Марія Сіроченко замість відпустки в італійських рів’єрах проводила час за розборами завалів в Ірпені та Бучі, а під час сієст виходила на мітинги з фото дітей із Охматдиту. Цього виявилось замало. Спакувавши усе життя в маленьке авто, Марія повернулася в Україну — з чоловіком-іноземцем, двома собаками та бажанням бути змінотворицею у власній країні.
Як проміняла італійський спокій на столицю у часи війни, Марія розповіла #ШОТАМ.
Марія Сіроченко
комунікаційниця Мінцифри та Дія.Освіта
Перші пів року в Італії була в стані повної розгубленості
Мій виїзд до Італії припав на пандемійну осінь 2020 року. Я переїжджала до свого чоловіка-італійця в Брешію — місто в регіоні, який чи не найбільше постраждав від коронавірусу.
Я саме закінчувала бакалаврат в університеті Шевченка та була в пошуку місця для магістратури. Узявши шлюб із коханим у Центральному палаці урочистих подій Києва, я переїхала, щоб жити разом та, зокрема, спробувати навчання в Італії. Уже у 2021 здобувала освіту в Міланському університеті.
Перші пів року я перебувала в стані повної розгубленості й проживала доволі депресивний період. Природжений жайворонок, я просто не могла підвестися з ліжка раніше одинадцятої. Перед переїздом усе зводилося до бажання бути разом із коханим, тож нова реальність наздогнала мене зненацька: я просто не встигла по-справжньому усвідомити, що тепер я мешканка іншої країни.
Було дивно стояти в пекарні — говорити тим, що в моїй уяві було італійською, а люди чомусь не розуміли і перепитували іншою італійською, яку вже не розуміла я. Вдома я розмовляла з усіма: у магазині, на вулиці, в черзі. А тут я раптом стала незграбною, мовчазною, ніби не собою.
До цього додавалася ізоляція. У Брешії діяла рання комендантська година та заборона на пересування між містами. Ми не могли бачитися з родиною й друзями чоловіка. Це був дивний час замкненості в новому домі, без можливості навіть вийти в місто й по-справжньому його відчути, зрозуміти, де я тепер житиму.
Жити зі «слоном у кімнаті» неможливо
Спочатку ми з коханим розглядали переїзд до Італії як скінченний період, а не квиток «в один кінець». Мріяли пожити тут, а згодом ще деінде — наприклад, у Парижі. Планували повернутися й до України. До слова, мій чоловік не раз бував у моєму рідному місті на Миколаївщині, але жодного разу в Римі.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, стало очевидно: проміжного періоду між життям в Італії та поверненням в Україну не буде. Вирішальним став постійний конфлікт між тим, що я бачила перед очима, і тим, де невідривно жила подумки.
Я шалено люблю місце, де ми оселилися в Італії: тут закінчується Паданська низовина й починаються Передальпи. Щовихідних ми вирушали в гори та до озер — це було надзвичайно мирне, зелене, ідилічне життя. Але навіть ця краса не могла зрівнятися з реальністю, що постала перед нами, і я зрозуміла: жити зі «слоном у кімнаті» неможливо.
Загроза дому, ідентичності, усього мого, рідного, що робило мене мною, змусило повернути погляд усередину. Я усвідомила, що в нас уже було все необхідне. Дивитися на світ стало нецікавим і неважливим, коли йшлося про втрату дому.
Ми вдома, після всіх цих розмов останніх років
Нам довелося спакувати усе життя в машину й перевезти його за 2000 кілометрів. Ми багато чого роздали, викинули, залишили, однак речі все одно заповнили весь автомобіль, тож з передніх сидінь ми не бачили собак, які були в багажнику хетчбека. Це вимоги до перевезень великих тварин у Італії: за спеціальними гратами, які розділяють багажник від салону.
За перший день подорожі ми проїхали пів Європи — Італію, Словенію та Угорщину, — а за увесь другий — лише пів України.
Нас зустріла темрява. Після кордону Угорщина–Україна з нашого боку зовсім не було світла, і ми фактично їхали навпомацки. Дорогою думали про себе: «Ось воно… ми тут, після всіх цих розмов останніх років».
І ще одне відчуття наздогнало нас, коли ми нарешті доїхали до Києва. Був знову пізній вечір, темрява, тривога — всю Житомирську трасу нас супроводжували залпи, і GPS зовсім не працював. Виснажені й нервові, ми довго блукали спальними районами Голосіївського району та кільцевою дорогою. Уявіть сцену типової лайки в італійській сім’ї в той момент, коли мало відбутися драматичне, емоційне повернення в лоно Батьківщини. А в багажнику, у своєму спеціальному відділі, сиділи наші дві шоковані собаки.
Було й досі є несправедливим наражати сімʼю на небезпеку
Рішення мого чоловіка переїхати не було емоційним або спонтанним — воно викристалізовувалось роками. Це була його велика внутрішня робота, підкріплена моєю активністю, життєвими виборами та цінностями. Ще зі свого першого приїзду в Італію у 2018 я говорила про війну. Але саме повномасштабне вторгнення стало повним переворотом як для мене, так і для нього.
Українці включилися й зрозуміли: вихід лише один — через спротив і зброю. Та європейцям із боку це не здавалось таким очевидним. У перші місяці 2022-го я часто чула тези «давати зброю — продовжувати війну, а значить, це погано». Такою була логіка тих, хто спостерігав за нападом росії, але не проживав його у власній домівці.
Мені було дуже боляче в такі моменти ідеологічного нерозуміння. Проте мій чоловік цікавився Україною: він дуже open-minded людина, і якщо йому бракує інформації, то активно шукає її, а не просто збирає крихти мітів і стереотипів. Літо 2022-го і згодом 2023-го я провела на розборах завалів, зокрема в Ірпені та Бучі, і це справило на нього враження. А щоденні новини про дії росіян лише підкріплювали його.
Коханий сформував власну позицію: почав долучатися до волонтерств, ходити зі мною на італійські мирні зібрання в річниці вторгнення або на сольні пікети з роздрукованими фото закривавлених дітей після нападу на Охматдит. Він більше не міг залишатися осторонь. Це стало його життям.
І якщо чоловік ухвалив своє свідоме рішення, то собаки опинилися в цій пригоді без вибору. Що, як раптом я не встигну в укриття або взагалі не буду вдома під час тривоги? Боляче спостерігати, як їм страшно під час обстрілів чи гулу сирени. Видно, що вони звикають, але я відчуваю їхній дискомфорт як цілковито власну провину.
Працювати на користь держави — все, про що я думала
Думаю, багато людей мого віку ідентифікують себе через те, чим займаються. Скільки б сесій із терапевткою не було проговорено, для мене робота завжди була частиною самоідентифікації — того, хто я є і чому віддаю найбільше свого часу. Коли я роблю щось, у що вірю, моє життя набуває сенсу. І так само навпаки.
Під час війни я особливо прагнула працювати на користь держави — це було все, про що я думала. Робити щось інше, бути не з тими, про кого всі твої думки — це жорстоко і для себе, і для світу. Так почалася моя співпраця з Мінцифрою та Дія.Освіта.
В Італії я також працювала або з українськими проєктами, або з італійськими НУО. Але різниця, звісно, відчутна. В українців немає часу, нам потрібно на позавчора, треба наздогнати втрачені в минулому можливості й точки опори.
Наприклад, в Італії до обіду додають пірло — аперитив із Aperol Spritz. Ми живемо, щоб працювати. Вони працюють, щоб жити.
Зараз Україна — це велетенський простір для самореалізації. Нам треба і вижити, і ворога здолати, і закріпити за собою місце у світі, причому зробити це з позиції сили, що ставить людей понад усе. Дорожньої карти тут не існує — є лише сміливі ідеї сміливих людей.
Нам стільки треба зробити — поставити цілу країну на ноги, а згодом піднятися в топ за ВВП. Наприклад, місія Мінцифри — увійти в топ-30 країн за цим показником. Зараз ми 116.
Тож питання скептиків «Чи є тут робота?» звучить радше риторично. Ми і є робота.
Мій особистий FOMO (синдром втрачених можливостей — ред.) — це не встигнути включитися в усі проєкти та сфери, де хочу бачити поліпшення, та залишити свій слід.
Рідні люди й знайомі місця — те, чого бракує в еміграції
Найприємнішою для мене є змога бачитися з друзями зі шкільних чи університетських часів. А ще — можливість регулярно їздити до родини на Миколаївщину. Стояти на тих самих гранітних скелях Бузького Гарду, на яких я виросла. Ходити на роботу офлайн, включатися в спільноти волонтерів. Зараз ми волонтеримо разом: не лише вдвох, а й учотирьох — беремо наших собак у ті спільноти, де чотирилапі вітаються.
Наше рішення про повернення сприйняли по-різному. Друзі виявилися справжньою підтримкою — ставили запитання, щиро намагалися зрозуміти. З рідними, звісно, складніше.
Сім’я чоловіка важко сприйняла цю новину, а для деяких моїх італійських взаємин це стало фактично кінцем. Уже згодом я дала собі час прийняти, що для батьків нелегко відпустити свою дитину з безпечної країни туди, куди свідомо цілиться терорист.
Вони мають право на таку реакцію, на свої страхи та переживання, так само як доросла людина має право ухвалити власне рішення.
Упущені нагоди жалять найболючіше
Що б я сказала українцям і українкам за кордоном, які думають про повернення, але вагаються? Не сприймати, що це назавжди. Ніхто не вимагає від вас ухвалити рішення на все життя і одномоментно визначити, де хочете прожити решту років. Таке планування може загасити увесь ентузіазм до життя, бо нормально не знати, чого ви захочете через кілька років або як змінитеся.
Сприймайте приїзд сюди як тимчасову опцію — можливість спробувати себе і свої сили в конкретний період життя. Виділіть декілька місяців чи років, щоб відчути, як воно — бути в епіцентрі подій, а ще — щоб зробити реальні зміни, не залишитися осторонь історії.
Також завжди допомагає запитати себе: «Чи не жалкуватиму я згодом, що не була тут, вдома, у цей вирішальний момент?». Як ми знаємо, упущені нагоди жалять найболючіше, а це точно одна з таких.
