мене.
Мені якось треба пояснити, що чоловічок з екрану — це тато
Після народження донечки чоловік жив з нами трохи більше року, а потім його перемістили в інше місто — це пов’язано зі специфікою служби. Зараз він може приїхати раз, іноді два рази на місяць.
Чоловік бачиться з донькою переважно по відеозв’язку. І мені якось треба пояснити, що оцей чоловічок з екрану — це тато, він не тільки там, він може ще й приїхати.
Ми стараємося зідзвонюватися з чоловіком через день. Софійка навіть якщо чує, що мені хтось дзвонить, одразу думає, що це тато. І якщо я беру слухавку й не даю їй телефон, вона починає нервувати — бо думає, що я з ним розмовляю і не даю їй.
Він навіть записав наперед кілька відео, ніби розмови з нею — на випадок, якщо донечка захоче поспілкуватися, а він не матиме змоги вийти на зв’язок. Він питає, як справи, як минув день, якими іграшками вона гралася. Робить паузи, ніби чекає її відповіді.
Вона ще не розуміє, що це не в режимі онлайн. Я просто даю їй телефон, і вона ходить по квартирі, «розмовляє» з татом, щось йому розповідає.
Хочеться залишатися частиною суспільства, будучи мамою
Мені б дуже хотілося, щоб мами могли бути більш інтегрованими в суспільство. Але це вже питання ставлення в нашій країні до жінок із маленькими дітьми. Іноді складається враження, що хтось думає: мама в декреті — значить їй усі щось винні. Але ніхто нікому нічого не винен.
Просто дуже не хочеться випадати з життя. Не хочеться відчувати себе ізольованою, ніби ти маєш «перечекати» кілька років, поки дитина підросте. Хочеться залишатися частиною суспільства — навіть будучи мамою маленької дитини.
