З борщем та кропивою: як тернополянка робить цукерки з незвичних продуктів

Найсмачнішу цукерку Надія з Тернополя з’їла потайки в шафі, аби ніхто її не бачив. Прострочену. Стосунки з чоловіком були складними, яскрава й активна жінка ставала все менш схожою на себе. Після цукерок у шафі вона зуміла вирватися з того життя. І побудувала нове — зі смаколиками, які не треба ховати. 

ШоТам поговорили з Надією Шушайло — засновницею домашньої цукерні «Солодка тиша», вигадницею нових смаків і несподіваних поєднань, — про досвід, який зробив її сильнішою, і людей, які допомогли відновитися.

Мучилась на неулюбленій роботі, бо так правильно

Я — тернополянка. Мої батьки з Франківщини. Чесно, я не можу якось себе одним словом охарактеризувати. Знаєте, що кажу? «Добрий день! Це Надя, яка робить цукерки». Але історія моя почалася задовго до цього. До готування я зовсім не мала ніякого стосунку. Хтось готує з дитинства, любить це, але не я. Мій тато смачно готував, але він помер, коли я була маленька. Усе піклування про мене на себе взяла мама, і саме через їжу вона проявляла свою увагу та любов, а я не готувала ніколи. 

Я любила шити, вишивати, ходила в художню школу — була дуже творчою дівчинкою. Але не тільки творчою, а й слухняною, тому відклала голку та вступила в економічний університет, а тоді й на роботу влаштувалася. Взяли мене в бухгалтерію, і я там… мучилася. Звісно, все виконувала, але мені було складно. Я працювала біля кондитерської фабрики й цей стрес заїдала. 

Якось я йшла на роботу через парк і дивилася на свої руки. Думала: «Ну я ж так люблю оце всяке шити, робити руками. Чому я йду на ту роботу? Що я там роблю?». Увесь день за комп’ютером накладні податкові клацаю! Але це здавалося правильним.

В особистому житті тоді сталися зміни — я народила сина й пішла в декрет. І розуміла, що на роботу я не хочу вертатися.

Відчувала себе, наче у великій ямі

Оцей декрет наклався на мої особисті зміни. Це був складний період і через стосунки з чоловіком. Було багато заборон, але я зуміла вирватися з цього. Не люблю про це багато говорити, але ми розлучилися.

Мене ніхто не вчив шити, але я це вміла. Записалась на єдині приватні курси в місті — називалася швейна студія «You Can». І я таки змогла, хоч і віднікувань було чимало: «А нащо воно треба? Я не маю часу! Мені нема з ким дитину лишити». Таки змусила себе піти.

Це був складний час: я вже з колишнім майже не спілкувалась і відчувала себе, наче у великій ямі. Але на курсах до мене почали повертатися відчуття. До того здавалося, що не чула ні смаків, ні запахів, — взагалі нічого. А в студії все змінилося — я почала відчувати, як сонце на мене світить через вікно, як сміються дівчата, як пахне тканина, яку прасують. Я ніби ожила. Подружка запросила мене на прогулянку, і ми їли макаронси. Такі смачні! Або ж ходила на день народження і їла сирну нарізку з джемом та горішками. Я такого раніше не пробувала, а воно таке добре! Я поглинала всю цю смачнющу їжу після років морального тиску.

Солодкого з кондитерської все ще хотілось, але я почала шукати здоровіші альтернативи. Соняшникове насіння перебивала з медом і покривала шоколадом, наприклад. Брала такі смаколики на курси, щоб з дівчатами чаю попити. А на день народження власниця студії попросила мене приготувати щось на фуршет. 

Після цього почалися замовлення. Першою мені написала Юля — зараз ми з нею дружимо, а тоді вона замовила в мене шоколадку. Пам’ятаю, що дуже хвилювалася, поки робила її. А тоді завела сторінку в інстаграмі — це був 2020 рік. Я почала експериментувати, шукати цікаві смаки й поєднання. У 2021 році навіть побувала на перших ярмарках. 

У цукерці — борщ, пиво та кропива

Коли я роблю цукерки, то відключаюся від усього — від фінансових проблем, конфліктів тощо. Це так добре — ні про що не думати. Тому й назва кондитерської така — «Солодка тиша». 

Зазвичай ідеї приходять буденно: десь я щось спробувала, хтось мені розповів про щось цікаве чи я просто придумала поєднання. Я — самоучка, ніде не вчилася й не проходила курсів.

Одного разу їла салат з буряком, листям руколи, фетою та горішками. Гм, а це смачно! Можна зробити цукерку. Я взяла за основу білий шоколад, додала бурякове пюре, базиліку трошки замість руколи, і цукерка вийшла така цікава. Тож навіть з не кондитерських продуктів можна зробити десерт. 

Я не вмію готувати борщ, зате зробила борщ у цукерках, бо чому б і ні? У наборі були вироби з буряком, морквою, цибулею, квасолею, хлібчиком, сметаною. Одна жінка навіть мені сказала, що в неї травма від цього набору — настільки незвичні смаки. Також додаю у свої цукерки варення, кропиву, витриманий сир і пиво.

Я стараюсь використовувати місцеві продукти: купую ружу на ринку, грушечки від дідуся з села, трави сушу від жінки, яка сама їх вирощує, сир беру з крафтової сироварні тощо. Тож підбір продуктів займає доволі довгий час, як і приготування самих цукерок, — буває, і по кілька днів треба. Я люблю, щоб були різні текстури в цукерках: і хрумке, і ніжне, і рідке, — тому на експерименти потрібен час.

Цукерки і люди повернули мені смак життя

Насправді ідей у мене не бракувало, і планів було багато, але почалась повномасштабна війна. Є люди, які біжать, а я завмираю. Нікуди не виїжджала, просто забезпечувала собі та синові мінімальні потреби: їсти, спати, прогулюватися між тривогами. Але до нас у місто приїхали багато людей з Києва та інших міст. Хтось зупинявся у моїх замовників, тому вони часто дзвонили й казали: «Зроби нам, будь ласка, чогось доброго». Бо це був шок і стрес, а коли люди пробували мої цукерки, то зізнавалися, що завдяки цьому навіть змогли відключитися від переживань.

І мені це так цінно, адже для мене це теж було способом відключитися від проблем. Тож я робила цікаві поєднання — з помідором, наприклад. Навесні 2022 пекла корисні паски для тих, хто не їсть цукру та молочних продуктів. Коли люди пороз’їжджалися додому чи за кордон, то й замовлення пішли трохи на спад. Зараз ідеї теж є, але менше, адже відчуваю, що люди тягнуться до простих поєднань, бо екстриму та дивного їм вистачає й у житті.

Коли в мене запитують: «Як ти оце все витримала?», я завжди кажу, що позаду мене стоять дівчата, які не дали здатися, — куштували цукерки, замовляли, підтримували. Тому я й зробила такий набір — «Дівчата».

Кожен десерт у ньому присвятила важливим для мене людям. Наприклад, Іринка — моя подруга з дитинства — надихнула мене на цукерку з м’ятою та кропивою, бо малими ми брали ковдри й лягали у скошену траву, тож цей запах мені асоціюється з нею. Іринка кучерява, тому й на цукерці є такі шоколадні закарлючки.

Я хотіла б донести до дівчат, які опинилися в складних умовах, що з них треба виходити. Зрозуміти, що ти більше не хочеш бути там, де була. Мені допомогли вирватися дівчата, яких я зустрічала на шляху. Вони надихали мене, допомагали та вчили чогось. Тож я б хотіла, щоб ця історія була не про те, що я роблю цукерки, а про те, як люди повернули мені смак життя. З того стану, коли ховалася в шафі, я прийшла в цю точку — ось що важливо. 

У дитинстві я хотіла бути модельєркою. Частково виконала цю мрію, тільки моделі в мене зараз інші — з розмарином, кропивою, сиром і шоколадом.