Суспільство
Як воно – укривати від обстрілів сотні людей. Історія керівниці станції метро «Героїв Дніпра»
Головним захистом для киян та мешканців передмістя у перші дні повномасштабної війни став метрополітен. Туди вимушено переселилися тисячі людей з немовлятами, речами й тваринами. Чи не найважчою ситуація була на станції метро «Героїв Дніпра» – найближчій до місць активних бойових дій.
Керівниця станції Галина Чуприна розповіла ШоТам про стрес, який відчували люди, виварки замість туалетів, боротьбу з інфекцією у немовлят та єднання, яке додавало сил усе це пережити.
Галина Чуприна
Начальниця групи станцій «Героїв Дніпра» і технічної станції «Електродепо Оболонь»
Віддала метрополітену 40 років життя
Я працюю в метрополітені понад сорок років. Свого часу 17-річною мене взяли на посаду контролерки. Я була в складній ситуації: залишилася без батька, а мама, яка вже не ходила, лежала в лікарні. До цього вона якраз працювала контролеркою на «Нивках». Мені пішли назустріч, і взяли неповнолітньою на посаду без нічних змін.
Коли для працівників організували курси на посаду чергових по станції у депо «Дарниця», я їх успішно закінчила – одразу після школи. Тоді саме відкривалися нові станції: «Мінська» та «Героїв Дніпра». І я за розподілом потрапила на «Героїв Дніпра» – у віці 18 років. З 1993 року я працюю тут начальницею станції у службі руху.
До роботи в режимі укриття готувалися «на папері»
До 24 лютого у нас не траплялося ситуацій, коли потрібно було налагоджувати бомбосховище в метро. Єдине, ми закривалися під час локдауну. Але всі наші фахівці з обслуговування працювали – оглядали колії та пристрої. Повністю зупиняти роботу ми не могли.
Але до роботи метро як укриття ми заздалегідь були готові за документами. Розуміли, що колись, можливо, доведеться працювати як бомбосховище. Тому письмово розраховували, скільки на цій площі зможемо прийняти людей, як будемо їх забезпечувати, чим займемо службові приміщення тощо. Ми регулярно переглядали ці документи, оновлювали там дані.
Коли у мережі почала зʼявлятися інформація про можливий наступ Росії, ми швиденько підняли всі ці документи з розрахунками. Скажімо так, ми були насторожі, але до кінця ніхто не вірив, що таке дійсно може трапитися. У мене багато родичів живуть у Росії, і ми ніколи навіть не обговорювали такі моменти. І все ж війна почалася, і ці документи стали нам у пригоді.
Вирішила не тікати з міста, а ховати людей
Я живу в Броварах, це 44 кілометри від Києва. 24 лютого прокинулася зранку і почула перший вибух, потім другий… Вже розуміла, що починається вторгнення. Я зібрала деякі речі й сказала рідним, що буду лишатися у столиці. «Мабуть, будемо укривати людей», – сказала. Вдома залишилися моя старенька мати, син, невістка та маленький онук. Згодом вони виїхали до Закарпаття – без мене, звісно.
Коли їхала на станцію, бачила постріли, влучання ракети у військову частину за Броварами. Зателефонувала працівникам і дала перші вказівки. Вони сказали, що на «Героїв Дніпра» вже зайшли багато людей, і всі вони не сідали в потяги. Я мала рацію: починаємо працювати як укриття. Приїхала, ми швидко підготували приміщення, згідно з нашим планом. З кожною хвилиною людей лише більшало.
Перші дні наступу – без відпочинку
Найперші дні я жила з людьми на станції, додому не їздила. Ночувала у приміщенні біля чергових по станції. Хоча «ночувала» – не зовсім коректне слово – перші дні, з 24 до 1 березня, ніхто з працівників не відпочивав зовсім. Колектив згуртувався, всі одне одному допомагали. На станції прибирали навіть ті, хто не мав до цього жодного стосунку, тому що одна прибиральниця, яка лишилася, не встигала.
Я дуже вдячна кожному з них, тому що без свого колективу я маленька одиничка. Якщо раніше, може, я не розуміла, що у мене люди настільки віддані, то під час оцих подій стало ясно, що вони люблять свою країну та свій метрополітен, за який готові віддати життя.
Туалет із виварки та вірусна інфекція
З початку повномасштабного вторгнення найбільше одночасно на станції перебували 2100 людей. Місця дуже бракувало, між людьми були маленькі проходи. Я розміщала їх, де тільки могла. Родини з дітками ховала у теплі приміщення, щоб вони не застудилися. У моєму кабінеті одночасно укрилися чотири сім’ї. Дякуючи рятувальникам, ще в перший день нам привезли приблизно 15 матраців і 50 ковдр.
Було складно. Санвузлів на всіх не вистачало, постійно були великі черги. Я боялася, щоб не забилася дренажна система у туалетах. Ми просили не кидати туди папір і серветки, щоб не вийшло зла. Потім поставили виварки – такі, в яких раніше наші батьки білизну виварювали. Коли виварки наповнювалася, чоловіки просто все виливали, хлорували їх і знову ставили на місце.
Люди всі різні. Хтось із тваринами, хтось із немовлятами. У перші дні в нашому укритті було понад 50 дітей. У ніч проти 28 лютого в них почалася ротавірусна інфекція. Коли люди побачили, що таке коїться, позгортали свої речі, і ми повністю все продезінфікувати. І робили це кожні 2-3 години. Ми звернулися до волонтерів, і нам допомогли – купили ліки. На щастя, якось доволі швидко ми цю недугу побороли.
Стрес давав про себе знати, я «мовчки кричала»
Приблизно на пʼятий день повномасштабної війни я відчула у людей стрес. Вони почали проявляти агресію. Претензії були на кшталт: «Чому немає біотуалетів?», «Чому закрили затвори й тут мало повітря?», «Чому не всім видали матраци?», «Чому нам не дають їжу?» тощо.
Я і по собі відчувала, що психологічно слабшаю. Забивалася у куточок, тому що не мала права показати працівникам, що мені важко. І там «мовчки кричала» – якось так у мене виходило. Від цього наче трішки ставало краще.
У цій ситуації нам, знову ж таки, допомогли волонтери. Вони згуртувалися, і ми швидко налагодили роботу. Знайшли все, що було необхідно, почали годувати людей. Переважно це були «сухпайки»: галетне печиво, хлібці, локшина швидкого приготування. Люди їли з одноразового посуду.
Люди в укритті взялися за прибирання
Коли люди побачили, як нам важко, запропонували свою допомогу. Наприклад, одна жінка відповідала за санвузол. Ми їй видали жилетку метрополітену, проінструктували, що робити, й у нас проблем ніяких не було. Вона попереджала всіх, коли йде працювати.
Інші жінки запропонували прибирати й дезінфікувати поверхні. Ми їм видали рукавички, й вони в усьому допомагали моїй прибиральниці. Чоловіки вивозили сміття.
Читайте також: Історія тривалістю 47 днів. Як я врятував свого батька з окупованого Херсона
З часом люди згуртувалися й стали всі як одна сім’я. Віталися одне з одним, допомагали. Налагодилася дисципліна. Не було такого, щоб хто що хотів, те й робив. Люди розуміли ситуацію, знали, що від них вимагається, й чітко слідували всьому, про що я просила.
Люди й досі ночують у метро
З 1 березня людей в укриті ставало все менше. Вони заходили до мене, говорили, що будуть виїжджати, дякували. Зараз ситуація краща. Один наш вестибюль все ще закритий, бо там розміщені люди. Деякі ходять додому і на вечір приходять, бо бояться. Одна жінка розповідала, що мешкає з маленькою дитиною на Виноградові й не може ночувати вдома. Щоночі в нас перебувають по кілька десятків людей.
Інший наш вестибюль працює для пасажирів. Фактично, вони не перетинаються з тими, хто ховається у нас від повітряних тривог.
Ситуація загалом налагодилася. Працівники вже мають вихідні й можуть нарешті відпочити. Все перебуває під контролем. Людям в укриттях і працівникам, звісно, все ще важко переживати цей час. Будемо кріпитися. Це наша країна, й іншого вибору, окрім триматися разом і вірити в наші ЗСУ, ми не маємо.
Метро потрібно осучаснити
Повномасштабна війна дала нам розуміння, що умови в метрополітені потрібно покращувати. Для цього, звісно, нам бракує фінансування. Я розумію, що 8 гривень за проїзд – це дуже мало. Нам потрібно зробити багато закупівель, щоб відремонтувати та модернізувати наші станції, привести до ладу санвузли тощо. На мій погляд, ціна за перевезення у мирний час має становити 15-20 гривень.
Те, що нині проїзд безкоштовний, я вважаю правильним рішенням нашого керівництва. Люди налякані, багато з них залишилися без роботи. Оплата за проїзд, на мій погляд, нині не на часі. Якщо керівники нашої служби вирішать повернути оплату, ми це зробимо. Але наразі так.
ШоТам знаходить світлі історії навіть у найтемніші часи. Підтримай нас донатом – допоможи розповідати більше про Україну та українців.
Суспільство
Міжнародний Благодійний фонд «Карітас України» оголосив аукціон зустрічей «Прихистки добра», щоб зібрати 2 мільйони гривень на шість прихистків для переселенців старшого віку. В аукціоні розігрують зустріч з письменниками, підприємцями та музикантами.
Про це повідомила пресслужба фонду.
Мета збору
У шести прихистках мережі Карітас — в Бориславі, Івано-Франківську, Коломиї, Тернополі, Чорткові та Одесі — зараз мешкають 154 людини старшого віку. Через скорочення міжнародного фінансування «Карітас України» просять про допомогу, аби ці люди й надалі могли отримувати безпечне житло, медичну допомогу, харчування, гігієнічні засоби, психосоціальні послуги та догляд.
Читайте також: Фестиваль добра: 700 дитячих мрій чекають на здійснення
Мешканці шістьох прихистків — це переважно вимушені переселенці старшого віку, одна з найуразливіших категорій населення під час війни. Більшість з них самотні, з інвалідністю або хронічними захворюваннями. Раніше ці бабусі й дідусі мешкали у Лимані і в Курахово, на сході і на півдні, але через постійні загрози з боку рф евакуювалися.
З ким можна зустрітися
Для участі у зборі треба зробити доброчинну ставку. Так можна виграти зустріч з лідерами думок за кавою, на прогулянці чи онлайн Розіграш проводять на інстаграм-сторінці аукціону. Аукціон триватиме до 29 травня до 23:00. Переможцем стає той, чия ставка підіймається найвище Початок — 2 тисячі гривень, один крок — 200 грн.
В аукціоні вже беруть участь: Оксана Забужко, Ірена Карпа, Артем Бородатюк, Костянтин Розенштраус-Макаров, Антоніо Лукіч, Тетяна Трощинська, Євгенія Клепа, Антон Птушкін, Лілія Пустовіт, Євгенія Кузнєцова, Роман Бахарєв, Олександра Матвійчук, Марина Саприкіна, Елизавета Фещенко, Володимир Луцик, Тарас Панасенко, Саша Ганапольська, Софія Андрухович.
Також на збір можна зробити довільну пожертву
Нагадуємо, що в Києві з’явиться новий безбар’єрний маршрут: деталі.
Фото: фейсбук-сторінки «Карітас Україна» та проєкту «Прихистки добра»
Суспільство
Двоє ветеранів ГУР з ампутаціями зійшли на Гімалаї. Іван Тарн та Олександр Дашко з позивними «Артан» і «Кракен» привертали увагу, аби зібрати 3 мільйони гривень на боротьбу з фантомними болями у проєкті Limitless.
Про це повідомили в ГУР Міноборони України.
«Життя після ампутації є!»
Двоє ветеранів спецпідрозділів ГУР МО України Іван Тарн та Олександр Дашко, які мають ампутації, піднімалися на Гімалаї для благодійного проєкту Limitless. Бійців у горах супроводжували професійні альпіністи Тетяна Яловчак і Тарас Поздній.
Розвідники піднялися на висоту 5280 метрів, тобто до базового табору «Еверест». Олександр Дашко, який має велику ампутацію ноги, поділився, що його знайомі до останнього не вірили у реальність такого задуму: «Мені казали, мовляв, туди люди навіть з двома ногами не піднімаються, а в тебе й так ноги нема, ти ще більше своє здоров’я угробиш — не лізь. Тож мені було важко, але це сходження мають побачити інші хлопці з ампутаціями. Вони повинні побачити, що життя після ампутації є!»
Читайте також: Готові досягати вершин навіть після поранень: це українські військові, які зійшли на Кіліманджаро
Місія проєкту
Під час сходження прагнули привернути увагу до проблем бійців, які мають ампутації, та зібрати 3 мільйони гривень на боротьбу з фантомними болями.
«Фантомний біль ― це коли в тебе нема кінцівки, але так болить, ніби вона в тебе є. Вона може боліти, може свербіти — і мозку треба якось прийняти. Деякі хлопці мучаться з цим роками», ― розповіли ветерани ГУР.
Нагадуємо, що в Криму активісти вшанували жертв геноциду кримськотатарського народу (ФОТО).
Фото: ГУР Міноборони України
У Чернівцях проведуть вісімнадцятий благодійний фестиваль «Буковинська мрія». Для дітей, які переживать складні періоди життя, підготують подарунки. До ініціативи можуть долучитися всі охочі, ставши для маленьких мрійників чарівниками.
Про це редакції повідомили в БФ «Місто Добра».
Мрії, які можуть стати реальністю
Захід готують для дітей, які вже зіштовхнулися з жорстокістю і серйозними проблемами дорослих. На свято завітають вихованці «Міста Добра» та пацієнти медичного центру «Дім метеликів». Серед них є діти з важкими, часто невиліковними діагнозами. Організатори хочуть подарувати свято й тим, хто через війну втратив батьків, дім — це підопічні проєкту «Наші діти», який фонд втілює спільно з Datagroup. Також на захід запрошують дітей, які живуть в родинах, де щодня борються з бідністю та відчаєм.
Читайте також: Три роки не бачив тата: 15-річного хлопця повернули в Україну з ТОТ
«Мрії цих дітей — реальні, щирі й дуже земні. Вони не просять зірку з неба. Вони пишуть листи з мріями про нове взуття, рожеві сукні, мультяшні” ляльки, цікаві книжки, перші в їхньому житті велосипеди, фарби для малювання, Лего або планшет, бо в їхньому світі це – щось велике і недосяжне», — розповідають у фонді.
Організатори пропонують відчути себе чарівниками та здійснити мрію когось із дітей. Таких людей у «Місті Добра» називають добродіями. Долучитися може кожен охочий. Для цього потрібно прочитати листи та надіслати подарунок. Крім того, «мрію» можна вручити й особисто. Усього у фонді потребують 700 пакунків з подарунками.
Деталі можна дізнатись за поштою: [email protected].
Мрії дітей щодня публікує засновниця фестивалю Марта Левченко на своїй фейсбук-сторінці.
Про фестиваль
«Буковинська мрія» — найбільший благодійний фестиваль Східної Європи, на якому вже понад 10 років втілюють дитячі мрії.
Вихованці дитячих притулків, малюки з інвалідністю та діти з бідних сімей пишуть листи-мрії, а дорослі можуть стати добрими чарівниками та допомогти реалізувати ці листи в життя.
За час існування фестивалю-табору більше 10000 мрій дітей стали реальністю. За словами організаторів, учасники перших фестивалів вже виросли і самі стали благодійниками.
Нагадуємо, що Артем Пивоваров подарував перуку з власного волосся пацієнтці Охматдиту (ФОТО).
Фото: БФ «Місто Добра»
