Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

За вісім років війни – дві евакуації. Історія маркетологині, яка після Донецька та Харкова переїхала на Черкащину

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Деяким українцям уже не вперше доводиться змінювати місце проживання через війну. Юлія Халілова – одна з них. Вона переїжджала двічі: у 2014 році з Донецька та в березні 2022-го з Харкова. Нині дівчина зі своєю сім’єю знайшла прихисток на Черкащині – у цілковито незнайомому для себе регіоні. Юлія розповіла ШоТам про те, як змінилося її життя на новому місці, чим відрізнялися досвіди евакуації та що несподіваного для себе відкрила в українській мові.

Після Донецька кожне місто здавалося недосконалим

Навесні 2014 року я працювала в одній з івент-агенцій Донецька. Тоді в місті відбувалися страшні речі: референдум, сутички на головній площі неподалік від моєї роботи, окупація. Пам’ятаю, наприкінці травня почалася перестрілка, і ми бігли з офісу, бо було дуже страшно, а виїхати неможливо. Зателефонувала мамі, коли побачила обстріляний трамвай і вбитих людей. Я дісталася Південного вокзалу, з нього ще ходили автобуси, і поїхала до Українська – маленького містечка в Донецькій області, де я народилася та де жила моя мама аж до квітня цього року. 

В Українську я прожила цілий рік без роботи. За цей час пробувала переїхати до Дніпра, але він мені не сподобався – після Донецька кожне місто здавалося недосконалим. Донецьк був інноваційним і крутим, після нього важко було знайти таке ж місце для продовження життя й будування кар’єри.

Юлія до війни

У мене була подруга, яка переїхала до Харкова. У 2015 році вона покликала мене в гості, і я прийняла запрошення. Харків мені дуже сподобався, хоч я і всім говорила, що він дуже відстає від Донецька кількарічної давності. Зрештою я туди переїхала, а невдовзі те ж саме зробив і мій брат. Там я почала зростати професійно. Працювала артдиректоркою у відомій мережі закладів «Париж» майже чотири роки. Потім вирішила піти в ІТ. За останні два роки я остаточно осіла в Харкові, у мене з’явилася власна сім’я. Місто розвинулося: у ньому мільйон можливостей для самореалізації та комфортного життя, а ще гарні парки й архітектура, хороші люди. 

Думала, що вдруге таке точно не станеться

В ІТ-компанії Intellias, де я працюю маркетинг-спеціалісткою, говорили про те, що може бути повномасштабний наступ на Україну, розповідали про план дій у такому разі. Усі навколо говорили про це, але я думала, що вдруге такого точно не може бути. Тому й ми з чоловіком навіть не розглядали варіанти для переїзду. Ми розмовляли про те, що, можливо, і доведеться евакуюватися, але вирішили, що будемо розв’язувати проблеми по мірі їх виникнення. Так у нас і вийшло.

24 лютого ми все проспали, хоча й живемо на Салтівці, тож мали б чути вибухи. Мій знайомий журналіст вранці зателефонував і розбудив словами: «Юлю, прокидайся, почалася війна». Перший тиждень ми з просиділи вдома, у не найбезпечнішому районі міста. Коли над нами щось пролітало, то трусилася вся 12-поверхівка, в якій ми живемо на третьому поверсі. Ми спали в коридорі за правилом двох стін і працювали, сидячи на підлозі. Сконцентруватися було неможливо: постійно перебуваєш у страху, вимикають світло, зникає інтернет. 

Війна в Харкові: переповнене метро в перші дні вторгнення
Харківське метро в перші тижні війни.

Перед нашим будинком є джерельце, де ми набирали воду, а над ним – невеликий дах. Якось, коли ми були на вулиці, над нами щось дуже низько пролетіло. Цей страх неможливо передати. Люди зійшлися під дах над джерелом, наче він може захистити, якщо щось впаде згори. Я згадала, як у 2014-му, коли жила в Українську, пошкодили водопостачання, і ми їздили по криницях і набирали воду. У Мар’їнці, що неподалік, відбувалися активні бойові дії, і також літали снаряди. Однак ми до них якось звикли. А в Харкові вдруге вже не звикалося. 4 березня, порадившись із сім’єю, вирішили, що час їхати.

Війна в Харкові: затори автівок на виїзд з міста
Черга з автівок, які покидали Харків у перші дні війни.

Переїхали в Черкаську область за друзями

На Черкащину ми потрапили досить випадково. Сталося це ось як. У моєї подруги є сестра, з якою вони ніколи не спілкувалися й були віддалено знайомі. Ця сестра знайшла мою подругу у Фейсбуці й запропонувала переїхати до Городища – невеликого містечка в Черкаській області, там було тихо. Друзі поїхали, а потім запропонувала це зробити й нам, знайшовши житло. Це був плюс – ми знали, куди їдемо. 

Спочатку ми поїхали з чоловіком, його мамою та двома котами, а брат вирушив за нашою мамою в Донецьку область. Виїжджати було дуже страшно. Постійно щось літало, вибухало, бензину не було. На виїзді ми бачили розтрощені будинки. Через два дні прибули до Городища. А ще через місяць сюди приїхали брат з мамою та ще кілька наших родичів.

Вперше в житті завели собі городик

Городище – маленьке місто, я тут вперше і в захваті від нього. Життя змінилося: я стала більше читати, дивитися навчальні відеокурси, бігати, хоча й ніколи цього не робила. Звісно, контраст із Харковом великий, зокрема, немає звичних місць для відпочинку. Однак розумію, що я б не ходила, наприклад, у кіно в будь-якому разі, куди б не переїхала. У Городищі в мене вже з’явилися улюблені локації: стадіон і ставок з дамбою. Там люди зробили собі зручні місця для риболовлі, поставили стільці. А мені туди подобається приходити, щоб почитати книжку.

Юлія на стадіоні на Черкащині, куди переїхала через війну

Ми завели собі городик – у мене прокинулася шалена цікавість щось посадити. Господар будинку, який ми орендуємо, дозволив. Він посадив картоплю, огірки та інші овочі, а мені хочеться виростити свою руколу, салат, шпинат, редиску та квіти. До цього такого досвіду в мене не було. Хіба що в самому дитинстві, коли їздили на город до бабусі, але тоді я це ненавиділа, а тепер цікаво.

Люди тут дуже класні, допомагають нам. Оскільки ми були впевнені, що їдемо з Харкова на два тижні, то взяли із собою тільки речі найпершої потреби. Однак усе, що нам було необхідно, нам дали місцеві мешканці: посуд, надувні матраци тощо. Не можу сказати, що сильно розширюю коло знайомств, але вже завела собі подружок у місцевому магазині. Ще ми познайомилися з родичами моєї подруги, завдяки якій ми тут опинилися, спілкуємося з ними. Дуже здружилися із сусідом, який теж винаймає частину будинку, в якому ми живемо.

Перший власний врожай

Моя нова реальність – жити моментом

Чого мені бракує – так це своїх улюблених речей, як би це не звучало. Люди звикають до свого комфорту, який будуть навколо себе, і це нормально. Коли у тебе є лише кілька футболок і шортів, в якийсь момент хочеться одягнути свою сукню, попити з улюбленої чашки, приготувати щось на своїй пательні. У Харкові ми жили у своїй квартирі, в якій тільки закінчили ремонт – лишалося поставити лише шафу. Там залишилися всі наші речі. На щастя, квартира ціла, сподіваюся, так буде і надалі. 

Читайте також: «Ми вміємо шити, а отже, можемо допомогти ЗСУ». Як підприємець із Лисичанська евакуював бізнес до Дніпра

Часто я думаю, що колись ми зможемо повернутися до минулого життя, однак водночас розумію, що ще трохи – і я прийму те, що моя нова реальність означає жити моментом. Найбільше в цих умовах мені подобається те, що з’явився час на якісь прості речі. Наприклад, я тут постійно з родиною. Спочатку це мені здавалося важким, а от нещодавно я згадала, що на Новий рік загадала саме це – проводити час із сім’єю. 

Тепер уся країна знає, що таке війна

Я двічі переїжджала через війну, однак все ж таки це були різні ситуації. Коли почалася війна на Донеччині, то не було загрози з повітря й таких обстрілів, як зараз. Відповідно, і страх був менший. Скажу чесно: тоді ми звикли до війни й хотілося просто почати нове життя в новому місті. Я приїхала до Харкова – міста, яке не знало, що таке війна. Тепер це розуміє вся країна.

Хоча в Городищі спокійно, нині війна відчувається всюди. Зокрема, тут кипить волонтерська діяльність. Наші нові знайомі постійно щось готують для тероборони, передають їм яблука та консервацію, плетуть маскувальні сітки. І ти стаєш частиною цього руху, бо хочеться долучитися до нього, вписатися в це життя.

Юлія в селі на Черкащині, куди змусила переїхати війна

У різних регіонах – різні назви для ягід і страв

Після того як я все життя провела на Сході України та спілкувалася російською, останні місяці живу в українськомовному регіоні. Однак мені зовсім не складно розмовляти українською – мову я вчила ще в школі на Донеччині, читала твори української літератури, навіть в олімпіадах брала участь. Щоправда, трапляється, що іноді можу вставити в розмову суржикові слова. Помічаю, що не завжди можу підібрати потрібне слово.Цікавим для для мене стало розібратися з назвами ягід. Наприклад, у нас на Донеччині смородина – це смородина, а на Черкащині є смородина (чорна) та споришки (червона) тощо. Я не всі слова розумію, тому це трішки важко.

Ще цікаво, що деякі страви у нас називалися по-одному, а тут – геть інакше. Я навіть проводила розслідування. Наприклад, є салат з плавленого сирку, яйця та часнику. У Донецькій області він називається «Дем’ян Бідний», у Харкові – «Огоньок». А тут ми почали спілкуватися зі знайомими, які просто говорили на нього «Сирний салат». Я пішла в магазин і спитала в однієї жіночки, як у них називається ця страва. Вона сказала, що «Єврейський салат». І мені дуже цікаво занурюватися в подібні речі.

У спілкуванні по-модному вставляю українські слова

Нині я послуговуюся трьома мовами, бо на роботі ще й англійською спілкуюся з колегами з-за кордону. Соціальні мережі повністю перевела на українську, бо мені так хочеться, для мене це комфортніше. На роботі та з друзями, які перейшли на українську, розмовляю українською. У мене класна команда, половина з якої – зі Львова й Івано-Франківська.

Якщо я не знаю певних слів або мені щось важко перекласти, вони мені дуже допомагають. Восени я купила свою першу книжку українською – «Дюна». Це мене так захопило, що я прочитала ще три. Тепер у мене всі нові книжки тільки українською. Читання дуже допомагає перейти на мову, я часто зустрічаю такі цікаві слова, про існування яких і не знала.

Юлія Халілова

У Городищі теж намагаюся з усіма спілкуватися українською. Сім’я у мене російськомовна, тож ми спілкуємося так, як і раніше. Але знаєте, як айтішники люблять вставляти англіцизми у своє мовлення, так і я тепер по-модному, розмовляючи з рідними, вставляю українські слова – мені це дуже подобається.

Коментарі

Суспільство

В Ірпені врятували червонокнижних кажанів під час утеплення багатоповерхівки (ФОТО)

Опубліковано

У багатоповерхівці на вулиці Полтавській, 61 в Ірпені виявили цілу колонію кажанів під час капітального ремонту фасаду. Роботи довелося зупинити, адже вони загрожували життю рукокрилих.

Про це повідомила депутатка Ірпінської міської ради Євгенія Антонюк.

Як відбувалася рятувальна операція

Мешканці будинку, побачивши знахідкою, звернулися до депутатки по допомогу. Антонюк розповіла, що спочатку сумнівалася в можливості порятунку, але командна робота принесла успіх.

На місце оперативно прибули фахівці Українського центру реабілітації рукокрилих. Завдяки підтримці підрядної організації, яка надала будівельну люльку, вдалося обстежити фасад і безпечно вилучити 44 кажанів. Тварин оглянули й перевезли до спеціального місця, де вони перебуватимуть до весни.

Читати також: У Києві відреставрують «Будинок з комахами», збудований у 1893 році (ФОТО)

Чому це важливо

Євгенія Антонюк нагадала, що всі види кажанів в Україні занесені до Червоної книги й є рідкісними. Подібні випадки потребують оперативного реагування, адже рукокрилі відіграють важливу роль в екосистемі.

Фото: виставлено на фейсбук-сторінки Євгенії Антонюк

Український центр реабілітації рукокрилих закликає мешканців Києва та області звертатися до них у разі виявлення кажанів, особливо якщо їхньому життю щось загрожує. Залишити повідомлення можна на сайті центру.

Нагадаємо, що у Києві на Вокзальній відкрили оновлений безбарʼєрний «МакДональдз».

Фото обкладинки: виставлено на фейсбук-сторінки Євгенії Антонюк.

Коментарі

Читати далі

Суспільство

У Києві демонтують 47 радянських та російських символів

Опубліковано

У столиці розпочинають демонтаж пам’ятних об’єктів і декоративних елементів, які несуть у собі радянські й російські наративи.

Про це повідомила Ганна Старостенко, заступниця голови КМДА.

Які об’єкти демонтують повністю

До списку увійшли 27 об’єктів, які підлягають повному демонтажу. Серед них:

  • пам’ятник Олександру Бойченку (гімназія № 59);
  • пам’ятник Миколі Островському (гімназія № 191);
  • постаменти від пам’ятника леніну на бульварі Шевченка та вулиці Гніздовського;
  • меморіальний камінь «Комсомольська алея» (проспект Академіка Глушкова);
  • зірка на даху будинку на Хрещатику, 25.

Читати також: У Києві відреставрують «Будинок з комахами», збудований у 1893 році (ФОТО)

Корекція споруд

Ще на 20 об’єктах планують замінити тексти, вилучити пропагандистські елементи або адаптувати українською мовою. Наприклад:

  • цитату Станіслава Говорухіна на пам’ятнику Воїнам-інтернаціоналістам замінять на присвяту українцям, загиблим в Афганістані;
  • російські написи на пам’ятниках Борису Патону та Іллі Рєпіну перекладуть українською;
  • монограму Олександра III на воротах Свято-Михайлівської лікарні демонтують.

Нагадаємо, що на Київщині відкрили новий гуртожиток для ВПО з п’яти областей (ФОТО).

Фото обкладинки: Francisco Anzola (Flickr).

Коментарі

Читати далі

Суспільство

У Києві відреставрують «Будинок з комахами», збудований у 1893 році (ФОТО)

Опубліковано

У КМДА прийняли проєкт реставрації будинку на вулиці Володимирській, 93. Він розташований у Голосіївському районі Києві, а знають його як «Будинок з комахами» Марії Станіславської.

Про це повідомила директорка Департаменту охорони культурної спадщини КМДА Марина Соловйова, передають у міській адміністрації.

Як реставруватимуть пам’ятку

Під час перших етапів робіт реставратори захистять будинок від руйнування. Після цього його вже почнуть відновлювати.

Читайте також: У Києві на Вокзальній відкрили оновлений безбарʼєрний «МакДональдз»

«Збереження історичних пам’яток – це не лише питання архітектури, а й нашого культурного обов’язку перед наступними поколіннями. Реставрація житлової будівлі на Володимирській, 93 — це важливий крок для збереження автентичності Києва. Концепція, яку було представлено, враховує збереження ключових історичних елементів пам’ятки та забезпечує її подальшу інтеграцію в сучасне життя міста», — зазначила Марина Соловйова.

Цей прибутковий будинок внесли до Держреєстру нерухомих пам’яток України у червні 2023 року.

Нагадаємо, що столичному театру на Подолі присвоїли ім’я його засновника: що про нього відомо.

Фото: вебсайт КМДА

Коментарі

Читати далі