Кирило Ульман навчав особовий склад і хотів передати побратимам усі свої знання. Після його загибелі від ворожої кулі Дарʼя вирішила продовжити справу коханого та створила на його честь стрілецьке ком’юніті Community Ulman, де вчать опанувати зброю.
#ШОТАМ розповідає історію українки, що формує культуру пам’яті через дію.
Дарʼя Ульман
дружина Героя України Кирила Ульмана, керівниця маркетингу та комунікацій Lobby X, засновниця Community Ulman
Мій чоловік полюбив війну
Мій коханий чоловік Кирило був непридатний до війни. Втім, відколи почалося повномасштабне вторгнення, він не міг стояти осторонь. Тоді йому здавалося, що він нікому не потрібний, а якщо загине — ніхто не сумуватиме. Це відчуття стало його мотивацією піти добровольцем.
Він приєднався до територіальної оборони Дніпра, почав навчатися. Спершу все давалося йому важко, навіть опанувати зброю було ще те випробування. Згодом він перевівся до іншого підрозділу та служив у протитанковому батальйоні. Формально їхнім завдання було знищувати танки, але насправді вони виконували і звичайну піхотну роботу: чергували, робили зачистки територій, утримували позиції.
Кирило полюбив зброю. Він полюбив війну — так, як люблять справу, яку вміють робити добре. Згодом він став головним сержантом та навчав особовий склад і окремо читав лекції з екіпірування по три години. Він хотів передати хлопцям усе — від типів тканин до правильного розташування підсумків.
Врятував побратимів ціною власного життя
Мій чоловік загинув під Авдіївкою від кулі снайпера. Він вийшов на прострілену точку, щоб подавити вогонь і дати можливість іншим хлопцям відійти. Так вони змогли евакуюватися.
Про загибель Кирила я дізналася не відразу. Мені написав його побратим: «Я буду в Києві, треба тобі дещо передати?». Тож я вже відчувала, що щось не так.
До цього я працювала з військовими, які мали ампутації різної складності. Я знала, як залучати кошти, знала, як організувати лікування. І чомусь тоді подумала: мабуть, він поранений. Мабуть, це буде важко, але ми впораємося. Я була готова до всього — крім тиші.
Ми формуємо культуру памʼяті через дію
Десь через три місяці після того, як загинув Кирило, я взяла до рук зброю. До того мене намагалися «рятувати»: пропонували таблетки, психотерапію, радили зняти обручку, прибрати фотографії — «бо ти нікого так не знайдеш».
І був лише один друг Кирила, який просто написав: «Збирайся. Ми їдемо на полігон. Твій чоловік стріляв — і ти маєш стріляти». Це була єдина людина, яка мене почула. А я ж давно мріяла поїхати на полігон.
Я займаюся спортом уже 14 років, але коли взяла автомат і простояла з ним 15 секунд, розплакалася. Було нестерпно важко. Я вийшла з думкою, що більше ніколи не візьму зброю до рук. І що максимум — буду збирати гроші для війська.
Тоді я подумала: якби люди самі спробували, відчули цю вагу, цю складність, вони б інакше сприймали військових. Вони б уявили, що таке тримати зброю не дві хвилини, а добу, місяці — і, можливо, більше підтримували б армію.
Знайшла порятунок у вишкілах
Згодом я поїхала на триденний повноцінний вишкіл разом із чоловіками. Вивчила саперну справу, тактичну медицину. Вистріляла понад пів тисячі набоїв. Закрила свою рекордну дистанцію — 240 метрів із механічного прицілу по гонгу. Без оптики.
Інструктори ж казали, що я показую слабкий результат. Нас було п’ятеро чоловіків і я — єдина жінка. Але перед фінальною місією мене поставили командиром — я подумала, що це жарт. А вони сказали: «Ми побачили в тобі стільки потенціалу, що вирішили не хвалити, а навпаки — тиснути, щоб ти не здалася».
У фіналі я була в активних навушниках. Вони підсилюють тихі звуки й глушать гучні. І я почула, як один із чоловіків — десантник, який служив в АТО, — тихо сказав: «Я б із такою жінкою пішов на війну».
Тоді я вирішила, що це точно моє, і треба в цьому розвиватися. Відтоді я тренуюся майже щовихідних. Я придбала власну зброю, завтра купую 2500 набоїв на сезон. Кажуть, що 7000 пострілів — це вже серйозний рівень підготовки. У мене зараз близько двох-трьох тисяч за півтора року.
Я планую рости далі в цьому. Бо для мене це продовження справи мого чоловіка.
Коли в мене щось не виходить на тренуваннях, побратими часто підтримують мене історіями про Кирила. Показують відео, як він спочатку невміло поводився зі зброєю. Він учився щодня, протягом восьми місяців. І той професійний військовий, яким він став, — це не талант, а щоденна праця.
Час забирає згадки про людину
Десь через пів року після загибелі Кирила я помітила, що про нього перестали говорити. І я зрозуміла: якщо я нічого не зроблю, його ім’я залишиться лише моїм болем. Війна закінчиться, і в мене не просто не буде найкращого чоловіка в житті — а про нього ніхто не пам’ятатиме. Я не хотіла ходити й випрошувати увагу до його фотографії.
Кирило мріяв відкрити власний полігон і стати інструктором. Він був людиною дії, тож цю дію варто було продовжувати. Я вирішила створити проєкт Community Ulman, який буде носити його імʼя та навчати опанувати зброю, тактичну медицину. Тож почала організовувати табори зі стрільби в яких зародилося справжнє ком’юніті, яке поділяє цінності Кирила. Вони люблять Україну, шанують військових і пам’ятають полеглих. І головне — ми зможемо закривати збори для військових.
Зараз у спільноті близько 80 жінок, багато дружин військовослужбовців. Ми тренуємося на полігоні, відвідуємо прощання з героями та Національне меморіальне військове кладовище. Ми провели вже 6 інтенсивних тренувань по 16 годин й переказали близько 115 000 грн на ЗСУ.
Чоловіки чомусь не приживаються — регулярно ходить лише один. У нас є чітка фільтрація: хто не проходить тренування — не допускається до наступних. Якщо я прошу в повідомленні написати лише «+», а людина починає писати довгі тексти, я пояснюю: якщо ви не чуєте мене тут, ви не почуєте інструктора на полігоні. А ви будете зі зброєю, і я несу відповідальність за безпеку.
Весь цей проєкт — благодійний. Я оплачую лише набої та інколи роботу інструкторів. Донати за тренування ми передаємо в підрозділ Кирила або суміжникам. Я завжди підписую: це донат від Німця. Якщо його гроші воюють — значить, воює й він. Якщо його ім‘я інвестоване у зброю, в набої, в бойову діяльність — його національний спротив триває.
Пам’ять може жити не лише в болю — вона може жити в дії. Ти можеш прийти на тренування, постріляти, почути історію — і так познайомитися з героєм.
Скорбота не єдина мова — від неї люди виснажуються. Шукайте пам’ять в діях героїв, надихайтеся їхніми справами, і тоді ці імена залишаться з нами надовго.
