Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Ми вміємо шити, а отже, можемо допомогти ЗСУ». Як підприємець із Лисичанська евакуював бізнес до Дніпра

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Дмитро Косілкін двічі починав власну справу з нуля. Усе почалося з пошуку речей для сина: чоловік не міг знайти якісний та водонепроникний верхній одяг, а тому створив його власноруч. Так стартувала історія підприємства Be Easy, яке за вісім років розширилося до десяти офлайн-магазинів.

Удруге почати все з самого початку Дмитра змусило повномасштабне вторгнення російської армії. Чоловіку вдалося евакуювати з Лисичанська частину обладнання й облаштуватися разом із родиною в Дніпрі. Ту, подалі від лінії фронту, підприємець почав допомагати нашим захисникам тим, що вміє найкраще: організував виробництво військової амуніції. 

Повертатися до рідного міста чоловік не планує. Каже, не хоче знову втратити все й починати вже втретє з нуля. Однак готовий завітати до міста зі зброєю в руках – як військовослужбовець ЗСУ.

Не знайшов якісний одяг і вирішив створити його власноруч 

До 2014-го року з бізнесом і виробництвом одягу я був на «Ви». Ця галузь була невідома мені і не до кінця зрозуміла. Усе змінилося, відколи в моєму житті з’явився син. Поки він був геть маленький – я вже розмірковував над тим, що він носитиме, коли підросте. 

Малеча доволі активна, необережна, діти завжди брудні і мокрі, бо цікаво ж тільки те, що не можна. Тому я почав шукати якісний верхній одяг, який би не вартував всіх грошей світу. Такий одяг, в якому мій син почував би себе комфортно і захищено, а я був би впевнений, що він не промокне, не замерзне і, найголовніше, – не захворіє. Не знайшов. 

Моє прискіпливе око не знайшло в Україні достатньо якісний одяг за гроші, які були б доступні більшості. Тому я вирішив створити його власноруч. 

Цех у Лисичанську
Цех у Лисичанську.

За вісім років я відкрив 10 офлайн-магазинів

Разом із дружиною ми почали підбирати тканини, фурнітуру, мембрану, утеплювач і решту важливих дрібниць, які були необхідні для старту нашого виробництва. Тоді я відкрив для себе Китай: спробували замовити матеріали звідти. І на диво нам пощастило, якість мене вразила – і ми почали працювати. 

Поки син дорослішав, ми вчилися на власних помилках, підглядали в конкурентів і доводили вироби до ідеального стану. Принаймні, за моїми мірками. Щороку ми намагалися вдосконалювати моделі, я не хотів зупинятися на досягнутому. У 2019-му поставили спеціальну машину для герметизації швів. Це був новий рівень – наш одяг став повністю водонепроникним. 

Ще чотири роки кропіткої роботи – і я пишався якістю та масштабом виробництва. Моя команда налічувала близько 20 відданих своїй справі людей. Разом ми встигли відкрити 10 офлайн-магазинів, активно займалися розвитком соцмереж і співпрацею з дилерами. 

До 24-го лютого я планував і надалі розширювати виробництво. Планував – тут ключове слово.

Ціле виробництво вдалося вивезти за два дні 

Відколи Росія почала тероризувати Україну – ще у 2014 році – Лисичанськ не був спокійним містом. Не став таким і 24-го лютого. Через обстріли окупантів я вирішив вивезти свою родину трохи далі від рідного міста. Думав, що на кілька днів, але ці кілька днів затягнулися на цілий місяць. 

Без діла я не сидів, почав волонтерити. Згадав про знайомих, які займалися цією справою, подався до них. Допомагав, чим міг і як міг. Там вдалося домовитися про гуманітарну допомогу від тих, хто колись переїхав, що теж зіграло чималу роль у волонтерстві. 

Евакуація бізнесу з Лисичанська до Дніпра
Евакуація обладнання з Лисичанська.

Перед Великоднем мені зателефонували знайомі з пропозицією допомогти забрати обладнання з цеху в Лисичанську. До цього дзвінка я про це не думав і погодився не одразу. Вирішив порадитися з військовими, чи варто вивозити верстати і поцікавився, як справи на фронті. У відповідь я почув здивування і питання, чому я досі цього не зробив. Мені сказали: «Діма, забирай усе і їдь. Далі – активна фаза війни, вивезти бодай щось буде вдесятеро важче»

Після цих слів я подався у Лисичанськ. Разом із іншими волонтерами я зібрав маленьку команду з 10 чоловіків, і за два дні ми зібрали у вантажівку все обладнання, яке змогли. Повертатися й вивозити решту ми не планували. По-перше, машини, які залишилися у цеху, надто важкі для звичайних вантажівок. Їх можна вивезти хіба що з допомогою вантажних кранів.

А по-друге, я за кілька днів спілкувався з тими, хто залишився у місті. І мені розповіли, що наші цехи встигли размародерити. Звісно, підняти і забрати верстати вони не змогли, але точно зіпсували їх. Тому з тими машинами я вже попрощався. 

Переїзд підприємства з Лисичанська до Дніпра
Евакуація обладнання з Лисичанська.

Ми вміємо шити, а отже, можемо допомогти нашим захисникам

Вже з обладнанням та родиною я виїхав до Дніпра. Це не захід України, але достатньо далеко, аби не засинати й не прокидатися від гулу артилерії та вибухів. Тут я вирішив залишитися і потихеньку повертатися до роботи, яку люблю всім серцем. Знову з самого початку, знову з нуля. 

У Дніпрі мені пощастило: зі мною залишилася людина, з якою я працював мало не від перших днів. Я не міг цьому натішитися, адже Світлана погодилася керувати цехом й слідкувати за лекалами. До речі, це дуже полегшило мені задачу: продумати план і зробити все, щоб його виконати. 

Мій план був доволі простий і логічний: війна не закінчилася, ми вміємо шити і можемо допомогти українським захисникам. Отже, ми можемо шити військову амуніцію. 

Амуніція для ЗСУ

Тому виробництво майже повністю змінило формат. Ми почали працювати так, як вміли, і настільки потужно, як могли. Забезпечити весь фронт п’ятеро людей не можуть, але вдягнути якусь частинку – запросто. 

Що потрібно військовим – знають лише вони

Налагодити процес допоміг досвід, який я здобував протягом восьми років робити. Я точно знав, з чого потрібно починати, на чому зосередитися, а які дрібниці можна пропустити, адже вони не впливають на жоден з етапів роботи. 

Спершу ми взялися шити найбільш необхідні і популярні речі серед армійців: плитоноски, ремінно-плечові системи (РПС) і кілька різних підсумків. Робили за зразками НАТО і за порадами військових допрацьовували на місці. Декілька бійців приїхали зі своїми речами і показали, що зручно, а що, навпаки, дискомфортно. І це допомогло зробити вироби справді якісними. 

Читайте також: «Війна навчила Харків боротися за своє». Історія волонтерки, яка евакуювалася до Львова та допомагає рідному місту

Вже зараз наш асортимент амуніції значно розширився. Ми робимо майже все, що українські воїни беруть з собою на бойові завдання. Усе, що допомагає їм почуватися комфортно, наскільки це можливо в полі чи окопі. Усе, крім форми. Я не хотів розпилювати наші можливості на те, чого ми не зможемо забезпечити. 

І врешті я знайшов нішу, де ми можемо використовувати матеріал мембрани, з якого ми робили водонепроникний одяг, – дощовики-пончо. Перші зразки були невдалими: вийшли надто короткі рукави, з них стікала вода і потрапляла на одяг військового. Цей нюанс ми прибрали – і пончо стали максимально ефективним засобом проти дощу. 

Дощовик-почно для бійців ЗСУ від підприємця з Лисичанська
Дощовик-пончо, який компанія Дмитра створює для українських військових.

Робити лише військову амуніцію – це поховати вісім років свого життя

Я намагаюся оживити бренд, який створював з 2014-го року і який російські окупанти мало не знищили за кілька місяців. Моя SMM-менеджерка навіть хотіла допомагати безкоштовно, поки ми не відновимо процес бодай наполовину. Звісно, без заробітної плати я їй не дозволив повертатися до роботи. Нині ми працюємо над тим, щоб повернути клієнтів у соцмережах і поки що продаємо залишки продукції.

Цех у Дніпрі
Цех у Дніпрі.

Організовувати склад і відшивати наперед не хочеться, бо це так зване «надлишкове виробництво». Ніколи не знаєш, вдасться продати все чи доведеться зберігати речі роками.  Хочеться повернутися до формату праці, який був раніше: відшивати продукцію на замовлення і не витрачати зайвий час та матеріал. 

Сумніваюся, що колись повернусь до Лисичанська

Мені немає куди повертатися. Місто розбомблене, цех – розкрадений і, можливо, знищений. Я приїду, аби подивитися, що залишилося від будинку і моєї роботи. Можливо, заберу цінні речі, якщо вони там залишаться до мого приїзду. Але сумніваюся, що потягну втретє будувати життя з нуля. 

Моєму сину дев’ять років. І я не хочу, щоби він бачив наслідки цієї війни щодня, поки йтиме до школи, яку колись зведуть наново. Думаю, що я і моя родина станемо вже постійними мешканцями Дніпра. 

Подружжя Косілкіних із Лисичанська
Дмитро разом із дружиною.

Хоча я вже встиг подумати про те, що робитиму, якщо загарбники дійдуть і до цього міста і заберуть спокій тут. Я таки повернуся в Лисичанськ. Але як військовий Збройних сил України. 

Суспільство

6 традиційних пасок з різних регіонів України: рецепти від Ужгорода до Одеси

Опубліковано

З настанням весни майже кожна українська родина готується до великого християнського свята — Великодня. Серед усіх традиційних страв паска займає особливе місце, бо для вірян це символ воскресіння та нового життя. Цікаво, що в кожному регіоні України рецептура різна. Крім того, відрізняються традиції щодо початку приготування: в одних місцях тісто замішують ще в Чистий четвер, в інших — у Страсну п’ятницю. 

ШоТам підготували для вас шість варіантів традиційних пасок з різних регіонів України.

Закарпатська несолодка паска

Закарпатська паска схожа на коровай і вражає насамперед декором. Жодних кольорових посипок чи глазурі нема — тільки завитки з тіста різних форм: квіти, коси, віночки, хрести, сонце, місяць. Паски слугують не лише їжею, а й оберегом.

На відміну від більшості регіонів України, де паска традиційно є солодкою, закарпатська виступає як білий хліб з високоякісного борошна, яке колись вважалося розкішшю. Це борошно називали «петльованим», і це означало, що воно вищого ґатунку.

Ми знайшли цікавий старовинний обряд приготування закарпатської паски. Ним поділилася з нами жителька Хуста Тетяна Бондаренко. 

«Увечері перед днем випікання просіяти борошно, щоб воно «нагрілось» і стало легшим. Рано-вранці всі жінки в родині повинні зібратися та молитися, поки бабуся з молитвою замішує тісто. Це забезпечує, що хліб буде наповнений хорошою енергією та точно вдасться. Оскільки в закарпатській пасці не використовують родзинки, курагу чи білу глазур, основні інгредієнти залишаються традиційними: якісне борошно, вода, дріжджі, трохи солі та яйця. Паску прикрашають просто, але зі смаком — косичками та хрестиками з тіста. Перед випіканням обов’язково змащують сирим яйцем для красивого золотистого кольору. Традиційно паски печуть у четвер або суботу перед Великоднем. Важливо стежити, щоб піч була рівномірно нагріта, а паски розміщені так, щоб кожна з них рівномірно зарум’янилась», — каже жінка.

Закарпатський етнограф Федір Потошняк описує на своїй сторінці у Facebook традицію подачі випеченої паски: її кладуть на велику тарілку, яка стоїть на особливій великодній скатертині. Нижче паски завжди лежать яйця, ковбаса, шинка, сир, масло, сіль тощо. З часом з’явилася традиція святити паски в кошиках, виплетених у селі Іза, що призвело до зменшення їх розмірів, хоча традиційна закарпатська господиня й досі може вирішити покласти в кошик велику паску, підтримуючи спадщину минулих поколінь.

Тернопільські господині прикрашають паски зайцями на паличках

Традиційно процес випікання пасок у Тернополі розпочинається ще в Чистий четвер. Це роблять для того, щоб встигнути все приготувати до нічної служби на Великдень.

Однією з характерних особливостей тернопільських пасок є їхнє декорування. Зазвичай їх покривають біленькою глазур’ю, яку легко приготувати з яєчних білків і цукру. Для додаткового смаку й естетики до глазурі часто додають трохи лимонної кислоти, що надає легкої кислинки. Красу пасок підкреслюють за допомогою харчових барвників. Після нанесення глазурпосипають кольоровою стружкою, сухофруктами та родзинками. Особливим декором є маленькі солодкі зайці на паличках, які встромляють у верхівку паски.

Молода майстриня з Тернополя Антоніна Лахманюк у своєму блозі поділилася секретами випікання ідеальних пасок, які вона навіть продає. Антоніна вважає, що паска — це більше, ніж просто традиційний великодній хліб. Це символ свята, і до її приготування потрібен особливий підхід. Жінка підкреслює, що настрій пекаря може вплинути на якість випічки, тому якщо ви нервуєтесь або відчуваєте тривогу, паска може не вдатися. Важливо заспокоїтись і налаштуватися на позитив перед тим, як приступати до роботи.

У сім’ї Антоніни рецепти пасок передаються від бабусь і мам. 

«Напередодні замочіть родзинки, цукати та сухі ягоди в коньяку або ромі на ніч. Нагрійте 100 г молока, розчиніть у ньому 6 г сухих дріжджів або 15 г свіжих, додайте 2 ст. л. цукру та 70 г борошна. Накрийте й залиште в теплому місці на 30-40 хвилин. До цієї опари додайте 100 г розтопленого вершкового масла, 2 збиті яйця, 70 г цукру, вимочені цукати, трохи солі та 250-300 г борошна. Тісто має бути м’яким, але не липким. Замісіть, накрийте й залиште в теплому місці на 1-1,5 години. Розділіть тісто та викладіть у форми, дайте ще раз піднятися. Випікайте паски в духовці при 160° протягом 50 хвилин. У результаті ви отримаєте дві пасочки вагою по 400 грамів», — пише господиня.

Подільські бабки

На Поділлі — регіоні, який охоплює частини Вінницької, Хмельницької, Чернівецької, Тернопільської, Івано-Франківської та Львівської областей — великодні традиції мають свої унікальні особливості. Тут великодній хліб називають не паскою, а бабкою. Бабка — це пишна здобна кругла випічка, яку прикрашають візерунками з тіста й у суботу перед Великоднем освячують у церкві, після чого вона стає центральним елементом святкового столу.

Бабку на Поділлі готують з особливою увагою до деталей. Тісто для бабки роблять здобним, часто використовуючи яйця, масло, молоко, цукор і ванілін для аромату. Після замісу тісту дають добре піднятися, а потім формують у круглу форму, декоруючи поверхню візерунками, які можуть включати косички, зірки чи квіти, зроблені з того ж тіста.

Поліська великодня випічка — нічого зайвого

Паски Полісся, які печуть у Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Чернігівській і Сумській областях, відрізняються своєю простотою та традиційністю. Замість використання родзинок чи ванільного цукру господині часто обмежуються звичайним цукром у значній кількості. Цікавою особливістю є додавання відвареної картоплі, яка допомагає пасці залишатися м’якою довший час. Такий інгредієнт не тільки збагачує смак, але й підтримує текстуру випічки.

Традиційні поліські паски прикрашають досить скромно — простими візерунками з тіста та хрестами, що символізують великодні мотиви. Ці прикраси підкреслюють глибину релігійних традицій регіону.

Особливістю Полісся є збереження старовинних традицій замішування тіста. Господині часто використовують великі дерев’яні бочки, які потім накривають вишитим рушником, підперезують червоним поясом — крайкою — і кладуть на них гроші та гілочки верби. Це роблять з надією на добробут і здоров’я. 

Ще одна унікальна традиція полягає в тому, що вже випечений хліб виносять на вулицю перед світанком, щоб він отримав «благословення» сонця. Це роблять ті, хто через стан здоров’я не може дійти до церкви, але хоче, щоб їхні паски були освячені.

Сирні донецькі паски

На Донеччині особливо популярними варіантами є ванільні та сирні паски, кожна з яких має унікальні рецепти та значення.

Традиційно ванільну паску готують на молоці, додаючи родзинки для смаку. Завершальним акордом є покриття глазурʼю, яку роблять із цукрової пудри та білків, та яскравою цукровою посипкою.

Сирна паска в Донецькій області готується з особливим значенням. Для її приготування використовують кисломолочний сир, який перетирають в однорідну масу, додають цедру, цукати, родзинки та значну кількість яєць — десяток або більше. Таку паску зазвичай випікають у формі піраміди, яка символізує Гріб Господній. Цей символізм підкреслює глибину релігійних вірувань і традицій, що зберігаються в регіоні.

Існує повір’я, що якщо крихти падають з освяченої паски на підлогу, то це є поганою ознакою, тому за столом завжди панує особлива увага та повага до цього святкового хліба.

Мистецтво декорування пасок на Одещині

Одеські господині використовують для випікання пасок тільки борошно найдрібнішого помолу та найвищого сорту. Його використання забезпечує відмінну текстуру та смак випічки, що робить паски особливо пишними й ароматними. Особливу увагу приділяють декоруванню: це можуть бути сухоцвіти, фрукти, безе, тістечка макарони, маршмелоу тощо. 

Одеські ресторани не тільки печуть паски, а ще й змагаються, чия красивіша. Цукати, темні родзинки, горіхи, глазур з білого шоколаду, золоті злитки — чим тільки не дивують.

Марія Іванівна родом із села Маразлієвка Одеської області. Господиня готує паски з 25 років. Зараз їй 82, але вона продовжує випікати великодній хліб. Жінка поділилася з нами своїми секретами.

«Головне добре вимішати тісто руками — хвилин 40, не менше, щоб тісто аж пищало. І головне, щоб у хаті було тепло — не має бути протягів, коли тісто підходить. Я накриваю його ковдрою та вмикаю кондиціонер, щоб на кухні було аж жарко», — каже пані Марія. 

Кілька років тому з випіканням пасок жінці почала допомагати її онука Руслана. Вона підійшла до процеcу з особливою креативністю. Паски почали виходити настільки естетично привабливими, що люди почали їх замовляти до свого столу, і бабусі з онукою, звісно ж, додалося роботи. 

«Коли я з бабусею почала випікати паски, то ми стали додавати цукати на кшталт вишні, манго, персика — дуже смачно виходить. Є ще один секрет: коли замішуємо тісто руками, обов’язково молимося, згадуємо душевні сімейні історії. Серце наповнене любов’ю, у всіх обов’язково гарний настрій», — розповідає Руслана Орленко. 

Для випікання за рецептом бабусі Марії знадобиться літр молока, 20 жовтків, 700 г цукру, 2 пачки ванільного цукру, 300 г вершкового масла, 100 г соняшникової олії, 200 г живих дріжджів, 3,5 кг борошна, а також цукати за смаком.

«Цукор з жовтками збиваємо міксером, додаємо молоко кімнатної температури, висипаємо всі дріжджі, додаємо борошно та перемішуємо (має вийти консистенція трохи густіша за сметану). Посипаємо зверху трохи борошном і накриваємо рушником. Лишаємо в теплому місці на годину — тісто має гарно піднятися. Потім починаємо замішувати й додаємо потроху борошно, яке лишилося. Додаємо розтоплене вершкове масло й соняшникову олію. Тісто вимішуємо не менше 40 хвилин. Додаємо цукати, цедру лимона, ванільний цукор. Накриваємо рушником або ковдрою та залишаємо в теплому місці на 1,5 години. Розливаємо тісто по формах, які попередньо треба змастити олією. Форма має бути заповнена менше, ніж наполовину. Чекаємо годину, щоб тісто підійшло до краю формочки. Ставимо в духовку й випікаємо 45-50 хвилин при температурі 170°», — ділиться господиня. 

Паски в різних регіонах України — це більше, ніж просто великодній хліб. Кожен край вносить у свої рецепти частинку місцевої культури, історії та традицій. Це не просто страва, а символ спільноти й спадщини. Від Поділля до Полісся, від Бессарабії до Донеччини кожен рецепт зберігає зв’язок між поколіннями.

Читати далі

Суспільство

«Віримо в малі міста та хочемо для них розвитку». Як подружжя відкрило першу галерею-кав’ярню в Дрогобичі

Опубліковано

Понад 2 роки тому Юлія Дима поїхала в Париж, але не дивитися на Ейфелеву вежу, як це роблять усі туристи, а шукати там Дрогобич. Жінка досліджувала життя й творчість письменника Бруно Шульца з Дрогобича, а також інших митців зі свого рідного міста.

«Я повернулася в Дрогобич і сказала чоловіку, що це не випадковість, що в нашому маленькому місті так багато митців. Їх обожнюють у Парижі, Варшаві, Берліні, а тут взагалі ніхто не знає», — каже Юлія.

Так виникла ідея створити в районному центрі на Львівщині першу мистецьку галерею-кав’ярню, аби популяризувати мистецтво. Яке значення для містян має заклад «юна» на честь коханої Бруно Шульца розповідаємо в ШоТам.

Юлія та Роман Дими

заснували галерею-кав’ярню «юна» в Дрогобичі

Відкрили «26 і кава» в перший рік повномасштабної війни

Юлія та Роман Дими — подружжя, друзі та партнери по бізнесу. Першим їхнім спільним проєктом стала кав’ярня «26 і кава» в Дрогобичі — рідному місті Юлії, куди Юлія повернулася в 2020 році, а Роман переїхав через рік. Цьогоріч у липні закладу виповниться 2 роки. Про «26 і кава» ШоТам уже писали наприкінці 2022-го.

Читайте більше: «Нас називали божевільними». Як відкрити бізнес під час війни і не прогоріти? Історії підприємців, яким вдалося

«Якби не повномасштабна війна, то заклад просто не існував би — ми б не наважилися його створювати. Рома в нас відповідає за цифри та структуру, а я — за ідеї й емоції. Це місце — не просто кав’ярня, а простір, де люди спілкуються, жартують чи сумують. Тому це не просто про каву, а про середовище. Цю кав’ярню творять люди», — стверджує Юлія.

Кавʼярня «26 і кава» в Дрогобичі. Фото надала Юлія Дима

У заклад подружжя запрошує жителів Дрогобича або тих, хто родом з міста, яких знають в Україні аби ті прочитали лекції чи провели свої майстер-класи. У Дрогобичі є багато художників, тому Юлія каже, що список митців, чиї роботи виставлятимуть у закладі, можна ще довго доповнювати. 

«Хочемо змінити спосіб життя містян»

«Наша мета — знайомити дрогобичан одних з одними для обміну досвідом. Ми спробували посадити “дерево” і бачимо, як це середовище навколо кав’ярень розростається», ділиться жінка. 

Засновниця закладу каже, що в Дрогобичі багато молоді, адже тут є різні навчальні заклади. Тому кав’ярня є своєрідним молодіжним простором зі смачною кавою, яких у великих містах дуже багато, а от у маленьких — обмаль. Але загалом заклад відвідують люди різного віку.

На першу річницю закладу «26 і кава» містяни приносили йому подарунки, аби облаштувати інтер’єр, та залишали спогади про те, чим ця кав’ярня є для них. 

Роман Дима каже, що тут заварюють лише натуральну каву без сиропів, вершків чи кориці, а ще використовують альтернативні методи заварювання. У кавʼярні пригощають кавою та десертами, а головне — дають можливість долучатися до заходів, які тут відбуваються. 

«Нашим закладом ми хочемо змінити стиль життя людей у маленькому місті, а ще постійно покращуємо його. Наша мета — не просто відбити ті кошти, які ми вклали в бізнес, а робити класну штуку в маленькому місті», — розповідає Роман. 

Юлія каже, що за час існування закладу вдалося залучити дві грантові підтримки на обладнання для кав’ярні та навчання для персоналу. 

Їхала в Париж шукати Дрогобич

Заклад «26 і кава» є невеличким — усього 35 метрів квадратних. Юлія та Роман вкладали в нього багато власного часу та ресурсів і не планували більше відкривати нових кавʼярень. Проте кожну подію в «26 і кава» Юлія починала словами: «Ми знаємо, що поки маленькі, але колись обов’язково розширимось».

Взагалі переїхати до рідного міста у 2021 році Юлію мотивував відомий письменник і художник з Дрогобича Бруно Шульц. «Хтось їде на відпочинок у гори, а я вирішила відпочити в маленькому місті, тому приїхала сюди читати Шульца», — розповідає Юлія. 

Вона досліджувала життя й творчість Шульца, тому поїхала в Париж, аби пройти його слідами в місті, яке митець відвідував. «Я їхала в Париж не дивитися на Ейфелеву вежу, а шукати там Дрогобич», — жартує підприємиця.

Основним путівником для жінки стали листи Шульца, в яких він багато писав про людей, які теж є митцями з Дрогобича й творили в Парижі. Більша частина з них належали до Паризької школи художників. Юлія тоді придбала найціннішу книгу у своїй бібліотеці, присвячену Паризькій школі, де була інформація про митців з Дрогобича. Жінка ходила по кав’ярнях, які вони відвідували і, можливо, за кавою спілкувалися про її рідне місто. 

Відвідувачі галереї «юна» під час однієї з виставок. Фото надала Юлія Дима

Далі Юлія поїхала на виставку митців Паризької школи в Єврейський музей у Берліні. Серед імен прочитала про митця Леопольда Готтліба, який народився в Дрогобичі.

«Я тоді стояла біля його автопортрета й розуміла, що його історію в Дрогобичі, мабуть, мало хто знає. Я повернулася й сказала Ромі, що це не випадковість, що в нашому маленькому місті так багато митців. Їх обожнюють у Парижі, Варшаві, Берліні, а тут мало хто знає їх », — ділиться Юлія. Так виникла ідея відкрити галерею «юна».

Галерея-кавʼярня в Дрогобичі на честь коханої відомого митця

Юлія каже, що назву «юна» для галереї обрали невипадково. Вони з чоловіком юні за віком, ніколи не мали досвіду у створенні галерей, а також кохану Бруно Шульца звали Юзефіна Шелінська, яку він називав Юною. 

Заклад доповнює невелика кав’ярня, тому, як кажуть Юлія та Роман, це галерея-кав’ярня сучасного мистецтва в малому місті. «юна» більша за «26 і кава», тому може вмістити більше відвідувачів. І хоч приміщення має мінімалістичний дизайн, люди щодня сюди приходять для фотосесій.

Роман каже, що в меню кав’ярні є смачні перекуси, гранола — все, що можна приготувати швидко. А ще «юна» популяризує українське вино, зокрема, з Тернополя, бо кохана Шульца родом звідти. 

«Ми конкуруємо не з місцевими закладами, а зі звичним способом життя містян. Хочемо переконати, що вийти в галерею та роздивлятися твори мистецтва з келихом вина це дуже витончено. Ми відкрили кав’ярню при галереї, бо хотіли пити смачну каву, а додали винну карту до меню, бо хотіли пити смачне вино все просто», — ділиться Роман Дима.

«Віримо в малі міста та хочемо для них розвитку»

Юлія каже, що їхньою метою було створити основний подієвий майданчик міста.  В «юні» проходять виставки українських митців і лекції експертів з різних сфер. «Для мене заклад “26 і кава” є таким собі хіпстером, а “юна” як простір більш витончена та ніжна».

Коли подружжя відкривало «юну», то влаштувало публічну дискусію про те, як працювати і розвивати культуру в малих містах й дослідити, чому звідти виїжджає молодь. Юлія стверджує, що вони з чоловіком мріють, аби ситуація змінилася: «Ми дуже віримо в малі міста й хочемо їх розвивати. А ще хочемо і вболіваємо, щоб мистецьких середовищ міста ставало більше».

Співачка Софія Лешишак, яка родом з Дрогобича, виступає в галереї «юна». Фото: Алла Борис 

Подружжя Димів дуже радіє, коли їм пишуть сучасні художники та запитують, чи можуть презентувати в них свої картини. А ще завдяки закладу містяни дізнаються все більше раніше невідомих для себе імен.

«Нам часто кажуть відвідувачі, що завдяки “юні” знову записали собі в блокнотик прізвище якогось митця, про якого хочуть дізнатися більше. Я дуже хочу, аби наша галерея продовжувала розвивати смак у містян і до українського сучасного мистецтва, і до українського вина», — підсумовує Юлія Дима.

Читати далі

Суспільство

Стала відома дата та місце проведення фестивалю “Вуличної їжі”

Опубліковано

Вперше за понад два роки фестиваль «Вулична їжа» проведуть на «Артзаводі Платформа» 1 та 2 червня. Організатори анонсують найбільший фудмаркет в Україні із 40 резидентами.

Про це стало відомо із анонсу організаторів в Іnstagram.

Серед форматів – котлета по-київськи, ребра на грилі й бургери із фермерським мʼясом. Окрім того, чебуреки та янтики, морозиво зі смаком гарбуза та карамелі, буряка та бринзи, полтавські галушки із соусами та пончики й пироги.

Читайте також: В Україні оголосили відбір проєктів для реставрації культурних пам’яток: що треба знати

Також проведуть благодійні аукціони та маркети крафтових товарів від локальних виробників й товарів для домашніх улюбленців. Серед іншого –обіцяють виступи музичних гуртів, кінотеатр та лекторій, дитячий майданчик, зони відпочинку й спортивні розваги.

Квитки уже можна придбати за посиланням. Для військових, дітей до 12 років, вагітних і людей пенсійного віку – вхід безкоштовний. Вони зможуть отримати квитки на касі в день заходу, за умови надання посвідчення чи свідоцтва про народження.

Нагадаємо, на Київщині висадили екзотичні дерева.

Фото: Рубрика

Читати далі