Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Як вінницькі школярі рятують місто від сміття

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Станція сортування сміття Shuttle працює вже рік. Її заснували старшокласники на території школи «АІСТ», де вони навчаються. За цей час школярі вивезли понад 3 тонни сміття, збільшили кількість категорій вторсировини до 24 та пережили крадіжку.

Попри волонтерський формат роботи та карантин, станція сортування продовжує приймати сировину і в майбутньому планує розширюватися.

Ініціаторка проекту та екоактивіста Марія Ошовська разом з волонтером Андрієм Бураковим розказали, як перетворили закинутий шкільний сарай на станцію «глибокого» сортування сміття, з якими зіштовхнулися проблемами та чому це не просто дитячий шкільний проект.

Марія Ошовська

Марія Ошовська

Навчається на першому курсі УКУ. Займається еко-просвітою та охороною довкілля. Дівчина втілила декілька екопроектів в своїй школі та місті. Зокрема ініціювала акцію у вінницьких кав’ярнях, щоб заохотити людей зменшити використання одноразових горняток та купувати каву в свої. Зараз Марія працює в організації European Democratic Education Community.

Хто приходить на станцію

Коли ми відкрилися минулоріч, то багато чого не знали. Не було досвіду. Навіть зробити вивіски виявилося проблемою. За рік змінилося майже все, зокрема зрозуміли, що приймають зі сміття на переробку, а що ні. Куди це здавати, в яких об’ємах і умовах.

Бувало і буває, що люди приносять вторсировину, для якої немає фракції (фракції — категорії, на які сортують сміття для подальшої переробки – ред.) — утилізувати її ми не зможемо. Тоді пояснюємо чому, що і як. Вони можуть або забрати її назад і знайти своє застосування. Або викинути в смітник на нашій станції, щоб не возити з собою.

Є постійні «клієнти», які знають, як сортувати. Є новенькі, яким потрібно допомогти з цим. Приходять вінничани, яким в середньому 20-30 років, часто сім’ї. Наші однолітки забігають, інколи батьки відправляють дітей самих і ті приходять сортують. Більшість приносять нормальні не брудні речі, найчастіше пет-пляшки та скло.

Загалом виходить тонна сировини в місяць з усіх фракцій. В команді 11 волонтерів, які чергують по тижням і допомагають з сортуванням. Також допомагають місцеві організації. Школа надала приміщення, а це вже неабияке везіння. Адже знайти безкоштовне приміщення в місті майже нереально.

Всередині станції сортування Shuttle


Сортують сміття на 24 фракції

Ми зачинялися на карантин і відкрилися на початку літа. За період самоізоляції у людей назбиралося чимало вторсировини, тому навантаження на волонтерів збільшилося. Ми працюємо в чотирьох два рази на тиждень по три години позмінно. На одній зміні працюють 4 людини. В середньому до нас приходить 10-15 людей кожні три години. Але останні два тижні людей побільшало рази в три, й об’єм сировини також збільшився.

Зараз в нас 24 фракції. Приймаємо майже все з побутових речей: скло, макулатуру, алюмінієву та сталеву банки, поліетилен, пет-пляшку, пластик за маркуванням 2, 4, 5, 6, 7, тетрапак та одяг.

Усього чотири основних потоки, куди йде сировина. Два найбільших — ТОВ «Вторма Юа», куди здаємо скло та пет-пляшки та завод «Руслана», який виготовляє з поліетиленових відходів полімеркомпозитні вироби: люки, садову плитку та «лежачих поліцейських» зі сміття.

Сортування сміття


Зазвичай в інших містах не приймають такий вид пластику, але нам пощастило, що завод знаходиться у Вінниці та приймає непопулярні для переробки речі як от пакети тоненькі, упаковку з-під печива, шоколадок, контейнери для їжі. Тому багато хто дивується, що ми взагалі можемо таку сировину на переробку віддавати.

Читайте також: Здай пляшку – отримай винагороду: українці створили екологічний додаток

Тканину та одяг віддаємо в проект «Vereta», який виготовляє ткані килимки на старовинних верстатах. Іншу частину відсортованого сміття, яке не переробляється, відправляємо у Київ на високотемпературне спалювання. Скоро шукатимемо людей, які допоможуть з цим. Раніше в нас були менші об’єми, тому могли посилками відправляти до Києва. Зараз це вже не вигідно.
Не приймаємо те, з чим небезпечно працювати школярам: лампи, батарейки, електроніка.

Зробили сортувальню Shuttle із сараю

Ми назвались Shuttle, тому що мені до вподоби космічна тематика. Це щось тісно пов’язане з надією на краще. Крім того, шатл — космічний човен багаторазового використання. А в цьому ми вбачаємо важливу відповідь на проблему відходів.

Станція сортування зараз — це три кімнати. Вхід в кожну з вулиці. Перша кімната — сортувальна: в ній відбувається основна робота з людьми, та сортування на різні фракції. Друга — для більш подрібненого зберігання: те, що ми здаємо у менших об’ємах, але відсортоване на багато різних фракцій. Також зберігаємо там всілякі інструменти. Третя — основне приміщення для зберігання великих об’ємів вторсировини.

Сортування сміття


Станція сортування знаходиться в приміщенні колишнього шкільного сараю, про існування якого мало хто взагалі знав. Його не використовували і приміщення виглядало кепсько. Там не було освітлення, усі кімнати були вщент заповнені непотрібними речами, які туди складалися протягом років.

Спочатку ми з волонтерами усе почистили, полагодили і облаштували. Постелили підлогу, яка згоріла. Фасад пофарбували та розмалювали. А потім нас обікрали…

«Все що залишається біля станції — пропадає»

Виламали навісний замок разом з петлями. Тому двері довелося замінити на металеві. Встановили світильник, який, на жаль, також викрали разом з візком, який певно можна перепродати або на металобрухт здати. І те, що ми досі не можемо зрозуміти — забрали маленький екран від ваг. Самі ваги не чіпали.
Не думаю, що це був продуманий заздалегідь план. Мені здається, що це просто поштовх душі не дуже дорослих людей.

Інколи ми проводимо експерименти. Після чергування, приміром, залишаємо тумбочку біля станції. Наступного дня приходимо — її немає. Все що залишається біля «Шатлу» — пропадає.

Коли тільки відкривалися, в одній з кімнат була величезна шафа. Ми її виносили втрьох. Тоді щодня працювали і залишали шафу назовні, адже було важко її кожний раз вносити і виносити. Шафа стара, побита, в жахливому стані. Ми в неї речі складали, ганчірки усілякі. Думаємо, ну шафу точно ніхто не забере. Проте одного разу шафи не стало.

Ми зробили майже все, що від нас залежить, щоб максимально убезпечити станцію від крадіжок. В школі є охоронець, встановлений датчик руху. Думали як поставити камери, але через проблеми з електрикою, їх можна встановити тільки якщо протягнути проводку через шкільне поле. Окрім того гілки дерев затуляють огляд.

Частково Shuttle охороняється камерою, яка встановлена в школі. Але це понад 100 метрів відстані і розгледіти деталі на відео потім неможливо.

Сортування сміття
2019 рік. Школярі-волонтери роблять ремонт та готуються до відкриття станції


Сміття поштою

В нас є адреса, на яку люди відправляють сміття з інших міст, а наші волонтери його потім сортують. Зазвичай відправляють неліквідний пластик, який людина не має змоги здати у своєму місті. Він відправляється на завод «Руслана». На одному з тижней три посилки отримали: дві з Одеси та одна з Вінниці у Вінницю. Дівчина написала, що в неї дуже багато накопичилося сировини, тому вона не змогла приїхати і відправила поштою.

Деякі пишуть і цікавляться чи точно ми усе отримали і чи все добре. Але потім, коли ми вже на сторінці зробили офіційний пост про таку можливість, люди стали просто надсилати, попередньо не зв’язуючись.


Основна проблема — не вистачає волонтерів

Поки що розширюватися не виходить, однак плануємо. Хотілося б в центрі міста відкрилася ще одна станція сортування Shuttle, але потрібно приміщення, яке має бути поділене на дві частини для складування. Таке важко знайти.

Основна проблема з волонтерами в тому, що це мають бути саме школярі. Вони підходять для нашого проекту. Крім загальної еко-ідеї, ми підтримуємо дружні відносини в колективі, адже усі ми з однієї маленької школи й товаришуємо між собою.

Зараз працюємо над тим, щоб була змога брати волонтерів не з нашої школи. Просто в нас немає ніякої заробітної плати. Не кожен хоче працювати за таких умов. Волонтера потрібно ще місяць навчати, щоб він міг бути повноцінним членом команди.


Труднощі з логістикою

Проблема залишається в діалозі між чотирма ланками. Є людина, станція сортування Shuttle, заготівельник (Заготівельники — посередники на ринку заготівлі вторсировини; . скуповують і зберігають сировину та продають заводам на переробку – ред) і завод. Усі вони мають схожі цілі. Але діалог між нами усіма не дуже добре налаштований. Часто виникають проблеми. Сфера динамічна, з’являються нові способи переробки, а заводи інколи змінюють умови постачання. Це впливає на заготівельника, на нас і на людину, яка приносить вторсировину.

Є фракції, які не такі популярні як скло. Приміром, тетрапак, який має змішаний тип:
папір, пластик і алюмінієвий прошарок. А також продукція від побутових засобів з маркуванням PET. Вона матова, кольорова і її не так легко переробити. Це проблемні фракції в сортуванні сміття.

І ми мали справу з одним заготівельником, який нас запевняв, що приймає таку вторсировину, є місця переробки та все налаштовано. А потім дізналися від інших, що насправді він таку сировину не купує. Коли перепитали заготівельника напряму, нам пояснили, що заводи змінили свої умови і тепер не приймають такі фракції. Звичайно карантин також на це вплинув, однак те, що Shuttle не проінформували, поставило нас в незручну ситуацію.

Якщо у заготівельника залишається вторсировина, яку вже не приймає на переробку завод, то вони шукають інші шляхи її утилізації.

Тим паче, що за певну сировину вони вже заплатили, тому в їх же інтересах знайти консьюмера. Однак ми не можемо бути цілком впевнені в цьому, адже немає опублікованих звітів щодо їх роботи.

Ми потім знайшли інші шляхи збуту, але проблема відкритості тут — основна. Завжди думаю, що кожній ланці потрібно відкрито говорити про те, що вона робить і чому вона це робить. І тільки тоді можна буде щось покращувати.


Куди йдуть кошти з вторсировини

Це невеликі гроші за збут сировини і вони майже завжди витрачаються на те, шоб станція сортування розвивалась. Приміром за 233 кг шуршику, РЕ, PP, PS та змішаного пластику заробили 433 грн. Нам потрібно купувати мішки, коли, приміром, на заводі їх десь загублять і ми не можемо їх забрати звідти. Побутові потреби, медикаменти, скотч. Також відкладаємо фінанси на подальше розширення станції. Хочемо отримати грант, щоб відкрити приміщення, залучати волонтерів.



Для багатьох сортування — це зайва морока

Інколи люди думають, що це черговий проект, де все скидають в одну купу. Звісно, це не так. Одна з наших цілей — зробити сортування доступним, почати взаємодіяти в зручному форматі.

Мені запам’яталася досить дивна, але водночас реальна фраза одного чоловіка, який розмірковував над тим, що сортувати важко. Потрібно завжди думати, що ти купуєш і куди потім кинути. Для багатьох це зайва морока. Проте він сказав: «Але не можна інакше. Так же і має бути». Як показує наш проект — це реально. Хочеться вірити, що це не так важко як здається.


Словник


Шуршик — упаковка з матеріалу поліпропілен (маркування 5 РР). Вона рветься рівною лінією при надриві. До шуршику відносять етикетки від води, упаковки від круп, шоколадок тощо.

РЕ, PP, PS — маркування пластику. PE — поліетилен. Це пакети, маркування 2/4 (поділяється на HDPE та LDPE).

PP — поліпропілен. З нього виготовляють кришки для пляшок, пляшки для кетчупу, посуд для гарячих страв,контейнерів для продуктів тощо.

PS — полістирол. Використовується у виробництві піддонів для м’яса та птиці, контейнерів для яєць. А також одноразовий посуд, контейнери для їжі, стаканчики для йогуртів.

Підтримай ШоТам

Суспільство

«Створюю автентичну геометрію». Як майстриня з Решетилівки захоплює своїми килимами ткаль з усього світу

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Легендарні решетилівські килими на Полтавщині виготовляє кілька династій майстрів. Ірина Мосієнко не належить до жодної з них, утім зайнявшись килимарством, ненароком виявила, що має вроджений хист до цього ремесла. Та ще й знайшла на горищі в селі справжній скарб ­­­– домоткані полотна бабусі та створені дідом прядку й веретено. Спочатку поціновувачами килимів майстрині були її друзі. Але згодом надихатися творчістю Ірини почали ткалі з різних країн. Зараз для майстрині ця справа – хобі. Але вона вірить, що колись відкриє двері власної майстерні.

Ірина Мосієнко
Ірина Мосієнко

Майстриня килимів родом із Решетилівки (Полтавщина) – центру килимарства в Україні

У моїй уяві ткалі були чарівницями

Я родом із Решетилівки – центру килимарства в Україні. Ще з першого класу в школі розповідали, що саме наш регіон славиться найкращими килимами. Нас водили у Всеукраїнський центр вишивки та килимарства на екскурсію, проводили навіть маленькі майстер-класи. Але я ніколи не думала про це, як про роботу чи серйозне заняття. От є вчителі, лікарі, юристи… А де беруться ткалі, де вони навчаються, я взагалі не знала. Уявляла собі їх як окрему касту: таких собі чарівниць, які днями працюють у своїх майстернях. Коли вже подорослішала, зустрічала багато людей, які про килими взагалі нічого не знали, не кажучи вже про технологію виготовлення. Для мене ж це було чимось звичним.

Загалом я була посидючою дитиною, змалечку навчилася грати на фортепіано. Мені подобалося щось робити руками. Пам’ятаю, ще дитиною мене мама навчила в’язати спицями та гачком, тому на уроках трудового навчанні я легко з цим впоралася. Ткати я не вміла, але бачила, як це роблять місцеві. А ще бувала на виставках килимів і дивувалася, як руками можна робити таку красу. Колись на одному з фестивалів я побачила відому майстриню Ольгу Пілюгіну, яка серед іншого займається і килимарством. Підійшла до неї та запитала, чи можна якось прийти на годинку до її майстерні й подивитися, як вона працює. Я не очікувала, що вона погодиться. Ольга дала мені свої контакти, я прийшла до неї й навіть отримала невеличкий майстер-клас. Уявіть, просто з вулиці людина підійшла, напросилася, і вона з доброї душі дозволила долучитися до її робочого процесу.

Решетилівські килими як окремий вид мистецтва

Наше містечко Решетилівка споконвіку залишається справжньою скарбницею українського народного мистецтва. Створені тут килими відомі на всю Україну ще з кінця 19 століття. За традицією, в Решетилівці килими ткали переважно на вертикальних станках. Вони були такі барвисті, квіткові. Майстри малювали ескізи, підбирали відтінки, самостійно фарбували нитки, використовували різні техніки ткання. Важко описати, чим саме вони були унікальні. Але такі килими я зустрічала лише в Решетилівці, я їх легко впізнаю. Це як петриківський розпис – так, як у Петриківці, не малюють ніде.

Фото: Ткацька майстерня Ірини Мосієнко/Facebook

Кілька століть тому на Полтавщині килими одночасно виготовляли тисячі майстрів. У радянський час досить успішно працювала фабрика імені Клари Цеткін. Але після проголошення Незалежності України він розвалився і багато років стояв порожнім. Сьогодні тут залишилися лише декілька поодиноких майстринь, які ще з тих часів працюють і самостійно продовжують традиції. Наскільки я знаю, на себе працює тільки Ольга Пілюгіна. Також є майстерня, де тчуть килими на замовлення.

У нашому місті є художнє училище, де все ще викладають ткацтво і не дають зникнути технологіям автентичного килимарства. Але, зрозуміло, що студентів там небагато. Лише кілька років тому в Решетилівці відкрили Центр килимарства, де намагаються відбудувати фабрику імені Цеткін. Зараз там голі стіни, на підлозі – сіно, і лише нещодавно змінили вікна та покрівлю. Поки що фінансування, на жаль, припинили, але центр юридично працює. У них є невелика зала, де зберігаються килими, вишиванки та решетилівські ремесла. Місцеві сподіваються, що цей цех вдасться відновити й там зможуть працювати багато майстринь. Але поки ситуація не тішить.

Ткацький простір створила просто в квартирі

Я 20 років займалася музикою, тому вважала логічним здобувати вищу освіту саме в цій сфері. Так вступила до Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова в Києві на вчителя музики й історії мистецтв. І вже під час навчання зрозуміла, що навряд чи буду викладати. І тут зорі зійшлися: столична майстерня ткацтва OLK manufactory набирала людей без досвіду. Там казали: «Ми всього навчимо, потрібне лише ваше бажання». А бажання в мене дійсно було. Студентство я вдало поєднала з робою, адже в майстерні був вільний графік. Це просто доля мені усміхнулася, що вдалося туди потрапити. Власне, там я і навчилась ткати та набралася досвіду.

Потім майстерня тимчасово зачинилася. Це сталося кілька років тому. Було боляче усвідомлювати, що я більше не зможу ткати, адже я справді покохала цю справу. Я була в такому підвішеному стані. Не знала, що робити: чекати, коли майстерня знову відкриється, чи йти кудись далі. Потрібно було шукати іншу роботу, аби якось виживати. Тому влаштувалася менеджеркою до інтернет-магазину книгарні. Але так кортіло знову почати творити!

Облаштований ткацький куточок майстрині

Тому просто в квартирі облаштувала невеликий ткацький куточок. На пальцях показувала друзям, які займаються столярством, що мені потрібна ось така рамка, таких розмірів, щоб ось так прокручувалася. І вони мені допомогли – зробити дерев’яний верстат. І тепер у вільний час я продовжую ткати, адже мені цього бракує. Що вигадую, те й створюю. Якоїсь миті в мене вже було забагато килимів, купа ниток і вже нікуди було все складати. Тому я придбала стелажі. А потім знайшла собі ще кілька менших станків. Ось так і працюю.

Фабричні килими не похизуються такою енергетикою

Я кайфую від того, що роблю. Люди, які займаються в’язанням або вишивкою, мене зрозуміють. Потрібно мати певний тип характеру чи темпераменту, щоб довго виконувати одну й ту саму роботу. Коли я тчу, можу забути про їжу і сон, а встати лише після того, як почне бурчати живіт чи на годиннику проб’є дванадцяту ночі. Це своєрідна медитація, я в це повністю занурююся. Іноді в процесі ловлю себе на думці, що я така щаслива. Просто сиджу, вмикаю музику, роблю чай чи каву – і тчу. Минає година, а мені так добре і спокійно. Ця справа мене заспокоює і врівноважує. До того ж можу про щось своє подумати, розкласти в голові все по поличках.  

Звичайно, кожен може просто придбати дешевий фабричний килимок і повісити його на стіну. У цьому немає нічого поганого, він буде гарний і яскравий. Але це як картина, яку теж можна надрукувати на принтері. У моєї мами на стіні висить картина, не знаю, де вона її купила. Але це полотно не має ні для кого особливої цінності. Натомість можна придбати картину художника, який проявив свою творчість, витратив час. Звичайно, вона буде коштувати набагато дорожче. Але й цінність матиме значно вищу.

Фото: Ткацька майстерня Ірини Мосієнко/Facebook

Так само і килими – це передана любов від людини до людини. Мої килими завжди виткані в гарному настрої. Якщо я знервована – точно не сяду за роботу. А коли я щаслива, про щось мрію, тоді починаю ткати й вже уявляю, як цей килим висітиме в когось дома і буде когось тішити. Людина прокидатиметься зранку і буде ним милуватися. Я вірю, що такі речі зберігають енергетику. Мені хочеться, аби мої вироби приносили якщо не вдачу, то хоча б якусь теплу енергетику. Фабричні речі таким не можуть похвалитися.

Мої килими поєднують екологію, красу та ручну роботу 

Виготовлення одного килима площею в квадратний метр займає десь 2-3 тижні. Та перед цим ще необхідно натягнути нитки – це декілька годин. І коли вже знімаю готовий килим, на оброблення країв, обшиття, обрізання хвостиків потрібно ще пів дня або й день. Важко лише в сенсі витрати часу, фізично ж це просто – не мішки тягати. Якщо людина хоче вишити собі гарну сорочку, вона теж має витратити на це декілька місяців. Але після цього отримає річ, яка буде їй дуже цінною, і згодом її захочеться передати комусь у спадок.

У килимах переважно зображаю автентичні геометричні орнаменти: трикутники, квадрати, прямокутники. Мені подобається мінімалізм у кольорах, пастельні відтінки, прості лінії. Використовую винятково натуральні матеріали. Купую бавовняну основу і шерсть. Мені зручніше ткати шерстю, до того ж вона екологічніша. Але там не надто багато відтінків. Я все відкладаю момент, коли самостійно навчуся фарбувати нитки. Це не такий вже й складний процес, але потрібно мати спеціальну велику каструлю, фарбники, треба це десь сушити. Поки що у квартирі я не наважуюся це робити. Але осягнути мистецтво фарбування – це плани на майбутнє, які я колись здійсню.

Килими, створені майстринею Іриною Мосієнко

Знайшла на горищі справжній скарб

У дорослому віці я почала більше цікавитися українською старовиною, тим, що створювали наші пращури. Якось розпитувала про все у своєї бабусі. І вона мені сказала, що в неї десь є рушники, які вона ткала разом із сестрами. А створювали вони це на веретені, які зробив мій прадід. Я запитала: «А де ці пралі?». І бабця відповіла, що валяються десь на горищі. Кажу: «Як валяються? Давай знімемо і подивимося». І, дійсно, знайшли веретено, пралі та домоткані полотна. Не скажу, що моя родина займалася мистецтвом. Їм просто треба було щось носити та чимось вкриватися. От вони це й робили власноруч, як і в будь-якому селі. Рідні дивуються, нащо мені цей мотлох. Вони це так не цінують. Знаю, що часто скуповують такі речі за безцінь. Люди в селі не розуміють, наскільки велику цінність мають такі речі.

Читайте також: Бренд одягу Shkoura. Про верстат 18 століття, вивалювання у гірській річці та відмову від електрики

Для мене це все – скарби. Я вже всіх попередила, що знахідки нікому не віддаються, бо це мій спадок. Ще знайшла велику дерев’яну скриню ручної роботи, якій вже понад сто років. У ті часи її використовували замість шафи. Людям потрібно було десь складати свої речі. Якби я її не знайшла, бабуся могла просто порубати ту скриню та спалити. Я все порозшукувала, познімала з горища. І тепер воно стоїть і чекає свого часу. Колись я точно створю власний маленький музей. 

Мої килими припали до душі британській майстрині

Першими поціновувачами моїх килимів були найближчі друзі. Я викладала роботи у соціальних мережах. Згодом там стало так багато фото, що я подумала, можливо, не всім підписникам це цікаво. Особистий профіль в Instagram поступово перетворювався на ткацький. Тому я створила окремий, аби не спамити всіх своїми нитками. На мене підписуються люди з різних країн, і серед них чимало ткаль. Є митці з Данії, Норвегії, США. Я заходжу на їхні сторінки, роздивляюся. Вони роблять такі різні речі, але всіх нас об’єднує ткацтво. Особливо цікаві та своєрідні візерунки у митців із Перу. Моя сторінка створює певну ткацьку тусовку. Бачу, що люди зберігають мої дописи, аби потім передивитися. Приємно, що я когось надихаю своєю творчістю.

Фото: Ткацька майстерня Ірини Мосієнко/Facebook

У Лондоні є майстриня Крістабель Бальфур, на яку я рівняюся. У неї своя велика майстерня, часто її роботи друкуються в британських дизайнерських журналах. Цього літа вона підписалася на мою сторінку, написала, як їй подобаються мої роботи. Я була просто в дикому захваті. Деякі мої роботи вона навіть постила собі в stories, що було для мене великою подією. Не знаю, як вона мене знайшла. Я «лайкала» її публікації, але в неї дуже багато підписників, навряд чи серед них можна було мене помітити. Можливо, звернула увагу за гештегами.

Мрію про власну ткацьку майстерню

Вартість килиму залежить від розміру та малюнку. Якщо взяти 50 на 50 сантиметрів, то це приблизно 250-300 доларів. Було б добре продавати їх десь у Європі, але я поки що до цього не дійшла. Для мене це більше хобі. Частенько я можу і просто подарувати комусь килим, якщо знаю, що близька людина його дуже хоче. Декілька разів я також проводила платні майстер-класи. Приємно, що комусь цікаво переймати мій досвід. Для людей це може бути такий самий вид творчості як в’язання. Наприклад, на маленькому станочку можна зіткати собі підставку під горнятко.

У майбутньому я хочу мати свою невеличку студію, де змогла б розмістити всі свої речі. Тоді зможу придбати великий станок, де ткатиму килими вже 2 на 3 метри, як були у столичній майстерні, де я працювала. На цьому ж місці можна буде проводити регулярні майстер-класи. Тому що зараз, коли до мене звертаються, доводиться шукати місце для навчання. Одного разу в мене був майстер-клас онлайн – досить незвичний досвід. А колись і просто сідали в кав’ярні, брали невеличкі рамки, нитки та працювали. Майстерня буде ще й своєрідним музеєм моїх робіт, де можна буде влаштовувати виставки. Такий собі маленький простір саме для ткацтва. Ось такий «план-мрія».

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

Оголосили конкурс грантів для жіночих організацій

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Український Жіночий Фонд оголошує конкурс грантів для жіночих/феміністичних організацій для розробки та впровадження адвокаційних кампаній і створення та посилення мереж і коаліцій.

Про це пише Гурт.

Конкурс проводиться в межах проєкту «Голос жінок і лідерство – Україна». Заявки приймаються до 7 листопада 2021 року включно.

«Голос жінок і лідерство – Україна» – це п’ятирічний проєкт у рамках програми Global Affairs Canada’s Women’s Voice and Leadership. Проєкт підтримує жіночі правозахисні організації, активісток та платформи взаємодії для досягнення їхніх інституційних, програмних та адвокаційних цілей задля забезпечення прав жінок та дівчат і просування гендерної рівності в Україні.

Читайте також: Одеська «Жіноча майстерня меблів»: про запуск бізнесу з боргами, сексизм і роботу «душевненько»

Проєкт реалізовується в усіх областях України і досягає визначеної мети через реалізацію трьох завдань:

Планується підтримати 4-5 адвокаційних кампаній, що будуть реалізовані на місцевому, регіональному, або національному рівнях. Тематика кампаній і формати адвокаційної роботи – не обмежуються.

Тривалість проєкту: від 12 до 18 місяців

Розмір гранту: 10 тисяч канадських доларів.

Участь у конкурсі можуть брати: жіночі/феміністичні правозахисні організації з усієї України, що мають досвід роботи не менше двох років та чітку спрямованість на захист прав жінок та просування гендерної рівності, а також не пов’язані з державними установами та політичними партіями.

Читайте такожКількість жінок в українському IT зросла в три рази: дослідження

Для участі у конкурсі зацікавленим організаціям необхідно до 18:00 7 листопада 2021 року:

  • Зареєструватись в онлайн системі подання проєктів Українського Жіночого Фонду за посиланням.
  • Заповнити онлайн-аплікаційну форму з додатком: тут.

Нагадаємо, ПРООН та МОП запускають проєкт для розширення економічних можливостей жінок.

Як ми повідомляли раніше, створили ролик про українок з нетиповими професіями.

Головне фото: pon.org.ua.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

Український «Руслан» АН-124 доправить німецький військовий гелікоптер до США (ФОТО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Український літак Ан-124-100 «Руслан» доправить вертоліт Sea Lynx військових Німеччини на американський острів Гуам.

Про це пише Мілітарний з посиланням на німецьких військових.

Вертоліт призначається для заміни іншого гелікоптера. Їх використовуються на німецькому фрегаті Bayern, що розміщений в Тихоокеанському регіоні.

Відзначається, що державне підприємство «Антонов» активно займається доставкою військової техніки різних країн.

Sea Lynx Німеччини

Вертольоти «SeaLynx» вироблені британською компанією Westland Aircraft. Збройні сили Німеччини мають близько двадцяти вертольотів «Lynx».

Читайте також«Хочу дати можливість ромам навчатись». Як Тиберій Йонаш відкрив художню школу та столярну майстерню

Ан-124 «Руслан»

Ан-124 «Руслан» — український літак, що є найбільшим серійним вантажним літаком у світі, а до появи Ан-225 «Мрія» був найбільшим літаком у світі. Перший політ дослідний зразок літака здійснив 24 грудня 1982 року в Києві. Головний конструктор Толмачов Віктор Ілліч.

Нагадаємо, «Мотор Січ» отримав від «Антонов» замовлення на $34 млн.

Як ми повідомляли раніше, «Антонов» розробляє ударно-розвідувальний дрон «Горлиця-2».

Усі фото: twitter.com/CdrDeuNavalAir.

Підтримай ШоТам

Читати далі