Суспільство
Якщо на фронт – то разом. Батько з двома синами воюють пліч-о-пліч у складі 68 бригади
Сергій Пʼярин лише чотири роки тому дізнався, що має зведеного брата. Та виявилося, що в них чимало спільного: однакові хобі та склад родин. А тепер – ще й спільні бойові завдання на фронті, адже брати служать в одній бригаді.
Не зміг всидіти вдома й батько «В’юна» та «Чечена» – 58-річний чоловік мобілізувався до лав ЗСУ, аби звільняти країну пліч-о-пліч із синами. Тепер вони воюють втрьох та всіма силами наближать нашу перемогу. Історію своєї родини ШоТам розповів один з братів на псевдо «В’юн».
Сергій Пʼярин
Військовослужбовець 68 окремої єгерської бригади ім. Олекси Довбуша на псевдо «В’юн»
Любов до країни успадкував від дідуся-пілота
Я родом із Хмельниччини, але до повномасштабного вторгнення жив у Сєвєродонецьку. Був будівельником. Мій дід – підполковник авіації. Я його не застав, але, можливо, ця відданість країні якось генами передалася мені, адже я – патріот.
Коли почалася Революція Гідності, я одразу пішов туди. У 2017 році був учасником самооборони, а згодом мене мобілізували, і я пішов в армію. Спершу був в Авдіївці, потім – у Зайцевому. Пізніше повернуся додому, але затримався там ненадовго – підписав контракт зі Збройними силами України. Так і продовжував службу.
Дізнався, що маю брата
Коли мені було 15 років, я дізнався, що маю зведеного брата. Однак познайомилися ми лише чотири роки тому – через соціальні мережі. Мій брат Анатолій П’ярин знайшов мене за прізвищем у фейсбуці, відтоді ми почали листуватися. Коли мій контракт закінчився, я одразу сів у авто й поїхав у Полтаву – до брата. Власне, так ми вперше зустрілися в реальному житті. Поступово у нас зав’язалися дуже теплі відносини.
Виявилося, що ми маємо дуже схожі історії. Обидва, як і наш батько, займалися зварювальними роботами, одружені та маємо по дві дитини.
Планував залишити військову справу – завадила Росія
У січні цього року в мене закінчився черговий контракт із ЗСУ, а напередодні – народилася донька. Тому я хотів перервати кар’єру військовослужбовця, аби займатися вихованням дитини. Але почалася повномасштабна війна, а отже, усі мої плани змінилися.
Скажу чесно, я не вірив у велику війну. Буквально за місяць до цього я служив у 128-й штурмовій бригаді, ми були в Широкиному, що під Маріуполем. Нічого не вказувало на можливі повномасштабні бої. Тобто бої були, але не схожі на окопну війну. Відповідно, я не готувався до вторгнення. І все ж, оскільки я військовий, у мене завжди напоготові зібраний рюкзак і тактичний одяг.
24 лютого о пʼятій ранку мені зателефонував добрий друг і сказав, що почалася велика війна. Я був шокованим, не міг у це повірити. Але потім мені почали дзвонити побратими з різних частин, адже я багато де служив за контрактом.
Найперше, що зробив, – заправив автівку та вивіз родину з Сєвєродонецька. А після цього одразу пішов до військкомату, а далі – вирушив захищати нашу країну.
Батько дізнався, що всі сини на фронті
Мій брат з початку вторгнення займався евакуацією сімей військовослужбовців із Запоріжжя та Харкова у складі добробату «Доброволець». Там же пройшов курси первинної медичної допомоги.
Коли роботи поменшало, він зателефонував і сказав: «Я в резерві, давай краще до тебе поїду». Я оформив на нього офіційний запит, і ось Толік («Чечен») опинився тут, зі мною, у складі 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша.
Десь через місяць наш батько від Толіка дізнався, що ми воюємо разом. Батько, Євген П’ярин, свого часу брав участь в Афганській війні, тож мав досвід бойових дій. Він сказав: «Сини воюють, а я що, буду вдома відлежуватись? Батькові без синів не можна. Україна – моя Батьківщина. Жодній «мавпі» не дозволено сюди заходити». Тож тепер наш 58-річний батько служить пліч-о-пліч із нами.
Опинилися на передовій усією родиною
Наразі ми родиною служимо в одному підрозділі, в одному взводі. На передовій перебуваємо вже сьомий місяць. Ми дуже хвилюємося один за одного. Коли їдемо з братом на завдання, батько лається: «Чому мене не взяли з собою?». Ми намагаємося зайвий раз не піддавати ризику його життя, особливо, зважаючи на вік. А він натомість ображається.
Загалом намагаємося не акцентувати увагу на тому, що ми – сім’я. Насамперед – бойові завдання. Родиною ми будемо вдома виховувати дітей та онуків, а тут ми – побратими, які боронять країну.
У нашій роті люди були готовими воювати без зарплати
Для мене найскладніше у цій війні – зробити так, аби мої побратими вижили. У нашому взводі переважно служать люди без бойового досвіду. Вони прийшли на фронт одними з перших, бо є патріотами, готовими йти та захищати свою країну. Деякі з них на початку навіть не розуміли, що таке «вихід» і «прихід» артснаряду. Але всі дуже вмотивовані, а це – головне.
До того ж половина нашого взводу навіть не знала, що їм платитимуть заробітну плату. Уявіть, вони збиралися телефонувати додому й позичати гроші, аби купити сигарети. Тобто мотивація у них була зовсім інша, і це точно не гроші.
Читайте також: «Роблю все, аби хлопці повернулися живими». Історія командира на псевдо «Шериф»
Часто їжу нам підвозять волонтери. Але ми намагаємося нікого не просити. Самі скидаємося, записуємо, хто що хоче, і їздимо до найближчих магазинів. Волонтери також втомлюються, вони не можуть постійно нас забезпечувати.
За сім місяців служби ми вже мали ротацію. Дружина брата нині у Польщі, але коли Толік під час відпустки поїхав до Львова, їм вдалося зустрітися. Батько також нещодавно трішки відпочивав.
Нас обстрілює і артилерія, і авіація
Наша бригада вже сьомий місяць має безпосереднє зіткнення з ворогом. По наших позиціях працюють ракетами П-300, танками, літаками, гелікоптерами. Були і «Гради», і «Смерчі», і «Урагани». Не працював поки хіба що «Сонцепьок». Бої дуже жорстокі.
Наші бійці вже втомилися. Ми чекаємо ротації, аби трохи відпочити. Для військових, які вперше беруть участь у бойових діях, дуже складно бути на війні. Те, що я бачив в АТО й ООС, не зрівняється з тим, що відбувається зараз.
Але мені здається, що перемога не за горами. Думаю, залишилося приблизно пів року до повної деокупації українських територій. Не знаю, чи відвоюємо Крим за цей час, але Луганськ і Донецьк – точно.
Спершу – захист країни, потім – пенсія
Після перемоги я хочу продовжити службу, але вже ближче до сім’ї, до дітей. Моїй дочці – 2,5 роки, а я бачив її сумарно тільки місяць. Натомість Толік мріє повернуся до улюбленої справи – кувати, зварювати.
А батька ми перетягнемо до Хмельницької області, буде собі бавитися з онуками на березі Дністра. Щоправда, він поки з цим не погоджується та постійно каже: «Перед тим, як внуків бавити, потрібно ще порядок у країні навести. На пенсію ще зарано».
Суспільство
Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.
очільниця ГО «Юстина».
Вирішили створювати свою громадську організацію
Ми готували вдома на вогні. Газу не було, світла не було, а отже й інтернету — ми не знали, що відбувається. Але надавали медичну допомогу, прибирали у дворі, прали, годували собак і котів. Люди дуже згуртувалися.
«Юстина», бо справедливість
Місцеві не одразу звикли до таких заходів, а деякі вважали, що їм не потрібна психологічна допомога, і мали багато упереджень щодо психологів. Але зміни в тих, хто таки відвідував заняття, були помітні. Жінки ставали спокійнішими, більш розкутими, виговорювались. Між собою знайомились, бо навіть живучи в одному селі, могли ніде не перетинатися.
Спільний запит у селі — велопарковка
Діти там теж висловлювали свої думки, і мене тоді збентежило, що одна дитина каже: «Нащо писати? Все одно нас ніхто не чує». І мені так хотілося щось зробити для дітей, щоб вони бачили, що мрії мають здійснюватися.
Зробили покриття та надихнули інших на зміни
Коментарі
Як працюватиме новий маршрут?
- На ділянці Варшава – Рава-Руська курсуватиме поїзд польської залізниці PKP Intercity.
- На маршруті Рава-Руська – Львів – Чернівці працюватиме дизель-поїзд українського виробництва ДПКр-3.
Що змінюється для пасажирів?
Коментарі
Коментарі