

Суспільство
За вісім років війни – дві евакуації. Історія маркетологині, яка після Донецька та Харкова переїхала на Черкащину
Деяким українцям уже не вперше доводиться змінювати місце проживання через війну. Юлія Халілова – одна з них. Вона переїжджала двічі: у 2014 році з Донецька та в березні 2022-го з Харкова. Нині дівчина зі своєю сім’єю знайшла прихисток на Черкащині – у цілковито незнайомому для себе регіоні. Юлія розповіла ШоТам про те, як змінилося її життя на новому місці, чим відрізнялися досвіди евакуації та що несподіваного для себе відкрила в українській мові.
Після Донецька кожне місто здавалося недосконалим
Навесні 2014 року я працювала в одній з івент-агенцій Донецька. Тоді в місті відбувалися страшні речі: референдум, сутички на головній площі неподалік від моєї роботи, окупація. Пам’ятаю, наприкінці травня почалася перестрілка, і ми бігли з офісу, бо було дуже страшно, а виїхати неможливо. Зателефонувала мамі, коли побачила обстріляний трамвай і вбитих людей. Я дісталася Південного вокзалу, з нього ще ходили автобуси, і поїхала до Українська – маленького містечка в Донецькій області, де я народилася та де жила моя мама аж до квітня цього року.
В Українську я прожила цілий рік без роботи. За цей час пробувала переїхати до Дніпра, але він мені не сподобався – після Донецька кожне місто здавалося недосконалим. Донецьк був інноваційним і крутим, після нього важко було знайти таке ж місце для продовження життя й будування кар’єри.

У мене була подруга, яка переїхала до Харкова. У 2015 році вона покликала мене в гості, і я прийняла запрошення. Харків мені дуже сподобався, хоч я і всім говорила, що він дуже відстає від Донецька кількарічної давності. Зрештою я туди переїхала, а невдовзі те ж саме зробив і мій брат. Там я почала зростати професійно. Працювала артдиректоркою у відомій мережі закладів «Париж» майже чотири роки. Потім вирішила піти в ІТ. За останні два роки я остаточно осіла в Харкові, у мене з’явилася власна сім’я. Місто розвинулося: у ньому мільйон можливостей для самореалізації та комфортного життя, а ще гарні парки й архітектура, хороші люди.
Думала, що вдруге таке точно не станеться
В ІТ-компанії Intellias, де я працюю маркетинг-спеціалісткою, говорили про те, що може бути повномасштабний наступ на Україну, розповідали про план дій у такому разі. Усі навколо говорили про це, але я думала, що вдруге такого точно не може бути. Тому й ми з чоловіком навіть не розглядали варіанти для переїзду. Ми розмовляли про те, що, можливо, і доведеться евакуюватися, але вирішили, що будемо розв’язувати проблеми по мірі їх виникнення. Так у нас і вийшло.
24 лютого ми все проспали, хоча й живемо на Салтівці, тож мали б чути вибухи. Мій знайомий журналіст вранці зателефонував і розбудив словами: «Юлю, прокидайся, почалася війна». Перший тиждень ми з просиділи вдома, у не найбезпечнішому районі міста. Коли над нами щось пролітало, то трусилася вся 12-поверхівка, в якій ми живемо на третьому поверсі. Ми спали в коридорі за правилом двох стін і працювали, сидячи на підлозі. Сконцентруватися було неможливо: постійно перебуваєш у страху, вимикають світло, зникає інтернет.

Перед нашим будинком є джерельце, де ми набирали воду, а над ним – невеликий дах. Якось, коли ми були на вулиці, над нами щось дуже низько пролетіло. Цей страх неможливо передати. Люди зійшлися під дах над джерелом, наче він може захистити, якщо щось впаде згори. Я згадала, як у 2014-му, коли жила в Українську, пошкодили водопостачання, і ми їздили по криницях і набирали воду. У Мар’їнці, що неподалік, відбувалися активні бойові дії, і також літали снаряди. Однак ми до них якось звикли. А в Харкові вдруге вже не звикалося. 4 березня, порадившись із сім’єю, вирішили, що час їхати.

Переїхали в Черкаську область за друзями
На Черкащину ми потрапили досить випадково. Сталося це ось як. У моєї подруги є сестра, з якою вони ніколи не спілкувалися й були віддалено знайомі. Ця сестра знайшла мою подругу у Фейсбуці й запропонувала переїхати до Городища – невеликого містечка в Черкаській області, там було тихо. Друзі поїхали, а потім запропонувала це зробити й нам, знайшовши житло. Це був плюс – ми знали, куди їдемо.
Спочатку ми поїхали з чоловіком, його мамою та двома котами, а брат вирушив за нашою мамою в Донецьку область. Виїжджати було дуже страшно. Постійно щось літало, вибухало, бензину не було. На виїзді ми бачили розтрощені будинки. Через два дні прибули до Городища. А ще через місяць сюди приїхали брат з мамою та ще кілька наших родичів.
Вперше в житті завели собі городик
Городище – маленьке місто, я тут вперше і в захваті від нього. Життя змінилося: я стала більше читати, дивитися навчальні відеокурси, бігати, хоча й ніколи цього не робила. Звісно, контраст із Харковом великий, зокрема, немає звичних місць для відпочинку. Однак розумію, що я б не ходила, наприклад, у кіно в будь-якому разі, куди б не переїхала. У Городищі в мене вже з’явилися улюблені локації: стадіон і ставок з дамбою. Там люди зробили собі зручні місця для риболовлі, поставили стільці. А мені туди подобається приходити, щоб почитати книжку.

Ми завели собі городик – у мене прокинулася шалена цікавість щось посадити. Господар будинку, який ми орендуємо, дозволив. Він посадив картоплю, огірки та інші овочі, а мені хочеться виростити свою руколу, салат, шпинат, редиску та квіти. До цього такого досвіду в мене не було. Хіба що в самому дитинстві, коли їздили на город до бабусі, але тоді я це ненавиділа, а тепер цікаво.
Люди тут дуже класні, допомагають нам. Оскільки ми були впевнені, що їдемо з Харкова на два тижні, то взяли із собою тільки речі найпершої потреби. Однак усе, що нам було необхідно, нам дали місцеві мешканці: посуд, надувні матраци тощо. Не можу сказати, що сильно розширюю коло знайомств, але вже завела собі подружок у місцевому магазині. Ще ми познайомилися з родичами моєї подруги, завдяки якій ми тут опинилися, спілкуємося з ними. Дуже здружилися із сусідом, який теж винаймає частину будинку, в якому ми живемо.

Моя нова реальність – жити моментом
Чого мені бракує – так це своїх улюблених речей, як би це не звучало. Люди звикають до свого комфорту, який будуть навколо себе, і це нормально. Коли у тебе є лише кілька футболок і шортів, в якийсь момент хочеться одягнути свою сукню, попити з улюбленої чашки, приготувати щось на своїй пательні. У Харкові ми жили у своїй квартирі, в якій тільки закінчили ремонт – лишалося поставити лише шафу. Там залишилися всі наші речі. На щастя, квартира ціла, сподіваюся, так буде і надалі.
Читайте також: «Ми вміємо шити, а отже, можемо допомогти ЗСУ». Як підприємець із Лисичанська евакуював бізнес до Дніпра
Часто я думаю, що колись ми зможемо повернутися до минулого життя, однак водночас розумію, що ще трохи – і я прийму те, що моя нова реальність означає жити моментом. Найбільше в цих умовах мені подобається те, що з’явився час на якісь прості речі. Наприклад, я тут постійно з родиною. Спочатку це мені здавалося важким, а от нещодавно я згадала, що на Новий рік загадала саме це – проводити час із сім’єю.
Тепер уся країна знає, що таке війна
Я двічі переїжджала через війну, однак все ж таки це були різні ситуації. Коли почалася війна на Донеччині, то не було загрози з повітря й таких обстрілів, як зараз. Відповідно, і страх був менший. Скажу чесно: тоді ми звикли до війни й хотілося просто почати нове життя в новому місті. Я приїхала до Харкова – міста, яке не знало, що таке війна. Тепер це розуміє вся країна.
Хоча в Городищі спокійно, нині війна відчувається всюди. Зокрема, тут кипить волонтерська діяльність. Наші нові знайомі постійно щось готують для тероборони, передають їм яблука та консервацію, плетуть маскувальні сітки. І ти стаєш частиною цього руху, бо хочеться долучитися до нього, вписатися в це життя.

У різних регіонах – різні назви для ягід і страв
Після того як я все життя провела на Сході України та спілкувалася російською, останні місяці живу в українськомовному регіоні. Однак мені зовсім не складно розмовляти українською – мову я вчила ще в школі на Донеччині, читала твори української літератури, навіть в олімпіадах брала участь. Щоправда, трапляється, що іноді можу вставити в розмову суржикові слова. Помічаю, що не завжди можу підібрати потрібне слово.Цікавим для для мене стало розібратися з назвами ягід. Наприклад, у нас на Донеччині смородина – це смородина, а на Черкащині є смородина (чорна) та споришки (червона) тощо. Я не всі слова розумію, тому це трішки важко.
Ще цікаво, що деякі страви у нас називалися по-одному, а тут – геть інакше. Я навіть проводила розслідування. Наприклад, є салат з плавленого сирку, яйця та часнику. У Донецькій області він називається «Дем’ян Бідний», у Харкові – «Огоньок». А тут ми почали спілкуватися зі знайомими, які просто говорили на нього «Сирний салат». Я пішла в магазин і спитала в однієї жіночки, як у них називається ця страва. Вона сказала, що «Єврейський салат». І мені дуже цікаво занурюватися в подібні речі.
У спілкуванні по-модному вставляю українські слова
Нині я послуговуюся трьома мовами, бо на роботі ще й англійською спілкуюся з колегами з-за кордону. Соціальні мережі повністю перевела на українську, бо мені так хочеться, для мене це комфортніше. На роботі та з друзями, які перейшли на українську, розмовляю українською. У мене класна команда, половина з якої – зі Львова й Івано-Франківська.
Якщо я не знаю певних слів або мені щось важко перекласти, вони мені дуже допомагають. Восени я купила свою першу книжку українською – «Дюна». Це мене так захопило, що я прочитала ще три. Тепер у мене всі нові книжки тільки українською. Читання дуже допомагає перейти на мову, я часто зустрічаю такі цікаві слова, про існування яких і не знала.

У Городищі теж намагаюся з усіма спілкуватися українською. Сім’я у мене російськомовна, тож ми спілкуємося так, як і раніше. Але знаєте, як айтішники люблять вставляти англіцизми у своє мовлення, так і я тепер по-модному, розмовляючи з рідними, вставляю українські слова – мені це дуже подобається.
Суспільство

2 квітня — Міжнародний день поширення інформації про аутизм. Це учителька, методологиня БФ «СпівДія заради Дітей» Ксенія Костюченко та її син Юрчик. Вони підготували для ШоТам відповіді на найпоширеніші міфи про розлади аутистичного спектра (РАС), з якими зіштовхуються постійно. Усі фрази, які ви побачите тут, Ксенія часто чула від інших людей. Тепер вона розповідає, що з ними не так.
1. «Ви ж його лікуєте? Треба лікувати, обовʼязково!»
Міф: Аутизм — це хвороба, яку можна вилікувати.
Насправді РАС — це нейровідмінність, а не хвороба. Це вроджена особливість розвитку мозку, яка залишається з людиною на все життя.

Ксенія
У нас немає показів для прийому жодних препаратів. Єдине, що «показано» — це створення умов для гармонійного розвитку та соціалізації, тобто інклюзія.

Юрчик
Я відвідую спеціалістів, з якими вчуся краще розмовляти та спілкуватися, спокійніше реагувати на звуки, контролювати свої рухи та бажання. Якщо чогось не вмію, то я або вже в процесі навчання, або воно в мене на черзі.
2. «У Юрчика талант до музики — напевно, через те, що в нього РАС»
Міф: Усі люди з аутизмом — генії або мають унікальні здібності.
Цей міф популярний завдяки фільмам і серіалам. Насправді лише частина людей з аутизмом має так звані «острівці геніальності», але більшість перебувають на різних рівнях інтелектуальних здібностей, як і нейротипові люди.

Юрчик
У музичній школі кажуть, що я дійсно дуже здібний. Але в нас уся сімʼя музикальна — всі грають на музичних інструментах і співають, — тому батьки вчасно це помітили та намагаються розвивати. Я граю на флейті, співаю дискантом (високим хлопчачим голосом — ред.) і можу підібрати будь-яку мелодію на фортепіано. Але значно більше люблю грати в планшет.
3. «Ви що, робили йому щеплення?»
Міф: Вакцинація спричиняє аутизм.
Цей міф спростували численні наукові дослідження. Первинну статтю, що пов’язувала аутизм з вакцинами, визнали фальсифікацією, а її автора позбавили ліцензії.

Ксенія
У нас зроблені всі щеплення за календарем, адже син не має жодних протипоказань.
4. «О, в нашому класі був хлопчик з РАС — я знаю, що це таке!»
Міф: Усі люди з РАС однакові.
Аутизм — це спектр, а не однакова характеристика для всіх. Деякі люди в спектрі можуть бути надзвичайно комунікабельними, інші — навпаки потребують більше простору. Хтось має виражену сенсорну (доторкову) чутливість, а хтось ні. Дехто може вражати феноменальною пам’яттю або глибокими знаннями в певній галузі, а інші потребують значної підтримки в повсякденному житті.

Юрчик
Я маю гіперчутливість до емоцій, зчитую навіть найнепомітніші. Якщо хтось свариться, мені стає дуже страшно й незатишно.

Ксенія
А один мій учень з РАС міг звернути увагу на чужі емоції, тільки якщо йому про них чітко сказати.
5. «Ти — героїня, якщо виховуєш дитину з аутизмом»
Міф: Щоб виховувати дитину з РАС, потрібні героїчні зусилля.
Це один з тих міфів, який звучить ніби з повагою, але насправді може бути дуже шкідливим. Батьки дітей з РАС часто живуть звичайним життям: піклуються про дітей, підтримують, водять на гуртки, сперечаються про виконання домашніх завдань, купують улюблені іграшки. Так, у їхньому житті можуть бути виклики, але, зрештою, виховання дітей — непроста справа для всіх батьків.

Ксенія
Коли суспільство автоматично записує всіх батьків дітей з РАС у «герої», це створює хибне уявлення, що такі діти — обов’язково «тягар», що з ними завжди складно. Хоча реальність різна: комусь складно, а комусь абсолютно нормально. Для нашої сімʼї, наприклад, виховання дитини з РАС — це просто наше життя, ми не вважаємо його подвигом.
Так, бувають дуже тяжкі випадки, але не лише в сімʼях, де є дитина з РАС. Тому важливо не узагальнювати.
6. «Ми не можемо ризикувати навчальними досягненнями 30 дітей в класі»
Міф: Присутність дітей з аутизмом у класі може негативно впливати на навчання нейротипових учнів.
На жаль, ця думка популярна в школах. І це не дивно, бо є упередження, що дитина з РАС обовʼязково заважатиме, і з нею неможливо буде впоратись, якщо ти не супергерой. Це хибна та шкідлива думка, яка позбавляє учнів можливості підготуватись до реального життя у світі, де різні люди взаємодіють між собою.

Ксенія
На щастя, численні дослідження спростовують цей стереотип і показують переваги інклюзивної освіти для всіх учнів. Це, зокрема, формування толерантності та поваги до різноманітності.
Це розвиває соціальні навички: співпрацю, емпатію та взаємодопомогу. І головне, в інклюзивних класах безперечно було зафіксоване покращення академічних результатів — учні мають вищий рівень успішності, бо там використовують різноманітні педагогічні методики та більше індивідуалізованого підходу.
Я постійно працювала в інклюзивних класах, бо бачу переваги й для себе — я розширюю свої педагогічні компетенції, які приносять користь усім учням.
Суспільство

«Укрзалізниця» додала на платформі Видубичі-Трипільські в Києві зупинки для двох потягів далекого сполучення. З 10 квітня ці потяги зупинятимуться на платформі в обох напрямках.
Про це повідомили в компанії.
На зупинці зупинятимуться такі потяги:
- №79/80 «Січеслав» Дніпро – Львів;
- №793/794 Черкаси – Київ.
Читайте також: Що робити, якщо з додатку «Укрзалізниці» після кібератаки зникли квитки
Платформа Видубичі-Трипільські розташована поруч із Південним мостом та транспортною розв’язкою, що робить її зручною для пересадки. Вона входить до транспортного вузла «Видубичі», який об’єднує:
- станцію метро «Видубичі»;
- приміську платформу «Видубичі» та кільцеву електричку;
- автостанцію «Видубичі».
Як зазначили в УЗ, ця зупинка дозволить мешканцям лівобережних районів Києва швидше та зручніше добиратися до Черкащини, Кіровоградщини та Придніпров’я.
Нагадаємо, що «Укрзалізниця» впровадила безплатні пропозиції для пасажирів.
Фото обкладинки: RailGallery
Суспільство

Активісти руху «Жовта стрічка» до початку другого місяця весни розповсюдили у Сімферополі, Севастополі, Бахчисараї, Ялті та Армянську символи спротиву.
Про це повідомили у «Жовтій стрічці».
«Квітень вступає у свої права, а рух спротиву продовжує невтомно доводити, що Крим — це Україна. Бо спротив триває. Бо українці борються. Бо кожного дня на Кримському півострові тривають акції спротиву, і сьогоднішній день не виключення. Бо КРИМ — ЦЕ УКРАЇНА!» — написали у русі.
Читайте також: Ukraїner та PR Army створили фільм про депортацію кримських татар (ВІДЕО)




Нагадаємо, що рух активісти «Жовтої стрічки» до 24 лютого провели акцію в окупованих містах (ФОТО).
Раніше ми писали, що у Криму на вершині Пахкал-Кая встановили українські прапори (ФОТО).
Фото: телеграм-канал «Жовтої стрічки»