«Чоловік має пахнути бензином, носити вуса й бути волохатим» — стикався з упередженням Максим Мукосій, який створює свічки. «Не чоловіча справа» — чули й Максим Руденко, що робить прикраси з бісеру, та Олександр Пустельник, який виховує дітей у садочку. Але вони доводять, що професії не мають гендеру. #ШоТам розповідає їхні історії.
Максим Руденко
власник магазину прикрас з бісеру «Створено ним»
Електромеханік, який створює прикраси
З дитинства мені було цікаво вишивати, але серйозно цим не займався. Коли у 16 років зустрічався з дівчиною, побачив у неї вдома вишиту картину хрестиком. Я і собі купив маленький набір, щоб спробувати. Відтоді почав вишивати картини, рушники, а згодом перейшов на бісероплетіння. Навіть мамі вишив плаття бісером.
Поступово освоював різні техніки. Тоді ж придбав станок і зробив свій перший браслет та сережки з бісеру. Після цього повернувся до вишивки хрестиком.
У рідному місті та сусідніх брав участь у конкурсах. Люди захоплювалися, але можливостей для реалізації не було. Виходило, що вишивав «у стіл». А це не мотивувало. Матеріали коштували дорого, і для хобі це ставало непосильним. Тож зробив перерву.
Під час повномасштабного вторгнення довелося виїхати зі Слов’янська. Сусідні міста вже були окуповані, а моє постійно обстрілювалося. Мав їхати з Краматорська, і саме того дня росіяни обстріляли вокзал. Можна сказати, Боженька мене вберіг, бо я поїхав з іншого міста. Дорога тривала щонайменше 15 годин електричкою — сидів на валізі, бо місць не було.
Спершу зупинився у Хмельницькій області, потім поїхав до Києва. Там почав робити патріотичні брелки з бісеру — поруч була кав’ярня, де запропонував продавати мої вироби. Люди їх купували. Це мене змотивувало робити прикраси з бісеру і створити сторінку у соцмережах. Саме так народилася назва бренду — «Створено ним».
Згодом подзвонили з роботи: «Або ви повертаєтеся, або ми припиняємо співпрацю». Так мені довелося повернутися додому, і у грудні 2022 року я вже був у Слов’янську. Ситуація зараз стає тільки гіршою.
Поєднувати основну роботу й бісероплетіння непросто — я електромеханік бригади кабельного господарства на залізниці: шукаю пошкодження кабелів у землі, ремонтую, перевіряю. А ще є другорядні завдання — косити траву, фарбувати, копати.
Після зміни приходжу додому втомлений, але все одно сідаю за прикраси хоча б на годину-дві.
Хочу, щоб моє хобі переросло у бізнес, але для цього треба йти з основної роботи. Поки не можу наважитись.
Найбільше людей вражає, що прикраси робить чоловік
Коли я тільки починав вишивати були упередження щодо цього. Я людина вразлива, і було нелегко. Мені часто казали, що вишивання — «не чоловіча справа». Хоча я розумів, що немає «чоловічого» чи «жіночого» заняття.
Тепер, коли люди дізнаються, що прикраси робить чоловік, — у них шок, але й захоплення. Найбільше людей вражає, що чоловік робить прикраси акуратно й оригінально. Звикли вважати, що жінки більш скрупульозні й уважні, а чоловікам більше підходить дрель і молоток, а не бісер. Хоча й досі трапляються коментарі про «не чоловічу справу», тепер вони мене не зачіпають.
Для мене бісероплетіння — це терапія. Деякі люди не можуть довго й уважно сидіти за роботою, а мені це приносить задоволення
Мені важливо, щоб прикраса подобалася настільки, аби її носили із задоволенням. Не так, аби купити, а щоб моя прикраса пішла від адресата до серця. Я люблю виділятися, і мої прикраси — це спосіб бути не як всі.
Олександр Пустельник
директор у комунальному закладі «Луцький заклад дошкільної освіти (ясла-садок) №34»
Вихователь — це не про стать, а про любов до дітей
У дитинстві я мріяв бути вчителем, але про професію вихователя навіть не здогадувався — адже сам у садок не ходив. Рішення стати вихователем прийшло тоді, коли вступав до коледжу. Після школи подавав документи на дві спеціальності — біолога й вихователя. Зрештою не побоявся та обрав останнє.
Мама мене підтримала, хоча друзі сумнівалися: «Чому туди йдеш? Там лише жінки працюють. Як ти впораєшся з маленькими дітками?». Я ж відповідав, що навчуся
Перший робочий день у садку був хвилюючим, хоч я й проходив там практику. Мені тоді було лише 19. Поряд уже не було наставника, і доводилося самостійно ухвалювати рішення — як пояснити щось батькам чи як поводитися з дитиною.
Згодом усе налагодилося: діти звикли, батьки довіряли. У садочку батьки навпаки раділи й хотіли віддавати дітей саме до моєї групи. Адміністрація підтримувала, колеги підказували, що і як робити.
Лише один раз за весь час я зустрів сумнів — мама однієї дівчинки хвилювалася, чи може чоловік бути вихователем. Ми поспілкувалися, я пояснив усі моменти, і питань у неї більше не виникало.
Я працював вихователем п’ять років, потім — сім років вихователем-методистом. А нині вже другий рік обіймаю посаду директора. Найбільше у виховательській роботі мені подобалося бачити щирі дитячі усмішки, чути їхні несподівані запитання. Інколи навіть не знав, що відповісти одразу, і готувався до наступного дня.
Я люблю працювати з дітьми, хоча зараз я не вихователь, але діти ніколи мене не боялися, а навпаки, тягнулися. Маленькі рученята хотіли на руки, когось потрібно було заспокоїти, коли плакав за батьками. Щороку приходили нові діти — і щоразу було цікаво знайомитися й будувати контакт із ними та їхніми сім’ями.
Ми живемо у сучасному світі, світі трансформацій і комунікацій. Повномасштабна війна змінила уявлення про «жіночі» й «чоловічі» професії. Хлопці, які розмірковують, чи вступати на спеціальність «вихователь», але бояться осуду, — не вагайтеся.
Коли я навчався, на випуску було лише двоє хлопців, один з них я. Інший пропрацював у садочку рік і звільнився — не витримав. Та це були інші часи. Сьогодні світ змінився, і треба йти за своїми мріями. Вихователем може бути будь-хто, хто щиро любить дітей — незалежно від статі.
Максим Мукосій
створює соєві ароматичні свічки та має онлайн-магазин «Затишок»
«Знаю, що за спиною мене обговорювали»
Раніше я працював провідником у Миколаєві. У мене був рейс до Феодосії, але через війну він став недоступним. Тому пішов працювати офіціантом, а згодом і кухарем.
Завжди мріяв про власний бізнес, але боявся вийти із зони комфорту: «А раптом не справлюся?». І тут почалось повномасштабне вторгнення. Деякий час жив у Києві, а потім повернувся до батьків у село на Миколаївщині. Батько пішов воювати, мамі потрібна була підтримка — і моральна, і фізична.
Одного разу в соцмережах побачив дівчину, яка продавала курси з виготовлення мила, бомбочок для ванни й свічок. Подумав, що це знак. Купив курс із бомбочок і мила. А свічки оминув: «Ну що там робити? Розтопив віск, залив у форму — і готово».
Тричі пробував робити бомбочки — і мені не сподобалося. Займався милом, але згодом вирішив спробувати й свічки. Першу форму купив у китайському магазині. Тоді навіть не знав, що існують різні типи воску, форми, марки. Здавалося, все просто: заливаєш віск у форму, витягуєш — стаєш щасливим і багатим.
Виявилося все набагато складніше. Довелося вчитися на власних помилках. Згодом дізнався, що є різні формули для свічок, і почав їх тестувати. Потроху перейшов від мила й бомбочок саме до свічок. Замовив якісні та дорогі форми, щоб був «ефект вау». І тепер постійно наповнюю асортимент, щоб кожен міг знайти щось для себе, так почався «Затишок».
Я стараюся, щоб усе було гарно й якісно, щоб людина отримала позитивні емоції. Завжди ставлю себе на місце клієнта: чи був би я радий отримати такий подарунок? Якщо свічка виходить трохи неідеальною — перероблюю.
Так само й з ароматами: є дешеві, є дорогі. Я перепробував багато і вирішив — беру тільки преміальні. Хочу, щоб свічка наповнювала запахом увесь дім.
Знаю, що за спиною мене обговорювали. Є упередження: мовляв, чоловік має пахнути бензином, носити вуса й бути волохатим. А хто сказав, що чоловік не може одягати рожеву футболку?
Не розумію, як можна засуджувати чоловіка тільки за те, що він робить свічки, пече торти чи працює колористом?
Моя порада — забити великий болт на таких людей і займатися тим, що справді до душі. Навіть, якщо рідні чи друзі не підтримують, але ти гориш справою — не здавайся.
