Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами
>

Суспільство

Як воно – укривати від обстрілів сотні людей. Історія керівниці станції метро «Героїв Дніпра»

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Головним захистом для киян та мешканців передмістя у перші дні повномасштабної війни став метрополітен. Туди вимушено переселилися тисячі людей з немовлятами, речами й тваринами. Чи не найважчою ситуація була на станції метро «Героїв Дніпра» – найближчій до місць активних бойових дій. 

Керівниця станції Галина Чуприна розповіла ШоТам про стрес, який відчували люди, виварки замість туалетів, боротьбу з інфекцією у немовлят та єднання, яке додавало сил усе це пережити.

Галина Чуприна

Начальниця групи станцій «Героїв Дніпра» і технічної станції «Електродепо Оболонь»

Віддала метрополітену 40 років життя

Я працюю в метрополітені понад сорок років. Свого часу 17-річною мене взяли на посаду контролерки. Я була в складній ситуації: залишилася без батька, а мама, яка вже не ходила, лежала в лікарні. До цього вона якраз працювала контролеркою на «Нивках». Мені пішли назустріч, і взяли неповнолітньою на посаду без нічних змін. 

Коли для працівників організували курси на посаду чергових по станції у депо «Дарниця», я їх успішно закінчила – одразу після школи. Тоді саме відкривалися нові станції: «Мінська» та «Героїв Дніпра». І я за розподілом потрапила на «Героїв Дніпра» – у віці 18 років. З 1993 року я працюю тут начальницею станції у службі руху. 

До роботи в режимі укриття готувалися «на папері»

До 24 лютого у нас не траплялося ситуацій, коли потрібно було налагоджувати бомбосховище в метро. Єдине, ми закривалися під час локдауну. Але всі наші фахівці з обслуговування працювали – оглядали колії та пристрої. Повністю зупиняти роботу ми не могли. 

Але до роботи метро як укриття ми заздалегідь були готові за документами. Розуміли, що колись, можливо, доведеться працювати як бомбосховище. Тому письмово розраховували, скільки на цій площі зможемо прийняти людей, як будемо їх забезпечувати, чим займемо службові приміщення тощо. Ми регулярно переглядали ці документи, оновлювали там дані.

Коли у мережі почала зʼявлятися інформація про можливий наступ Росії, ми швиденько підняли всі ці документи з розрахунками. Скажімо так, ми були насторожі, але до кінця ніхто не вірив, що таке дійсно може трапитися. У мене багато родичів живуть у Росії, і ми ніколи навіть не обговорювали такі моменти. І все ж війна почалася, і ці документи стали нам у пригоді.

Вирішила не тікати з міста, а ховати людей

Я живу в Броварах, це 44 кілометри від Києва. 24 лютого прокинулася зранку і почула перший вибух, потім другий… Вже розуміла, що починається вторгнення. Я зібрала деякі речі й сказала рідним, що буду лишатися у столиці. «Мабуть, будемо укривати людей», – сказала. Вдома залишилися моя старенька мати, син, невістка та маленький онук. Згодом вони виїхали до Закарпаття – без мене, звісно.

Керівниця станції метро «Героїв Дніпра» Галина Чуприна. Фото: cary_fukunaga / Instagram

Коли їхала на станцію, бачила постріли, влучання ракети у військову частину за Броварами. Зателефонувала працівникам і дала перші вказівки. Вони сказали, що на «Героїв Дніпра» вже зайшли багато людей, і всі вони не сідали в потяги. Я мала рацію: починаємо працювати як укриття. Приїхала, ми швидко підготували приміщення, згідно з нашим планом. З кожною хвилиною людей лише більшало.

Перші дні наступу – без відпочинку 

Найперші дні я жила з людьми на станції, додому не їздила. Ночувала у приміщенні біля чергових по станції. Хоча «ночувала» – не зовсім коректне слово – перші дні, з 24 до 1 березня, ніхто з працівників не відпочивав зовсім. Колектив згуртувався, всі одне одному допомагали. На станції прибирали навіть ті, хто не мав до цього жодного стосунку, тому що одна прибиральниця, яка лишилася, не встигала.

Станція метро «Героїв Дніпра». Фото: cary_fukunaga / Instagram

Я дуже вдячна кожному з них, тому що без свого колективу я маленька одиничка. Якщо раніше, може, я не розуміла, що у мене люди настільки віддані, то під час оцих подій стало ясно, що вони люблять свою країну та свій метрополітен, за який готові віддати життя.

Туалет із виварки та вірусна інфекція 

З початку повномасштабного вторгнення найбільше одночасно на станції перебували 2100 людей. Місця дуже бракувало, між людьми були маленькі проходи. Я розміщала їх, де тільки могла. Родини з дітками ховала у теплі приміщення, щоб вони не застудилися. У моєму кабінеті одночасно укрилися чотири сім’ї. Дякуючи рятувальникам, ще в перший день нам привезли приблизно 15 матраців і 50 ковдр.

Було складно. Санвузлів на всіх не вистачало, постійно були великі черги. Я боялася, щоб не забилася дренажна система у туалетах. Ми просили не кидати туди папір і серветки, щоб не вийшло зла. Потім поставили виварки – такі, в яких раніше наші батьки білизну виварювали. Коли виварки наповнювалася, чоловіки просто все виливали, хлорували їх і знову ставили на місце.

Станція метро «Героїв Дніпра». Фото: cary_fukunaga / Instagram

Люди всі різні. Хтось із тваринами, хтось із немовлятами. У перші дні в нашому укритті було понад 50 дітей. У ніч проти 28 лютого в них почалася ротавірусна інфекція. Коли люди побачили, що таке коїться, позгортали свої речі, і ми повністю все продезінфікувати. І робили це кожні 2-3 години. Ми звернулися до волонтерів, і нам допомогли – купили ліки. На щастя, якось доволі швидко ми цю недугу побороли.

Стрес давав про себе знати, я «мовчки кричала»

Приблизно на пʼятий день повномасштабної війни я відчула у людей стрес. Вони почали проявляти агресію. Претензії були на кшталт: «Чому немає біотуалетів?», «Чому закрили затвори й тут мало повітря?», «Чому не всім видали матраци?», «Чому нам не дають їжу?» тощо.

Я і по собі відчувала, що психологічно слабшаю. Забивалася у куточок, тому що не мала права показати працівникам, що мені важко. І там «мовчки кричала» – якось так у мене виходило. Від цього наче трішки ставало краще.

Станція метро «Героїв Дніпра». Фото: cary_fukunaga / Instagram

У цій ситуації нам, знову ж таки, допомогли волонтери. Вони згуртувалися, і ми швидко налагодили роботу. Знайшли все, що було необхідно, почали годувати людей. Переважно це були «сухпайки»: галетне печиво, хлібці, локшина швидкого приготування. Люди їли з одноразового посуду.

Люди в укритті взялися за прибирання

Коли люди побачили, як нам важко, запропонували свою допомогу. Наприклад, одна жінка відповідала за санвузол. Ми їй видали жилетку метрополітену, проінструктували, що робити, й у нас проблем ніяких не було. Вона попереджала всіх, коли йде працювати. 

Інші жінки запропонували прибирати й дезінфікувати поверхні. Ми їм видали рукавички, й вони в усьому допомагали моїй прибиральниці. Чоловіки вивозили сміття.

Читайте також: Історія тривалістю 47 днів. Як я врятував свого батька з окупованого Херсона

З часом люди згуртувалися й стали всі як одна сім’я. Віталися одне з одним, допомагали. Налагодилася дисципліна. Не було такого, щоб хто що хотів, те й робив. Люди розуміли ситуацію, знали, що від них вимагається, й чітко слідували всьому, про що я просила.

Люди й досі ночують у метро

З 1 березня людей в укриті ставало все менше. Вони заходили до мене, говорили, що будуть виїжджати, дякували. Зараз ситуація краща. Один наш вестибюль все ще закритий, бо там розміщені люди. Деякі ходять додому і на вечір приходять, бо бояться. Одна жінка розповідала, що мешкає з маленькою дитиною на Виноградові й не може ночувати вдома. Щоночі в нас перебувають по кілька десятків людей.

Інший наш вестибюль працює для пасажирів. Фактично, вони не перетинаються з тими, хто ховається у нас від повітряних тривог.

Станція метро «Героїв Дніпра». Фото: Галина Чуприна

Ситуація загалом налагодилася. Працівники вже мають вихідні й можуть нарешті відпочити. Все перебуває під контролем. Людям в укриттях і працівникам, звісно, все ще важко переживати цей час. Будемо кріпитися. Це наша країна, й іншого вибору, окрім триматися разом і вірити в наші ЗСУ, ми не маємо.

Метро потрібно осучаснити 

Повномасштабна війна дала нам розуміння, що умови в метрополітені потрібно покращувати. Для цього, звісно, нам бракує фінансування. Я розумію, що 8 гривень за проїзд – це дуже мало. Нам потрібно зробити багато закупівель, щоб відремонтувати та модернізувати наші станції, привести до ладу санвузли тощо. На мій погляд, ціна за перевезення у мирний час має становити 15-20 гривень.

Те, що нині проїзд безкоштовний, я вважаю правильним рішенням нашого керівництва. Люди налякані, багато з них залишилися без роботи. Оплата за проїзд, на мій погляд, нині не на часі. Якщо керівники нашої служби вирішать повернути оплату, ми це зробимо. Але наразі так.

ШоТам знаходить світлі історії навіть у найтемніші часи. Підтримай нас донатом – допоможи розповідати більше про Україну та українців.

Суспільство

ССО України знищили ворожий польовий склад боєкомплекту (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Сили спецоперацій України виявили та знищили в одному з районів виконання завдань польовий склад боєкомплекту російських окупантів.

Про це повідомили у пресслужбі ССО України.

За інформацією, під час  спостереження за об’єктом було  встановлено наявність значних запасів ворожих боєприпасів, зокрема, снярядів до танків та артилерійських систем різного калібру.

Перебуваючи на невеликій відстані від цілі, воїни Сил спецоперації навели на неї артилерію та корегували її вогонь до знищення об’єкта.

Дивіться відео: Прикордонник, який послав російський корабель, став найцитованішим автором України

«Подібні операції є вкрай важливим компонентом роботи ССО України, адже, знищуючи склади боєкомплектів ворога, Сили оборони позбавляють його можливостей вести агресивні дії як до українського війська так і мирного населення», — йдеться у повідомленні.

Нагадаємо, ССО України у тилу ворога знищили склад боєприпасів із дрона Punisher.

Як ми повідомляли раніше, снайпери ССО ліквідували ворожі БМП пострілом із відстані 754 метри.

Фото: скриншот із відео.

Читати далі

Суспільство

35 тис. хлібин для Бучі та Гостомеля. Як топ-кондитерка Києва перетворила бізнес на волонтерський проєкт

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

До повномасштабного вторгнення кондитерська студія Інни була однією з найпопулярніших у столиці. Аби замовити весільний торт, молодятам доводилося вишиковуватися в чергу й домовлятися про все заздалегідь. Утім війна перетворила успішну справу на волонтерський осередок, який об’єднав неймовірних людей.

Тепер замість вишуканих десертів та незвичайних тортів – хліб для мешканців Бучі, Гостомеля та Бородянки. За понад 70 днів команда Інни випекла майже 35 тисяч хлібин. А ще встигла виготовити понад 6 тисяч пасок до Великодня.

Інна Солнцева

засновниця та власниця кондитерської студії в Києві

З 24 лютого організувала команду волонтерів, аби пекти безкоштовний хліб для мешканців звільнених населених пунктів

Дивилась кулінарне шоу й вирішила, що також маю спробувати

До кондитерської справи я постійно перебувала у пошуках себе. Працювала менеджеркою з продажів, мерчандайзеркою, мала свій магазин одягу. Намагалась знайти щось справді своє. І випадково вийшло, що зупинилася саме на кондитерській справі.

Тоді я якраз була в декреті, дивилася кулінарне шоу. І якоїсь миті у кондитера впав величезний торт. Мені стало дещо моторошно, але ця людина зібралася, спокійно взяла й все виправила. І я подумала: а чому б не спробувати й мені?

Я й раніше намагалася готувати щось солодке, але це було дуже по-домашньому – для родини. Наприклад, коли ми святкували перший День народження дитини, я сама зробила торт. Усі хвалили, казали що смачно. Але зараз я згадую, аналізую й розумію, що це був просто жах (сміється, – ред.). Хоча, коли ти щось робиш своїми руками, – це завжди щось максимально цінне.

Кондитерка Інна Солнцева

Починала з Youtube, а готувала на домашній кухні

У мене не було коштів на майстер-класи. Тому перший час вчилася всьому з YouTube. Якісь безкоштовні рецепти, поради. Звісно, щось з того виходило, а щось – ні. Вже згодом напрацювала власні унікальні техніки та рецепти, якими тепер ділюся зі своїми студентами.

Перший рік роботи став роком експериментів зі смаками. Я нічого не продавала, просто готувала й віддавала рідним або сусідам. Але за цей час мені вдалося накопичити певні навички, опанувати розуміння смаку. 

Як правило, я швидко «вигораю»: захоплююсь якоюсь справою, а потім розумію, що вона набридла. Але коли минув рік, я зрозуміла, що мені досі цікаво. А тому продовжила цим займатися.

На першу духову шафу вартістю 13 тисяч гривень ми збирали пів року. Відкладали маленькими сумами, але все ж назбирали. Потім – придбали перший холодильник. Я не могла дозволити собі купити все й одразу. Тому доводилося визначати пріоритети й робити все поступово.

Майстер-клас від кондитерки Інни Солнцевої

Мій перший весільний торт падав двічі

Якось я хотіла зробили сюрприз для своєї подруги і самостійно приготувати для неї весільний торт. Працювала над ним всю ніч, зробила три яруси, хоча й не розуміла, як це все має триматися. Напевно, хотіла вимахнутися (сміється, – ред.), показати, що можу зробити таку красу.

Насправді, торт вийшов доволі непоганий. І коли ми вже мали виїжджати, виявилося, що коробка була не надто надійною. Ми взяли її за ручки, підняли зі столу, а ці ручки просто відірвалися. І торт впав. На щастя, він не дуже пошкодився. Ми, ніби в тому шоу, швидко його зібрали, знову закрили коробку та вирушили до РАЦСу.

У ліфті він впав вдруге – обірвалося дно коробки. І там вже не було, що рятувати. Ми привезли його на офіційну церемонію, так він простояв ще три години. А вже в ресторані торт подавали одразу порізаним. Точніше, зібраним з того, що залишилося. А я слідом за кожною тарілкою передавала свій телефон і всім показувала, яким був мій торт з самого початку (сміється, – ред.).

До 24 лютого ми були серед найпопулярніших кондитерів міста

Через два роки після роботи вдома я дозволила собі орендувати першу студію. Ремонт у ній ми робили вдвох із чоловіком, самостійно. Там все ще не було професійної техніки: ми притягнули до студії все, що було вдома. Звичайні столи, холодильник тощо. Просто, аби я вже не працювала в квартирі. Адже кондитерська справа потребує дотримання чітких стандартів. Так минув ще один рік.

З часом у мене почали з’являтися перші клієнти, про мій бізнес дізнавалися люди. Тоді, звісно, я почала збирати кошти на професійну техніку. Так моя друга студія була вже повністю облаштована правильним та професійним обладнанням.

Інна Солнцева біля триметрового торта

А третя, в якій ми працюємо зараз, – максимально ідеальна. Це студія, площею 120 квадратних метрів. Моє натхнення, моя творча локація, моє місце сили. До повномасштабної війни ми були одними з найпопулярніших кондитерів Києва. Проводили навчання, співпрацювали з провідними агенціями, обслуговували найкращі весілля столиці. Торік разом із командою ми навіть зробили найбільший торт в Україні – три метри заввишки.

Жодного разу не думала над тим, аби покинути Київ

24 лютого – це день, який розділив моє життя на «до» та «після». День переоцінки цінностей, аналізу свого життя. Я бачила величезні затори, людей, які постійно кудись бігли з візочками. Але жодного разу не подумала про те, аби залишати свій дім. Аби покинути свою студію й кудись поїхати. Навіть попри те, що практично всі мої друзі покинули країну.

Перші три дні я намагалася отямитися та збагнути ситуацію. Просто повірити, що це – не сон, і цей жах справді відбувається з нами. На третій день я зрозуміла, що потрібно щось робити, приносити користь, допомагати іншим людям.

У моїй студії було доволі багато духових шаф, та й хліб – це стратегічно важливий продукт, який потрібен кожному. Тож рішення, що саме ми будемо робити, прийшло до мене практично одразу.

На оголошення про пошук волонтерів відгукнулися 15 людей

Вже 28 лютого я сталося в шаленій черзі до супермаркету METRO. Аби потрапити до магазину, мені довелося відстояти 4,5 години. Після цього протягом двох днів я була з температурою під 40. Але це не стало приводом, аби не працювати.

Перша закупівля обійшлася мені приблизно в 30 тисяч гривень. Це все були мої власні кошти. Ми брали лише стратегічно важливі інгредієнти, без яких неможливо виготовити смачний хліб чи батон. Наша автівка була завантажена настільки, що я – водійка – сиділа за кермом на мішку з борошном. Але ця закупівля була доволі простою, адже в магазинах ще були всі необхідні продукти. Далі ставало все складніше й складніше. Частину інгредієнтів нам передавали навіть з-за кордону. Наприклад, дріжджі.

Волонтери готують хліб

Коли ми придбали все необхідне, я написала оголошення в чаті району. Мовляв, шукаю людей, які могли б нам допомагати. Наступного дня, 29 лютого, до нас прийшли 15 волонтерів, які залишаються в команді й сьогодні. 

Це лікар, вчитель, будівельник, шеф-кухар, бухгалтер, підприємці…. Усі вони – святі люди. Адже приходять щодня на роботу, за яку можуть отримати хіба що буханець хліба. Але це справжня команда, справжня сім’я. У нас одна мета, і ми впевнено крокуємо до неї. 

35 тисяч хлібин – для Бучі, Гостомеля та Бородянки

Коли вже вдалося налагодити процес виготовлення хліба, ми через Instagram почали шукати людей, які потребували допомоги. Відгукнулися волонтери, з багатьма з них ми працюємо й сьогодні.

Щойно відновили транспортне сполучення до Бучі, Бородянки та Гостомеля, ми почали працювати в дві зміни. Щодня віддавали волонтерам понад 600 хлібин саме до цих населених пунктів. Кілька разів я також їздила до Бородянки. І досі, коли я згадую побачене, у мене тремтять руки. Після першої поїздки я два дні не могла прийти до тями.

Хліб, спечений для мешканців деокупованої Київщини

Упродовж 40 днів моя команда працювала без жодного вихідного та відпочинку. Кожен із нас розумів, що це абсолютно другорядні питання. Ми були настільки захоплені цією справою, що не могли дозволити собі збавляти оберти. Особливо, коли люди так потребували нашої допомоги.

Увесь хлібчик, який ми робимо, – виключно ручної роботи. Це все – результат нашої шаленої праці. За весь час (станом на 12 травня, – ред.) нам вдалося випекти приблизно 35 000 хлібин. І це все – завдяки неймовірним людям, які мені допомагають. Без них я б ніколи не впоралася з такими обсягами.

Робили паски, бо люди цього потребували

Як правило, ми робили батони й темний хліб. Але Великдень – одне з найсвітліших свят у цьому році, на яке завжди чекають. Напередодні кілька волонтерів почали цікавитися, чи будуть у нас пасочки. Я подумала й вирішила: якщо люди запитують, чому б не зробити?

Думала, це все буде значно легше й швидше, але через велику кількість пасок нам довелося працювати цілодобово. Ми навіть розділилися на дві команди, були денна та нічна зміни. За кілька днів нам вдалося виготовити приблизно 6300 пасок, які волонтери передали мешканцям деокупованих сіл та міст.

Майстер-клас з виготовлення хліба та пасок на Великдень

Після цього я отримала купу голосових повідомлень та скріншотів з повідомленнями від людей, які дякували, що навіть під час війни їх не залишили на свято без паски. І я дуже рада, що у нас все вийшло. Бо була якась насолода від цієї роботи.

І, що важливо, це була колективна робота. Дорослі випікали, а діти прикрашали. Усі були максимально залучені до цього процесу. Ми навіть встигли провести майстер-клас для дітей-переселенців. Вони також власноруч робити пасочки, випікали, прикрашали. Я обожнюю Великдень. А тому добре, що у нас все вийшло. Хоча й було дуже важко.

80% наших витрат взяли на себе прості українці

Перші мої закупівлі – це виключно власні кошти. Але згодом люди почали розповідати про нас іншим, робили репости з нашої сторінки в Instagram. І завдяки цьому ми практично два місяці працювали завдяки донатам підписників, колег та простих українців. Звісно, зараз усі вже дещо виснажені й обсяг пожертв зменшився. Але я можу з упевненістю сказати, що 80% витрат взяли на себе наші люди. Звичайно, я також вкладаю власні кошти, адже не можу цього не робити.

Але були й неприємні ситуації. На самому початку, коли ми шукали перші кошти, я писала багатьом блогерам з проханням розповісти про нас. Просто зробити репост, допис, аби люди дізналися про нашу роботу. Більшість – взагалі не відповіли на повідомлення. А якщо відповіді й були, то на кшталт: «Вартість реклами – 1000 грн». Якої реклами? Ми печемо безкоштовний хліб. Я краще на ці гроші куплю 10 кілограмів маргарину та напечу хліба.

Хліб та паски для військових ЗСУ

Поступово відновлюємо бізнес, але продовжуємо пекти хліб

Сьогодні обсяги хліба, який ми випікаємо, зменшилися. Адже зменшилася й потреба: магазини знову працюють, а проблеми з логістикою вирішилися. Але ми продовжуємо працювати на запит волонтерів. Зараз наші хлопці, які лікувалися в Києві, повертаються на східний напрямок, поблизу Маріуполя. І ми три дні працюємо, аби передати весь хліб туди. 

До цього передавали хліб харків’янам. А ось, наприклад, на понеділок у нас є запит на Вишгородський район. До цього – Броварський. Тобто необхідність завжди є, і ми продовжуємо допомагати й відповідати на всі запити.

Водночас ми на 30% починаємо працювати саме як бізнес. Тобто зранку і до 14-15 години ми будемо й надалі робити безкоштовний хліб. А після 15:00 – працювати, як робили це раніше, до 24 лютого.

Кондитерка Інна Солнцева ріже торт

Але я постійно наголошую, що всі кошти, які надходять від людей, – це гроші виключно на закупівлю інгредієнтів для безкоштовного хліба. Мені стає моторошно, коли бачу, як окупанти вивозять наше зерно. Тому намагаюсь постійно замовляти борошно, цукор, олію – стратегічні складові. Просто, щоб вони у нас були. Аби в разі чого ми могли зі спокійним серцем пекти для тих, кому це потрібно.

Допомогти команді Інни та підтримати виготовлення безкоштовного хліба – просто. Наприклад, переказом на карту 4731219612367932. Або зателефонуйте напряму та запропонуйте будь-яку іншу допомогу – +38(067)-72-02-303.

А щоб підтримати ШоТам та читати ще більше історій про неймовірних українців – достатньо одного донату.

Читати далі

Суспільство

У Києві волонтер запустив виробництво галетного печива для військових

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

42-річний Костянтин Овчаренко під час війни допомагав облаштувати польову кухню на лівому березі Києва, а згодом взявся за приготування печива та сухпайків для українських воїнів.

Історію волонтера розповіли у Вечірньому Києві.

Галетне печиво — універсальний продукт, яким можна перекусити

У мирному житті 42-річний Костянтин Овчаренко — спеціаліст з навчання персоналу в компанії мінеральної води. А у воєнний час —волонтер.

У перші дні повномасштабного вторгнення чоловік допомагав будувати намети на польовій кухні неподалік від станції метро «Чернігівська». Тепер майданчик нагадує невеличке містечко.

Після того, як кожен міліметр кухні просто неба облаштували, а роботу на ній — запустили, Костянтин почав міркувати, чим ще він може бути корисним. Побратим запропонував волонтеру ідею виробництва галетного печива.

«Це універсальний продукт, яким можна як перекусити, намазавши зверху чимось, або навіть повноцінно пообідати», — пояснює Костянтин Овчаренко.

Читайте такожВійна та їжа: як логістика перемагала зброю. Розповідає історик Володимир Полторак

Потроху друзі-волонтери почали експериментувати. За рецептом звернулися до професійних технологів. З кожною спробою у них виходило дедалі краще.

Першу партію випічки чоловіки відправили бійцям з розвідки. Після того, як військовим засмакувало, кияни вирішили запустити ціле виробництво галетного печива.

Готували печиво у дитсадку

Спочатку для випікання чоловікам запропонували приміщення їдальні у дитячому садочку. Там колектив виховного закладу зголосився допомогти у приготуванні. За день ґаздиням вдається приготувати до 30 кг випічки.

Свіже, охайно запаковане печиво коробкою за коробкою спустошувалося на блокпостах воїнів.

Нещодавно колектив відсвяткував випуск першої тонни виготовленого печива.

Після війни Костянтин Овчаренко планує повернутися на роботу та до звичного, без сирен, життя. Втім, запевняє: обовʼязково знаходитиме час для продовження волонтерської діяльності, яка, ймовірно, після Перемоги, стане бізнесом.

Нагадаємо, у Черкасах волонтери виготовляють енергетичні батончики для ЗСУ.

Також у Києві відкривають кав’ярню, де безкоштовно пригощатимуть млинцями.

Фото: facebook.com/polyovakuhnya; vechirniy.kyiv.ua.

Читати далі