Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

За вісім років війни – дві евакуації. Історія маркетологині, яка після Донецька та Харкова переїхала на Черкащину

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Деяким українцям уже не вперше доводиться змінювати місце проживання через війну. Юлія Халілова – одна з них. Вона переїжджала двічі: у 2014 році з Донецька та в березні 2022-го з Харкова. Нині дівчина зі своєю сім’єю знайшла прихисток на Черкащині – у цілковито незнайомому для себе регіоні. Юлія розповіла ШоТам про те, як змінилося її життя на новому місці, чим відрізнялися досвіди евакуації та що несподіваного для себе відкрила в українській мові.

Після Донецька кожне місто здавалося недосконалим

Навесні 2014 року я працювала в одній з івент-агенцій Донецька. Тоді в місті відбувалися страшні речі: референдум, сутички на головній площі неподалік від моєї роботи, окупація. Пам’ятаю, наприкінці травня почалася перестрілка, і ми бігли з офісу, бо було дуже страшно, а виїхати неможливо. Зателефонувала мамі, коли побачила обстріляний трамвай і вбитих людей. Я дісталася Південного вокзалу, з нього ще ходили автобуси, і поїхала до Українська – маленького містечка в Донецькій області, де я народилася та де жила моя мама аж до квітня цього року. 

В Українську я прожила цілий рік без роботи. За цей час пробувала переїхати до Дніпра, але він мені не сподобався – після Донецька кожне місто здавалося недосконалим. Донецьк був інноваційним і крутим, після нього важко було знайти таке ж місце для продовження життя й будування кар’єри.

Юлія до війни

У мене була подруга, яка переїхала до Харкова. У 2015 році вона покликала мене в гості, і я прийняла запрошення. Харків мені дуже сподобався, хоч я і всім говорила, що він дуже відстає від Донецька кількарічної давності. Зрештою я туди переїхала, а невдовзі те ж саме зробив і мій брат. Там я почала зростати професійно. Працювала артдиректоркою у відомій мережі закладів «Париж» майже чотири роки. Потім вирішила піти в ІТ. За останні два роки я остаточно осіла в Харкові, у мене з’явилася власна сім’я. Місто розвинулося: у ньому мільйон можливостей для самореалізації та комфортного життя, а ще гарні парки й архітектура, хороші люди. 

Думала, що вдруге таке точно не станеться

В ІТ-компанії Intellias, де я працюю маркетинг-спеціалісткою, говорили про те, що може бути повномасштабний наступ на Україну, розповідали про план дій у такому разі. Усі навколо говорили про це, але я думала, що вдруге такого точно не може бути. Тому й ми з чоловіком навіть не розглядали варіанти для переїзду. Ми розмовляли про те, що, можливо, і доведеться евакуюватися, але вирішили, що будемо розв’язувати проблеми по мірі їх виникнення. Так у нас і вийшло.

24 лютого ми все проспали, хоча й живемо на Салтівці, тож мали б чути вибухи. Мій знайомий журналіст вранці зателефонував і розбудив словами: «Юлю, прокидайся, почалася війна». Перший тиждень ми з просиділи вдома, у не найбезпечнішому районі міста. Коли над нами щось пролітало, то трусилася вся 12-поверхівка, в якій ми живемо на третьому поверсі. Ми спали в коридорі за правилом двох стін і працювали, сидячи на підлозі. Сконцентруватися було неможливо: постійно перебуваєш у страху, вимикають світло, зникає інтернет. 

Війна в Харкові: переповнене метро в перші дні вторгнення
Харківське метро в перші тижні війни.

Перед нашим будинком є джерельце, де ми набирали воду, а над ним – невеликий дах. Якось, коли ми були на вулиці, над нами щось дуже низько пролетіло. Цей страх неможливо передати. Люди зійшлися під дах над джерелом, наче він може захистити, якщо щось впаде згори. Я згадала, як у 2014-му, коли жила в Українську, пошкодили водопостачання, і ми їздили по криницях і набирали воду. У Мар’їнці, що неподалік, відбувалися активні бойові дії, і також літали снаряди. Однак ми до них якось звикли. А в Харкові вдруге вже не звикалося. 4 березня, порадившись із сім’єю, вирішили, що час їхати.

Війна в Харкові: затори автівок на виїзд з міста
Черга з автівок, які покидали Харків у перші дні війни.

Переїхали в Черкаську область за друзями

На Черкащину ми потрапили досить випадково. Сталося це ось як. У моєї подруги є сестра, з якою вони ніколи не спілкувалися й були віддалено знайомі. Ця сестра знайшла мою подругу у Фейсбуці й запропонувала переїхати до Городища – невеликого містечка в Черкаській області, там було тихо. Друзі поїхали, а потім запропонувала це зробити й нам, знайшовши житло. Це був плюс – ми знали, куди їдемо. 

Спочатку ми поїхали з чоловіком, його мамою та двома котами, а брат вирушив за нашою мамою в Донецьку область. Виїжджати було дуже страшно. Постійно щось літало, вибухало, бензину не було. На виїзді ми бачили розтрощені будинки. Через два дні прибули до Городища. А ще через місяць сюди приїхали брат з мамою та ще кілька наших родичів.

Вперше в житті завели собі городик

Городище – маленьке місто, я тут вперше і в захваті від нього. Життя змінилося: я стала більше читати, дивитися навчальні відеокурси, бігати, хоча й ніколи цього не робила. Звісно, контраст із Харковом великий, зокрема, немає звичних місць для відпочинку. Однак розумію, що я б не ходила, наприклад, у кіно в будь-якому разі, куди б не переїхала. У Городищі в мене вже з’явилися улюблені локації: стадіон і ставок з дамбою. Там люди зробили собі зручні місця для риболовлі, поставили стільці. А мені туди подобається приходити, щоб почитати книжку.

Юлія на стадіоні на Черкащині, куди переїхала через війну

Ми завели собі городик – у мене прокинулася шалена цікавість щось посадити. Господар будинку, який ми орендуємо, дозволив. Він посадив картоплю, огірки та інші овочі, а мені хочеться виростити свою руколу, салат, шпинат, редиску та квіти. До цього такого досвіду в мене не було. Хіба що в самому дитинстві, коли їздили на город до бабусі, але тоді я це ненавиділа, а тепер цікаво.

Люди тут дуже класні, допомагають нам. Оскільки ми були впевнені, що їдемо з Харкова на два тижні, то взяли із собою тільки речі найпершої потреби. Однак усе, що нам було необхідно, нам дали місцеві мешканці: посуд, надувні матраци тощо. Не можу сказати, що сильно розширюю коло знайомств, але вже завела собі подружок у місцевому магазині. Ще ми познайомилися з родичами моєї подруги, завдяки якій ми тут опинилися, спілкуємося з ними. Дуже здружилися із сусідом, який теж винаймає частину будинку, в якому ми живемо.

Перший власний врожай

Моя нова реальність – жити моментом

Чого мені бракує – так це своїх улюблених речей, як би це не звучало. Люди звикають до свого комфорту, який будуть навколо себе, і це нормально. Коли у тебе є лише кілька футболок і шортів, в якийсь момент хочеться одягнути свою сукню, попити з улюбленої чашки, приготувати щось на своїй пательні. У Харкові ми жили у своїй квартирі, в якій тільки закінчили ремонт – лишалося поставити лише шафу. Там залишилися всі наші речі. На щастя, квартира ціла, сподіваюся, так буде і надалі. 

Читайте також: «Ми вміємо шити, а отже, можемо допомогти ЗСУ». Як підприємець із Лисичанська евакуював бізнес до Дніпра

Часто я думаю, що колись ми зможемо повернутися до минулого життя, однак водночас розумію, що ще трохи – і я прийму те, що моя нова реальність означає жити моментом. Найбільше в цих умовах мені подобається те, що з’явився час на якісь прості речі. Наприклад, я тут постійно з родиною. Спочатку це мені здавалося важким, а от нещодавно я згадала, що на Новий рік загадала саме це – проводити час із сім’єю. 

Тепер уся країна знає, що таке війна

Я двічі переїжджала через війну, однак все ж таки це були різні ситуації. Коли почалася війна на Донеччині, то не було загрози з повітря й таких обстрілів, як зараз. Відповідно, і страх був менший. Скажу чесно: тоді ми звикли до війни й хотілося просто почати нове життя в новому місті. Я приїхала до Харкова – міста, яке не знало, що таке війна. Тепер це розуміє вся країна.

Хоча в Городищі спокійно, нині війна відчувається всюди. Зокрема, тут кипить волонтерська діяльність. Наші нові знайомі постійно щось готують для тероборони, передають їм яблука та консервацію, плетуть маскувальні сітки. І ти стаєш частиною цього руху, бо хочеться долучитися до нього, вписатися в це життя.

Юлія в селі на Черкащині, куди змусила переїхати війна

У різних регіонах – різні назви для ягід і страв

Після того як я все життя провела на Сході України та спілкувалася російською, останні місяці живу в українськомовному регіоні. Однак мені зовсім не складно розмовляти українською – мову я вчила ще в школі на Донеччині, читала твори української літератури, навіть в олімпіадах брала участь. Щоправда, трапляється, що іноді можу вставити в розмову суржикові слова. Помічаю, що не завжди можу підібрати потрібне слово.Цікавим для для мене стало розібратися з назвами ягід. Наприклад, у нас на Донеччині смородина – це смородина, а на Черкащині є смородина (чорна) та споришки (червона) тощо. Я не всі слова розумію, тому це трішки важко.

Ще цікаво, що деякі страви у нас називалися по-одному, а тут – геть інакше. Я навіть проводила розслідування. Наприклад, є салат з плавленого сирку, яйця та часнику. У Донецькій області він називається «Дем’ян Бідний», у Харкові – «Огоньок». А тут ми почали спілкуватися зі знайомими, які просто говорили на нього «Сирний салат». Я пішла в магазин і спитала в однієї жіночки, як у них називається ця страва. Вона сказала, що «Єврейський салат». І мені дуже цікаво занурюватися в подібні речі.

У спілкуванні по-модному вставляю українські слова

Нині я послуговуюся трьома мовами, бо на роботі ще й англійською спілкуюся з колегами з-за кордону. Соціальні мережі повністю перевела на українську, бо мені так хочеться, для мене це комфортніше. На роботі та з друзями, які перейшли на українську, розмовляю українською. У мене класна команда, половина з якої – зі Львова й Івано-Франківська.

Якщо я не знаю певних слів або мені щось важко перекласти, вони мені дуже допомагають. Восени я купила свою першу книжку українською – «Дюна». Це мене так захопило, що я прочитала ще три. Тепер у мене всі нові книжки тільки українською. Читання дуже допомагає перейти на мову, я часто зустрічаю такі цікаві слова, про існування яких і не знала.

Юлія Халілова

У Городищі теж намагаюся з усіма спілкуватися українською. Сім’я у мене російськомовна, тож ми спілкуємося так, як і раніше. Але знаєте, як айтішники люблять вставляти англіцизми у своє мовлення, так і я тепер по-модному, розмовляючи з рідними, вставляю українські слова – мені це дуже подобається.

Суспільство

Ветеран з Полтавщини готує сушене м’ясо за авторським рецептом

Опубліковано

Читати далі

Суспільство

У Києві встановлюють рамки-розпилювачі води для боротьби зі спекою

Опубліковано

У столичних парках, скверах і на центральних вулицях встановлюють рамки-розпилювачі води для охолодження в літню спеку. Загалом їх встановлять на 31 локації міста.

Про це повідомили в КМДА.

Виконувач обов’язків директора Департаменту захисту довкілля та адаптації до зміни клімату КМДА Сергій Сабуров розповів, що районні комунальні підприємства з утримання зелених насаджень щороку готуються до спеки й розширюють мережу таких рамок, щоб кияни та гості міста могли освіжитися просто під час прогулянки.

Вироби, виготовлені силами КП УЗН та «Київзеленбуд», створюють дрібний туман із водяних краплин, що ефективно знижує температуру повітря в зоні дії. Комунальне об’єднання закликає берегти обладнання та користуватися ним відповідально.

Читайте також: У Києві на Алеї захисників відкрили новий знак, присвячений Військово-морським силам (ФОТО)

Перелік локацій, де встановлять рамки-розпилювачі води:

  • Голосіївський район: парк імені Максима Рильського;
  • Дарницький район: парк «Позняки», сквер на вулиці Олександра Кошиця, Парк імені воїнів-інтернаціоналістів, сквер на вулиці Вишняківській, 12;
  • Деснянський район: парк «Деснянський», парк з водними об’єктами вздовж проспекту Романа Шухевича, парк «Фестивальний», парк «Молодіжний», сквер імені В’ячеслава Веремія;
  • Дніпровський район: парк «Перемога», парк «Аврора», парк на вулиці Юрія Шумського, сквер «Кусум» у селищі ДВРЗ;
  • Оболонський район: парк «Наталка»;
  • Печерський район: бульвар Лесі Українки, парк Вічної Слави;
  • Подільський район: Куренівський парк, сквер на площі Щекавицькій, сквер № 1 на Контрактовій площі;
  • Святошинський район: парк «Совки», парк «Інтернаціональний», бульвар Академіка Вернадського;
  • Солом’янський район: парк «Відрадний», парк імені Миколи Зерова, парк «Орлятко»;
  • Шевченківський район: вулиця Хрещатик (бульварна частина), парк «Веселка», парк імені Тараса Шевченка, сквер біля цирку, Пейзажна алея.

Нагадаємо, що під час сильного вітру у Львові перехожі втримували стенди з іменами військових (ВІДЕО).

Фото: сайт КМДА

Читати далі

Суспільство

Купили будинок разом із Топіком. Як нові господарі звільнили песика після 10 років на прив’язі

Опубліковано

Пес Топік усе життя прожив на прив’язі в селі на Дніпропетровщині. Його ланцюг був настільки закручений, що не діставав до будки, тож узимку він спав на голій землі, влітку — страждав під пекучим сонцем, а в міжсезоння — мокнув під зливами. 

Господарі на це не зважали, і щойно з’явилася нагода — залишили песика, з яким прожили 10 років, новим власникам проданої хати. Однак цього разу Топіку з людьми пощастило: Аліна та її наречений Ваня під час першої ж зустрічі дали песику теплу підстилку, а коли зрозуміли, що по собаку ніхто не повернеться — звільнили його від ланцюга, почали привчати до життя на волі й повертати пухнастику віру в людей, людську турботу та ласку.

Аліна розповіла історію Топіка в TikTok, і це відео швидко набрало понад пів мільйона переглядів та дві тисячі коментарів.

«Щодня ми переконуємося, що вчинили правильно»

Аліна та Ваня в лютому 2025 року купили для батьків хату в селі, роблять там ремонт і знімають про це блог для TikTok та Instagram. Пара любить тварин і має маленького чихуахуа. Топік у їхньому житті з’явився випадково — як неочікуваний «бонус» до купленої сільської садиби. Таким самим «бонусом» став і кіт Вася. Аліна згадує:

«Приїхавши на перегляд, ми одразу побачили собаку. Він був агресивний, сидів на ланцюзі, кидався на нас. У принципі, це зрозуміло: ми чужі люди. Ми одразу запитали господиню, чи зможуть вони забрати песика. Оскільки в нас є вже свій чихуахуа, і ми боїмося, що вони не подружаться. На що власниця відповіла, що в неї тесть живе в селі, і вони взагалі без проблем заберуть собаку.

Потім у будинку побачили кота. Також попередили власницю — у чоловіка та в батька чоловіка алергія на шерсть. Жінка знову відповіла, що забере без проблем. 15 лютого вона забрала гроші, віддала ключі й абсолютно байдуже пішла повз тварин. Ми це сприйняли як досвід і почали знайомитися з Топіком і Васею».

Вася і Топік. Фото з архіву Аліни

Топік жив у жахливих умовах: короткий перекручений ланцюг, будка, яка мала б захищати від негоди, прогнила й не мала всередині ніякого настилу. І пса, і Васю попередні господарі годували кашею на воді, тварини були худі. Як виглядав Топік, Аліна показувала у відео в TikTok:

Перше, що Аліна та її наречений зробили, — спробували створити Топіку комфорт, щоби песик став більш лояльним до нових господарів і їхнього маленького чихуахуа. Адаптація до життя без обмежень минала в Топіка поступово і з труднощами.

«Топік міг “цапнути” за кросівок, гарчав, був злий, рив ями. Не дозволяв, щоби біля нього присідали поруч. Не можна було навіть нахилитися підмести, він одразу біг та гарчав. Але це прекрасний пес. Він стає все добрішим, спокійнішим. Щодня ми переконуємося в тому, що вчинили правильно, звільнивши його», — розповідає Аліна.

Фото з архіву Аліни

Собаку від прив’язі нові господарі звільнили, щойно купили будинок, але нашийник із частиною ланцюга одразу зняти не вдалося. Це відклали, щоб дати собаці час звикнути до нової родини і зрозуміти, що йому ніхто не хоче нашкодити. Згодом і цей етап вдалося пройти — з Топіка зняли залишки ланцюга, від якого не міг звільнитися роками.

З Топіка знімають частину ланцюга. Фото з архіву Аліни

«Любов породжує любов»

Топік приглядався до нових господарів чотири місяці, поки вперше полащився і дозволив себе погладити. Він поволі ставав менш агресивним, навіть довірився і дав вивести кліщів і бліх. Харчування і Топіка, і Васі покращилося. Аліна жартує, що тварини зараз і не дивляться в бік каші: розбалувалися.

«Топік живе своє найкраще життя. Став охоронцем нашого двору. Проводить тата на роботу: виводить його за хвіртку й повертається назад. Це їхній щоденний ритуал. Собака розуміє, де чужі, а де — свої. Не робить шкоди, не кидається на інших людей, не втікає. Топік чудовий, і мені шкода, що свої 10 років він прожив на ланцюзі, і його так недооцінювали. Характери у песиків бувають різні, але в Топіка — супер», — тішиться Аліна.

Топік через 4 місяці без ланцюга. Фото з архіву Аліни

Дівчина розповідає, що нашийник для песика — досі тригерна тема. Він не дає його зняти, ба більше — не дозволяє навіть торкатися шиї. Але Аліна ділиться, що їхня родина терпляче над цим працює і планує до кінця літа звільнити Топіка від цього нагадування про десятиліття в неволі.

«Ми не уявляємо свого життя без Топіка. Ми його дуже любимо, це член нашої родини. Історія з ланцюгом закрита назавжди, ми його ніколи в житті туди не посадимо. З нашим меншим песиком вони не дружать, бо обоє вважають себе господарями території. Але в нас є задній і передній двір, тож ми їх просто розвели в різні кінці.

Коли приходять чужі, ми закриваємо Топіка між переднім і заднім двором. Там тінь, і ми ще обов’язково залишаємо водичку. Це буквально на 10–20 хвилин. Наприклад, люди прийшли перевірити газ чи світло й пішли, а ми — випустили Топіка. Жодного дня, відколи ми переїхали в будинок, він не був на прив’язі», — розповідає Аліна.

Дівчина каже, що своїми відео хотіла показати, як тварина навіть після багатьох років на ланцюзі може змінитися за кілька місяців на волі:

«Зараз багато власників залишають тваринок на ланцюгах. Я хочу, аби люди розуміли, — собаки дуже відчувають людей. Ніхто не хоче жити в неволі, а любов породжує любов. Кажуть, тварини не вміють усміхатися, але цей пес довів зворотне. Він усміхається, і ми біля нього».

Читати далі